NewСхід
Як “скрєпи” тріщать в Маріуполі: історія арт-платформи “ТЮ”
Маріуполь перетворюється на культурну столицю Донбасу. У травні виповниться три роки з моменту відкриття там арт-платформи “ТЮ”.
Мистецький простір Діани Берг став справжнім культурним цунамі для провінційного містечка. Відбулася контркультурна революція для міста, яке знаходиться в осадному положенні. Ідея проекту полягає в тому, що відійти від совкової парадигми у мистецтві, відмовитися від традиційних “скрєп” та показати аудиторії, що українське мистецтво може бути передовим та захоплюючим.
Читайте також: Від банкрутства до мільйонного прибутку: Топ-7 відроджених заводів України
Мисткині вдалося заснувати нішевий арт-проект у невеликому місті, не маючи при цьому грошей та знайомств. Тепер арт-платформа стала найбільшим культурним осередком Маріуполя, там проводять вистави, концерти, лекції, перформанси та інші заходи.
До війни Діана працювала дизайнеркою, розробляла логотипи для брендів. Зараз професійні навички використовує, щоб робити афіші для “ТЮ”. На Євро-2012 робила сувенірні принти. Її популярний напис на футболці англійської мовою “Нічого не боюся, бо був у Донецьку” – тоді сотнями роз’їхався по світу.
Висока місія “ТЮ”
До “ТЮ” у Маріуполі не було нічого подібного. Працювали тільки офіційні штуки типу БК і музеї. І тут приїхала я.
Після Майдану, на початку війни я була співорганізаторкою руху “Донецьк – це Україна”. Весною 14-го року за нами почали полювання. Довелося їхати, шукати нове життя. Мрію, щоб Донецьк повернувся в Україну. Це близько і далеко для мене. Всього 100 кілометрів, але за п’ять років жодного разу не була вдома.
Читайте також: Співає “Баба Єлька”: як три містянки відроджують українську сільську пісню
Проект артпростору підтримали друзі та інші переселенці, яких знайшла одразу по приїзду в Маріуполь.
Наша сфера діяльності – низова, контркультурна, андерграундний напрям. Саме зараз у Маріуполі це не дуже просто монетизувати. Фінансово підтримують міжнародні фонди та партнери.
Обрала назву “ТЮ”, бо хотілося щоб коротко і запам’ятовувалось. Це не абревіатура. Вийшло просто, без пафосу в стилі “галерея імені такого-то”. У назві весь український місцевий колорит. Вигук ”тю!” має великий емоційний спектр, ним можна багато чого виразити.
Місія – створити безпечне середовище, де домінуючі цінності – права та свобода людини, розвиток критичного мислення через соціально-культурні зміни. Підтримую усі демократичні та цивілізовані цінності: гендерну рівність, інклюзивність, права сексменшин та вразливих груп. Ці теми артикулюємо у своїх ініціативах, від вуличних акцій, до виставок і перформансів.
“Для нас нішевість – є цінною”.
За такі погляди переслідували. Зіштовхувалася із випадками вандалізму, у вікна стріляли. У серпні 2018 року на арт-платформі мала виступати місцева панк-група oDemontaGo. Проте виступ зірвали невідомі молодики в масках. Вони побили учасників груту, організаторів та деяких відвідувачів. Також потрощили меблі у приміщенні. Тоді організатори підозрювали у нападі людей, які висловлютть протилежні до ліберальних цінностей погляди.
Читайте також: Повелителька биків. Історія успіху на Донбасі
Чи хочемо залучати велику аудиторію – це та річ, над якою ми постійно рефлексуємо. Для нас нішевість є цінною. З іншого боку, щоб залучити велику аудиторію – доведеться творити маскультовий контент. Це не зовсім з нашою місією та цінностями співпадає.
Всередньому, на події приходить 50 людей. Вхід безкоштовний. Артисти виступають безкоштовно. Інколи оголошуємо відвідувачам про добровільні внески на гонорари. А кінокомпанії, які зараз надають нам кіно для показів, хочуть щоб ми брали гроші за квитки. У нас хоч і не багато було спочатку відвідувачів, але їх кількість зростає.
Що являє собою арт-платформа
Отримала грант від UCBI II із міжнародного фонду розвитку USAID. Завдяки їм вдалося запустити арт-платформу. На півроку нам виділили 1,3 мільйона гривень (близько $60 тисяч). Ці гроші витрачали на ремонт будівлі, її оренду та організацію івентів. Найбільше довелося вкласти у приміщення.
Читайте також: Квест кімната як бізнес. Історія з Маріуполя
Будівля арт-платформи – це оупенспейс (локація безвнутрішніх стін, відкритий простір. – ред). До переоблаштування коробка-будівля мала шість метрів заввишки. Загальна площа близько 200 м². Такий собі великий спортзал, на вигляд. Своїми руками переробили під ноу-хау стиль. По периметру стін зробили антресольний другий поверх, має вигляд, як балкон в театрі. Там тепер розміщують галереї. Зробили сцену і великий екран. Стіни прикрасили артом від українських художниць і художників.
Для комфортної посадки зала розрахована на 50 людей. Хоча дуже легко ввійде і сотня глядачів, але комусь доведеться стояти. Таке вже було на концертах. Найбільше приходило 150 відвідувачів. Але було тісно.
Найдорожче у проекті – опалення будівлі взимку електричним котлом. Сума доходила до тисячі гривень на день. Оренда приміщення – невисока, по вартості виходить, як квартира.
Читайте також: “Чорні лебеді” у бізнесі: як не здатися, коли продаєш органічні продукти
Постійно на платформі працює семеро людей. Ми досі залишаємось неприбутковою організацією. Той формат, у якому зараз працюємо, поки не можемо монетизувати. Ми громадська, некомерційна організація, тому не можемо отримувати прибуток.
“Арт-контент – це не тільки вишиванки та портрети”
Найбільше мені подобається організовувати вуличні акції, демонстрації. Це планується в “ТЮ”, але втілюємо на вулицях міста. Із останніх великих акцій – феміністична, була приурочена до 8 березня. Тоді організаторки провели перформанс “Поминальна вечірка патріархату”. На вулиці Маріуполя вийшли активістки та активісти, переодягнені в ряси священників. Решта тих, хто долучився до акції – були в чорному. Вони у нас класні виходять. Ми навіть почали проводити воркшопи по креативних протестах.
Масові акції вдається зібрати тільки тоді, коли більшість у суспільстві пов’язана якимось невдоволенням чи проблемою. А ми часто порушуємо ті питання, які не поділяються більшістю. Наша задача – звернути увагу на проблему, актуалізувати її. Інколи простіше донести ідею невеликим перформансом вуличним з 20-30 учасниками, ніж збирати натовп. До прикладу, проблему гендерної рівності більшість не поділяє, але ми говоримо про це.
Із вистав, які проходили в “ТЮ”, найбільше запам’яталася “Альберт або найвища форма страти” з Юрієм Андруховичем, він озвучував текст. Сюжет вистави розгортається довкола «найганебнішого людського вчинку за всю історію міста», за який страчують головного героя. Дії відбуваються у Львові пізнього середньовіччя. Це не класична вистава. Історію передають голосом, звуками та химерними графічними образами на екрані. Театральні вистави – те, чого реально не вистачало в місті.
“Для непідготовлених глядачів мистецтво може бути шокуючими і незрозумілим”.
Робимо класні вечірки. Ми перші запросили панк-групу “Хамерман знищує віруси”. Співаки із 1996 року епатують публіку піснями з ненормативною лексикою та костюмами, які створюють своїми руками до кожного виступу. Після їхнього перфомарсну у Івано-Франківську в 2018 році, коли співаки вийшли на сцену голі, лише зі шкарпетками на статевих органах – місцева влада планувала освятити місце проведення виступу. Маріупольці добре справилися з культурним шоком.
Читайте також: Реальніше ніж Word of Tanks! Чоловік створив 3D-батли в Чорнобилі
Тоді співаки вийшли на сцену у костюмах ліжок, роздягнулися до піжам.
“Хамермани” погодилися виступати без гонорарів. Про виступ ХЗВ анонс написала навіть місцева газета. Щоправда, потім старалися не згадувати про це. Проте тема зайшла виданням так званих “ЛДНР”. Там смакували подію та виставляли багато фоток. Хлопці виступали в костюмах, ніби вони ліжка. Після концерту вони їздили і на ефір одного з місцевих телеканалів. Прикольно було. Коли ХЗВ вдруге приїздили на “ГогольFest”, їх вже публіка чекала.
Із цікавих перформансів – приїздила Марія Куликовська. Українська художниця та мисткиня, відома у світі своїми цікавими перформансами. Якось у своєму арт-проекті Марія зробила перформанс “Омивання”. Тоді жінка прийняла крижану ванну зі своїм клоном, зробленим з мила. Мисткиня присвятила цей перформанс “жінці, війні та крихкості тіла”. Для непідготовлених глядачів мистецтво може бути шокуючими і незрозумілим. Але ж арт-контент – це не тільки вишиванки та портрети, живопис.
Анонс культурних заходів від ”ТЮ”
Кожного квітня відбувається івент, який ми ініціювали через власні рефлексії декомунізації. Цього разу співпрацюємо з місцевим краєзнавчим музеєм. У їх просторі зробимо виставку з переосмисленням радянської символіки, яку вони тримають у своїх фондах. Прийти та побачити можна з 21 квітня.
Візьмемо участь в “ГогольFesti” наприкінці квітня, проходитиме з 26 квітня по 1 травня. Цей івент в Маріуполі відбудеться вдруге. “ТЮ” буде одним із майданчиків.
А ще у нас резиденція художників “Ізоляції” (об’єднання митців Донбасу), тож квітень вийде насиченим.
“Цінність проекту “ТЮ” в тому, що він створений в Східному регіоні, в провінції”.
Працюємо над концепцією інклюзивної виставки, щоб залучити людей і на візках, і незрячих.
Читайте також: Маріуполь оберігають тетраподи
Раніше у Маріуполі не знаходили місць, де збирається цікава, творча молодь. Наша платформа хоч і крута, але інколи цього замало для молоді, щоб залишитися в Маріуполі. Я не настільки оптимістка, щоб вірити, що існування такого проекту стане для когось причиною, щоб звідти не поїхати. Це осередок, де можна себе знайти, бути почутим і почуватися своїм, без дискримінації і ворожнечі. Для того і організовуємо дозвілля 2 в 1: розважальний та освітній проект.
Чи є в планах відкривати схожі проекти? Розумію, що в тому форматі, у якому є зараз платформа – можна тільки тут і працювати. Цінність проекту “ТЮ” в тому, що він створений в Східному регіоні, в провінції. Усе, що ми тут робимо, у Києві чи іншому великому місті вже є. Тому мова може йти тільки про те, щоб масштабуватися у Слов’янськ чи Сєвєродонецьк.
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
