Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт

Завдяки цій ІТ-компанії сотні українських підприємців нарешті можуть відмовитися від російських програм. «Східноукраїнський технокластер» евакуювався з Краматорська та відновив роботу у Львові.

Тут команда шукає нових клієнтів та викорінює програмне забезпечення країни-агресора, пропонуючи натомість наше – українське. Розробники переконані: для цього можуть знадобитися місяці й роки, але перехід на вітчизняний софт справді вартий того. 

Про перші дні великої війни, евакуацію, боротьбу з російськими програмами на львівському ринку, адаптацію та повернення додому ШоТам розповів керівник технокластеру Павло Зайцев.

Павло Зайцев

керівник Східноукраїнського технокластеру

Усі наші плани зруйнувала росія

Нашій компанії близько 30 років, і весь цей час ми працюємо над розробкою вітчизняного програмного забезпечення. Особливу увагу наша команда приділяє бухгалтерії та обліку. Власне, це й було нашим ключовим напрямом до 24 лютого.

У компанії була своя історія, своя база клієнтів. І до повномасштабного наступу ми будували плани на 2022 рік, розмірковували над тим, що можемо й що маємо зробити. Однак усі ці плани зруйнувала росія.

Над нами пролетів літак, і ми не знали, чий він

Перші 15 хвилин ранку 24-го лютого були для мене абсолютно звичайними. Мене розбудив собака, я відкрив твіттер, і перше, що кинулося в очі – це повідомлення зі словами: «Зараз почнеться». Спершу я не зрозумів, про що йдеться, але за кілька хвилин, коли пролунав перший вибух, все стало на свої місця. 

Я розбудив дружину, ми зварили каву і задумалися над тим, що робити далі. Після чергового вибуху пішли знімати готівку. Тоді просто на вулиці над нами пролетів літак, і ми не розуміли, чий він. А згодом прочитали у новинах, що поблизу Краматорська збили штурмовик окупантів. Так ми й дізналися, що дивились на російський літак. 

Я зателефонував всім співробітникам і ми домовилися, що сьогодні всі залишатимуться вдома. Це було цілком логічним рішенням. Адже бути на роботі під час того, як твою країну атакують, думаю, доволі страшно. 

Майже без проблем закривали нагальні робочі питання

Перший день великої війни минув у новинах і роздумах, як діяти далі. Наступного ранку ми всім колективом зібралися в офісі й одноголосно вирішили: поки що будемо залишатися в Краматорську. Щоправда, працюватимемо дистанційно.

Для нашої сфери – це абсолютно нормально й доступно. До того ж, ми мали аналогічний досвід під час пандемії коронавірусу. Погодилися абсолютно всі, і завдяки цьому ми продовжували існувати, як компанія. Навіть вдавалося практично без проблем закривати нагальні робочі питання. 

Хоча, зізнаюся, на роботу я все ж приходив. Щодня був в офісі. Здається, так я морально боровся з напливом новин та гуркотом на дворі. У Краматорську ми також влаштовували толоки, зустрічалися на різні обговорення, так би мовити, боролися зі стресом, як могли. 

Мені здавалося, що ось-ось – і війна закінчиться

Протягом усього часу львівські колеги запрошували нас до себе. Ми постійно отримували повідомлення на кшталт: «Годі чекати, приїжджайте до нас». Мені обіцяли, що допоможуть із розселенням і пошуком офісу для продовження нашої роботи. 

Утім ми вагалися. Команда не була готова покинути все в рідному місті, зібратися і поїхати геть. Тому ми знову і знову обирали для себе варіант почекати. Мені здавалося, що ось-ось – і війна закінчиться. Ще трошки – і наші військові загонять росіян туди, звідки ті повилазили. Але цього не ставалося. 

Читайте також: Знову починаємо все з нуля. Луганський завод «Аеромех» створює унікальні сепаратори для аграріїв

У голові просто не вкладалося, що доведеться все своє життя зібрати у валізу і поїхати у невідомість. Щодня я знаходив нові відмовки, чому варто залишитися і чому ще не час тікати. Так минув місяць, допоки росія не змусила мене змінити думку. 

Сіли на евакуаційний потяг та вирушили до Львова

У 200 метрах від мене впали уламки ракети. Я був на вулиці і навіть не встиг усвідомити, що і як відбулося. Це було настільки миттєво, що лише трошки згодом до мене дійшло: «Немає сенсу чекати, коли наступна ракета впаде біля мене».

Наступного ранку я зібрав усіх співробітників і повідомив: «У нас є 24 години, за цей час ми збираємося та рушаємо на захід України». На щастя, мене підтримала майже вся команда. Єдине, з чим виникли суперечки, – це кінцева точка призначення. 

Хтось захотів поїхати до родичів до Вінниці, хтось – Івано-Франківська, інші обрали для себе Дніпро та Запоріжжя. Але загалом більша частина людей погодилися виїхати. Зрештою ми, як і домовлялися, рівно через добу зустрілися на залізничному вокзалі. Нам вдалося сісти на евакуаційний потяг і вже на наступний день ми були у Львові. 

Нам підшукали житло і місце для роботи

Наша історія евакуації звучить доволі просто, але весь цей час, поки ми не перетнули межу Донецької області і не виїхали подалі, відчуття небезпеки не полишало нікого з нас. Ми бачили й чули, що сусідня країна може робити, якщо її не стримують українські військові. 

До Львова ми взяли з собою необхідний мінімум речей і те, що могло знадобитися для роботи. Фактично, це були речі, які ми могли забрати «в руках», адже виїжджали потягом.

Читайте також: Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Я думав, що нам доведеться шукати житло, щось купувати. Але на заході нас зустріли партнери: з таксі та адресою, куди варто їхати. Це було житло для всієї нашої команди. Не хостел, не готель, а саме помешкання, в якому можна зупинитися та спокійно перевести дух.

Зробили паузу, щоб усвідомити, де ми і з чого варто починати

Я точно не очікував на таку зустріч. Навіть попри те, що партнери постійно повторювали, що допоможуть. Але я не сподівався, що допомога буде саме такою. Було неймовірно приємно, коли на наступний день нас запросили на перегляд офісного приміщення для всієї команди.

Звісно, ми одразу погодилися. Адже наприкінці березня знайти щось комфортне у Львові було просто неможливо. Тому я досі не знаю, як колегам це вдалося. Але після цього стало трошки спокійніше. З’явилося розуміння, що є дах над головою, комп’ютер для роботи і приміщення, де може працювати вся команда. 

Кілька тижнів ми переводили подих. Перед початком роботи взяли невеличку паузу, аби взагалі зрозуміти, де ми і з чого варто починати. 

Деякі львівські компанії досі мають російське ПЗ

Оскільки у Львові ніхто не знав про нашу компанію, відновлювати роботу було доволі складно. Спочатку ми «обходили» підприємців, малий та середній бізнеси. Цікавилися, як і на чому вони працюють. Яким же був наш подив, коли ми дізналися, що левова частка львівських компаній досі працює з російським програмним забезпеченням!

Це я кажу про славнозвісну програму «1С» для бухгалтерського обліку, яка чомусь і сьогодні доволі популярна в Україні. І це при тому, що українські аналоги існують, а наша компанія й взагалі розробляє їх від самого початку свого існування. Тому така ситуація дійсно мене дивувала.

Та оскільки ми ще не були відомими, якось впливати на вибір підприємців не могли. До того ж, клієнтів довелося шукати самостійно. Бо хто захоче ділитися своїми споживачами? Ніхто. А коли знаходили, то далеко не всі погоджувалися бодай тестувати й відкривати для себе щось нове, українське. Усі звикли до «звичайного» софту.

Приємно бачити, як ринок змінюється, хай навіть маленькими кроками

Та все ж робота почалася. Ми знайшли тих, хто відгукнувся на нашу пропозицію змінюватися. І це стало викликом для нас. Змінити цей ринок, замінити зросійщений софт на суто український. Та варто пояснити, що для цього потрібні довгі місяці, якщо не роки, наполегливої роботи. 

Починати потрібно з освіти, вимагати змінювати систему навчання з російської програми на українську і йти далі по виробництвах, підприємцях та навіть державних установах. Нині у нас є, що запропонувати клієнтам. Адже ми займаємося цим упродовж усього життя компанії. 

Читайте також: «Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

За певний час у Львові про нас почали дізнаватися, люди стали цікавитися нашою продукцією. А ми встигли розширити кількість своїх проєктів і почати роботу з новими споживачами українського софту. 

Приємно бачити, як ринок змінюється, хай навіть і дуже маленькими кроками. Але це помітно вже зараз. Сьогодні ми продовжуємо аналізувати ринок, нашу роботу, вдосконалювати готовий софт та створювати щось нове.

Російські IT-компанії можуть красти дані українців

Ми почали налагоджувати контакт з іншими IT-компаніями, які також користуються та навіть супроводжують 1С. Але знову ж: хтось погоджується на зміни, а хтось поки що категорично проти. 

Однак, думаю, це питання часу. Адже якщо ринок почне змінюватися, а він вже змінюється, то вибору може й не лишитися, окрім як перейти на суто український продукт. А наш продукт, мушу сказати, один із найкращих. 

Щонайменше тому, що він не російський. А це вже означає чимало для нашого суспільства. Крім того, існує ще одна доволі вагома причина, щоб змінити свій софт – російські IT-компанії можуть викрасти дані, якими послуговуються українці. Впевнений, що це точно мусить слугувати мотиватором для роздумів. 

Працюємо там, де є стіл та інтернет

Нині ми з командою починаємо запускати у Львові український софт для бухгалтерів, які погодилися на зміни. Ми звернулися також до світових донорів, які допомагають реалізувати наші задачі. А це дуже важливо, адже починати запроваджувати геть нову систему доволі складно. 

Також ми почали співпрацювати з львівським IT-кластером, який допомагає шукати IT компанії зі спільними інтересами. Увесь ринок забрати ми не можемо, але працювати з певною його частиною нам точно під силу.

Ось так минає наша адаптація на заході України. Нам пощастило не бути величезним виробництвом, яке потребує велетенських приміщень та зусиль для праці. Ми працюємо там, де є стіл та підключення до інтернету. 

Тому можу сказати, що ми вже практично звикли до нового ритму та місця роботи. Я ще й почав українською спілкуватися, що також дуже важливо для мене. Звісно, ще не ідеально, але я в процесі. 

Це суто моє бажання, яке з’явилося після того, як я опинився у Львові. Не хочеться виглядати опудалом серед українськомовного суспільства. А тут, на заході України, воно саме таке. 

Мені хочеться зробити так, аби наш український софт функціонував всюди і без прив’язки до того, де житиме наша команда. А для цього потрібен час та наполегливість. Тому про повернення додому я поки що можу лише мріяти й думати, коли це відбудеться та за яких умов.