Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок

Перший причіп для перевезення вуликів Андрій Кайдаш створював для себе. Однак попит від інших фермерів доволі швидко змусив підприємця перекваліфікуватися: з бджоляра він перетворився на майстра, що створює унікальні бджоловози.

За кілька років гаражне виробництво збільшилося до повноцінного виробництва з виставками, грантами та замовленнями з-за кордону. Так тривало до 24 лютого – допоки рідне місто Андрія не захопили російські війська.

Чоловік прожив під окупацією майже півтора місяця, та зрештою вирішив виїжджати. По-перше, аби вберегти родину від небезпеки, а по-друге – майстер мав незавершені проєкти й прагнув дотримати слова перед замовниками. Так виробництво бджоловозів релокувалося до села Свидівок, що на Черкащині. Тут над створенням причепів працює вся родина, а бджоловози Кайдаша роз’їжджаються по всій країні.

Бджолярів було багато, а ось бджоловозів – бракувало

Після навчання в інституті я почав шукати себе. За моєю спеціальністю перспектив не було, тож розглядав для себе підприємництво, а саме фермерське господарство. Спочатку почав займатись бджільництвом, та невдовзі вирішив створити причіп для перевезення вуликів. 

Про саме бджільництво – вирощувати бджіл та догляд за вуликами – можна знайти багато інформації, а ось із тим, як їх возити, все досить сумно. А справа в тому, що у бджільництві потрібно постійно перевозити вулики на різні локації, аби зібрати якомога більше меду. 

Ще однією причиною, чому люди шукають і купують бджоловози, – фермери все частіше починають обробляти поля різними отрутами. Це я так називаю різні пестициди та агрохімікати. Справді, це необхідно для рослин, бо і добрива, і засоби від бур’яну сприяють кращій врожайності. Однак для бджіл усі ця хімія – смертельна. Через неї вони просто помирають. 

Тому, коли фермери починають обробляти свої поля соняшників чи інших рослин, бджолярам доводиться якнайшвидше переїжджати. І якщо у них є бджоловози – це вже не такий складний процес, а отже, врятувати бджіл простіше.

Власне, саме через це я вирішив створити причіп для перевезення вуликів. Складнощів із конструюванням не було: я маю вищу технічну освіту, а автомобілі й все з ними пов’язане – це взагалі моє хобі. Тож розробив все власноруч – і почав користуватися.

Попит перетворив мене з бджоляра на майстра

Це був не просто причіп. Він був справді особливим, мав зручні конструкції рами: подібних не було ні в кого. Моя розробка швидко сподобалася іншим бджолярам, з якими ми періодично зустрічалися за містом на виїзних пасіках. І якоїсь миті я отримав першу пропозицію щодо продажу причепа.

Продавши свій перший бджоловіз, я мав вдосталь часу, аби створити ще один для себе. Але другий придбали так само швидко, як і перший. А за ним – ще один, і ще, і ще. Тієї миті я зрозумів, що розробив дійсно якісний причіп, і що він потрібен не лише мені, а й іншим людям. Так із бджоляра я перетворився на майстра і почав займатися виробництвом бджоловозів у батьківській майстерні.

Минуло вже шість років, як я створив свій перший причіп. Відтоді багато чого змінилося. Розширилося і моє виробництво, і коло замовників. Я мав клієнтів практично зі всієї України.

Першим закордонним клієнтом став фермер із Македонії

Разом із причепами ми їздили на виставки до Києва, Харкова, Дніпра, Запоріжжя та інших міст. Зазвичай, такі заходи відбуваються взимку, коли бджоли сплять, а бджолярі можуть спокійно займатися своїми справами.

На одній із таких міжнародних виставок, у 2020 році, я познайомився з людиною, котра займається фермерством у Македонії. Ми перетнулися, розговорилися, а згодом просто розійшлися. Аж раптом через кілька місяців він мені телефонує й каже: «Андрію, я вилітаю до тебе у Василівку. Зустрічай, будемо замовляти причіп».

Це була моя перша практика співпраці з іноземними замовниками. Фермер прилетів і зробив доволі суттєве замовлення: чотири причепи та чотирнадцять модульних систем. Насправді це доволі великий об’єм. Але ми впоралися, виконали все замовлення й відправили обладнання до Македонії.

Бджолозови для фермерів Донеччини й Луганщини

Того ж 2020 року на черговій виставці я відкрив для себе гранти – це також цікавий для мене проєкт, і подібне в моїй особистій практиці було вперше. До мене підійшов представник Проєкту “Економічна підтримка Східної України”, розповів про організацію та як все працює. А ще побачив, що у нас справді якісна й гарна продукція, тож запропонував податися на грант. Звісно, я погодився. Адже я люблю щось нове і люблю ризикувати.

Суть гранту полягала не у фінансовій підтримці виробництва, ні. Я, як і раніше, виготовляв бджоловози, а фермери з Донецької та Луганської областей, охочі придбати мою продукцію, могли компенсувати частину витрат завдяки цьому грантуі. Зрештою я отримував повну вартість за кожну одиницю товару, а на додаток – багато нових замовлень. Натомість фермери могли придбати вози для своїх пасік за значно менші кошти. Усі були у виграші завдяки такій співпраці.

Робота займала весь вільний час, тож про загрозу війни не підозрював

Напередодні повномасштабного вторгнення я повернувся з виставки в Харкові, вона проходила 20-21 лютого. Як завжди після таких поїздок, у мене накопичилося багато питань і так само багато справ. Тож 24 лютого для мене був звичайним днем, щоправда, лише до сьомої ранку. 

Тоді пролунав дзвінок від моєї тітки. Вона сказала, що її син – мій двоюрідний брат – виїжджає з Харкова, бо почалися обстріли. І запитала, чи може він приїхати до нас додому. Я не зміг одразу додзвонитися до брата, а коли він нарешті вийшов на зв’язок живим-здоровим, я сказав: «Приїжджай до нас».

Читайте також: Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Потім вже почали читати новини, слідкувати. Кожні п’ять хвилин ми оновлювали сайти, сторінки, телефонували нашим родичам і близьким у Харкові. Важливо було знати й розуміти: хто, де і як. Це був жах.

Я обіцяв людям віддати причепи, тож мав дотримати слова

Велику війну ми зустріли вдома. І разом із моєю дружиною Наталією були шоковані. Що робити в такій ситуації? Скажу відверто, про загрозу розгортання повномасштабних бойових дій я й не знав: увесь свій час присвячував роботі. А тому, навіть не підозрював, що може статися щось подібне.Російські військові зайшли до Василівки вже в перші дні війни. Місто опинилося під окупацією, і досі ще не звільнене.

Перші десять днів ми просиділи без води та світла. Узагалі без нічого. Усі магазини розікрали, продукти закінчувалися. Хтось почав ділитися одне з одним, хтось – возити звідкілясь. Чесно кажучи, я не розумію, як ми виживали. Загалом під окупацією ми прожили приблизно 40 днів. А може, 42 чи 43. Я навіть не пам’ятаю.

З часом з’явився певний депресивний стан. Нічого не змінювалося, Василівку не звільняли. Тож ми з братами вирішили не ризикувати нашими родинами й наважилися на виїзд з окупованих територій у напрямку Запоріжжя.

Водночас я відчував за собою значні зобов’язання. Адже ми мали і замовлення, і передплати. Я мав дотримуватися угод і постачати людям причепи в домовлені терміни. А тому, коли виїжджав із Василівки, поставив собі чітку мету – будь-якими силами продовжувати працювати й далі.

Сьогодні працюємо всією родиною: з тестем, дружиною та братами

Вже після виїзду до Запоріжжя я дізнався, що місцевий завод із цинкування металоконструкцій закрився. Це підприємство, яке покривало цинком наші рами, аби ті не іржавіли. Доволі складне виробництво, аналогів якого не так багато в Україні. Але ми знайшли подібний завод на Черкащині.

А тому вибору вже не було – ми вирішили їхати до Черкас. Напевно, це було нашим основним аргументом під час вибору регіону для релокації. А ще сприяло те, що область розташована доволі далеко від лінії фронту. На значно більшій відстані, ніж Запоріжжя. Мені було спокійно їхати туди, адже розумів: на Черкащині наші родини житимуть у безпеці.

Безумовно, залишати налагоджене й дороговартісне виробництво у рідній Василівці було важно. Адже я присвятив цьому не місяці, а роки. Вклав чимало грошей, сил та часу. А через війну все довелося розпочинати з нуля. Звісно, це стрес.

Та це з одного боку. З іншого – все доволі терпимо, адже колись, на самому початку, все було так само. Так само доводилося розпочинати все самостійно. Я це вже проходив, тож вдруге цей шлях був трохи легшим.

До того ж, мене підтримала вся моя родина. Ба більше, усі погодилися працювати разом зі мною, адже залишилися без роботи та прибутку. Тож ми вирішили займатися бджоловозами разом і власноруч створювати робочі місця для себе. Зараз на Черкащині працює вся моя родина: два брати, тесть, дружина. А часом до виробництва долучаються ще й молодші брати.

Попри війну кількість замовлень зростає

Загалом до повномасштабного вторгнення у нас працювали 9 людей, якщо не враховувати мене з дружиною. Під час виїзду я пропонував хлопцям поїхати з нами, адже це моя команда. Але двоє якось виїхали самостійно на захід країни, а ще семеро залишилися у Василівці разом зі своїми сім’ями.

Попри це, ми почали працювати з перших днів. І на створення першого причепа на новому місці в нас пішов приблизно місяць. Чесно кажучи, працювати всією родиною – це складно. Але ми поступово залучаємо інших людей, маємо вже три робочі місця. Поки є робота – працюємо.

Якщо порівнювати продажі з довоєнним періодом, то попит збільшився. На кожному причепі – наша реклама. І все більше й більше бджоловозів їздять по Україні. Люди тестують і переконуються в якості й зручності нашої розробки.

Мрію стати лідером цього ринку

Черкаси нам дуже підходять, адже територіально це центр України. Сюди дуже зручно приїжджати з різних куточків країни. І ще одна важлива річ – це завод цинкування, про який я вже згадував. Він тут працює якісно й швидко, тож нас все влаштовує.

Насправді бджільництво розвивається, навіть сьогодні. Усе більше людей прагнуть вкладатися в цю справу, адже вбачають у цьому потенціал і потенційний заробіток. Тож бажання й надалі працювати в цій сфері нікуди не зникло. Я хочу створювати причепи для бджолярів та стати лідером на цьому ринку. Адже звичайних причепів роблять багато, а бджоловозів – ні.

Коли ми переможемо, а наші військові звільнять Василівку, найімовірніше, ми повернемося, аби забрати обладнання й перевезти його на Черкащину. Плануємо залишатися тут. А загалом наш план простий: розвиватися й тільки розвиватися. Робити все можливе, аби наше виробництво стало ще кращим, аніж було на Запоріжжі.