Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
vlcsnap 2019 03 21 17h01m23s933 vlcsnap 2019 03 21 17h01m23s933

Суспільство

Квест-кімната як бізнес. Історія з Маріуполя

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У Маріуполі переселенець відкрив першу квест-кімнату “Zastenok”. Також він став співвласником перших хостелу та антикафе в місті “Joy”.

Нішевий бізнес запустив і розвиває 33-річний Микола Петаєв. Він змушений був переїхати із села Саханка Донецької області до Маріуполя. За освітою чоловік ветеринарний лікар та дитячий дефектолог. Перед тим, як відкрити власний бізнес – працював у школі, а ще перед цим, у державній прикордонній службі.


Власник перших у Маріуполі квест-кімнати, антикафе та хостелу – Микола Петаєв, разом з дружиною Оленою та донькою Дашою

Комплексний бізнес з антикафе та хостелу Микола ділить ще з однією родиною. Вони по тижнях чергують у закладах, самі виконують ролі обслуговуючого персоналу, адміністрації, та, за потреби – будівельників.

Готова квест-кімната коштує від $5000

Свою підприємницьку діяльність він почав із квест-кімнати. Квест – це така гра у замкненому приміщенні, де група людей має розгадати загадки, щоб вийти на волю. Якщо учасникам не вдається впоратися із завданнями – їх просто випускають з кімнати, коли виходить час.

Читайте також: Школяр з Дніпра створює девайси для допомоги фронту та пораненим

Ідея прийшла, коли Микола їздив до Харкова на курси з підвищення кваліфікації. Пригадує, як зустрівся там з товаришем і той запросив його до квест-кімнати. Це був перший його похід, дуже хотів спробувати розвагу. Коли повернувся до Маріуполя, почав шукати схожі заклади, виявилось, що там таких розваг немає. А вже у 2015 році відкрив першу в місті квест-кімнату.

Квест-кімната у Маріуполі “Zastenok”, розташована у дворі житлового будинку

За словами підприємця, спочатку він цікавився, скільки коштує готова квест-кімната для покупки, куди входить і сценарій, і оздоблення. Такий собі франчайзінг. Середнього рівня кімната тоді коштувала від п’яти тисяч доларів. Бізнесмен таких грошей не мав, тому вирішив сам розробити проект. Так на світ з’явився квест “Кімната в’язниці”. Усі завдання були тільки на логіку – ніякої автоматики, як це буває часто в квестах. Єдиним недоліком було те, що вона знаходилась далеко від центру міста, тому і просувати її було складно.

Читайте також: Купити каву і підтримати регіон. На Донбасі розвивається новий бренд

Усі зароблені гроші йшли на опалення та електроенергію. Не було можливості накопичити, для створення чогось ще. І попереднє приміщення було дуже малим за розмірами. Проте Микола не полишав бізнесу, а навпаки подумував над розширенням проекту. Уже за півроку, у серпні 2015 року, знайшов партнерів, з якими запустив квест в іншому місці, поближче до центру. Там же відкрив і антикафе… теж перше у місті. Про нього – розповімо далі.

Нині у Миколи працює одна квест-кімната. Під неї переобладнали підвальне приміщення житлового будинку, яке чоловік купив. Його розміри складають більше 100 м². Знаходиться неподалік від центру міста, у трьох хвилинах ходьби від “Драмтеатру”.

Квест-кімната оформлена в стилі фільму “Гаррі Поттер”

У квест-кімнаті тематика гри із фільму про Гаррі Поттера. Дизайн і загадки розробляв разом з дружиною та сестрою. Оформлення інтер’єру обійшлося в шість тисяч гривень. На освітлення витрачають до 300 гривень щомісяця.

“Зараз ніяк не можу впіймати музу і завершити роботу над квест-кімнатою в стилі піратів”.

Для комфортної гри, у квест-кімнату може заходити четверо людей. Дитяча група може складатися з 5 осіб. Вартість за годину становить 400 гривень з групи.

У розробці – піратська тематика. Зараз власник працює над оформленням та завданням. Найскладніше у творчому процесі – придумати цікавий сюжет. Підприємець трохи переживає, що не має натхнення і вільного часу для того, аби завершити цей проект.

“Зараз ніяк не можу впіймати музу і завершити роботу над квест-кімнатою в стилі піратів”, – каже Микола. Розмір приміщення дозволяє відкрити там ще кілька ігрових кімнат. Тому зараз подумує над різними сюжетами.

Микола працює над квест-кімнатою, стилізованою під піратів

Крім власника на квесті працює його дружина та сестра. Займаються адмініструванням, рекламою, просуванням в інтернеті. І безпосередньо квест-грою, підготовкою кімнати. За словами підприємця, того, що він зараз заробляє – вистачає на зарплати робітниками, електроенергію, податки. Вдається відкладати трохи грошей на розвиток, щоб запустити нові ігрові кімнати.

Зона “вільного простору” коштує 25 гривень

“На розкрутку антикафе витрачали доходи із квест-кімнат”.

В одному приміщенні з квест-кімнатою знаходиться перше для Маріуполя антикафе.

“Зі своїми майбутніми партнерами по бізнесу я познайомився, коли вони прийшли на гру у мою першу квест-кімнату. Через кілька місяців вони зателефонували мені, запропонували співпрацю. З ними виявилося дуже круто співпрацювати. Креативні виходять проекти. Разом відкрили антикафе і хостел”, – каже Микола.

Перше у Маріуполі антикафе “Joy”

Ідею про антикафе переселенець “піддивився” на відео у YouTube, проте сам ніколи не бував у подібних закладах. Антикафе – це зона вільного простору, суть якого полягає в тому, що там немає офіціантів і меню, як в традиційних закладах. Відвідувачі платять 25 гривень за годину перебування всередині. У вартість входять чай, кава, печиво, користування книгами, настільними іграми та інтернет. Сиди – скільки хочеш.

“Інтер’єр незвичної для міста кав’ярні теж зробили незвичним. Усі меблі були з піддонів. Так компенсували брак грошей. Але це навіть трохи додало аутентичності, – сміється Микола, – Маріуполь портове місто і кафе виглядало ніби портовим. На розкрутку антикафе витрачали доходи із квест-кімнат. Перший час бувало так, що за тиждень могло зайти всього кілька людей. Тоді прибутків вистачало на утримання приміщення і матеріали, щоб продовжувати далі оздоблювати кафе”.

Година у “вільному просторі” коштує 25 гривень

У розвиток розважальних закладів за два роки партнери вклали до 100 тисяч гривень. Точної суми ще не підбивали.

Хостел по-людськи

Перший хостел у Маріуполі відкрили через наплив людей з непідконтрольних територій. За словами Миколи, їм пропонують жити в жахливих умовах: великі кімнати без ремонту та душу, з постільною білизною, яку ніхто не міняє.

Внутрішній дизайн кімнат у хостелі

“У таких умовах неможливо жити, хіба тільки прийшов пізно ввечері – впав на ліжко. Вранці підірвався – і пішов звідти. Це жесть. Не можна так до людей ставитися”, – каже Микола.

Читайте також: Как в Бахмуте незрячие открыли хостел

Але найбільше його обурює те, що в таких місцях тимчасового помешкання збираються різні люди: які можуть там же курити і пити. Тому вирішили створити хостел, у якому приїжджі, які вирішують свої справи кілька днів, могли б зупинятися у комфортних умовах.

Локація розрахована і на іноземців, які можуть дозволити собі орендувати квартиру, але полюбляють жити в хостелах чи кімнатах, де можна поспілкуватися з місцевими. Проте вони зупиняються тут рідко – всього пару людей на місяць. Оголошення про хостел є на міжнародному сайті Booking. Оцінку там мають у 9,3 бали із можливих 10.

Микола наводить лад у хостелі після постояльців

“Якось до нас приїхав поляк. Я йому допомагав селитися. Ходили по хостелу, показував йому що у нас і де. А він на все казав одне слово – “за*бісте”. Запитав у нього, чому матюкається, він сказав, що це не матюк, а на жаргоні означає “добре”, і якщо таке слово сказати перед поліцією – нічого за це не буде”, – сміється Микола.

Бізнес на дві родини

“У хостелі доводиться жити по два тижні, але мене це не виснажує. Почуваюсь, як вдома”.

У хостелі родина Микола та його бізнес-партнера чергують тижнями по черзі. Робочий день підприємців починається з дуже раннього підйому, прибирання кімнат, заміни постільної білизни після постояльців та прання. З усім цим намагаються впоратися до обіду. Потім заселяють нових мешканців. Із дозвілля для гостей – телевізор та музика.

“Зараз у хостелі мені доводиться жити два тижні на місяць. Але мене це не виснажує. Почуваюсь там, як вдома. Якщо порівнювати з тим досвідом роботи, який мав раніше, працюючи в школі – зараз мені класно”, – поділився Микола.

Микола чергує у хостелі протягом тижня

Вартість проживання у хостелі – 120 гривень за добу. Пропонують місця у кімнатах на 4 та 6 персон. Зараз там всього 14 місць.

Читайте також: Купити Nissan Leaf і запустити службу таксі. Історія успіху з Лозової

Під хостел орендують приміщення в житловому будинку. Це кілька сусідніх квартир на одному поверсі. Рік тому орендодавець запропонував бізнесменам викупити приміщення. Запросив за це 55 тисяч доларів. Проте Микола лише іронізує над тим, що таких грошей з партнерами поки не мають, тому і від покупки відмовились.

Взимку на утримання приміщень витрачають щомісяця до 15 тисяч гривень. Минулого року у холодний період завантаженість хостелу була лише на 40%. Цього року ситуація була кращою.

“До нас приїхали хлопці у відрядження, які живуть у хостелі. Вони будують трасу Запоріжжя-Маріуполь”, – розповів бізнесмен. Каже, що саме такі довготривалі розміщення – вирівнюють ситуацію. У весняно-осінній період хостел стає завантаженим на 70%.

У бізнесі доводиться боротися з бюрократією

Микола мріє створити бізнес, який зможе функціонувати без його постійної участі.

“У перспективі планую заробити на власне житло”.

Найбільша проблема, з якого зіштовхується – контролюючі державні органи. Коли оформлювали документацію, у податковій не особливо допомагали з цим.

Микола почувається оптимістично, почавши власну справу

“Не хочуть консультувати. Хочуть лише приходити, штрафувати, вимагати гроші”, – обурюється Микола. Складнощі виникли, коли оформляли антикафе, адже не зрозуміло було, до якої категорії його віднести. А в податковій не сильно переймалися тим, щоб нормально все пояснити.

Читайте також: “Чорні лебеді” у бізнесі: як не здатися, коли продаєш органічні продукти

Неприємності спіткали і тоді, коли ввели закон про туристичний збір. За словами підприємця, вони зараз ще не можуть дозволити собі оплачувати роботу бухгалтера, тому справи ведуть самостійно. У поданих до держструктури документах були неточності, за які довелося сплатити штраф.

Раз на квартал сплачують 4200 гривень податків та додатково ще туристичний збір за кожного мешканця хостелу 4 гривні 17 копійок, незалежно від вартості проживання.

Микола мріє про ті часи, коли зможе вільно подорожувати та не переживати за бізнес

“Коли починали власну справу – нічого не боялися, крім контролюючих органів. Поки будувалися, до нас приходило по 3 людини на тиждень. Ми переживали, що можуть за щось оштрафувати на велику суму, – каже Микола. – Раніше я не мав досвіду ведення власної справи, тому спочатку все здавалося страшним та незрозумілим, але зараз вже втягнувся – навіть бухгалтерія мені по зубах”.

Читайте також: Як взуття з Краматорська підкорило Європу

Підприємець найбільше мріє про те, щоб не було війни. Бо вже понад три роки не був удома, хоча від Маріуполя туди їхати 16 кілометрів. Також хоче подорожувати, дивитися, як живуть інші люди.

“У перспективі планую заробити на власне житло”, – сподівається бізнесмен Микола Петаєв.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Гонзо-література, війна та книги для дітей. Історія письменника та ветерана Валерія Пузіка

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Свою дебютну книгу Валерій Пузік випустив після повернення з війни. І хоча тексти, що увійшли до збірки, охоплюють значно ширший період часу, «Моноліт» охрестили «ветеранською прозою». Терміном, якого сам автор намагався уникнути. Протягом останнього року Валерій не пише про війну. Він працює над дитячим фентезі та поринув у сценаристську роботу. Про блокноти, які завжди під рукою, моменти поневірянь та оновлення, упередженість літературної спільноти та драконів біля затонулого танкера – Пузік розповів команді ШоТам.

Валерій Пузік
Валерій Пузік

Письменник, художник, режисер, ветеран російсько-української війни. Автор книг «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення».

Першою книгою могла стати історія гастарбайтерів у Москві

Скільки себе пам’ятаю – я постійно писав. Спочатку наївні віршики, потім – короткі новели, оповідання. Свій перший роман «Один в чотирьох стінах» написав у 2006 році, і тоді ж пів року він публікувався на останній сторінці щоденної  газети «Подільські новини». Тоді я цікавився переважно містикою, магічним реалізмом. Намагався писати щось схоже. Але мало що вдавалося, якщо чесно. Було декілька проб писати п’єси, але вони нагадували суцільний потік свідомості. 

Загалом, до Майдану та початку війни я перебував у якихось творчих пошуках та поневіряннях. У мене були дивні роботи. Інколи настільки дивні, що про деякі соромно розповідати. Будівельник, електрик, монтажник, охоронна служба, контент-менеджер, журналіст, фотограф, дизайнер, пекар – дуже багато всілякого. І паралельно з цим я писав. Воно якось допомагало триматися на плаву. Письменництво було для мене ніби світло в кінці тунелю. Хоча паралельно у мене були амбіції стати художником. Були виставки живопису та графіки. Щось навіть продавалося та їздило за кордон. 

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У 2012-му році я взяв творчу відпустку на тодішній роботі в медіа та поїхав до батьків на Хмельниччину. Я планував написати містичний роман.  Та одного разу, вечері, ми сиділи в барі, і знайомий сказав: «Через тиждень їдемо на заробітки в Москву. Хочеш?». І я не роздумуючи погодився. А невдовзі ми стояли на московському вокзалі. 

На рішення, мабуть, вплинув Джек Керуак, книжки якого я тоді постійно читав. «Волоцюги Дгарми», «Біґ-Сур», «У дорозі».  Я їхав туди, бо хотів написати про гастарбайтерів у Москві, як не дивно. Захопив із собою олівці, ручки, блокноти. І я писав, багато писав. Це були хаотичні записи, але все ж. Думаю з того матеріалу могла вийти добротна книжка, максимально жорстка, настільки, наскільки буває жорстким чи жорстоким життя на московських будовах: ОМОН, наркотики, бійки, колото-різані, важка фізична робота і постійний алкоголь. Але з книгою не склалося, адже у мене вкрали рюкзак з усіма записниками в грудні 2013 у КМДА під час Майдану. Чомусь я носив їх завжди з собою. 

На Майдані зрозумів, що варто жити інакше

Я якраз приїхав на декілька місяців додому, і вийшло, що з перших днів, тоді ще – протесту, був у Києві. І це були дивні дні. Не було жодних ілюзій. Після того, як ти фізично працюєш на будівництві в чужій країні, ти просто шукаєш людей, яких там бракувало. Загалом – всі дороги вели на Майдан Незалежності. 

Грудень 2013-го року.

І власне там відбувся момент осяяння. На вулиці Грушевського мені у підборіддя влучила гумова куля. Це було за день до перших вбивств активістів, у січні. Я ходив з перемотаною головою та почувався героєм стрічки «Вхід до порожнечі» Гаспара Ное. Ти ніби помер, але ще присутній на місці. І тоді все якось стало на свої місця. Прийшло розуміння, що потрібно якось інакше жити. Такий стан тривав довго, майже рік, допоки я не поїхав на фронт.

До письменництва та живопису повернувся на передовій

У навчальному центрі «Десна» відбувся етап своєрідного очищення. Нас готували, ганяли на кросах. І це був ще один особливий стан. Наче сон чи дурман, коли ти постійно втомлений, але робиш все, що потрібно, попри відсутність сил. І ці відчуття стали каталізатором змін, наче фільтр, який прибрав все зайве.

А вже в лютому-березні на базі Добровольчого українського корпусу все стало на свої місця. Прийшло розуміння, чим хочеш займатися, що варто робити. Це середовище оновило мене повністю. Я і не думав там писати чи знімати. Але сталося навпаки. Малював, писав, фотографував та знімав.

Валерій Пузік (праворуч) та його побратим Максим Кривцов. Поезії обох захисників увійшли до збірки «Там, де вдома» харківського видавництва «АССА».

Спочатку я працював у ДУК-інфо, мені страшенно не подобалося, що треба телефонувати, брати якісь інтерв’ю, формувати ранкові зведення. Це не те, чого мені хотілося. І я перейшов до артилерії. Тоді ж з’явилася внутрішня потреба щось робити. Я завжди ношу із собою блокнот, щоденник. На Донбасі в мене їх було два. Перший – про «Десну», який називався «Примарна зона». Другий – «Шахта», який згодом став окремою книгою. Це знову була якась гонзо-література.

Виставка фоторобіт Пузіка. Джерело: zaxid.net

Паралельно почав малювати. На дошках з-під ящиків боєприпасів, на всьому, що було під рукою. Спочатку олівцями та фломастерами, потім передали акрилові фарби. Частина робіт залишилася у Водяному, коли ми звідти виїхали. Частину встиг передати поштою. 

Спочатку живопис перемогла фотографія, а згодом – текст

Після повернення практично ні з ким не спілкувався, лише з майбутньою дружиною та деякими друзями. За мною навіть закріпилася така штука, що я якийсь мовчазний. 15 жовтня 2015 року відбулася виставка робіт, створених на передовій. Ми навіть поїздили Україною, але після цього я зрозумів, що малювати вже не хочеться. У Києві та Львові виставки робіт були поєднані: текст, фото, відео, картини. Треба було від чогось відмовитися. І я відмовився від малювання.

Одна з робіт Пузіка на презентації виставки у Львові. Джерело: zaxid.net

Колір не може розповісти історію, наприклад як текст. Він її показує.  У тексті ти можеш все розписати, заглибитися. Але в мене ще була фотографія. І вона «перемогла» живопис першою. У тебе є момент для фіксації, засоби, інструменти. Два роки працював в Одесі фотографом. Ходив репортером на всілякі мітинги, залазив з камерою у всі сутички. Додому приходив задоволений – отримав свою дозу адреналіну. 

Читайте також: Від парамедика до бізнесвумен. Як ветеранка війни створила власну справу на сушениках

Перша книга стала фундаментом для всіх наступних

Першою книгою став «Моноліт», але про нього доволі складно говорити. Тексти писалися протягом п’яти років. І багато з них не потрапили під обкладинку. Це хаотичні тексти, які не мали чіткої форми, не були між собою пов’язані. Зараз я б складав цю книгу зовсім інакше, але тоді в мене не було такого досвіду.

«Моноліт» – це плита, фундамент, на якому будується все інше. Він дав початок всьому. Це по суті старт. Усі теми, з якими я працюю, працював і працюватиму, вони закладені саме в цій книзі. Це і містика, і військові моменти, яких не уникнути, і дитинство, і потойбіччя. Ті теми, які мене цікавили протягом останніх 15 років. 

Дебютна збірка оповідань «Моноліт». Фото: Читомо.

Термін «ветеранська література» принижує книгу

Скоріше за все, я б не хотів починати свій шлях письменника з текстів про війну. Але так сталося. І доволі складно в сучасній українській літературі зняти з себе клеймо «атошника» чи «ветерана». Визначення «ветеранська література» насправді має якесь приниження якості твору. Це часто означає, що на книгу практично не звертатимуть увагу критики чи читачі. Вузьке коло книжок для своїх і про своїх. Хоча «Моноліт» не зовсім підпадає під це коло.

Після виходу першої книги була певна ейфорія, радість. Але я часто оминав публічні заходи, бо хотів уникнути приклеювання цього маркера «ветеранської літератури». Але не зміг. Я прийняв цей челендж, тоді прийшло усвідомлення, якими будуть наступні книги. Так з’явилися «Наші котики. Бліндаж», «Шахта», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Кожна з цих книг для мене важлива.

Насправді я дійсно люблю кожну свою книгу, задоволений кожним надрукованим словом. Якби не любив – просто видалив би чи не відпускав у довге плавання. Історії, які мені не подобаються, точно ніколи не вийдуть друком. Усі написані тексти – це частинки мене. Якийсь проміжок часу, період. Так, можливо, зараз я б написав усе це інакше. Але на ту мить – це був максимум.

Збірка оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Фото Валерія Пузіка.

Почав писати для дітей, і це стало новим світлом

Серія дитячих книг про танкер Делфі стала для мене своєрідним світлом чи факелом після довгої депресухи. Напевно, я за це і люблю писати для дітей. З цією історію все було легко і просто, перша книга була готова вже за декілька тижнів.

Звісно, були якісь напрацювання, я багато читав, хотів написати якийсь детектив про історію Одеси. Або була ідея зробити історію про книгарню чарівників. Але натомість виникла історія «Делфі та чарівники».

Читайте також: Документальна стрічка «Зошит війни» про події на Сході вийшла онлайн

В Одесі ми живемо неподалік від пляжу, де в 2019 році затонуло це судно. І якось ми з сином пішли до моря, він тоді зацікавився драконами, почав щось про них розповідати. Періодично ми приходили на те місце, а вечорами я вигадував для Ореста усілякі історії про драконів. І якось ця історія викристалізувалась, все склалося, наче пазл. Тоді ж мені написала Світлана Фельдман, директорка видавництва «АССА», запропонувала написати дитячу книгу. Я погодився. І вже було усвідомлення, що це має бути не одна книга, а декілька, цикл.

Книга «Делфі та чарівники». Фото Валерія Пузіка.

Цикл про «Делфі» став для мене як «Моноліт». Тобто це теж своєрідний фундамент у дитячій літературі. Там, як і в дорослих текстах, задіяно все, що відбуватиметься та згадуватиметься далі.

Вже рік не пишу прозу про війну, і це радує

Ще почав займатися кіносценаріями. Цьогоріч з’явилася можливість разом із режисером Романом Любим працювати над створенням сценарію повнометражного ігрового фільму «Донбас Драм’н’бас».

Це історія про життя у Донецьку на початку 2014 року, коли мовчазний активіст з позивним «Ніхто» стає своєрідним гідом для київського ексвійськового з позивним «Вітер». В обмін на це «Ніхто» отримує інтенсив з ведення партизанської війни в умовах міста. За холодом засідок, схованок, переслідувань та підозр жевріє зв’язок, схожий на стосунки батька і сина.

Проєкт був представлений в індустріальній секції Одеського кінофестивалю минулого літа. На жаль, ми не отримали фінансування на реалізацію від Держкіно – нам не вистачило 0,25 балів від експертів. Але вірю, що це кіно станеться, і його можна буде побачити в кінотеатрах через декілька років.

Ще один проєкт – «Короткі ночі, довгі дні». Це історія про хлопця, який влаштовується працювати в кінотеатр сторожем і знаходить серед мотлоху чарівну кінокамеру. Разом із друзями він вирушає в небезпечну синефільську подорож фільмами та місцями зйомок. Небезпечну, адже за кіноапаратом вже полюють негідники.

Читайте також: Серіал «Доброволець» Ахтема Сеітаблаєва вийшов у форматі повного фільму

Межі реальності та магії стираються: головні герої переміщуються з фільму в фільм, знайомляться з Вірою Холодною, Дзигою Вертовим, Олександром Довженком та Сергієм Параджановим. Виявляється цю кінокамеру зробив одеський винахідник Йосип Тимченко у 1915 році на замовлення таємничого незнайомця і вона дуже небезпечна. Загалом це кіно про кіно в кіно.

Тож поки я освоюю драматургію кіно та телебачення. Відмовився від форми оповідань. А ще не пишу прозу про війну з серпня 2020-го року. І це радує.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Ужгороді для учасників бойових дій відкрили хаб «Ветерана Хата»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Перший на Закарпатті простір для різнопланової допомоги та психологічної реабілітації – хаб «Ветерана Хата» – відкрили в Ужгороді.

Про це повідомили у пресслужбі міської ради.

Хаб призначений для безкоштовного користування, дозвілля учасників бойових дій, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю, їхніх родин, національних меншин.

Читайте такожУкраїнські ветерани у США подолали 40 км під час пробігу Appalachian Yomp (ФОТО)

На облаштування хаба вдалося виграти грант Європейського Союзу та представництва Міжнародної організації з міграції за напрямком зміцнення стійкості громад шляхом соціально-економічної підтримки ветеранів.

Хаб працюватиме на кількох локаціях, ключові – у приміщенні «Просвіти», яке колись було «Будинком офіцерів». Там уже облаштована кімната для спілкування, групових та індивідуальних занять із психологом, дозвілля та занять дітей.

Читайте також: Учасник АТО у пандемію відкрив ветерано-волонтерську кав’ярню у Києві (ВІДЕО)

Проводитимуться кінопокази, майстер-класи, закуплено обладнання для приготування попкорну, солодкої вати для діток, спорядження для походів у гори, яке безкоштовно надаватимуть напрокат.

Нагадаємо, у Житомирі створили ІТ-школу, де навчатимуться ветерати АТО/ООС.

Як ми писали раніше, ветеран АТО пробіг 10 км із військовою амуніцією заради побратима.

Усі фото: Ужгородська міська рада.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

10 нових «швидких» передали у гірські райони Львівщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

10 нових машин швидкої допомоги на базі Toyota Land Cruiser Prado передали у села гірських районів Львівщини.

Про це у фейсбуці повідомили у Львівському обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Кожна зі «швидких» укомплектована портативним кисневим балоном, реанімаційною сумкою-укладкою, дефібрилятором, кардіографом, ношами і каталкою для перевезення сидячих пацієнтів.

Toyota Prado – це рамний повнопривідний позашляховик із великими можливостями в подоланні складних дорожніх умов.

Читайте також«Алло! Мені більше нема кому подзвонити». Як волонтери стають телефонними друзями для самотніх людей

Вартість однієї «швидкої» – 1,6 млн грн. Вони закуплені за кошти Національної Служби Здоров’я України.

Зазначається, що це автомобілі класу А. Повнопривідні, підвищеної прохідності на короткій базі, вони забезпечуватимуть доїзд у важкодоступні гірські райони.

Читайте такожOhra Home: як мами дітей з інвалідністю створюють стильну постіль

Машини розподілено на такі пункти базування ЕМД: Стрілки, Старий Самбір, Турка, Бориня, Верхнє Висоцьке, Орява, Завадка, Верхнє Синєвидне, Східниця, Підбуж.

Нагадаємо, МОЗ взялося за розвиток телемедицини.

Як ми повідомляли раніше, Liki24.com запустив безкоштовні онлайн-консультації від фармацевтів.

Усі фото: facebook.com/emergency.lviv.

Підтримай ШоТам

Читати далі