Ще три нагороди для української стрічки: «Ти — Космос» здобула відзнаки на фестивалі в Італії

Кобзарство — це наша унікальна традиція: тужлива пісня про минуле під супровід кобзи проймає до глибин душі. Це не звичайна мелодія, під яку хочеться танцювати, — її краса та вишуканість потребують особливого моменту, бо ці пісні — про нашу історію та боротьбу.

Українці чули такі композиції ще кілька століть тому від незрячих співців-мандрівників, а тепер їх можемо слухати й ми завдяки сучасним кобзарям, як Віталій Кобзар. ШоТам розповідає, як музиканти зберігають цю традицію, передають її далі та досягають визнання від ЮНЕСКО.

Віталій Кобзар

братчик Київського кобзарського цеху, консультант проєкту «Кобзарство. Епічна традиція», співзасновник порталу про кобзарство «Дума».

Прізвище просто не залишило мені вибору

Кобзарство в Україні має дуже давню історію, хоча точно невідомо, коли саме воно з’явилося. Дехто вважає, що старці, яких завдяки Тарасові Шевченку почали називати кобзарями, почали оспівувати важливі події з часів козацтва, коли ходили у військові походи. Зокрема, саме Шевченко почав малювати кобзарів, тому ми знаємо, як вони тоді виглядали. 

Але я думаю, що традиція набагато давніша. Останнім кобзарем 19 століття був Остап Вересай, а в минулому столітті традиція кобзарства перервалася через терор більшовиків. Єдиним, хто пережив світові війни, зберіг свій інструмент та передав знання учням, був Георгій Ткаченко. 

Уже його учень Микола Будник наприкінці 20 століття створив Київський кобзарський цех, який об’єднав сучасних співців і музикантів. Такі ж спільноти є у Львові та Харкові.

Мій же шлях до кобзарства був довгим, але я завжди жартую, що прізвище Кобзар просто не залишило мені вибору. У 2017 я був журналістом і грав на гітарі, але після одного концерту бандуристів вирішив також навчитися грати на бандурі.

Оскільки я вже вмів грати на гітарі, мені порадили опанувати кобзу та звернутися до музиканта, який був учнем Миколи Будника. Сергій Приходжук став моїм вчителем, допоміг створити власну кобзу та опанувати її, тому я можу вважати себе праучнем одного з найвідоміших кобзарів 20 століття — його справа має послідовників, і це надихає.

Граю на саморобній кобзі, як в Остапа Вересая

Вперше я виступав перед колегами сім років тому. Тоді виконував пісні «Ой на горі, на могилі» та «Ти добре, синку, проживеш». Це був давній текст, якому вже кілька століть, а музику я створив сам. Для мене це дуже теплі спогади, адже я відчував, що роблю свій внесок у збереження нашої культури. Щоправда, мене тоді сильно розкритикували, бо фактично я перетворив другу пісню на авторську, але я не образився та розумів, що кобзарі мають певні правила, яких треба дотримуватися. 

Ці пісні — про важливі історичні події. Переважно тужливі, але настільки красиві та вишукані, бо вони про нашу рідну культуру. Тому потрібно дотримуватися тембру й традиційного звуку.

З дитинства я виступав на сцені з гітарою, але саме коли почав грати на кобзі, зрозумів, що знайшов себе. Все наче стало на свої місця, і тепер я відчуваю себе щасливим у цій справі.

Дуже добре пам’ятаю, як створював свій перший інструмент. Це було кілька років тому в Ірпені, якраз після Нового року. Усі ще святкували, а ми з моїм учителем пішли в майстерню працювати. Тоді на вулиці було дуже холодно, тому ми попили чаю з медом і взялися вибирати деревину. 

Я довго працював над заготовкою та майже її завершив, але залишив у майстерні, коли виїжджав з Ірпеня в лютому 2022 року через російське вторгнення.

Далі активно волонтерив і не мав часу навіть подумати про заготовку, а коли наші хлопці вигнали росіян з міста й вдалось повернутися, то побачив, що вона зникла. Я довго її шукав, а потім змирився, що вже ніхто її не поверне, тому вирішив робити новий інструмент.

На березі річки Буча в Ірпені я знайшов звалену вітром вербу, і ми з вчителем почали майструвати з неї. Тепер у мене є красива кобза, подібна до тієї, на якій грав відомий кобзар Остап Вересай.

Читайте також: Кобзар 21 століття: як харків’янин відроджує український музичний феномен

Хочу передати нащадкам традиції

Разом з колегами з трьох цехів ми вирішили створити проєкт «Кобзарство. Епічна традиція». З цим допомогли проєкт «Дивись українське», а також братчик нашого цеху Олесь Санін, який є режисером фільму «Поводир». 

Головна наша мета — передати нащадкам те, що вже було до нас. Коли ми розповідаємо про кобзарів, то говоримо й про нашу історію, бо музиканти виконували думи про певні історичні події, тому були водночас і літописцями.

Кобзарська традиція збереглася, бо вчителі передавали свої знання учням. Також дослідники кобзарства зберегли твори в текстах чи нотних записах — наприклад, цим займались Філарет Колесса, Микола Лисенко, Опанас Сластіон, Порфирій Мартинович. Це творчість, яка передається нам з покоління в покоління, тому ми хочемо познайомити з нею більше людей.

Українське кобзарство визнане спадщиною ЮНЕСКО

Ще однією причиною, чому ми створили цей проєкт, була повномасштабна війна. Багато братчиків нашого цеху долучилися до війська, а хтось, на жаль, уже загинув.

Тому ми вирішили зафіксувати кобзарську традицію як українську нематеріальну спадщину, адже знаємо, що ворог хоче знищити не дише нашу державу, але й культуру.

Спершу у 2022 році ми офіційно, на рівні Міністерства культури, внесли кобзарську лірницьку традицію в українську спадщину. Далі почали готувати документи, аби кобзарство визнали спадщиною людства. 

Взагалі ЮНЕСКО розглядає заявки претендентів пʼять-сім років, але через повномасштабну війну нашу розглянули за два. Глобально нічого не змінилося — ми не вважаємо себе зірками після цього визнання. Це велика відповідальність, і тепер у нас ще більше роботи.

Ми дуже довго готувалися, їздили з лекціями та виступами по школах та університетах, відвідували військових. Також у 2024 році виграли грант від Українського культурного фонду та вперше в історії України створили портал про кобзарство «Дума», де говоримо про нашу роботу.

Там вже є понад сотня аудіозаписів дум та інших кобзарських творів, які здавна виконували наші кобзарі. Ми записали їх на студії, зняли шість фільмів-портретів кобзарів, записуємо відео про створення музичних інструментів.

Зараз знову пишемо грант, аби зняти більше фільмів і відтворити більше дум. А ще хочемо створити власний тікток, де будемо публікувати короткі відео, — наприклад, як створити кобзу з колоди.

Наш проєкт — інклюзивний

Насамперед ми даємо інструмент людям з вадами зору, аби зберегти традицію, — у 19-20 століттях кобзарями були саме незрячі старці, які приносили новини в села. Зараз у нас також є такі кобзарі, які цією справою заробляють собі на життя. 

Якщо учень незрячий, то ми даємо йому інструмент і навчаємо, як за потреби його ремонтувати. Якщо ж учень добре бачить, то має створити свій інструмент сам.

Наш проєкт є інклюзивним, адже, крім залучення до традиції незрячих людей, ми озвучили наші відео на ютубі тифлокоментарями, щоб їх змогли сприймати й люди з порушенням зору. 

Дуже багато воїнів повертаються з фронту з ампутаціями чи втративши зір, і ми маємо багато працювати для них, підтримувати, аби вони могли адаптуватися до цивільного життя. Це ми всі маємо під них підлаштовуватися, а не навпаки.

Нас можна послухати не лише онлайн через сайт чи ютуб — 7-8 лютого ми з братчиками будемо виступати в Києві й Ірпені на честь першого цехмайстра Київського кобзарського цеху Миколи Будника. Сюди ми запрошуємо колег зі Львова та Харкова. 

Хто такі сучасні кобзарі

Зараз кобзарі мають підтримувати бойовий дух і моральний стан наших військових. Ми маємо допомагати тим, хто боронить Україну. Цьогоріч плануємо багато поїздок на Схід, одна з бригад навіть звернулася до нас із проханням провести лекції про історію України та кобзарство. На жаль, ми часто зустрічаємося з воїнами й на похованнях.

Приходимо й до учнів шкіл, дітей у садочках, студентів, бо нам важливо, щоб молоде покоління знало нашу традицію. Також я створюю освітню програму, щоб ми могли запропонувати цілий курс навчання для навчальних закладів.

Кобзарство — це наша унікальна традиція, такої немає більше ніде в Європі. Кобзарі фактично мали свою мову та звичаї братерства — ми досі завжди збираємося разом та голосуємо, якщо нам потрібно ухвалити якесь рішення.

Традиція — це наша ідентифікація. Хто вже чув про Україну, той знає, яка це сильна та крута держава, а якщо про нас іще не чули, ми гордо можемо розповісти, що в нас є писанки, гончарство та кобзарство, які нам передали наші предки, а ми передаємо нащадкам.

26 січня у книгарні «Сенс» на Хрещатику відкрили благодійну виставку робіт Якова Гніздовського. Експозицію «Дванадцять птахів та інші зникаючі істоти» представили до 110-ї річниці від дня народження художника.

Про це повідомили в Генеральному управлінні розвідки.

Про виставку

Виставку організувала галерея Shum, культурна інституція «МіжВухами» та родина Якова Гніздовського. У межах цієї події триватиме онлайн-аукціон робіт митця. За зібрані кошти придбають спеціалізований транспорт для військових ГУР.

Читайте також: У Києві запровадять загальнонаціональну хвилину мовчання для вшанування загиблих

Як долучитися

Організатори вже почали приймати ставки. Свою пропозицію можна внести до 19:00 2 березня 2025 року за посиланням. Відвідати експозицію можна в книгарні на Хрещатику, 34.

Що відомо про митця

Яків Гніздовський — це видатний український та американський графік, художник, дизайнер та мистецтвознавець, який народився на Тернопільщині у 1915 році. Його картини стали частиною експозицій у США, Європі та Україні. Також його роботи висіли у кабінеті президента США Джона Кеннеді у Білому домі.

Раніше ми писали про те, як київська активістка рятує українську мозаїку.

Фото: фейсбук-сторінка ГУР

Онлайн-кінотеатр Takflix випустив документальний фільм «Все має жити», що розповідає про життя Анни Куркуріної — триразової чемпіонки світу з паверліфтингу, тренерки для молоді з інвалідністю та активної зоозахисниці. Стрічка доступна для перегляду в Україні з українськими та англійськими субтитрами.

Про це повідомляє Takflix.

Про фільм

Фільм, знятий режисерами Тетяною Дородніциною й Андрієм Литвиненком, є спостереженням за Анною Куркуріною, яка не лише здобула спортивні титули, а й стала відомою своєю благодійною діяльністю. Раніше вона працювала в школі, зоопарку та допомагала притулкам для тварин. У 40 років, змінивши своє життя, вона вирішила стати професійною важкоатлеткою.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Анна організувала гуманітарний центр, продовжуючи допомагати тваринам та людям, зокрема під час рятувальних операцій після підриву Каховської ГЕС.

Читати також: Вийшов тизер фільму «Киснева станція» про дисидента і політика Мустафу Джемілєва

Людяність у часи війни

«Досвід війни розкриває справжні людські якості й оголює людську душу», — кажуть режисери фільму. Вони підкреслюють, що справжня людяність проявляється у ставленні до тих, хто не може подбати про себе.

У 2024 році «Все має жити» отримав Головний приз на конкурсі RIGHTS NOW! на Docudays UA, а також здобув приз глядацьких симпатій. Стрічка була відзначена і на Краківському фестивалі, де отримала приз за продюсування та глядацькі симпатії.

Нагадаємо, що українські мистецькі школи отримають 100 фортепіано від німецької компанії.

Фото: кадр з фільму «Все має жити».