Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
Bez imeni Bez imeni

Суспільство

Кафе як соціальний бізнес. Приклад Добропілля

Опубліковано

Добропілля – середньостатистичне маленьке містечко у Донецькій області, що розташовано за 73 кілометри від найближчого окупованого міста Горлівка.

Культурне життя могло би бути представлене тут кількома будинками культури і парою-трійкою бібліотек.

Читайте також: “Антистрінги” для чоловіків: як ветерани зробили бізнес на трусах

Але численні соціальні проекти, реалізовані громадською організацією “Добропільський центр молоді “Добро”, оживили місто. Серед цих проектів – і арт-кафе “Тролейбус”, навколо якого вже третій рік вибудовується культурне життя Добропілля.

Арт-кафе “Тролейбус” – майданчик для місцевих музичних груп

Із самого початку ідея закладу була у тому, що відвідувачі йдуть сюди не лише поїсти, а й отримати нові знання. Донедавна у арт-кафе “Тролейбус” відбувались майстер-класи, літературні вечори, концерти місцевих груп, а 50 % річного прибутку йшло на функціонування місцевого молодіжного центру. Тепер, каже очільник ГО “Добро” Володимир Орос, час цьому соціальному бізнесу осучаснити свій формат.

“Самої кухні недостатньо”: як з’явилась ідея

ГО «Добропільський центр молоді “Добро” існує з 2010 року. Головним вектором діяльності “Добра” до війни була організація фестивалів, концертів та залучення інвестицій у Добропілля.

Читати також: Бізнес як терапія: історія однієї млинцевої

“Після початку воєнних дій на сході ми змістили акценти на  гуманітарну допомогу, адже потреба у культурних заходах відпала через АТО та побутові проблеми. Тільки у 2016 році вдалось потихеньку повернутись у старе русло”, – розповідає Володимир Орос, директор “Добра”.

Реалії шахтарського містечка такі, каже, що у місцевих – особливо, молоді – не так багато можливостей цікаво провести вільний час.

Тренінг на базі арт-кафе “Тролейбус”

“Якщо хочете, щоб у ваше місто прийшла культура, беріться власноруч розвивати її. Стереотипи і перешкоди існують тільки у головах: наприклад, у нас коли років 7-8 назад перша піцерія відкривалася, усі сумнівалися і думали, мовляв, хто в маленькому місті буде ходити їсти не вдома. Але в підсумку у Добропіллі зараз близько 5 подібних закладів – добропільчани почали більше цінувати свій час і із задоволенням приходять туди поїсти, замість того, аби витрачати час на приготування їжі. Звісно, сьогодні самої кухні недостатньо – люди хочуть отримувати більш якісний продукт”, – каже Володимир.

Десь у 2016 році, розповідає Володимир, у Добропіллі побільшало культурних заходів і тренінгів, і до шахтарського містечка почало приїжджати більше людей. Іноземні делегації, учасники тренінгів з області, туристи – нагодувати їх було проблематично, тому ідея із кафе виникла як відповідь на незайняту нішу бізнесу. Потім організатори переосмислили формат: щоб люди приходили не просто поїсти, але і з користю провести час.

Чому “Тролейбус”?

У Добропіллі раніше була тролейбусна лінія і, судячи з опитування місцевих жителів, це був один з найяскравіших спогадів практично для всіх жителів міста, розповідає Володимир Орос. Тому над назвою арт-кафе довго не думали.

Читайте також: “Чорні лебеді” у бізнесі: як не здатися, коли продаєш органічні продукти

Далі у межах проекту, який фінансувала Програма розвитку ООН, волонтери виграли грант у розмірі 200 тисяч гривень і придбали обладнання для кафе: холодильники, кавову машину, інвентар для бару. За оренду та ремонт сплачували із власної кишені.

Володимир Орос, волонтер та засновник арт-кафе “Тролейбус”

Таким чином, арт-кафе “Тролейбус” стало поєднанням смачної кухні, майданчика для  культурно-мистецьких заходів і історичних фактів про Добропілля. І водночас заклад став фінансовим донором для молодіжного центру DobroLab, який відкрила ГО “Добро”.

Перегляд формату і поява алкоголю в меню

Із початку існування “Тролейбусу” там проводились літературні вечори, виступали місцеві групи, проглядались футбольні матчі. І ще була одна особливість: у арт-кафе минулорічного зразка вболівальникам довелось би коментувати програш “Динамо”-“Челсі” під чашку кави або чаю – донедавна алкоголь у арт-кафе не продавали.

Читайте також: Матуся в декреті заснувала бізнес. Успішний кейс із Бахмута

Але великий попит примусив Володимира переглянути політику щодо спиртного.

“Уже близько року продаємо алкоголь, бо раніше багато відвідувачів йшли зі словами “Був би алкоголь, ми б залишилися”. Поки що в цьому місті безалкогольний відпочинок – це все-таки інновація. Думаю, спочатку треба надати населенню якісний культурний продукт, аби потім можна було якось в цьому напрямку ефективно працювати”, – каже Володимир Орос.

Фірмова піца арт-кафе

Зайві відвідувачі, продовжує він, не завадять арт-кафе “Тролейбус” ще і з тієї причини, що 50 % прибутку спрямовується на функціонування та потреби молодіжного центру Добропілля. Виручка ж від арт-кафе поки що покриває тільки витрати на оренду приміщення та часткове фінансування роботи молодіжного центру.

Молодіжний центр Добропілля DobroLab – це підтримка, консультації і ресурсна база як для молоді, так і для дорослого населення. Основними напрямками діяльності центру є молодіжна журналістика, LEGO-клуб, молодіжний парламент (волонтерський рух серед молоді), кіноклуб, англійський розмовний клуб тощо. Відвідувачі центру також долучаються до написання громадських проектів та грантів.

“Понад півроку в нас був формат, що просто будь-який бажаючий може прийти і займатися чим завгодно. Але ми від нього відмовилися, тому що були зловживання і результату це абсолютно не давало”.

Тренінги на базі арт-кафе “Тролейбус”

Наразі Володимир із партнерами думає над новим форматом функціонування і кафе, і центру для молоді, адже старий починає потихеньку набридати.

Труднощі соціального бізнесу

Загальна сума, яку Володимир разом із партнерами витратив на кафе, разом з грантом – близько півмільйона гривень.

Читайте також: Бізнес на брухті: як сміття може допомогти стати дизайнером

“Свої витрати я окупив. Але цього не сталось би, якби не грантова підтримка. На потреби молодіжного центру треба 20-25 тисяч на місяць, і, відповідно, близько 250 тисяч на рік. 50% річного прибутку арт-кафе (30-40 тисяч гривень на рік)  ледь вистачить, аби закрити шосту частину суми. Це недостатньо для того, аби втримати мінімальні ціни на заняття у центрі – припустимо, роботоклуб, який можна відвідувати по собівартості за 200 грн на місяць (коли комерційна вартість – близько 500-800 гривень – авт.). Тому ми із однодумцями думаємо про об’єднання кількох сервісів, які готові поділитися своїм прибутком заради того, щоб молодь отримувала освітні послуги і корисно проводила дозвілля”, – ділиться розрахунками Володимир.

Володимир Орос, волонтер та засновник арт-кафе “Тролейбус”

Також серед труднощів, які наразі доводиться долати, нестача потрібних навичок серед персоналу арт-кафе “Тролейбус”, щоб робити дійсно якісний продукт. Тому Володимир часто відправляє їх на різноманітні стажування. Так, нещодавно завдяки підтримці міжнародної організації з міграції працівникам “Тролейбусу” вдалося пройти тренінги з кави і щодо “кондитерки”.

У планах – мережа соціальних бізнесів

Уже близько року Володимир думає про колаборацію підприємців – мережу соціальних бізнесів “Тролейбус 5.0”.

Читайте також: На Одещині бізнесмен вирощує мандарини та гранат у відкритому ґрунті

“Точної цифри не скажу, але близько 50 підприємців міста уже готові долучились. Думаємо над тим, щоб це було не просто кафе, а міська мережа, яка б надавала різні послуги – можливо, уже не в цьому приміщенні. Кожен із 50 партнерів займатиметься своїм бізнесом, але у одному стратегічному напрямку. Поки розробка мережі ще у процесі”.

Без фінансової “подушки” у соцбізнес краще не йти

Володимир розповідає: навряд чи людина із найманого працівника зможе стати одразу соціальним підприємцем. На гранти також радить не розраховувати – це одноразова допомога: проект закінчується, і ефект змін на цьому теж закінчується.

Читайте також: Реальніше ніж Word of Tanks! Українець створив 3D-батли в Чорнобилі

“Найближчим часом їду у Краматорськ записати поради для молодих соціальних підприємців. Вони хочуть і стартап зробити, і відразу ж людям допомогти. Прямо зі старту це мало можливо. Коли ви починаєте соціальний бізнес, люди починають розраховувати на вас. Молоді підприємці можуть допомогти своєю ідеєю, поки їх фінансово підтримують батьки, але далі без додаткового постійного фінансування проект доведеться закривати. Тож моя порада: якщо немає інших джерел доходу, я б не радив цим займатися. Спочатку треба забезпечити фінансову сторону соціального бізнесу, а потім уже розвивати його”.

Суспільство

«Непустир»: як у Добропіллі мешканці перетворили звалище на публічний простір

Опубліковано

Пустир на околиці Добропілля навчив мешканців любити своє місто. Раніше це місце асоціювалося у людей хіба що з пияцтвом, брудом та крадіжками. Тепер же — з квітами, барбекю та концертами.

Ні, це не подарунок від чиновників чи місцевого бізнесмена. Це берлінський досвід, який один активіст вирішив повторити у своєму містечку. Йому вдалося сформувати у населеному пункті свідому громаду, готову змінювати себе і все навколо. На цьому вони не зупинилися, і вже будують нові плани.

Владислав Бурховецький,
Владислав Бурховецький,

Президент громадської організації «Творці історії», ініціатор створення публічного простору «Непустир»

Культура спільноти та її відсутність

Свого часу наш молодіжний центр проводив міжнародні обміни культурного активізму з берлінськими організаціями. І там молодим людям розповідали, як варто працювати з вуличним простором. Мене вразила ця культура і розуміння того, що таке спільнота. Я побачив, як це все там відбувається, і коли ми повернулися, я захотів і в нас у Добропіллі зробити щось подібне.

У нашому місті не було жодного публічного простору, де суспільство могло б проводити свій час з користю, культурно відпочивати та розвиватися. Натомість у нас багато молоді пиячить, і поняття «відпочинок» розуміє по-своєму. Ми ж подумали, що було б добре запропонувати їм якусь альтернативу. Захотіли встановили для них нові турніки, бруси, та й загалом зробити такий собі спортивний майданчик для занять спортом.

Турніки? Та ну, облиште

Спочатку, коли люди дізналися, що ми хочемо встановити турніки, не вірили нам. Мешканці чекали, що це має зробити влада. Чомусь у їхній уяві, що громадська організація — це те саме, що хтось десь при владі працює і, мовляв, нічого не робить. І люди постійно підходили, запитували, коли там вже щось буде. Я ж їм казав: «Давайте щось зробимо разом». Люди ж продовжували ставилися недовірливо.

Коли ми вже виграли мінігрант у 2018 році й матеріали були в нас, тоді вже люди не казали: «Ой, коли ж воно буде», а вже «Ось воно тут лежить, треба вийти і його поставити». Хто б міг подумати, що ці люди, яких ніколи не можна було помітити у якійсь допомозі місту, збиратимуться разом і допомагатимуть щось створювати. Вони справді почали об’єднуватися, бо з’явилося розуміння, що ми робимо.

Проблемна пляма на міській мапі

Після того, як у місті з’явився новий спортмайданчик, у нас виникла ідея зробити ще й платформу, де можна збиратися з друзями, сидіти, відпочивати. Побачивши свого часу берлінський досвід, я вже мав приблизне розуміння, як потрібно об’єднувати людей.  Адже створення публічного простору — це про ком’юніті, про те, як можна щось зробити своїми руками та силами для себе та своїх сусідів.

Локацію, де ми захотіли створити публічний простір, місцеві називали «пустирем». Річ у тім, що це приватний сектор з будинками й маленьким проміжком вулиці, де не давали дозволу на будівництво. Все через те, що там проходила магістраль води. І там все життя був той «пустир»: скрізь заросла трава, а ділянки — недобудовані. Це місце підходило хіба що для величезної концентрації пияцтва, бруду та крадіжок. Ми ж хотіли подарувати цьому йому нове життя.

Ми постійно говорили про пустир, і якось сама собою з’явилася і назва проєкту — «Непустир», і навіть слоган: «Перетвори життя на непустир». Втілити цю ініціативу ми змогли за допомогою проєкту «Код міста» — довгострокової програми формування креативної економіки та створення умов для сталого розвитку міст. Вони допомагають містянам виявити напрямки, за якими їм краще розвивати свої населені пункти. Добропілля стало одним з міст, яке вони досліджували. Ми змогли реалізувати цю ідею, аби показати людям, що це не проблема, а ресурс. І можна сказати, що це була наша ініціатива — перетворити пустир у щось прекрасне, — проте ідею ми підгледіли у Берліні.

Волонтерська команда — це завжди пошук 

Нові об’єкти самі по собі нічого не варті — зародження спільноти варте. Тобто, були люди, яких ми хотіли об’єднати. Разом з ними ми захотіли всьому тому засміченому, залишеному людьми дати життя і перетворити на щось нове. Захотіли створити атмосферу, аби там було приємно перебувати.

До цієї ініціативи ми підійшли серйозно, провівши дослідницьку роботу, як має виглядати наш простір, залучали архітекторів. Потім почали комунікувати з людьми, проводили різні культурні заходи. На першу зустріч з обговорення проєкту прийшли приблизно 70 мешканців сусідніх будівель, кожного дня десь 20 з них працювали. Люди почали більш відкрито до цього ставитися.

Читайте також: Забиваємо баки: як на Донеччині активісти навчають людей сортувати сміття і заробляти на цьому

Попри те, що ця ідея дуже зайшла містянам, це все-таки приватний сектор. І мало хто хотів щось робити на чужій вулиці, у всіх є свої справи. Особливо складно було на початку осені, коли потрібно було будувати, фарбувати, а ти нікого не знайдеш, бо всі займаються підготовкою до зими. Є тут певна така сезонність, і ситуації різні бувають. Наприклад, коли хворіли люди, які найактивніше нам допомагали, то інші також не хотіли нічого робити без них. Це не те, що у нас є постійна команда, яка цим усім займається. Тут завжди доводиться спілкуватися з людьми, шукати їх, підбирати зручний час. Це робота зі свідомістю, з серцем людини, яка має щось віддати, а не займатися своїми справами.

Хоча найбільша складність сьогодні з іншим. Попри те, що ми навчили людей разом щось для себе створювати, ми не можемо перейти на іншу стадію, коли суспільство починає піклуватися про те, що воно робить. Коли йдеться про піклування за простором, доводиться знову шукати людей, обговорювати з ними це. Немає охочих, хто б взяв за це відповідальність. Тут ми працюємо саме над розвитком суспільства.

«За тебе ніхто нічого для тебе не зробить»

Простір у нас таки з’явився. Ми розчистили пустир та встановили турніки. Замість амброзії тут з’явився квітник, замість смітника — сцена і зона барбекю. А волонтери привозять сюди круті концерти, влаштовують спортивні змагання. Люди, які були залучені до створення, дуже задоволені. Там граються їхні діти, онуки, вони самі туди приходять посидіти, молодь там спілкується.

Ми йдемо далі, й ставимо ціль, аби люди почали піклуватися про цей публічний простір. Аби їх ніхто не змушував, а вони самі знали, що треба прийти й щось полити чи почистити, щоб там знову не з’явився пустир. Тобто, мета не в тому, аби цей простір був гарний, а аби у нас інше суспільство було. Уявімо, що спочатку містяни це все робили, а потім перестали, і, наприклад, ті ж рослини, за якими вони доглядали, починають в’янути. Так от, ми хочемо, аби люди не думали, що хтось щось зробить за них і просто насолоджувалися красою. Ми будуємо спільноту, готову брати відповідальність на себе.

Зараз ми ще створюємо громадський простір за типом молодіжного центру. Він буде у гаражному приміщенні поруч з нашим «непустирем». Там протягом усього року можна буде працювати з людьми, обговорювати й розв’язувати різноманітні проблеми. Це один із наших найважливіших проєктів. Ми вже отримали фінансування від нашого партнера.

Рецепт успіху не тримаємо в секреті

Взагалі я думаю, що тільки спільноти можуть якісно покращувати життя у своїх населених пунктах, бо саме вони знають, що вони хочуть мати і як це має виглядати. Наприклад, якщо у нас є певна розбита вулиця, по якій тече вода, а влада не може чи не хоче нічого робити, то в таких тонкощах можуть розібратися лише мешканці. Якщо певна спільнота щось вирішить змінити, то так і буде — їх ніхто не повинен змушувати.

Сенс громадського простору у тому, аби зробити тих людей, об’єднаних навколо нього, більш спроможними, аби вони мали змогу навчитися розв’язувати свої проблеми. І якщо охочих буде більше, то влада почне змінюватися автоматично, бо від громадян буде зовсім інший запит. Не такий: «Оберу того, що щось нам зробив». Таким чином влада набирає обертів, а у суспільстві формується споживацтво. Зміни стоять саме за спільнотами. І ми готові ділитися нашим досвідом: як ми це побудували й де знайшли гроші. Бо це дуже гарне підґрунтя для розвитку. Ми можемо посіяти зерно, аби інші організації почали діяти.

Читати далі

Суспільство

Новий український літак піднявся в небо (ФОТО)

Опубліковано

У Запоріжжі льотчики-випробувачі Сергій Філатов і Сергій Комин в рамках програми випробувань літака УТЛ-450 вперше підняли крилату машину в повітря.

Про це пишуть Крила.

За інформацією, заплановано безліч випробувань літака УТЛ-450, створеного компанією “Мотор Січ” на базі літака Як-52.

Читайте також«Чорна п’ятниця» чи свідоме споживання? Три історії людей, які вас надихнуть

Літак капітально відремонтовано та модернізовано підприємством “Мотор Січ” з використанням фюзеляжу літака Як-52 з серійним номером 9010706.

Уперше він був представлений на виставці “Авіасвіт ХХІ – 2016” 14 жовтня 2016 року в Києві. Новий навчально-тренувальний літак призначений для професійної підготовки майбутніх пілотів.

Читайте також: П’ять українських виробників електросамокатів та електровелосипедів

Нагадаємо, Одеський аеропорт отримав нову злітно-посадкову смугу.

Як ми повідомляли раніше, Одеський авіазавод модернізував літак для української армії.

Усі фото: wing.com.ua.

Читати далі

Суспільство

Українка станцювала на замерзлому озері (ФОТО)

Опубліковано

Українська інструкторка з катання на лижах та ковзанах Ольга Склярчук викликала справжній фурор в соцмережі, опублікувавши світлини зі свого катання на ковзанах на зледенілому найвисокогірнішому озері України Бребенескулі.

Про це пише Укрінформ.

“Дивуюся з того, що мої фото з катання на Бребенескулі викликали такий фурор в мережі. Але разом з тим, дуже приємно. Я не професійна фігуристка, це просто захоплення, я інструктор з катання на лижах, навчаю в Буковелі та Ясні (Словаччина). Гори дуже люблю, і ідея покататися на найвищому гірському озері в Карпатах виникла ще кілька років тому. Але чекати втілення довелося кілька років — для цього треба, аби пощастило з погодою” – розповідає Ольна.

Дівчина розказує, що специфіка місцевої природи така, що саме для катанання на озері треба стигнути так, щоби потрапити туди, доки озеро не засипало снігом.

Читайте також: П’ять українських виробників електросамокатів та електровелосипедів

“Щоосені я вивчала прогноз погоди, читала про товщину льоду, температуру замерзання, кілька разів ходила на озеро – ніколи не щастило натрапити на саме такий лід, який потрібен для катання: рівний, без наростів від дощу. А крім того, рідко так буває, аби озеро замерзло до снігопаду. Це, справді, всього кілька днів у році для такої справи. Словом, ми кілька разів приходили на озеро (лід був або дуже тонкий, або озеро вже було вкрите снігом, чи падав дощ)”, – каже Ольга.

Але ось цього року пощастило вперше і Олі Склярчук таки вдалося втілити мрію й покататися на ковзанах на найвищому озері в українських Карпатах.

“Було -8 градусів того дня, але я не встигла змерзнути: якщо рухатися на морозі, то не холодно,” – говорить дівчина.

Читайте також«Чорна п’ятниця» чи свідоме споживання? Три історії людей, які вас надихнуть

До озера піднімалися із бази Заросляк, в один бік похід був 12 км.

Довідка

Озеро Бребенескул – найбільш високогірне озеро України (1801 м над рівнем моря), гідрологічна памятка природи місцевого значення, об’єкт туризму. Озеро лежить на дні льоловикового кару. Живиться атмосферними опадами і ґрунтовими водами. Вода чиста, блакитного відтінку. Ширина озера – 67 м, довжина – 147 м. Найбільша глибина – 3,2 м. В теплий період року рівень води може підніматися та опускатися на кілька десятків сантиметрів залежно від кількості опадів. Озеро не має постійного поверхневого витоку, однак є ознаки фільтрації води через гряду зі східного боку. Від нього починається річка Бребенескул (басейн Тиси).

Нагадаємо, фото з Одеси перемогло на міжнародному конкурсі.

Як ми повідомляли раніше, четверо українок потрапили до книги про світову історію фотографії.

Усі фото: ukrinform.ua.

Читати далі

Суспільство

В Еміратах українці народжуються не у сорочці, а у вишиванці (ВІДЕО)

Опубліковано

Українська діаспора дарує малечі рукотвори аж із Франківщини. Лейлі 3 місяці і вона стала першою амбасадоркою вишиванок в ОАЕ.

Її мама – українка з Донецька, тато – з Дубая. Українці тут вчать місцевих солов’їної та влаштовують національні челенджі.

Читайте також: П’ять українських виробників електросамокатів та електровелосипедів

“Плекаємо український дух наших дітей, починаючи з колиски, разом”, – Євген Семенов, координатор української громади. Усі вишиванки замовляють з рідної землі – у майстрині з Косова.

“Щоб дитину обходила біда далеко від Батьківщини, вона має народитись у вишиванці”, – Євген Семенов.

Дарують вишиванку усім малюкам до 3 місяців – варто лише написати у спільноту. А першу вишиванку з Косова запросили вручити Сергія Жадана.

“Ми раді, що письменник завітав до нас із творами і дав початок нашій традиції”, – Євген Семенов.

Читайте також«Чорна п’ятниця» чи свідоме споживання? Три історії людей, які вас надихнуть

Нагадаємо, українці запустили в США екопроєкт та магазин іграшок.

Як ми повідомляли раніше, у Житомирі запустили флешмоб «Історія моєї вишиванки».

Читати далі

Тренди

ДОПОМОГА
ШоТам

Підтримай наш проєкт, щоб ми могли надихати ще більше українців змінювати країну.