Українську анімацію в порівнянні з кіно складніше та довше створювати, вона рідко буває у прокаті. Але, попри брак інституційної підтримки та уваги масового глядача, вона розвивається та досягає міжнародного визнання.
ШоТам розповідає, як зародилася та розвивалася українська анімація за останні 100 років.
Батько-засновник української анімації
Першою українською анімацією вважають наразі втрачену «Казку про солом’яного бичка» (1927) В’ячеслава Левандовського — про неї відгукувались, як про новаторську та художньо виразну. «Казка про білку-хазяєчку та мишу-лиходієчку» (1928), створена в техніці графічної анімації, є ще одним його загубленим фільмом.
Згодом Левандовський переїхав до Києва, де на базі кінофабрики створив мультиплікаційну майстерню разом з аніматором Володимиром Дев’ятніним. Творча епоха, натхненна революційними ідеями та підвищеним інтересом до національної культури, закінчується, й вони змушені створювати стрічки на замовлення партії.
У 1928 році Левандовський розпочав роботу над першим українським звуковим анімаційним фільмом «Тук-тук та його приятель Жук». За сюжетом, хлопчик Тук разом з другом-собакою Жуком вирощують городину, але на їхній врожай зазіхають ласі до легкої наживи Свиня та Лис, в образах яких недвозначно можна впізнати радянських політичних антигероїв. Але закінчити роботу Левандовському не вдалось — він поїхав з України, а фільм завершили його учні Семен Гуєцький і Євген Горбач у 1935 році. На анімацію чекала цікава доля: її тривалий час вважали втраченою, але у 2013 році Довженко-центр зміг викупити її у Госфільмофонда Росії. Реставрацію завершили у 2016 році, а стрічку можна подивитись на YouTube.
Анімація та наукові фільми мали спільне походження
Під час посилення політичних репресій у 1930-х з’явилася практика поступового відсторонення від роботи кінематографістів, які не відповідали партійній повістці. Режисерів спершу переводили в науково-популярне кіно, а потім і зовсім знімали з кіновиробництва.
Так, на початку 1930-х анімаційну майстерню під’єднали до виробництва науково-технічних фільмів, а незабаром вона повністю перейшла на створення навчально-технічної продукції. Саме тому у фільмографії деяких аніматорів можна помітити такі документальні та сухі назви, як «Безперервний вугільний потік», «Легка врубова машина», «Важка врубова машина», «Історія вугілля», «Відбійний молоток» тощо.
На базі студії Київнаукфільму, де створювали навчальне та документальне кіно, цех анімації виник лише у 1959 році. Він отримав назву Творче об’єднання художньої мультиплікації та проіснував до 1991 року, поки його не реорганізували в «Укранімафільм». У 2019 році правонаступником студії став Довженко-центр.
Після війни та послаблення репресивної машини через смерть Сталіна анімація починає відроджуватись. У 1959 році Іполит Лазарчук очолив Творче об’єднання художньої мультиплікації та разом з аніматоркою Іриною Гурвич створив перший популярний анімаційний фільм — «Пригоди Перця» (1961). Мультфільм розповідає про співробітника відомого сатиричного журналу Перця, до якого звертаються по допомогу звірі, які потерпають від браконьєрів.
Навколо «Пригод» сформувалося творче об’єднання, учасники якого згодом зрежисують власні стрічки, без яких ми не уявляємо українську анімацію. Наприклад, над «Пригодами Перця» працювали режисер «Острова скарбів» Давид Черкаський та режисер «Як козаки…» та «Енеїди» Володимир Дахно.
Переглянути анімаційний фільм можна на YouTube-каналі Довженко-центру.
Легендарні «Козаки» надихалися Дюма
Прототипами для «Козаків» Ока, Грая й Тура стали герої роману Александра Дюма «Три мушкетери». Розробку зовнішності героїв художник Едуард Кирич згадує так:
«Володимир Дахно намалював для мене довгу паличку і сказав, що це козак Грай, велике коло — силач Тур, маленьке — верткий Око. Я ж як художник-аніматор зробив з його ідеї персонажів: створив їм обличчя, наростив тіла — зробив їх такими, якими їх сьогодні знають усі».
Спочатку про козаків хотіли зняти повнометражне художнє кіно, але з цієї ідеї нічого не вийшло — у підсумку вирішили зробити мультфільм.Після виходу першої серії, яка дещо відрізнялася від інших, зробили ще вісім: «Як козаки у футбол грали», «Як козаки наречених визволяли», «Як козаки сіль купували», «Як козаки олімпійцями стали», «Як козаки мушкетерам допомагали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки інопланетян зустрічали», «Як козаки в хокей грали».
Саме у «Козаках» Дахну вперше в радянському кінематографі вдалося створити постійних героїв на національній основі. Тур, Грай та Око характеризувалися як триєдиний герой, який втілює народні патріотизм, товариськість і розум. Автори намагалися створити автентичну анімацію, тож вивчали твори художників Георгія Нарбута та Івана Падалки.
Художник Давид Черкаський, який раніше працював над анімацією для «Пригод Перця», у 1988 році став режисером двосерійного (згодом серії обʼєднали) мультфільму «Острів скарбів». В його основу ліг роман шотландського письменника Роберта Льюїса Стівенсона. Мультфільм насичений чорним гумором, пародіями й алюзіями, а також має вставки з акторами, які виконують музичні номери.
Хоч під час створення Київнаукфільм зробив тільки російськомовне озвучення (хоч більшість ролей озвучували українські актори), влітку 2024 року обидві серії отримали українськомовний дубляж від студії «ТВІЙ ПРОДАКШН». А за кілька років до того персонаж анімації доктор Лівсі, відомий своїм заразливим сміхом і впевненою ходою, навіть став героєм інтернет-мему. Подивитися фільм з українськими субтитрами можна на Megogo.
Фото: Довженко-центр
Популярні літературні екранізації
У 1981 році вийшов мінісеріал «Аліса у Дивокраї» за мотивами казкової повісті Люїса Керрола. Режисером став аніматор Єфрем Пружанський, який раніше працював над «Козаками». У 1982 році зʼявилося продовження — «Аліса у Задзеркаллі». Режисер отримав на Лондонському кінофестивалі нагороду «За найкращу екранізацію Льюїса Керрола іноземним режисером». У 2017 році обидва мультфільми озвучила українською студія «Так Треба Продакшн» на замовлення телеканалу К1.
«Як Петрик П’яточкин слоників рахував» і «Капітошка» з’явились на екрані завдяки яскравій уяві дитячої письменниці та сценаристки Наталі Гузєєвої. Обидві історії йшли від зворотного — спочатку вигадували персонажа й історію, а згодом про них створювали книжки.
Першим анімаційним повнометражним фільмом доби Незалежності вважають «Енеїду» (1991). До стрічки, яку знімали ще в СРСР, художник-постановник Едуард Кирич «протягнув» блакитно-жовтий прапор у сцені, де герої їдуть на конях, а режисер Володимир Дахно переніс увесь стиль свого козацького серіалу.
Про відродження анімації після індустрійної кризи засвідчила участь і відзнака пластилінового фільму Степана Коваля «Йшов трамвай №9» на Берлінському кінофестивалі.
Нішу сучасної дитячої анімації наповнюють серіали про улюблених героїв дітей з реального життя — наприклад, серіал про мінну безпеку «Пес Патрон», створений за підтримки USAID та в партнерстві з UNICEF. Режисеркою стала Анастасія Фалілеєва, а сценарій створила Олександра Рубан. 16 серій є у відкритому доступі на YouTube.
Також у вересні відбулася прем’єра анімаційного серіалу Олександри Рубан «На краю світів» про родину, яка отримує дивний лист, у якому написано, що десь на краю села Світи в Запорізькій області прабабуся залишила їй спадок. Родина їде «лише подивитися», а натомість стає свідком магічної історії. Подивитися перші серії можна на YouTube-каналі Patron the Dog.
Фото: НУШ
На YouTube-каналі Animarody виходить мультсеріал для підлітків і дорослих «Університет Чупарського», створений аніматором Миколою Семенюком та сценаристом Михайлом Карпанем. Комедійний ситком про життя студентів в університеті імені Чупарського, де розробляють передові технології, які стають причиною різноманітних пригод, є незалежним проєктом, який створюють коштом монетизації та спонсорів каналу. Участь в озвученні героїв брали ті самі актори, що працювали над українською озвучкою мультсеріалу «Рік і Морті».
Одним з представників експериментальної та незалежної анімації є Микита Лиськов — аніматор з Дніпра створив абсурдні замальовки рідного міста у короткометражній анімації «Кохання». Прем’єра відбулась на Міжнародному фестивалі анімаційних фільмів в Аннесі. Загалом стрічка стала учасницею більш ніж 80 міжнародних кінофестивалів і здобула 24 нагороди.
Фото: кадр зі стрічки
Найбільше успішних анімаційних проєктів на фестивалях зараз є короткометражними: «Маріуполь: 100 ночей» Софії Мельник, «Я померла в Ірпені» та «Тигр блукає поруч» Анастасії Фалілеєвої чи «Мокош» та «Глибока вода» Анни Дудко. Короткий метр дає змогу розповісти лаконічну історію й витратити на її створення значно менше ресурсів, ніж на повнометражний фільм.
Найкасовіший анімаційний фільм в історії українського кіно
«Мавка. Лісова пісня» зібрала у світовому прокаті понад 20 млн доларів з кошторисом у 4,5 млн, що робить його найкасовішим українським анімаційним фільмом в історії нашої кіноіндустрії. «Мавці» поступається лише «Викрадена принцеса», над якою також працював один зі співрежисерів «Мавки» Олег Маламуж.
Стрічка за мотивами драми-феєрії Лесі Українки оповідає про взаємодію та протистояння двох світів: чарівного і людського. Провідною темою є любовна лінія між Мавкою та селянином Лукашем, а також їхня боротьба з лиходійкою Килиною, яка прагне заволодіти чарівним лісовим джерелом. Розробляли стрічку на базі студії Animagrad, заснованої у 2012 році.
«Долучайтеся до ініціативи “Листи до вільного Криму”. Напишіть листа, розкажіть про акцію друзям та колегам, поділіться інформацією в соцмережах. Ці нескладні кроки допоможуть нашим співгромадянам відчути, що попри всі перешкоди — ми продовжуємо боротися за їхню свободу. Спротив триває!» — написали у представництві.
Нагадаємо, що на Київщині запрацювала «Мобільна служба підтримки» для ветеранів та їх близьких.
«Українські рятувальники продемонстрували високий рівень майстерності та готовність працювати за найсучаснішими світовими стандартами. Це ще один важливий крок до переатестації за INSARAG та досягнення більшої інтеграції українських служб порятунку у світову систему реагування на надзвичайні ситуації», — написали в пресслужбі.
Тренінг став другою фазою спільного проєкту з Польщею, який спрямований на вдосконалення пошуково-рятувальної команди важкого класу MRC Ukraine. Під час занять учасники удосконалювали свої технічні навички, підвищували рівень командного управління та підготувалися до майбутніх викликів.
Нагадаємо, що Литва передає Україні ударні дрони на понад п’ять мільйонів євро.
Повномасштабне вторгнення висвітлило потребу формулювати нову мову пам’яті як відгук про трагічні події, фіксацію свого досвіду чи віддання шани полеглим героям.
ШоТам розповідає про три проєкти, в яких учасники шукають спосіб висловитися про переживання цієї війни та того, як ми будемо пам’ятати її в майбутньому.
Документальний театр як інструмент роботи з історіями
У 2018 році в Україні відкрили філіал міжнародного «Музею воєнного дитинства», що розпочав роботу зі збору свідчень дітей і підлітків, на життя яких вплинула тимчасова окупація Донбасу та Криму. Після повномасштабного вторгнення музей почав поповнюватися історіями дітей з усіх областей України.
Ці свідчення та особисті речі стають основою виставок по всій країні. Окрім цього, інструментом роботи з пам’яттю став театр — у 2024 році в музеї створили експериментальну майстерню документального театру «Озимі», в якій 10 підлітків з різних регіонів України створили виставу на основі власних історій. Прем’єра відбулася в «Театрі юного глядача» у травні.
«Мистецтво пропонує безліч форматів говоріння про складний досвід. Документальний театр — один з таких, що швидко реагує на зміни в суспільстві та здатен їх зафіксувати в моменті. До того ж, у театрі комунікація з глядачем відбувається напряму: ми бачимо на сцені людей, які самі про себе говорять, що створює для музею нові можливості репрезентації дитячого досвіду», — говорить куратор вистави Андрій Борутя.
Вистава на основі власних воєнних історій підлітків. Фото: «Музей воєнного дитинства»
Після проєкту учасники майстерні й далі спілкуються, зустрічаються на святкування днів народжень і спільні прогулянки.
Тим часом музей продовжує документувати дитячі історії війни. На сьогодні там зібрали вже понад 600 свідчень і 60 інтерв’ю.
Досліджувати пам’ять через мистецтво
З березня по липень 2024 року ГО «Культурні практики» разом з ГО «Музей сучасного мистецтва» проводили Лабораторію практик меморіалізації — проєкт пошуку візуальної мови для пам’яті подій та героїв російсько-української війни й розширення підходів до створення меморіальних проєктів.
«Для багатьох українців сьогодні важливо в той чи інший спосіб вшановувати загиблих, фіксувати події та свій досвід у публічному просторі. Ми переконані, що будувати національний меморіал можна лише після закінчення війни, але починати працювати з пам’яттю про трагічні події, особливо локальною, потрібно вже зараз», — пояснюють організатори проєкту.
Насамперед у межах Лабораторії провели освітній онлайн-курс від практиків, на який подали заявки понад 350 учасників.
Ідеї меморіальних проєктів, які представили учасники Лабораторії.Фото: Наталя ДовбишІдеї меморіальних проєктів, які представили учасники Лабораторії.Фото: Дмитро Пруткін
Для практичної роботи над проєктами меморіалізації відібрали 38 учасників, яких кураторки поділили на чотири групи. Кожна з груп вирушила в дослідницьку експедицію — до Харкова, Мощуна, Чернігова й Одеси, де учасники зустрічалися з представниками громад та професійними спільнотами, збирали інформацію в архівах, відвідували виставки та меморіали. Наприкінці вони розробили та представили 25 проєктів меморіалізації для громад, з якими працювали.
Унікальний підхід громад до створення меморіалів
Хоч меморіали — вже звичний інструмент збереження історичної пам’яті, в Україні досі немає нормативів чи правил їхнього створення: відповідальність за те, як меморіали формуватимуть простір навколо себе та які сенси нестимуть, лежить на місцевих громадах. Звісно, є розроблені рекомендації для громад від Українського інституту національної пам’яті, однак як саме їх втілювати, залежить від потреб, розуміння та доступних ресурсів спільноти.
Наприклад, три громади Чернігівської області в межах діяльності ГО «Асоціація демократичного розвитку» створили незвичайні меморіали — алеї червоних кленів-рубренів. Активісти посадили ці клени під час толок, щоб вшанувати і втрати, і сміливість та взаємодопомогу людей.
Відкриття алеї в Колицівці. Фото: ГО «Асоціація демократичного розвитку»
«Ця алея, яка в майбутньому розростеться, назавжди залишиться в пам’яті як символ подій у 2022 році. Особлива подяка тим, хто згодився записати свої спогади та зробити їх публічними. Це дуже важливо, бо невблаганний час стирає спогади, змінює їх», — поділилася асистентка керівниці проєкту в ГО «Асоціація демократичного розвитку» Наталія Апанасько.
Створення меморіалів об’єднало громади. Наприклад, у Киїнці місцевий садовий центр подарував громаді додаткові саджанці дерев, кущів і квітів, аби алея стала сквером — першим відкритим публічним простором у селі. У Количівці ж поливати дерева приїхала пожежна команда.
Разом з деревами громади встановили й уніфіковані пам’ятні знаки, а на них — таблички з QR-кодами, що ведуть на сайти громад, де зібрані історії з початку російського вторгнення.
Коментарі