Літературна критикиня та книжкова оглядачка Олена Лисенко впевнена: класика може бути захопливою та несподіваною. Тому в цій добірці для ШОТАМ спробує зруйнувати поширений міф про те, що класична література — це лише складні для сприйняття тексти чи нудні історії, які нас змушували читати у школі.
Ці три романи — шанс подивитися на класику по-новому: як на джерело задоволення та інтелектуальної насолоди від несподіваних сюжетних поворотів і блискучої мови авторів. Ідеї, персонажі та почуття, які можна знайти в цих книжках, резонують з нашою реальністю, тому ці твори і вважають класикою.
«Невеличка драма» Валерʼяна Підмогильного
Це книжка, яку Олена радить літературним неофітам й одразу інтригує — тут відбувається ого-го, яка драма. Адже закоханість, особливо перша — це дуже сильні почуття, що межують з юнацьким максималізмом.
Валерʼян Підмогильний добрий відомий завдяки культовому роману «Місто», проте для багатьох дослідників і читачів «Невеличка драма» — набагато яскравіший і глибший твір, адже він занурюється в людську психологію та досліджує її.
Сюжет розгортається в Києві часів НЕПу (нова економічна політика, впроваджена з 1921 року — прим.ред) в будинку Марти Висоцької. Молода й перспективна дівчина розпочинає карʼєру, сама знімає житло, мріє про нове пальто і палке кохання. До неї в гості заходять двоє залицяльників: радикальний пролетар і поламаний життям романтик. Проте життя головної героїні змінюється, коли разом з романтиком до неї приходить Юрій Славенко — між Мартою та Юрієм починає жевріти щось більше, ніж товариська ввічливість.
Цінність цієї книжки полягає не лише в чудовій любовній історії, а й у вмінні автора працювати з характерами персонажів. Підмогильний — творець інтелектуальних, урбаністичних романів. Його герої не виглядають, як маріонетки чи паперові фігурки — вони повнокровні та самостійні, з великим спектром почуттів. Екзистенційні пошуки Валерʼяна Підмогильного виливаються в глибокі міркування героїв, суперечки й інтелектуальні бесіди.
«Доктор Серафікус» Домонтовича
Роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» може відштовхнути своєю філософською назвою, але сам текст читається легко та приємно.
Домонтович пише про той самий Київ 20-х років минулого століття. Його герой — професор Василь Комаха, який живе своє буденне й не дуже цікаве життя. Він ходить на роботу, спілкується з дівчинкою Ірцею та іноді бачиться з колишнім другом Корвином. Саме Корвин називає професора Серафікусом, натякаючи на його позаземність, відлюдькуватість і дивакуватість.
В один літній день Корвин знайомиться на київському пляжі з Вер Ельснер. Він намагається почати з нею стосунки (Вер одружена) та знайомить з Василем Комахою. Тоді починається найцікавіше: як земна жінка може побудувати стосунки з серафічним чоловіком? Чи довго вони зможуть терпіти одне одного?
Домонтович прибрав кілька фінальних розділів роману та видав першу частину з натяком, що колись буде й друга. Цього, на жаль, не сталося, і роман існував у незавершеному вигляді багато років. У 2024 році «Доктор Серафікус» вийшов повністю — з тими розділами, які обрізав автор. Може він планував змінити фінал? Ми цього ніколи не дізнаємося.
Проте можемо побачити, як В. Домонтович описував романтичні стосунки двох чоловіків. Спойлер — як і будь-які інші стосунки, проте помічати в тексті квір-натяки дуже цікаво.
«Майстер корабля» Юрія Яновського
Коли читаєш цей роман у 21 столітті, здається, що це постмодерністський текст. Наче Яновський — товариш Андруховича, який вирішив позагравати зі своїм читачем у такий особливий спосіб.
Юрій Яновський описує Одесу 1920-х: кінофабрика в розквіті, місто розвивається, і в ньому живуть українські письменники. Завдяки Михайлю Семенку на Одеську кінофабрику приїжджають працювати Олександр Довженко та Юрій Яновський — найкращі друзі, колеги й суперники. Про них автор і пише свій роман, а ще застерігає — мовляв, усі збіги з реальними людьми випадкові.
То-Ма-Кі та Сев насолоджуються молодістю в Одесі, разом створюють кіно, пиячать і ведуть довгі розмови по вечорах. Потім вони зустрічають прекрасну балерину Тайях і намагаються боротися за неї, проте роблять це приховано, адже вони — друзі. А чи саму жінку спитали, з ким вона хоче бути? Може, жоден з чоловіків не стане її обранцем?
Ця боротьба та недовіра один до одного запускає ланцюжок подій, які стаються саме в той час, коли приїжджає іноземна делегація, і саме друзі мають зняти подію та зафіксувати її в історії. Наратор — 70-річний То-Ма-Кі — пригадує цю історію та переказує її читачам, час від часу дозволяючи читачам підглядати в листи, які йому написали сини.
Яновському насамперед ідеться про дружбу й творчість. Він описує симбіоз, із якого народжується кіно. Але чим закінчиться реальна історія письменника? Добре, що його герої цього ще не знають.
