Культура
Залишалася вірною собі: Ірина Вільде — письменниця, яка випередила свій час
Ірина Вільде — перша пані, яка отримала Шевченківську премію, авторка найбільшого українського роману, написаного жінкою, і постать, яку ЮНЕСКО визнало однією з видатних осіб ХХ століття.
ШоТам розповідає про видатну письменницю.
Дитинство, родина та окупація
Народилася Ірина Вільде 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині викладача та публіциста Дмитра Макогона. Справжнє ім’я письменниці — Дарина Макогон. Батько відіграв важливу роль у формуванні доньки як особистості — він був одним з тих інтелектуалів, які боролися за українську освіту та культуру в Австро-Угорській імперії.
Спочатку дівчина навчалася в гімназії у Чернівцях, проте окупація Буковини Румунією принесла жорстку румунізацію: українцям забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи й товариства.
Батько Дарини, який відкрито виступав проти цих утисків, двічі опинявся за ґратами за «антидержавну діяльність». Після другого арешту сім’я вирішила тікати.
На початку 1920-х родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилася в Станіславові. Тут Дарина змогла завершити навчання в українській приватній гімназії — це стало першим кроком до її майбутньої літературної кар’єри.
Її брати обрали радикальні шляхи: один став учасником Української військової організації та згодом емігрував до Німеччини, другий воював у складі дивізії Ваффен СС «Галичина» й після війни опинився в США. Через ці зв’язки радянська влада постійно підозрювала Вільде в «українському націоналізмі».
Дорога до літератури
Дарина здобувала освіту у Львівському університеті. Уже в студентські роки вона почала писати й видавати свої перші твори.
У 1930 році Макогон відрахували з університету: офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станіславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї та влаштовується в редакцію журналу «Жіноча доля» — її обов’язком було ведення у місцевій пресі так званих жіночих куточків.
Літературну кар’єру Дарина розпочала ще в 1930-х роках, коли її новели та оповідання почали з’являтися в періодиці, але справжню славу їй принесли романи «Метелики на шпильках» та «Повнолітні діти». Це були твори про дівчат, які прагнуть свободи, мріють про особисту реалізацію, але змушені боротися з суспільними стереотипами.
Псевдонім, що став символом свободи
Свій псевдонім вона обрала невипадково — «Вільде» з німецької означає «дика». У цьому відчувалася незалежна натура письменниці, бажання жити й творити всупереч правилам.
У міжвоєнний період вона працювала журналісткою й активно займалася громадською діяльністю, виступаючи за права жінок та розвиток української культури.
Проте її погляди часто викликали підозри: польська влада вважала її українською націоналісткою, а радянський режим — недостатньо лояльною до комуністичної ідеології.
Жінка між двома світами
Особисте життя Ірини Вільде також було сповнене драматизму. Її перший чоловік Євген Полотнюк був активним учасником ОУН і загинув під час Другої світової війни від рук Вермахту, а другий чоловік Іван Дроб’язко був офіцером КДБ. Цей контраст яскраво відображав складність її епохи — Ірина жила між двома системами, кожна з яких намагалась її використати.
Попри це, вона залишалася вірною собі. Вільде не писала прямої антирадянської літератури, але у своїх творах розкривала проблему поневолення українців та їхню боротьбу за власну ідентичність.
Роман «Сестри Річинські»
Найбільшою творчою працею Ірини Вільде став роман «Сестри Річинські». Це монументальна епопея, в якій вона показала життя української інтелігенції на зламі епох. У центрі сюжету — п’ять сестер з родини колишнього священника, які по-різному сприймають світ і свою роль у ньому.
Цей роман є глибоким соціальним та психологічним портретом свого часу. Попри радянську цензуру й деякі вимушені компроміси з соціалістичною дійсністю, «Сестри Річинські» не втратили художньої цінності. Щоб твір пройшов через радянських критиків, авторка мусила переробляти текст, однак навіть в умовах цензури письменниці вдалося згадати й про Голодомор, і про репресії 1930-х років.
За «Сестер Річинських» Вільде отримала Шевченківську премію — найвищу літературну нагороду України.
Феміністка свого часу
Ірина Вільде не лише писала про жінок, а й активно підтримувала феміністичний рух, зокрема, створила у Львові літературний салон, де допомагала молодим письменницям.
Ірина першою почала створювати глибокі, складні образи жінок, які прагнули реалізуватися та боролися з суспільними обмеженнями.
Письменниця відкрито писала про соціальні упередження щодо жінок. Вона засуджувала патріархальні норми, які обмежували їхні можливості, та критикувала суспільство, що змушувало жінку залежати від чоловіка.
Героїні її творів не були безпорадними жертвами — це були сильні, розумні й сміливі жінки, які шукали своє місце у світі.
Також вони часом згадують про своє захоплення Ольгою Кобилянською, яка закликала жінку «ставати самій собі ціллю». Зрештою, чоловіки дозволяли це собі завжди, бо інакше в них не було б ніяких звершень та перемог.
Памʼять про письменницю
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року у Львові після тривалої хвороби. Її здоров’я значно погіршилося в останні роки життя через постійний стрес, пов’язаний з громадською діяльністю, літературною роботою та тиском радянської влади.
Попри складні умови, вона продовжувала писати й брати участь у культурному житті. Останні роки Вільде провела досить усамітнено, проте її підтримували близькі друзі та родина.
За літературну та громадську діяльність Ірину Вільде внесли до списку видатних осіб XX століття та другого тисячоліття за версією ЮНЕСКО, що підкреслює її значний внесок у світову літературу та культуру.
Письменницю поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Її могила є місцем пам’яті, куди й сьогодні приходять шанувальники творчості Вільде.
На її честь назвали вулиці у Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Яремчі та Ходореві.
У 2007 році до 100-річчя від дня народження видатної української письменниці Львівська обласна організація Національної спілки письменників України та народний депутат України Петро Писарчук заснували Літературну премію імені Ірини Вільде.
17 квітня 2025 року Національний банк України ввів в обіг срібну пам’ятну монету «Писанкарство» номіналом 10 гривень. Випуск присвятили включенню української писанки до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Про це повідомили в НБУ.
Дизайн аверсу
Авторкою дизайну нової монети стала Олександра Кучинська. На аверсі монети зобразили стилізоване «дерево життя» у формі дуба — символу сили, захисту та вірності. Його три яруси — небесний, земний і підземний світи — вміщують по 12 писанок, що уособлюють 12-річний цикл.
Композиція складається з сакральних символів: берегині, сонця, зірки-ружі, бджоли, птаха, оленя, коня, барана, підземного змія, риби та інших.
Читайте також: Які з цих традицій збереглися дотепер? Фольклористка про давні святкування українського Великодня
Символіка реверсу
Реверс прикрашає традиційна писанка Одеської області, відома як «Сорокопуть» або «Козачі левади». Орнамент писанки поєднує давні символи — сваргу, хрести, драбинки та сонце — у складну композицію, що символізує нескінченний рух, духовне зростання та силу життя.
Читайте також: 6 продуктів, які кладуть у кошик на Великдень: готуємося до свята з етнографинею
Характеристики монети
- Метал — срібло 999 проби;
- маса дорогоцінного металу — 31,1 грама;
- тираж — 7500 штук;
- карбування — спеціальний анциркулейтед;
- гурт — секторальне рифлення.
Нагадаємо, що Нацбанк випустив памʼятну монету, присвячену мисткині Любові Панченко (ФОТО).
Також ми писали, що Нацбанк випустив срібну монету «Зодіак» про зв’язок людини та всесвіту (ФОТО).
Фото: сайт НБУ
Культура
Уже в неділю українці святкуватимуть Великдень, до якого ми готуємося кілька днів. Зазвичай до четверга прибираємо домівку та печемо паски. У суботу ж складаємо кошик, аби в неділю посвятити його в церкві.
Наші предки також довго готувалися до Великодня: вели діжу «на сповідь», ходили по кукуци та обливалися водою, аби бути здоровими. Частина цих давніх традицій збереглася дотепер. Про них ШоТам розповіла фольклористка Олена Чебанюк.
Олена Чебанюк
фольклористка, кандидатка філологічних наук
Чистий четвер — купання до сходу сонця та прибирання дому
Як науковиця я часто їздила в експедиції, де записувала спогади літніх людей про давні українські традиції. Про них ці люди знали з власного досвіду або з переказів старших родичів. Багато розповідали й про Великдень, який завжди був найбільшим святом для українців.
Відзначання починалося з Чистого четверга, який ще називають Страсним. До цього дня в хаті вже мало бути прибрано, і господині вивішували святкові рушники замість звичайних, які висіли під час посту.
У четвер фарбували яйця та пекли паски. Господині також дотримувалися певних забобонів і традицій під час приготування пасок: не можна було галасувати чи сваритися, давати в борг у цей день або ж сідати, щоб паска не «сіла».
Київщина на початку ХХ століття. Фото: Музей Івана Гончара
На Гуцульщині після обіду господині пекли кукуци. Також колись у ніч із середи на четвер діти мали обряд «гріти діда» — ходили до кожного двору, де господарі розкладали вогнище, і говорили фразу: «Грійте діда, грів би вас Бог всяким добром», після чого їм давали гостинці. Дотепер в Карпатах, зокрема на Рахівщині, діти можуть ходити по смаколики, проте вже вдень, а не вночі.
До сходу сонця наші предки купалися, одягалися в новий чистий одяг, адже вважалося, що до Великодня обов’язково треба придбати щось нове.
У Чистий четвер люди відвідували церкву, а потім несли додому запалену свічку, яка не могла загаснути дорогою. Нею випалювали хрести над дверима, аби захистити домівку від нечистої сили. Якщо свічка кілька років поспіль була в церкві на Страсний четвер, вона мала велику силу.
На Поліссі була цікава традиція «вести діжу на сповідь». Дерев’яну діжку, в якій готуватимуть тісто на паски, напередодні вичищали та мили, а потім виносили на двір, щоб сонечко її «поблагословило». Її прикрашали червоною стрічкою та накривали чистим рушником, а потім місили в ній тісто.
Страсна п’ятниця — люди не їли весь день та багато молилися
Найсумнішим днем усього Великоднього посту є Страсна п’ятниця. Наші предки постили та утримувалися від їжі. Також у цей день не можна було випікати та прибирати.
Винесення плащаниці в Страсну п’ятницю. Фото: «Локальна історія», особистий архів Стефанії Кушнір
У церкві не дзвонили дзвони, а люди зосереджувалися на духовності та багато молилися. Предки мали таку традицію, яка називалася «калатала» або «клепала», коли вони стукали дерев’яними брусками, аби повідомити про смерть Ісуса.
Великодня субота — підготовка кошика до церкви та відвідини предків
У Великодню суботу українці здавна вшановували померлих предків, відвідували цвинтарі та запалювали лампадки на могилах. Найбільше цей звичай був поширений на Гуцульщині. На Поділлі вогонь палили просто неба на подвір’ї церкви, а на Полтавщині запалювали ліхтарі, які мали освітлювати дорогу до церкви.
Фото: «Локальна історія»
У суботу наші пращури готувалися до святкової служби та складали святковий кошик, в який клали паску, яйця, свічку, воду, ніж, яким нарізатимуть паску, сіль та хрін.
Часто набір продуктів у кошику залежав від локальних традицій і того, що люди потім використовували в побуті. Іноді замість кошика використовували рушник або бесаг, у якому несли паску до церкви. Згодом рушником почали накривати кошик — люди вірили, що такий освячений рушник захищатиме від граду та лиха.
Читайте також: 6 продуктів, які кладуть у кошик на Великдень: готуємося до свята з етнографинею
Великдень — церковна служба та святкові ігри
Після служби, коли люди приходили з церкви додому, вони кидали освячені яйця у воду, якою вмивалися, щоб бути здоровими та красивими. Особливо в це вірили молоді дівчата. До речі, шкаралупу від освячених яєць не можна було просто викинути, тому її закопували в землю для гарного врожаю або ж кидали за водою.
Фото: фейсбук Параска-Плитка Горицвіт
У давнину вважалося, що після служби в церкві не треба спати, аби рік не був сонливий. Проте зазвичай люди ще лягали відпочити до ранку, а потім ішли під церкву співати гаївки та грати у святкові ігри. Також обмінювалися крашанками та перевіряли, чия міцніша. Особливо ці традиції збереглися на Гуцульщині.
Протягом усього дня, а потім ще наступні 40 днів, українці дотримувалися звичаю «Христосування» — вітали одне одного словами «Христос воскрес» та відповідали «Воістину воскрес».
Великодній понеділок — обливали одне одного водою, щоб бути здоровими
Ще одна цікава традиція, яка збереглася дотепер, — обливатися водою у Великодній понеділок. Зараз хлопці та дівчата обливають одне одного радше заради розваги, а раніше люди вірили, що в цей день вода має особливу очищувальну силу, тому щедро поливали того, кому бажали здоров’я.
Обливаний понеділок у селі на Львівщині. Фото Олени Чебанюк для «Локальної історії»
В Україні ця традиція дуже давня — ще у 17 столітті французький інженер Гійом Левассер де Боплан повідомляв, що козаки виливали на дівчат по 5-6 відер води. Вважалося, що хлопці обливають тих, до кого мають симпатію. А у вівторок це робили дівчата, і вони були набагато підступнішими, ніж хлопці.
Зараз ця традиція переросла у справжні водяні баталії, проте тим, хто незадоволений поливанням у цей день, я раджу не ходити туди, де так розважаються. Адже цей звичай — маленька частина нашої багатої культури, яку треба берегти.
Читайте також: Як святкували Великдень в минулому столітті: 10 унікальних фото
До Всесвітнього дня мистецтва Національний банк України презентував пам’ятну монету «Світ мистецтва кутюр’є. Любов Панченко» номіналом 10 гривень. Випуск присвятили відомій українській художниці, модельєрці та шістдесятниці, яка зробила значний внесок у розвиток українського мистецтва.
Про це повідомили в Нацбанку.
Про дизайн монети
Монету номіналом 10 гривень виготовили зі срібла 925 проби тиражем до 10 тисяч штук. На аверсі зобразили стилізований портрет Любові Панченко в обрамленні мотивів з її твору «Бучанська весна», а також державну символіку.
На реверсі — фрагмент цього твору, надрукований із використанням тамподруку. Дизайн підготували художник Андрій Сагач і скульптор Володимир Дем’яненко.
Читайте також: «Внесок у мирне майбутнє»: німецький дизайнер закликав донатити українським медикам
Презентація нової монети
Презентація монети відбулася в Національному центрі «Український Дім» у межах виставки «Гривня. Більше ніж гроші». Її ввели в обіг 15 квітня.
Як зазначив Голова НБУ Андрій Пишний, монета вшановує внесок Любові Панченко у збереження національної ідентичності та українського художнього стилю:
«Ця монета, як і мистецькі твори Любові Панченко, назавжди збереже в собі відлуння її непересічної особистості та український колорит».
Нагадаємо, що до річниці вторгнення Нацбанк випустив нову монету «Тримаймо стрій!».
Також ми писали, що НБУ випустив пам’ятну монету «Цифрова держава» у квадратній формі.
Фото обкладинки: сайт НБУ
Які з цих традицій збереглися дотепер? Фольклористка про давні святкування українського Великодня
Уже в неділю українці святкуватимуть Великдень, до якого ми готуємося кілька днів. Зазвичай до четверга...
Єдині в Україні сирні кульки за технологією NASA: історія бізнесу братів з Харкова
Вони ще й хрусткі!Ага, пахнуть сиром!Це ж сирні снеки! У нас в Україні таких немає....
Писанкарка з Тернополя продає великодні набори, щоб підтримати чоловіка та його побратимів
Перед Великоднем світло у вікні квартири Ксенії горить до пізньої ночі. Жінка вкладає двох маленьких...
Плете понад 40 років: це майстер з Волині, який робить великодні кошики
«Цього мене навчив батько, якого в селі всі називали майстром, адже він мав золоті руки...