NewСхід
Що робити з тлінням териконів? Сценарії порятунку територій біля шахт Донбасу
Одна з причин, чому жити поблизу шахт є небезпечним, — це тління териконів. Коли вони горять, то відбуваються викиди парникового газу, які шкодять здоров’ю людей та впливають на зміни клімату.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Одна з причин, чому жити поблизу шахт є небезпечним, — це тління териконів. Коли вони горять, то відбуваються викиди парникового газу, які шкодять здоров’ю людей та впливають на зміни клімату. Еколог Олег Улицький розповів нам, що фактично тоді в атмосферу потрапляють шкідливі речовини, і зупинити це може лише рекультивація земель. А Костянтин Криницький поділився тим, як організація «Екодія» експертно допомагає громадам Донеччини, які страждають від горіння териконів.
Олег Улицький
Доктор геологічних наук, доцент, темою вугільних шахт займається з 1980-х років. Спеціалізується на екологічних питаннях
Директор Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління, професор кафедри «Екологічна безпека»
У держави немає коштів, щоб вивчати терикони
Якщо говорити про терикони, то варто уявляти собі певний наступ порожньої породи. Він утворюється у момент, коли видобувають вугілля. Виглядають вони як пагорби конусоподібної або пласкої форми. Якщо вугілля — це товар, то терикони — це всього лиш пуста порода. Звичайно, за технологією видобутку в інших країнах цю породу закладають у вироблений простір. Але це досить недешеве задоволення. Оскільки в Україні вже майже 200 років видобувають вугілля, то, звісно, виникли великі площі під порожні відвали. На Донбасі, зокрема, свого часу була понад тисяча шахт.
Більша кількість териконів залишилася на непідконтрольній території Донбасу, адже там більш як 90 шахт. Натомість в управлінні Міністерства енергетики та вугільної промисловості зараз є 35 шахт. Серед вугільних підприємств залишилися, зокрема, «Лисичанськвугілля» та «Первомайськвугілля», які обслуговують чотири шахти. Ще залишилися шахта імені Г. Г. Капустіна, «Новодружеська» і «Привільнянська».
Загалом зараз на Донбасі є 104 терикони: з них 27 діють і 77 не діють. Із загальної кількості 9 териконів зараз горять. Це звичайна для них подія, виходячи з хімічного складу пустих порід. Горіння виникає внаслідок взаємодії з киснем, де є сірка і багато інших хімічних речовин. Фактично відбувається самозаймання. Дуже важливо у такі моменти стежити за териконами, вивчати їхній температурний режим і не допускати поширення площ займання. Раніше на підприємствах вугільної галузі були спеціальні структурні підрозділи, які займалися рекультивацією порожніх порід. Зараз же стан цієї сфери є дуже складним, коштів не вистачає навіть на зарплати. Тому трішки не до того.
Жити біля териконів — небезпечно для здоров’я
Терикони призводять до погіршення екологічної ситуації поблизу місць розташування. І найстрашніше, що суспільство вже звикло до таких проблем. Взагалі історично так склалося, що шахти розташовані поблизу міст. Раніше ніхто не звертав уваги, де розміщений його будинок. Це вже після подій у Чорнобилі люди почали дізнаватися, а що ж відбувається навколо території розташування шахт. І насправді на цих териконах відбувається багато небезпечних хімічних реакцій. А коли ці породи горять, то утворюються гази, які викидаються на поверхню. І ми, власне, змушені ними дихати.
Хімія з тих газів після атмосферних опадів потрапляє у воду — в поверхневі стоки, на городи. Все це розповсюджується на значні території. Всі знають, що професія шахтаря — дуже небезпечна, і більшість з них мають професійні хвороби — наприклад, силікоз (захворювання легень). Така вже специфіка роботи. Й от навколо шахт, де розташовані житлові будівлі, громадяни також мають ризик отримати такі ж хвороби, адже теж вдихають це повітря.
Шахти намагаються закрити вже 15 років
В останні роки вже немає центрів з медичних проблем шахтарів. В Україні проводять профілакторії, наглядають за працівниками шахт, але якісні та кількісні показники вже ніхто не відстежує. Специфіка цієї роботи належить Міненерго. Але зараз у нас інша ситуація — економічна. У кінці 1990-х років держава розробила програму з закриття вугільних шахт. Переважно це було пов’язано з їхньою збитковістю. Собівартість вугілля була досить високою, але реалізувати продукт ставало все складніше. Держава закупляла вугілля у своїх же шахтарів за мізерні гроші.
З 1996 року під закриття підпали 168 вугільних підприємств по Україні. Зараз більшість із них так і залишилися на місці, ліквідаційні роботи до кінця не завершені. Планувалося, що на місці териконів, що горять, проведуть рекультивацію. Однак лише 10% з того, що вже зробили, мало екологічний напрямок, на жаль. І все ж до 2025 року в Україні мають закрити всі шахти, згідно з постановою уряду.
Місця териконів можна перетворити на парки
На територіях териконів терміново потрібно розпочати рекультивацію. Фактично фахівці повинні зменшити висоту порід, нанести родючий шар, озеленити територію. Таким чином терикони приведуть у безпечний стан. Але важливо розуміти, що біля них потрібно створити санітарно-захисну зону. Якщо висота була 100 метрів, то, згідно з нормативами, її мають понизити до 40. А внаслідок цього відбудеться розширення площ, тож потрібно буде відселяти кудись людей, які проживають поруч.
Після того, як на територіях териконів проведуть рекультивацію, можна думати, як використовувати ці землі далі. Там можна розмістити все що завгодно, наприклад, облаштувати парки. В Англії та Німеччині є багато прикладів того, як на місці порожніх порід потім оселилися люди. Для нашої країни це теж реально, якщо буде фінансування.
Торік на замовлення Департаменту екології та природних ресурсів Донецької облдержадміністрації ми робили дослідження про те, як можна буде використовувати цей порожній відвал. Але це більше стосувалося технології перероблення їх на будівельні матеріали й використання при будівництві дорожніх каркасів. Терикони мають багато мікроелементів, які можна вилучати й використовувати як стратегічну сировину. Нашу роботу погодили в облраді, але як усе це реалізувати, вже інше питання. Для цього, знову ж таки, потрібні кошти.
Костянтин Криницький
керівник відділу енергетики громадської організації «Екодія»
Останні 5 років займається темою екології вугільних регіонів та питанням поступової відмови від використання вугілля
Питаннями зміни клімату опікуємося вже четвертий рік
Екологічну організацію «Екодія» у березні 2017 року створили експерти, які опікуються питаннями охорони навколишнього середовища. У нашому складі — майже 30 людей. Є відділ, який займається кліматичною політикою України та світу. Також є відділ енергетики, яким я керую. Там ми вивчаємо трансформацію вугільних територій, відмову від вугілля, відновлювальні джерела енергії та енергоефективність. А ще є окремий відділ, де займаються питаннями екологізації промисловості. Фахівці досліджують шкоду від аграрного виробництва на клімат і забруднення повітря. Ми займаємось широким спектром питань, але всі вони звужуються на боротьбі зі змінами клімату.
В організації ми, зокрема, переймаємося питанням трансформації вугільних територій, тобто працюємо конкретно на місцях Донеччини з дев’ятьма громадами. Нам ставлять завдання дослідити, що буде відбуватися з економікою регіону, як провести економічну трансформацію. Ще запитують про захист навколишнього середовища, наприклад, що робити з тією територією, яка вже постраждала. І, власне, ми готуємо варіанти розвитку подій, надаємо експертну допомогу з цих питань.
«Прибрати» один терикон вартує кілька млн грн
Терикони — важлива для нас тема, але й досить складна. За нашими підрахунками, програма з ліквідації одного терикона буде коштувати державі декілька мільйонів гривень. Коли горить терикон, відбуваються викиди парникового газу, які впливають на зміни клімату. Фактично в атмосферу викидаються шкідливі речовини, такі як сірка, окис азоту, аміак і сірководень.
Особлива небезпека від пустих порід — для людей, які живуть поруч. За статистикою, мешканці регіонів, де є вугільна електростанція або шахта, частіше мають захворювання дихальних шляхів, серцево-судинні хвороби та нервові розлади. Під небезпекою й люди, які живуть трохи далі. Вітер може розносити з пилом суміш цих небезпечних сполук на певні відстані, а ще вони можуть потрапляти в підземні води.
Ще одна проблема в перспективі — міграція людей
Повторюсь, що горіння териконів — одна з причин зміни клімату, яку ми зараз вивчаємо. Вчені кажуть що якщо у найближчі 30 років терикони продовжать горіти й виділяти парникові гази CO2, то ситуація буде ще гіршою. Паралельно з цим буде погіршуватися і здоров’ям населення. Це вплине на розвиток різних хвороб у людей та на кількість передчасних смертей.
Зараз ми якраз готуємо дослідження про вплив спалювання вугілля на населення, який презентуємо 8 вересня. Ми підрахуємо показник передчасних смертей і кількість хвороб у людей. Вже зараз можу сказати, що якщо ми будемо мати ситуацію, коли постійно в регіоні довкола цих териконів буде погіршуватись атмосфера повітря, то люди почнуть мігрувати до інших регіонів. А це, своєю чергою, почне створювати навантаження на соціальну сферу конкретних міст.
Були терикони, а став гірськолижний курорт
Терикони, які горять, банально потрібно погасити. Це коштує багато грошей, але їх дійсно вартує виділити. Класичний варіант, що можна зробити з порожніми породами, — рекультивувати їх. Німеччина закриває свої вугільні шахти вже останні 60 років. Держава поставила собі ціль відмовитися від вугілля до 2038 року. У них вже є величезний досвід успішної рекультивації. Один із них — перенесення рослин на ці відвали. Зрозуміло, що не всі вони можуть прижитися. Для цього потрібно попередньо проводити дослідження і формувати перелік рослин, які приживаються.
Також досвід Чехії та Польщі показує, що на місці рекультивації можна створити цілу зону відпочинку — мініпарк на териконі або поряд з ним. А в тій же Німеччині створили цілий гірськолижний спуск, насипавши штучного і природного снігу. А ще терикони можуть стати експонатами в музеї вугільної промисловості, який можна відкрити на місці колишніх шахт. Тут потрібна національна стратегія, щоб питання териконів розв’язувалися не одинично, а масово.
Люди все ще бояться закриття шахт
Ми екологічна організація і дивимося на процеси відмови від вугілля з точки зору зменшення викидів парникових газів. Але водночас розуміємо, що на Донбасі є міста, які будувалися навколо шахт. І якщо цю шахту закрити, це буде величезним ударом по економіці. Тому оминати це питання складно, і ми його постійно підіймаємо у своїх дослідженнях. Дивимося на екологічні проблеми ще з точок зору економіки та енергетики конкретних територій.
Читайте також: Снаряди вбивають ґрунт. Як на Донбасі відновлюють дику природу після впливу війни
Ми регулярно проводимо різні дослідження. Нещодавно порівнювали економічні наслідки двох різних сценаріїв розвитку енергетичного сектору, один із яких передбачає поступову відмову від використання вугілля для виробництва електроенергії до 2030 року. А торік ми проводили соціологічне дослідження «Майбутнє справедливої трансформації в Україні: сприйняття в шахтарських містечках», у межах якого опитували мешканців вугільних регіонів Донбасу. Респонденти занепокоєні тим, що шахти можуть бути закриті у найближчому майбутньому. Головна причина хвилювання — шахти залишаються головним наповнювачем міського бюджету.
Зараз ми вивчаємо питання про те, які конкретні проєкти можна робити в Україні з териконами. Тому що кожне місто — індивідуальне, і порожні породи відрізняються в одному місці від іншого і за структурою, і за тим, горять вони чи ні. Будемо продовжувати розглядати цю проблему з різних боків, намагаючись запропонувати кожній конкретній громаді окреме рішення.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
