Черкаські рятувальники отримали три спецавто з підвищеною прохідністю

Історична пам’ять перетворює населення на народ, а народ — на націю. Нашу колективну пам’ять ми зберігаємо, зокрема, й через топоніми — назви наших вулиць. У них зафіксовані імені українців, які, попри страждання, репресії, війни та русифікацію показали й продовжують показувати нам шлях до вільної та незалежної України. 

Часто вулиці називають на честь локальних діячів, внесок яких важливий і на регіональному, і на національному рівнях, але ми знаємо про них мало або зовсім нічого, тож пропонуємо змінити ситуацію. ШоТам разом з проєктом «Стріткод» розповідають про маловідомих постатей, які заслуговують, щоб про них дізнавалися більше.

Вулиця Івана Чмоли у Львові

Іван Чмола (наголос у прізвищі на «а») — це, безумовно, будівничий пластового руху. Він був тим, хто перетворював українців на борців за незалежність через скаутські чи стрілецькі організації на Галичині початку 20 ст., а ще — талановитим педагогом, взірцем для учнів та громадським діячем.

Іван народився в селищі Солотвин Івано-Франківської області, та заявив про себе у Львові. Його ідеї про те, що для відродження українського державного життя потрібне своє військо, були на той час революційними та протирічили думці про розбудову держави за допомогою творення культурних цінностей, яка тоді була в моді у лояльної австро-угорській владі інтелігенції. Але Чмола на це не зважав — захопившись творами британського воєначальника Роберта Бейден-Повела, він організував таємні скаутські гуртки, а згодом — товариство «Січові Стрільці» для популяризації військового вишколу.

З початком Першої світової війни Українські січові стрільці стали частиною австрійської армії, а Іван Чмола — бойовим офіцером. Він командував сотнею, яка пройшла складні бої в Карпатах, зокрема на горі Маківка. Потім на нього чекали російський полон і втеча до Києва.

У часи визвольних змагань Іван долучився до Корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця. Зокрема, під час більшовицького заколоту в Києві в січні 1918 року його сотня прорвала кільце більшовиків і розбила повстанців. Та після поразки УНР і радянської та польської окупації України Чмола осів на Галичині, де вчителював, викладаючи географію, історію та тіловиховання (фізкультуру). 

Гранд-ідею свого життя він так і не полишив — у 1921 році відродив у Яворові Пласт. Чмола навчав, опікувався, мандрував з хлопцями й дівчатами та навіть відновив таборування як найкращий метод для вишколу пластунів.

Усім гімназистам Іван Чмола запам’ятався як строгий і вимогливий вчитель. Як військовик і провідник він добре бачив недоліки українського характеру. «Не знав, забув, спізнився — українець до будови своєї держави», — цей вислів його учні пам’ятали все життя.

Після ліквідації Пласту польською владою на Івана Чмолу чекало 20-місячне ув’язнення. Опісля йому довелося переїхати в Дрогобич, де вже панувала радянська влада. Військовий з родиною зробив спробу втекти на Захід, але шахрай під виглядом провідника узяв їхні гроші й зник. 

На світанку 22 червня 1941 року, одномоментно з  оголошенням про «віроломний напад Німеччини на СРСР», Чмолу забрав з дому чекістський «воронок». Після відкриття тюрем совєтів на Галичині його тіла так і не знайшли — найбільш імовірно, що він загинув у Дрогобицькій вʼязниці 27 червня 1941 року.

Колись у спогадах громадський діяч та пластун Северин Левицький зазначав: «Чмола своєю чергою поставив Пласт якнайближче на службу визвольних змагань. Це були роки, коли так і чулося в повітрі, що настане збройний конфлікт між європейськими народами і державами. Треба було, отже, підготувати до цих змагань і нашу молодь. Чмола вивів пластові гуртки не так у “природу”, як у “поле”».

Більше цікавих фактів про Івана Чмолу читайте тут.

Вулиця Людмили Старицької-Черняхівської в Києві

Ця діячка часів Української революції взяла участь у відстоюванні прав української мови, долучилася до організації кінематографу, виступала на захист прав жінок. Людмила Старицька-Черняхівська встигла б і більше, якби не поразка визвольних змагань. 

Література, музика й театр панували в родині Старицьких завжди — ці хвилі підхопили й майбутню письменницю. З дитинства вона почала складати вірші, казки, пісні. У шкільному віці в неї зʼявився потяг до історії. Старанне вивчення архівів і документів допомагало в писанні не тільки цікавих, але й історично достовірних творів, часто в авторстві з татом — Михайлом Старицьким. Одним з продуктів такої співпраці стала трилогія «Богдан Хмельницький». 

Потім у житті Людмили сталася «Плеяда» — літературний гурток української молоді — та щира дружба з її натхненницею Лесею Українкою. Після заміжжя з членом гуртка Олександром Людмила змінює прізвище на Старицька-Черняхівська.

Від відстоювання на початку 20 століття прав української мови жінка переходить і до боротьби за українську державність. Спочатку вона бере участь у координаційному центрі українських сил «Товариство українських поступовців», потім — у спільноті допомоги українцям «по Сибірах». Ще пізніше стає членкинею секретарства освіти Української Центральної Ради та клубу «Родина», створеного за ініціативи Миколи Лисенка.

Промоція культури, переважно українського театру — основна діяльність та біль Старицької-Черняхівської. Зокрема, на загал добре відомі її історично вивірені п’єси «Український ярмарок», «Останній сніп» і поставлена в Театрі корифеїв Садовського «Милость Божа». 

А ще Людмила палко опікується українським кінематографом через товариство «Українфільм». На 35000 ми закупленої у Відні плівки спочатку знімали кінохроніки, але згодом мали початися зйомки художніх фільмів. У конкурсі сценаріїв премію отримав сценарій Старицької-Черняхівської «Вітер з півночі», та зняти його не вдалося через матеріальну скруту молодої УНР.

Як співзасновниця Союзу українок в Кам’янці-Подільському Людмила разом з чоловіком, донькою Веронікою та педагогинею Софією Русовою допомагає одягом, харчами й ліками полоненим воякам УНР у польських і львівських таборах.

Після поразки визвольних змагань жінка залишається на своїй землі серед яскравого кола спілкування, серед якого поети Павло Тичина та Борис Антоненко-Давидович, композитор Кирило Стеценко, режисер Лесь Курбас, актори Іван Мар’яненко та Гнат Юра, письменники Тодось Осмачка та Валер’ян Підмогильний. Діячка також плідно працює — пише п’єси й лібрето для опер, а головне — драму «Іван Мазепа».

Спроба Старицької-Черняхівської адаптуватися до радянських умов не вдалася — українські терени накривають арешти інтелігенції, терор і переслідування. У 1930 році Людмилу та її чоловіка Олександра вперше засуджують за сфабрикованим обвинуваченням «членство в “Спілці визволення України”». Його результатом стало заслання до Сталіно (нині Донецьк) на шість років. За вісім років заарештують і доньку Старицьких-Черняхівських за «шпигунство на користь Німеччини». Олександр, не витримуючи, помирає, а Людмила намагається шукати Вероніку по таборах Сибіру, не знаючи, що доньку розстріляли ще в рік арешту. 

У 1941 році 73-річну Людмилу разом із сестрою НКВД арештовує вдруге. Жінок разом з мовознавцем та орієнталістом Агатангелом Кримським відправили до Харкова, а звідти — аж до Акмолінська (Казахстан). Доїхати Людмилі вже не стало сил — лікар етапного потягу констатував її смерть, а конвоїри просто викинули мертву з вагона, тож тіло жінки безслідно зникло, а дата й місце смерті невідомі.

У радянський період ім’я та твори Людмили Старицької-Черняхівської перебували під забороною. Аж у 2000 році завдяки зусиллям активіста Юрія Хорунжого світ побачила збірка видатної письменниці, а у 2018 її ім’я отримала вулиця в Києві. Твори Старицької ще будуть оцінені належним чином, особливо геніальна драматична поема «Гетьман Дорошенко» про добу Руїни.

Цікаві факти про Людмилу Старицьку-Черняхівську читайте за посиланням.

Вулиця Ісмаїла Гаспринського в Херсоні

Кримські татари називають Ісмаїла Гаспринського своїм духовним батьком і тим, кому вдалося пробудити традиційне суспільство та закласти в другій половині 19 ст. рух на зближення ісламської культури з європейською. 

Хто ж такий Ісмаїл Гаспринський? Це реформатор застарілої освіти, видавець першої кримськотатарської газети й першого в мусульманському світі часопису для жінок, письменник, педагог, культурний і політичний діяч та той, хто відкривав школи для дівчат, коли це ще не було мейнстримом. 

Він усе життя керувався девізом «Єдність у мові, вірі та справах» і вважав освіту головною рушійною силою, завдяки чому його висунули на Нобелівську премію миру. Неординарний, харизматичний і захоплений, він умів легко й доступно донести свою думку до будь-якої людини.

Народився та виховувався Ісмаїл в традиційні ісламській родині. Першу освіту отримав удома від няні та суворої матері Фатми-Султан, якій дев’ятирічний син пообіцяв стати вчителем. Потім він навчався в казенній гімназії в Сімферополі, а далі, за вибором батька, у Воронезькому військовому училищі та Московській військовій гімназії.

Військова служба не подобається молодому Гаспринському, та він не засмучує батька. У Москві товаришує із сином видавця «Московських відомостей» Михайлом Катковим — відомим слов’янофілом. Так Ісмаїл знайомиться з видавничою справою: годинами перебуває в друкарні, робить перші кроки в журналістиці. Тоді ж він захоплюється панівними на той час ідеями національного просвітництва та реформування освіти.

З 19 років вчителював, навчався в Сорбонні, побував у Парижі (як особистий секретар письменника Тургенєва), Алжирі, Тунісі, Єгипті й Стамбулі, аби вивчати тюркську культуру. У 28 років він став міським головою Бахчисарая. На цій посаді встиг запалити перші ліхтарі, відкрити лікарні для простого народу й навіть театр. Також він добився підвищення квоти представництва кримських татар в органах місцевого самоврядування, дбав про санітарний стан міста, розвивав народну освіту та робив багато іншого. При Гаспринському бюджет Бахчисарая збільшився втричі — із 7 до 21 тисячі рублів на рік.

Не всім подобалася його діяльність — його навіть звинувачували в лояльності до влади та просуванні імперських наративів. Так, сам Ісмаїл завжди вірив, що національне відродження можливе — навіть під владою імперії, — але його рух до знань і проторований шлях точно не був імперським.

Ще однією ідеєю-фікс діяча, яку неможливо не згадати, було видання кримськотатарської газети. З «Терджиманом» (з кримськотатарської «перекладач») йому допомагає дружина Зухра. На його сторінках Гаспринський також підтримував талановитих кримців-літераторів. Фактично, «Терджиман» довгий час залишався єдиною тюрксько-кримськотатарською газетою, яку видаватимуть цілих 35 років. 

Газету розповсюджували а Туркменістані, Румунії, Китаї, Франції, Швейцарії, Ірані, Єгипті, Болгарії та навіть в США, до дір зачитували у Криму. А ще завдяки «Терджиману» змінилося ставлення до мусульманок: дівчат почали масово залучати до навчання, в кримських містах для них відкривали школи.

Максимум зусиль Ісмаїл Гаспринський доклав і до реформування системи освіти кримських татар. Його особистою заслугою є перехід від конфесійного до національно-світського навчання. Він також здійснив мовну реформу — зокрема, Гаспринський є засновником нового звукового методу у викладанні мови, який отримує назву «джадидизм». Згодом так називали цілий суспільно-політичний рух, що просував розвиток національного мистецтва та літератури, гендерну рівність, реорганізацію навчання.

Ісмаїл довго виношував ідею кримськотатарського національного конгресу, проте цьому статися не судилось: російську імперську владу не на жарт роздратувала діяльність Гаспринського, зокрема, рушдіє — прогресивні школи, в яких навчались і хлопчики, і дівчатка з 14-15 років. Ісмаїл з однодумцями, присутніми на нараді з губернатором, обіцяють змінити вектор, проте продовжують тихо та виважено робити свою справу.

У 1910 році за високі досягнення в галузі міжнародної освіти й просвітництва журнал «La Revue duMonde Musulman» висуває Гаспринського на Нобелівську премію миру. Багато хто підтримує його кандидатуру, однак премію вручають Міжнародному бюро освіти за компанію з роззброєння.

Ісмаїл Гаспринський помер 11 вересня 1914 року від туберкульозу. Його проводжали в останню путь тисячі кримців.

Мер Венеції Луїджі Бруньяро відзначив нагородою українського військового Яніса Терещенка, який служить у 3-ї ОШБр. 10 березня під час своєї відпустки він зміг врятувати життя хлопця з ножовими пораненнями.

Про це повідомив мер Венеції.

Парубок отримав тяжке поранення ножем під час бійки — після сутички нападник зник. Згодом на місце прибули медики та правоохоронці.

Як розповів військовий, йому вдалося врятувати життя хлопця завдяки аптечці й турнікету, які він завжди носить із собою.

«Моя особиста вдячність і подяка всієї Венеції за цей великий жест людяності, мужності та альтруїзму»‚ — написав Луїджі Бруньяро.

Читайте також: Військовий повернувся з полону та власноруч зняв свій банер з Алеї зниклих безвісти (ВІДЕО)

Також Яніс Терещенко поділився, як відбулася зустріч із Бруньяро:

«Почув сьогодні від мера Венеції слова підтримки нас у війні проти російської федерації. Пан Бруньяро був в Одесі під час одного з обстрілів і висловив повагу Силам оборони України за працю і відданість Батьківщині».

Нагадаємо, що 3-тя штурмова запустила власний магазин: увесь прибуток передаватимуть військовим.

Фото обкладинки: акаунт Луїджі Бруньяро в X

Дорогою на роботу в Тернополі СММниця Оля кілька разів зустрічала дідуся, який продає саморобні дерев’яні троянди — по 35 гривень за одну. 

Попри низьку ціну, торгівля просувалася повільно. Тоді дівчина вирішила розповісти в Threads про квіти, які придбала собі та подружкам. Завдяки її допису троянди з деревини почали замовляти жителі різних міст України. 

«Вічні» квіти з Тернопільщини

63-річний Олександр живе в селі Горинка на Тернопільщині, де має худобу та город. Вільний від господарства час чоловік береже для хобі — створює квіти з деревини. Олександр пригадує, що цю техніку освоїв багато років тому для панно, а з часом удосконалив методи обробки матеріалу й почав робити об’ємні троянди в натуральну величину. 

Навесні майстер їздить за 50 кілометрів в обласний центр продавати свої вироби. Квиток до Тернополя коштує близько ста гривень, тому таких виїздів небагато. Раніше Олександр продавав квіти по 35 — говорить, що ціну ставив символічну й не рахував собівартість. 

Фото користувачки Олени в Threads

Допис про майстра з Торговиці

Оля працює в тернопільській СММ-агенції, де пише сценарії до відео й тексти, що піднімають продажі товарів. Дорогою на роботу дівчина не раз бачила на Торговиці дідуся з виробами, які той згортав і віз додому. 

Напередодні 8 березня Оля купила в майстра сім троянд і роздала їх дівчатам на роботі, у той же день написала про це в Threads. Інші користувачі почали поширювати публікацію та просили надіслати квіти «Новою поштою». Наразі під дописом майже 500 коментарів від замовників зі Львова, Києва, Житомира та інших міст України. 

«Ці троянди чимось нагадали мені дитинство. У нас вдома теж стояли дерев’яні квіти на підвіконні. Років десять їх ніхто й ніколи не зрушував з місця, тільки мама десь раз на рік бризкала букет лаком для волосся, аби блищав. Я думаю, людям теж відгукнулися ці вироби з дитинства, ну і, звичайно ж, вони захотіли підтримати пана Олександра», — ділиться Оля.

Після такої реакції дівчина попросила контакти майстра, аби замовники дзвонили безпосередньо йому. Чоловік має кнопковий телефон і зізнається, що точно б не займався просуванням своїх виробів в інтернеті. Олександр не виробляє квіти у великих масштабах, бо процес може тривати тижнями. 

Хобі не для бізнесу

Створення троянди з деревини — це вимочування фанери, вирізання пелюсток, підготовка стебла, скручування та розфарбовування. 

Усе це Олександр робить переважно взимку, коли має менше роботи по господарству. Чоловік не очікував такої кількості коментарів і замовлень з інших міст — для зв’язку він залишив контакт своєї доньки Оксани. Вона розповіла, що з початку березня вже продали близько 60 троянд — а це майже всі запаси, які її батько вирізав протягом пів року. 

Пізніше про Олександра також розповіла користувачка тіктоку Олена. Вона допомогла йому відправити партію квітів «Новою поштою». Її відео на момент публікації набрало понад 3,7 млн переглядів.

@olhor.ua

Одна моя покупка квітів ручної роботи привела до несподіваної та крутої реклами майстра з виготовлення дерев'яних троянд 🌹

♬ оригінальний звук – OLHOR

«Я ніколи не робив на замовлення, бо знав, що не можу продати більше, ніж виробляю. Донька розповіла мені, що переглядів багато. Це потрібно дякувати Олені та Олі за те, що вони так поставилися», — говорить Олександр.

Люди в коментарях дивувалися, що дерев’яні троянди коштують дешевше за живі квіти, які швидко зів’януть. Попри те, що Олена та потенційні замовники пропонували більші гроші, майстер відмовився піднімати ціну вище ніж 80 гривень за квітку — свій вибір пояснює тим, що не планує перетворювати хобі на бізнес і поки нових замовлень не приймає.