Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Врятувати поліських коней: як на Київщині відновлюють українську породу та створюють простір автентичних ремесел

Опубліковано

Маленький кінь, більше схожий на поні, невибагливий у їжі та лагідний. Саме такі тварини здавна жили на Поліссі — їх вважали вимерлими, але це не так.

Юрій Ягусевич сам колись зустрів такого особливого коня, а тепер у його проєкті «Щербаті цуглі» уже 26 поліських коней, бо програма відновлення породи працює. ШоТам поспілкувалися з Юрієм про хутір-музей, особливості коней і те, як вони переживають повномасштабне вторгнення. 

Пожити в Трипіллі, прокинутись у Княжій добі

Юрій Ягусевич каже, що тримав коня, щоб можна було кудись кататися з друзями, і потім купив ще одну кобилу. Та вона виявилася зовсім не схожою на інших коней. Юрій почав дізнаватися, яка її порода — сказали, що поліська. Виявилося, що це давня українська порода коней, і їх залишилося дуже мало. Юрій каже, що спочатку думав, ану ж знайдеться хтось, хто зможе взятися за таке відродження. Але нікого не було, тож до справи взявся сам Юрій.

Раніше він такого не робив — чоловік за фахом музикант і майстер музичних інструментів. Виступав на фестивалях та організовував їх сам. Каже, його діяльність була пов’язана не з кіньми, а з «натурою бачити щось цікаве». 

Почалося все в селі Прибірськ, менш ніж за 100 км від кордону з Білоруссю — біля Чорнобиля. Крім коней, купили там кілька хат — зробили хутір. Будинки відновили. Юрій каже, що комусь може здатися навпаки, адже вони віддерли гіпсокартон і забрали батареї, щоб підкреслити автентичність. 

«Задумка була зробити не музей, щоб подивилися й вийшли, а щоб там можна було жити, щоб проходили вечорниці. Щоб усе було так, як є — наближене до автентики», — розповідає чоловік.

У лісі були борті з бджолами, у хаті — піч, щоб зварити їсти. Якщо відвідувачі хотіли проводити там час увечері, треба було наробити власних свічок для освітлення хати. 

На хуторі в Прибірську відвідувачі могли приготувати для себе їжу. Фото: соцмережі «Щербатих цуглів» 

Були й цікаві заходи для дітей — за кілька днів розповідали історію України аж від давніх часів. Наприклад, перший день був присвячений Трипіллю: ліпили з глини, робили трипільський ткацький верстат. Другий день — Княжа доба, і всі з мечами ходили. На третій день уже в обладунках з доби Великого князівства Литовського. Четвертий — присвячений козакам, коли діти могли навіть з мушкетів постріляти. 

«Та це все до повномасштабної війни. Потім ми з конями як кочовики їздили», — каже Юрій.

Поліські коні опинилися в окупації

І справді, через повномасштабне вторгнення поліські коні багато де побували.  Половину тварин вдалося перемістити раніше, а частина потрапила в окупацію. 24 лютого Юрій зустрів у Києві. Треба було швидко повертатися в Прибірськ, бо там були Юрієві діти. Доїхав аж в обід. Каже, всі навпаки їхали в протилежну сторону, але один маршрутник повертався додому, тож узяв і чоловіка.

Виїжджали разом із сусідом на авто. Коней вивезти не можна було, хоч Юрій шукав варіанти. 8 коней лишалися в окупації, та не були самі — сусідка Юрія не хотіла виїжджати, тож змогла доглянути коней. Сіна їм вистачало, а до ставка водила сусідка — один кінь випиває по 2-3 відра води на день. Звісно, не було змоги водити їх туди щодня. Після деокупації Київщини у квітні 2022 Юрій забрав їх уже з поповненням, адже за той час деякі встигли народити лошат. Коні схудли, але від’їлися на Закарпатті — саме туди їх перевезли, щоб відновити сили.

На Закарпатті поліські коні сусідили з буйволами, яких розводить німецький еколог Мішель Якобі

Витривалі та стійкі

Юрій пояснює, що поліські коні — це аборигенні тварини, за розміром схожі на зебру. Вони нормально себе почувають у болотистій місцевості, не бояться отруєнь, переносять зиму на кормах — це не вихолощена людиною генетика. Відновлюють цю породу в «Щербатих цуглях» не самі, а спільно з Інститутом генетики тварин за спеціальною програмою.  

Поліські коні на випасі. Фото: соцмережі «Щербатих цуглів» 

Спочатку на поліських конях їздили — навіть зробили мандрівку прикордонням з Білоруссю з Youtube-проєктом «Хащі». 

«Ми встигли з’їздити по прикордонню з Білоруссю. Була мета показати доцільність цих тварин, бо в Інституті розведення та генетики тварин імені М. В. Зубця є державна програма, й одна з функцій — показати, як поліських коней можна використовувати. Ми продемонстрували, що їх у майбутньому можна залучати в туризм, дитячий кінний спорт», — розповідає Юрій Ягусевич.

В Україні таким ніхто раніше не займався, тому користуються європейськими методичками. Щоб порода була визнана міжнародно, у ній має бути понад 100 тварин-представників. Поки що в стаді є 26 коней. 

Тож фахівці Інституту взяли на себе наукову частину дослідження: час від часу приїжджають і роблять заміри коней — зважують їх, оцінюють. А Юрій займається практичною частиною — організовує випас коней, корм для них. 

Фахівчиня Інституту генетики тварин оглядає поліського коня. Фото: соцмережі «Щербатих цуглів» 

Для назви «Щербаті цуглі» обрали просто українські слова, каже Юрій. Цуглі — це вудила, залізні стрижні, прикріплені до вуздечки. До цього слова теж є відповідник — кантарка. 

«Старі українські слова, які люди забули, вже починають згадувати. Думаю, що не без нашої допомоги. Якщо в нас кінь український, то чому по-російськи маємо щось називати?».

Поліські коні на новому місці

У Прибірську залишатися не так безпечно — нещодавно біля стайні впав уламок ракети. Але там і не вистачає місця — з початку повномасштабного вторгнення коней стало вдвічі більше, а це значить, що й простору треба більше, адже на одного коня має бути 2 гектари пасовища. 

Тож поліські коні знайшли новий дім на Поділлі. Біля Ржищева у Київській області їм  безкоштовно надали пасовища. 

«Раніше ми більш вузько спеціалізувалися: хати, коні, етнографія. А зараз ще й займаємося відновленням порушених пасовищ за допомогою випасу тварин», — ділиться Юрій.

Виснажувати землю не хочуть, тому, щоб підтримувати екосистему, підсіюють лугове різнотрав’я — такого насіння ніде не купиш, та вдається скошувати рослини й розкидати територією. Пасовище огороджують електропастухом (електричною огорожею) і ділять на сектори за сезонами.Так виходить штучно регулювати рослинність. Та це потребує багато ресурсу, і щоб це змінити, Юрій вивчав досвід Чехії щодо різних типів тварин на пасовищі. Тож тепер поруч з поліськими конями живе сіра українська корова. Це допомагає підтримувати різноманіття трав: коні виїдають злакові, корова — дводольні. На полях їх багато — це кропива, кульбаба, полин тощо. Їх коні не їдять, тож без корови ці рослини починають домінувати. 

Лоша поліського коня на пасовищі. Фото: соцмережі «Щербатих цуглів» 

У поліських коней щоранку санітарний огляд — о 8 ранку перевіряють, чи хтось не захворів. Також тварин треба обробляти від шкідників і вакцинувати. 

Хутір з поліської, подільської та карпатської хати

Зараз у команді, що доглядає за кіньми, є троє найнятих людей, а також Юрій і його дружина. Раніше було більше, але голова ГО виїхала в Німеччину — її квартира в Бородянці зруйнована, хтось приєднався до війська, а хтось включився у волонтерство. 

Та справа «Щербатих цуглів» не стоїть на місці. Юрій на Хмельниччині теж купив стару хату та відновив її, тож там організовують новий музей — деякі речі перевезли з Полісся. Юрій каже, що поки що всі експонати змішані — і поліські, і подільські. Тож зараз чекають на хату з Полісся — її мають розібрати та перевезти на нове місце, адже таких уже мало лишилося — у них особливий тип зрубу:

«Якщо вірити спеціалістам, з якими я їздив у експедиції, то такий тип будування хат збережений ще з часів Київської Русі».

Можливо, невдовзі перевезуть і хату з Карпат. Так потроху утвориться новий хутір, де знову будуть майстер-класи з ремесел, можна буде спробувати себе у виготовленні свічок чи народних іграшок. 

Діти на екскурсії розглядають поліських коней. Фото: соцмережі «Щербатих цуглів» 

Під час повномасштабної війни туристична складова «Щербатих цуглів» частково відновилася, але всі зароблені кошти віддавали на військо. Та підтримати проєкт з відновлення української породи коней можна за посиланням.

Суспільство

Людмила Старицька – письменниця, яка боролася за вільну Україну

Опубліковано

Донедавна в Україні було понад 200 вулиць імені російського письменника Горького… Але жодної на честь його однолітки — української письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Чию доньку вбили совєти, а її замучили за те, що вона боролася з їхньою брехнею та будувала вільну Україну. Сьогодні в Україні 3 вулиці названі імʼям Старицької, про яку ми маємо знати більше.

ШоТам разом з проєктом «Стріткод» розповідає про людей, на честь яких названі наші вулиці.

Історія письменниці

Людмила Старицька-Черняхівська народилася 29 серпня 1868 року в Києві. Її батько — письменник Михайло Старицький, а мати Софія — рідна сестра композитора Миколи Лисенка.

У русифікованому Києві саме батьки прищепили Людмилі любов до української мови. Дівчина з дитинства складала вірші та казки, вивчала німецьку мову й історію. У школі подружилася з Лесею Українкою, яка згодом підштовхнула її перекладати тексти на українську. З 20 років перекладала твори світових авторів з німецької та російської в літературному гуртку «Плеяда».

Одружилася з лікарем-гістологом Олександром Черняхівським — родичем Михайла Грушевського. У 32 роки в них народилася донька Вероніка, яка теж стала поетесою та перекладачкою. Людмила стала співавторкою багатьох творів батька. Разом вони написали трилогію «Богдан Хмельницький».

Головна тема її творів — історична правда про Україну без перекручених московією фактів. Найяскравіші твори Людмили – «Жива могила», «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Розбійник Кармелюк».

Читати також: В Сумах запрацював реабілітаційний спецпроєкт для ветеранів та цивільних

Громадська діальність

1908 року Старицька стала членкинею Товариства Українських Поступовців — координаційного центру українських сил. Їздила до Сибіру, щоб організувати комітет допомоги українським полоненим і переселенцям.

У Першу світову працювала в шпиталі сестрою милосердя. Там навчала поранених української мови й історії. Таким чином Людмила готувала військо до Української революції. У 1917 році з падінням царату Старицька стала однією з засновниць Української Центральної Ради.

Розвиток культури

У ті часи Людмила зосередилась на розвитку українського кінематографа. Організувала кінематографічну секцію при УЦР, писала сценарії, займалася зйомками фільмів. Після поразки Української революції постало питання про еміграцію, – але Людмила залишилася в Києві.

Жінка продовжувала писати й організувала вдома літературний салон для письменників.

Початок репресій

1930 року її разом з чоловіком заарештували за нібито приналежність до Союзу визволення України. Судовий процес відбувався в Харкові в оперному театрі, й квитки на нього видавали, як на виставу.

Подружжя засудили до 5 років позбавлення волі, але влада продемонструвала «милосердя». Вирок замінили на умовний і вислали родину до Сталіно, де Людмила займалася перекладами.

У 1936 році подружжя повернулося до Києва, але за 2 роки на них чекав новий удар від більшовиків. Доньку Вероніку звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. Вона була дружиною німецькою банкіра, прожила з ним лише рік, але це стало приводом для затримання.

Вероніку розстріляли в Києві того ж року, коли винесли вирок. А до того на допитах НКВДисти над нею знущалися та катували. Людмилі про вбивство доньки не сказали, натомість збрехали, що відправили Вероніку в заслання. Людмила їздила до Сибіру та шукала свою Рону. Писала листи до сталіна, ворошилова, калініна.

У цей же час важко захворів згорьований чоловік Старицької та через рік помер. Людмила жила разом із сестрою в Києві до 1941 року, поки в її двері знову не постукали НКВДисти.

Смертельний вирок

Вчинили обшук, звинуватили в українському націоналізмі й антирадянській діяльності. Уже літніх сестер під конвоєм відправили «телячим» вагоном до Казахстану. 73-літня письменниця померла в дорозі. Конвоїри просто викинули мертву з вагона. Вона так і не дізналась, що сталося з її донькою…

А точна дата й місце смерті самої Старицької досі невідомі. У 2000 році в Україні вийшла перша збірка Людмили Старицької-Черняхівської «Вибрані твори».

Памʼять

Сьогодні в Києві, Черкасах і селі Лящівка на Черкащині є вулиці на її честь. Щоб про письменницю знали більше людей, проєкт «Стріткод» готує особливу табличку на її вулиці в Києві. Відсканувавши QR-код, ви знайдете цікаві та важливі факти про видатну українку Людмилу Старицьку.

Дізнавайтеся про Людмилу Старицьку-Черняхівську, яка вірила в Україну до останнього подиху!

Нагадаємо, що в Міністерстві оборони тестують електронну чергу в ТЦК та СП.

Також ми повідомляли, що стали відомі найпопулярніші вакансії в ЗСУ: кого шукають найбільше.

Читати далі

Суспільство

В Сумах запрацював реабілітаційний спецпроєкт для ветеранів та цивільних

Опубліковано

У Сумах стартував інформаційно-аналітичний проєкт “Спектри”, до якого можуть долучитися ветерани та цивільні особи. “Спектри” надає учасникам корисні ресурси, інформацію та аналітичну підтримку, сприяючи успішній інтеграції ветеранів у цивільне життя.

“Спектри” — це спільний інформаційно-аналітичний проєкт Українського ветеранського фонду та онлайн-медіа, який створено для підтримки ветеранів.

Читати також: Олександр Усік переміг Фʼюрі та став абсолютним чемпіоном світу в надважкій вазі

Метою проєкту є надання платформи для обміну досвідом та ідеями, що допоможуть ветеранам реінтегруватися у цивільне життя. “Спектри” прагне створити місток між ветеранами та суспільством через серію глибоких інтерв’ю, освітній контент, майстеркласи та інтерактивні сесії.

Кожна програма матиме свою унікальну тему та спікера, а гості разом з ведучими обговорюватимуть права, можливості, психологічну підтримку, реадаптацію, а також болючі питання та прагнення ветеранів.

Програма виходитиме щовівторка о 18:00 на YouTube-каналі “Мілітарний”.

Перший випуск доступний за посиланням.

Нагадаємо, що “Азов” показав унікальні кадри порятунку цивільних з “Азовсталі” (ВІДЕО).

Також ми повідомляли, що українську молодь звуть доєднатися до освітньої програми від Ajax Systems.

Фото: Спектри

Читати далі

Суспільство

Як у Ворохті дітей “всиновлювали”

Опубліковано

“У Ворохту привезли сиріт. Можливо, хтось хоче усиновити? Розкиньте по групах”. Цей пост навесні 2022 року миттєво розлетівся мережами, а в тисячних репостах стали поширювати чутки про загибель батьків усіх цих дітей.

Щоправда, 100 малюків з будинків дитини Харківщини тоді просто евакуювали в більш безпечне місце — до одного з санаторіїв Ворохти. Діти не потребували усиновлення. І тоді волонтери, місцева влада та дотичні організації, в одній з яких працює героїня нового випуску проєкту «Мій персональний фейк» Юлія, почали розвінчувати цю маніпуляцію на найчутливішій темі дітей.

Хто та для чого міг поширювати таку маніпуляцію та яка небезпека часом може критися в панічних закликах «зробити добру справу»?

Це черговий випуск проєкту «Мій персональний фейк», мета якого — захистити українців від негативного впливу дезінформації.

З чого почалась історія

Як лісова пожежа, у соцмережах поширився пост про те, що до Ворохти привезли 45 дітей, чий батьки загинули, і діти потребують термінового усиновлення.

Мене звати Юлія Бігліцова, я колишня журналістка, а зараз комунікаційна директорка. Ми в агенції безпосередньо зі службами у справах дітей не пов’язані, але зі службами пов’язані наші клієнти.

Про фейки та маніпуляції

Будь-які дописи в інтернеті, пов’язані з дітьми, які мають таку яскраво виражену емоційність, які спонукають до миттєвої дії, вони всі можуть на перших порах трактуватися як фейк. Фейки та маніпуляції виводять людей на емоції та збирають лайки. Але водночас можуть підступно красти спокій, дорогоцінний час та навіть близьких.

Це зброя шахраїв і пропагандистів, яка допомагає їм впливати на ваші рішення і переконання. Фейк про дітей з Ворохти дуже цікавий.

Читати також: В київській поліції запустили кінологічний дитячий гурток

Розбір фейку

Ця історія почала ширитися навесні 2022 року. Як лісова пожежа, у соцмережах поширився пост про те, що до Ворохти привезли 45 дітей, чиї батьки загинули, і діти потребують термінового усиновлення, опіки.

Хтось сердобольний дізнався цю інформацію, що дітей привезли, перекрутив її, додав заклик розібрати дітей усиновити, якимось чином прилаштувати, і ця інформація пішла по соцмережах. Я бачила один із постів, який ширили, там десь понад півтори тисячі тільки репостів, не говорячи вже про лайки, коментарі, реакції і так далі. По факту було наступне. Привезли дітей, їх було не 45, а 100. Але ці діти не потребували усиновлення чи опіки. Цих дітей просто туди привезли до санаторію. За великим рахунком на той момент усиновлення і не було можливим.

Причини виникнення

У нас українці дуже емпатичні. Насправді, такі дописи виникають, як правило, в трьох ситуаціях.

Перша ситуація – це абсолютно штучно сконструйована історія російським ІПСО. Росіяни відстежують емоційні теми, які, в принципі, підбурюють до певних дій українське суспільство. Ці теми беруть, додають до правди брехні і запускають їх в інформаційний простір.

Що робити зараз тим, хто хоче допомогти дітям, які залишилися без батьків? Можна або звернутися до місцевої служби у справах дітей. Там завжди зорієнтують, яка потрібна допомога, кому потрібна допомога. Можна зареєструватися у чат-боті “Дитина не сама”.

Головна порада – мати холодну голову. Дуже багато помилок, зокрема і пов’язаних з репостом фейків, ми робимо тоді, коли схвильовані, тоді, коли засмучені, тоді, коли розгнівані. А фейки дуже часто саме працюють на те, щоб спровокувати ці емоції. Тому, коли ми бачимо будь-яку інформацію, яка підбурює нас до дії, нам треба охолонути. Взяти невелику паузу, годину, дві години до наступного дня, проаналізувати ту інформацію.

Нагадаємо, що українську молодь звуть доєднатися до освітньої програми від Ajax Systems.

Також ми повідомляли, як курсантка ВМС бореться зі стереотипами про жінок в армії.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство2 дні тому

Мріє, щоб про складанку у світі знали, як про LEGO. Як підприємиця з Львівщини 6 років розвиває власний бренд

Колись дядько Юлії сказав їй, що нею обов’язково всі пишатимуться. Жінка довго шукала себе, пробувала...

Суспільство6 днів тому

«Я співаю руками»: як перекладачка жестової мови Уляна Шумило розвиває музичний інклюзив

Вона однією з перших почала перекладати українські пісні жестовою мовою. Найпершими її «ручними каверами» стали...

Суспільство1 тиждень тому

Школа — це не тільки уроки! Це вчителі, які разом зі своїми учнями розвивають малі громади

Їхні учні отримують високі оцінки за сортування сміття, знімають документальні ролики про рідне село та...

Можливості1 тиждень тому

«Хліб був як делікатес»: ця пекарня з Чернігова однією з перших запрацювала після деокупації області. Відновитися допоміг грант

Пекарня «Flavor bakery» майже «однолітка» маленької Соні. Їм обом 2,5 роки. Дівчинка ледь не щодня...

РЕКЛАМА: