Залишитися вірними: як діаспора може відкрити Україну світові? Два приклади з історії

В умовах повномасштабного вторгнення і вимушеного переселення значної кількости українців за кордон, тема діаспори стала актуальною як ніколи раніше. І ось чому.

По-перше, це культурна перспектива. Перебуваючи в безпеці, емігранти можуть бодай почасти зберегти традиції свого народу, коли на Батьківщині їм загрожує цілковите знищення, подекуди — укупі з носіями. Водночас є шанс не тільки плекати національний духовний та матеріальний спадок, а й популяризувати, привертаючи увагу світу до свого народу. Однак не переоцінюймо цю функцію, бо в инших мовних та культурних просторах відбуваються різновекторні процеси асиміляції.

По-друге, представники діаспори можуть сприяти Україні економічно. Так, за оцінками Світового банку, за 5 років (2015-2019) з‑за кордону українці перерахували до фінансової системи рідної країни понад 60 млрд доларів.

По-третє, за потреби люди отримують освіту иншого формату чи якости. Тож у разі повернення на Батьківщину, їхні знання будуть корисні не лише в їхній професійній діяльности, а й при підготовці нових кадрів.

Діаспора формується із звичайних людей з власною історією, часто трагічною. Наразі розповім про двох чоловіків, які викарбували свої імена в історії, показавши світові, що для українців немає нічого неможливого.

Від артиста балету до друга короля

Мій перший герой — Борис Миколайович Лисаневич. Він народився в Одесі 4 жовтня 1905 року. Народжені у дворянських родинах хлопці з раннього віку мали навчатися у кадетському корпусі. І Борис не став виключенням. Революційна буря принесла багато горя родині Лисаневичів, як і всім тоді: брат Бориса, Михайло, був моряком і трагічно загинув, иншого – Георгія, за вироком більшовиків, мали стратити, але згодом обмежилися тривалим ув’язненням.

Після остаточної перемоги більшовиків, випускнику кадетської школи загрожувала небезпека, тому родичка Бориса допомогла стати артистом балетної трупи Одеського оперного театру. Спочатку це було фіктивно, але з часом балет так його зацікававив, що Лисаневич вступив до балетного училища і став місцевою зіркою.

Читайте також: Про одесита Юрія Липу, або Чому націоналізм в Одесі – база, а не оксюморон

У 1925 році Лисаневич назавжди покидає Одесу і опиняється в Європі, де майже одразу стає шалено популярним. Там він співпрацює із трупою Сергія Дягілева, який вважається одним із найвпливовіших театральних та балетних діячів першої половини ХХ ст. Не потопатиму в деталях, але розмах тодішнього балетного мистецтва був колосальний, Лисаневич виступив майже на всіх найкращих сценах Європи. Та в 1929 році Дягілев вмирає, і трупа розпадається.

У 1933 році британська влада відмовляє Лисаневичу в подовженні посвідки на проживання, і він гастролює на Сході. Там вирішує не повертатися на Захід і оселяється в Колкаті (Індія), де засновує елітарний «Клуб 300», який на відміну від инших закладів того часу, приймав не тільки білу, а й місцеву верхівку. Цей клуб став важливим місцем для встановлення зв’язків між людьми найрізноманітнішого походження. Так Лисаневич познайомився із королем Непалу Трибгуваном і допоміг йому повернути фактичну владу над країною в результаті повстання 1950 року.

Колишній танцівник балету був запрошений на весілля королівського сина, а потім залишився в Непалі, де в 1954 відкриває новий заклад «Royal Hotel» (сучасний Yak & Yeti), який вирізнявся вкрай екзотичною кухнею — українською. Тут і сьогодні можна замовити котлети по-київськи та борщ. У 1955 році за особистим клопотанням Лисаневича королю в Непал приїжджають перші в непальській історії туристи. Отже, він познайомив світ з однією із найтаємничиших країн.

Життя Бориса Миколайовича було багатим на події: він був відповідальним за візит королеви Єлизавети ІІ до Непалу, знімався у фільмах, давав інтерв’ю і захоплювався полюванням на тигрів. На жаль, 20 жовтня 1985 року Лисаневич помирає. Хоча його заклад існує і сьогодні, де тисячі туристів смакують українські страви поблизу Гімалаїв, про Бориса Лисаневича мало хто пам’ятає, особливо на його батьківщині. Та непалці, прагнучи увіковічнити пам’ять про нього, встановили йому бюст (чомусь із написом «Born in USSR»).

Від пілота до вождя племені

Життя мого другого героя настільки оповито таїною, що дехто навіть ставить під сумнів саме його існування. Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр, що на Полтавщині. Закінчив авіаційне училище, в роки Другої світової війни отримав звання капітана і героя радянського союзу, відзначився в боях за Сталінград і Орел. Однак 19 квітня 1944 року під час чергового вильоту його літак збили. За офіційною радянською версією, Даценко помер, але якби все було так просто, хіба я б розповідав вам цю історію?

*Подальші події не є офіційно підтвердженими й не претендують на статус абсолютної істини.

Хтось, як і я, вірить, що Іван Даценко зміг врятуватися і опинився в німецькому полоні. За однією версією, після звільнення його заарештували та відправили до ГУЛАГу. Звідти він дивом зміг втекти і через Аляску потрапив до Канади. За иншою, більш правдоподібною, на мою думку, версією, Даценко зміг втекти з полону і після закінчення війни опинився на території американської зони окупації Німеччини, звідки вже відправився до Канади.

Знову про Даценко стало відомо завдяки виставці «Експо-67», яка відбулася у Монреалі. Там член радянської делегації Махмуд Есамбаєв під час екскурсії до племені могавкі кохнавік, яке є частиною союзу ірокезів, почув від вождя на ім’я «Пронизувальний вогонь» українську мову. За словами Есамбаєва, вождь сам назвав йому своє справжнє ім’я і навіть випив горілки. Помер «Пронизувальний вогонь» у 80-х роках, невдовзі згорів музей ірокезів, в якому зберігалися відомости про нього. За версіями деяких дослідників, це була робота НКВС, яке мало на меті знищити докази українського походження вождя.

У ХХІ столітті вийшло кілька епізодів програми «Чекай на мене», присвячених Івану Даценко. Вдалося знайти близько 20 осіб, які були особисто знайомі із ним ще до зникнення / смерти та тих, хто бачив його в Канаді. За результатами спеціальної експертизи було доведено, що Даценко та «Пронизувальний вогонь» – це одна людина.

Ці дві історії були обрані з метою показати трагічну долю двох нетривіальних людей, які були вимушені покинути Батьківщину, але попри це її не забули, залишилися українцями, хоч і стали тим, хто відкрив світові Непал, і тим, «Хто пронизує вогонь».