10 українок, які стали легендами визвольної боротьби

Українські жінки завжди були войовницями. Вони брали до рук зброю, вели розвідку, керували підпіллям, рятували поранених і віддавали життя за свободу України. У лавах ОУН, УПА та інших визвольних рухів жінки не поступалися чоловікам у сміливості й відданості.

ШоТам розповість про 10 українок, які залишили свій слід в історії боротьби за незалежність. Їх переслідували, катували, засуджували до довічного ув’язнення, але вони не зрадили своїх ідеалів. 

Христина Скачківська-Сушко — перша жінка-офіцер армії УНР

Христина Скачківська-Сушко (1894–1975) — легендарна постать у військовій історії України, яка стала першою жінкою-офіцером Армії УНР. 

Ще з юності вона прагнула служити Батьківщині, тож коли розпочалась Українська революція, долучилася до лав армії. Під час наступу більшовицьких військ у 1918 році вона обороняла Київ у складі Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. Її бойові заслуги відзначили офіцерським званням, що стало безпрецедентним випадком для жінки в українському війську того часу.

Після поразки визвольних змагань Христина опинилася в еміграції, але навіть за кордоном не полишила боротьби. Вона активно працювала в українських організаціях, підтримувала ідею незалежності та була частиною руху опору.

Дізнатися більше про офіцерку ви можете у відео від ШоТам. 

Марія Лабунька — повстанка, яка пережила 14 днів у криївці

Марія Лабунька (1924–1996) — українська підпільниця, яка пройшла крізь жорстокі випробування боротьби за незалежність. Вона приєдналася до Юнацтва ОУН у роки Другої світової війни, а з 1944 року очолювала жіночу мережу організації під псевдонімом Ірина Сурмач.

Після розформування мережі в 1946 році Марія офіційно вступила до лав УПА, де отримала завдання фіксувати злочини радянської влади. Разом із подругою вона переховувалась у криївці в Синявських лісах, збираючи докази про репресії. Найстрашнішою для неї стала зима 1946–1947 років, коли через снігопади зв’язок з повстанцями обірвався. Залишившись без води, дівчина знепритомніла та пролежала так 14 днів, доки її не знайшли.

Відчувши смертельну небезпеку після операції «Вісла», Марія вирушила на захід. Їй вдалося втекти до Німеччини, де вона здобула освіту, а згодом переїхати до США. Там жінка стала вчителькою та активною діячкою української громади.

Дарія Ребет — ідеологиня ОУН та голос українського національного руху

Дарія Ребет (1913–1992) — видатна діячка ОУН та одна з небагатьох жінок, які формували ідеологію українського визвольного руху. Її життя було присвячене боротьбі за національну ідентичність, політичну самостійність України та права жінок у підпіллі.

З молодих років Дарія брала активну участь у діяльності ОУН, виконувала важливі місії та займалась ідеологічною роботою. Після Другої світової вона опинилася в еміграції, але не припинила боротьбу. Разом з чоловіком Левом Ребетом Дарія стала однією з провідних теоретиків українського націоналізму — її голос лунав зі шпальт незалежної преси, у міжнародних організаціях і серед української діаспори.

Попри репресії та переслідування, Дарія Ребет не лише зберегла ідеї українського визвольного руху, а й сприяла їхньому поширенню у світі. Її праця стала важливою основою для українського політичного дискурсу в другій половині XX століття.

Олена Степанів — символ жіночої відваги в українському війську

Олена Степанів (1892–1963) увійшла в історію як перша жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцерки. Народившись у селі Вишнівчик на Львівщині в родині священника, вона з юних років виявляла інтерес до освіти та громадської діяльності, тож навчаючись у Львівському університеті на філософському факультеті, активно долучалась до спортивно-мілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт», де опановувала військову справу та стрільбу.

З початком Першої світової війни Олена добровільно вступила до Легіону Українських січових стрільців, очоливши жіночу чоту. Відзначилася в боях на горі Маківка, за що її нагородили срібною медаллю хоробрості. Після того, як потрапила в російський полон, до 1917 року перебувала в Ташкенті. Повернувшись, жінка продовжила службу в Українській Галицькій Армії: брала участь у Листопадовому повстанні 1918 року та українсько-польській війні 1918–1919 років. 

Після війни Олена присвятила себе науці та педагогіці, здобувши докторський ступінь та опублікувавши понад 75 наукових праць з географії та історії. Вона працювала викладачкою, була активною в громадянському житті, але зазнала репресій від радянської влади, провівши кілька років у таборах. Олена Степанів стала символом жіночої відваги, інтелекту та боротьби за незалежність України.

Ще більше важливої та цікавої інформації про діячку ви можете дізнатися з відео ШоТам. 

Іванна «Помста» Баб’як — провідниця жіночого підпілля ОУН

Іванна Баб’як (1918(22)–1949) була видатною діячкою ОУН та УПА, відомою під псевдонімами Помста й Уляна. Народилася в присілку Застав’є села Сільце (нині частина міста Підгайці на Тернопільщині). У 1940 році закінчила Бережанську гімназію, здобувши середню освіту.

Під час Другої світової війни приєдналась до збройного підпілля ОУН на Підгаєччині. У 1943 році очолила жіночу мережу Бережанського окружного проводу, а з 1944 по 1945 виконувала там обов’язки референтки Українського Червоного Хреста. З березня 1945 року й до своєї загибелі у 1949 Іванна також була референткою УЧХ вже Чортківсько-Бережанського окружного проводу і довіреною особою та зв’язковою члена Проводу ОУН Василя «Леміша» Кука.

За свою відданість справі та сміливість Іванну Баб’як відзначили Бронзовим хрестом заслуги УПА. У 2022 році від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН та УПА в Тернополі Бронзовий хрест передали внучатому племіннику Іванни Сергію Бензаку.

Ірина «Христя» Тимочко, що «стріляє як сатана»

Ірина Тимочко (1923–1951), відома під псевдо «Христя», була видатною діячкою ОУН та УПА. Народилася в селі Яксманич поблизу Перемишля в багатодітній родині Ксені Панкевич та Степана Тимочка.

У 1936 році Ірина вступила до Приватної жіночої гімназії Українського інституту для дівчат у Перемишлі, де долучилась до підпільного «Пласту». З початком радянської окупації в 1939 році інститут припинив існування, але дівчина продовжила навчання, відвідуючи матуральні курси для українських вчителів у Яворові.

Саме тоді вона познайомилася з ОУН і вступила до «Юнацтва». Після завершення курсів у 1944 році Ірина перейшла в підпілля, взявши псевдонім Христя. 

У 1947 році, під час переселенських дій польського війська, «Христя» разом із сотнею «Бродича» перебувала в рейді чехословацькими кордонами. У червні того ж року вона взяла участь у бою під Перунком. Сотня відійшла в село, а «Христя» із чотирма стрільцями залишилася в лісі. Через неважливість вартового польського відділу підійшли майже впритул.

Залунав кулемет стрільця «Орлика», але невдовзі вірш. Його сердечний друг «Залізо» кинувся на поміч, але і його автомат замовк. «Христя» залишилася з «Вишнею», який був поранений. Вона вихопила його ППШ для оборони, але диск не подав куль – лише гучно «сіяв». Використавши цей момент, вона вдало імітувала стрільбу, налякавши ворогів невидимими кулями. Польські солдати, не розуміючи, що відбувається, зніяковіли, і це дозволило їй разом із товаришем сховатися у лісі.

Про цей бій їй згадують у ряшівській тюрмі: «Хочемо бачити ту дівчину, що стріляє як сатана, а кулі її минають».

Харитина «Тіна» Пекарчук — жінка, яка йшла в бій попереду всіх

Харитина Пекарчук (1894–1973), відома також як Тіна Ізбицька, увійшла в історію як перша жінка, що отримала у XX столітті український орден Залізного хреста. 

Народилася в Сімферополі в родині заможних землевласників Антона та Марії Ізбицьких. Походила зі зрусифікованої польської родини — її дід по матері був польським повстанцем. З юних років цікавилась українською культурою та мовою, що вплинуло на її подальше життя.

Під час Української революції в 1917 році Харитина приєдналася до Армії УНР, спочатку працюючи в санітарній службі. Згодом, приховавши свою стать, вступила до бойового підрозділу, де проявила неабиякі сміливість і відвагу. Побратими згадували, що «Тіна з рушницею завжди йшла попереду».

За участь у Зимовому поході 1919–1920 років Харитину нагородили орденом Залізного хреста та Хрестом Симона Петлюри, що зробило її першою жінкою-кавалером цих відзнак.

Дізнатися більше про Харитину Пекарчук ви можете у відео від ШоТам.

Після поразки визвольних змагань жінка опинилася в еміграції — спочатку в Польщі, а згодом у Чехословаччині та Німеччині. Вона продовжувала активну громадську діяльність, очолювала жіночі організації та відстоювала права українських жінок.

Артемізія «Мотря» Галицька — віддана підпільниця, зламана підступністю НКВС

Артемізія Галицька (1912–1985), відома під псевдонімом Мотря, була активною учасницею ОУН. Народилася в селі Садгора поблизу Чернівців. Її батько загинув у бою з більшовиками, коли дівчинці було вісім років. 

Отримавши освіту в Кишиневі та Ботошані, Галицька працювала вчителькою на Буковині, де, попри заборони румунської влади, навчала дітей української мови, історії та культури. У 1937 році вона приєдналась до ОУН, використовуючи псевдоніми Мотря, Юрко та Федькович. 

Після приєднання Буковини до СРСР у 1940 році Артемізія налагодила зв’язки з членами ОУН з Галичини та організувала збір медикаментів для арештованих українських націоналістів.

У 1944 році радянські спецслужби схопили Галицьку. Під час затримання вона намагалася застрелитися, але її врятували. На допитах відмовилася свідчити. Однак у лікарні НКВС її викрали чекісти, переодягнені у підпільників. Лейтенант Гусак, який видавав себе за бойовика «Стецька», удавав закоханість у «Мотрю». Вона відповіла взаємністю, що стало її найбільшою помилкою.

Підступна операція НКВС обернулася катастрофою для підпілля: отримавши довіру Галицької, чекісти змусили її видати розташування та імена 600 повстанців. 25 березня 1945 року Лаврентій Берія особисто звітував Йосипу Сталіну, що ліквідація ОУН на Буковині завершена: «Залишилося лише кілька оунівців, які перебувають за кордоном — у Румунії, Чехословаччині, Угорщині».

У квітні того ж року Галицьку офіційно заарештували. У тюрмі вона народила сина. Провела 10 років у таборах, після чого оселилася в селищі Дудінка Красноярського краю. Там вийшла заміж за колишнього вояка ОУН. Доля її сина залишається невідомою.

Ольга «Роксоляна» Ільків — зв’язкова Романа Шухевича та незламна борчиня за волю України

Ольга Ільків (1920–2021) народилася в місті Стрий, де згодом сформувалися важливі осередки опору. Саме там вона вперше усвідомила необхідність захисту української ідентичності. 

У 1934 році переїхала до Варшави, де навчалася в Українському інституті для дівчат та долучилася до «Пласту». 30 червня 1941 року вступила до ОУН, прагнучи активно боротися за свободу свого народу. 

У квітні 1943 року Ольга вийшла заміж за Володимира «Данила» Ликоту — бійця УПА, і в них народилися двоє дітей: донька Дзвенислава та син Володимир. На початку 1947 Ользі доручили забезпечити прикриття для головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Вона разом з дітьми жила в конспіративних квартирах, створюючи ілюзію звичайної родини, що допомагало приховувати місцеперебування Шухевича. 

14 березня 1950 року Ольгу Ільків заарештували радянські органи. У в’язниці вона дізналась про загибель Шухевича під час облави. Після жорстоких допитів і тортур її засудили до 25 років ув’язнення за «участь в антирадянській банді». Дітей Ольги відправили до дитячого будинку, змінивши їхні імена та намагаючись виховати в дусі радянської ідеології. 

Після звільнення у 1964 жінка повернулася до Львова, де працювала в різних установах, зокрема у Львівському історичному музеї, санітаркою у Львівській обласній лікарні та двірником, щоб отримати житло та забрати дітей з інтернату.

Вона брала активну участь у громадянському житті, була заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок та підтримувала відродження національної пам’яті. 

У 2008 році за внесок у національно-визвольний рух Ольгу Ільків нагородили орденом княгині Ольги III ступеня. Вона прожила 102 роки, сповнені боротьби та відданості Україні, і померла у 2021 році у Львові. 

Катерина «Монета» Зарицька — розвідниця, підпільниця, символ незламності

Катерина Зарицька (1914–1986) — легендарна діячка українського визвольного руху, зв’язкова Романа Шухевича, засновниця Українського Червоного Хреста, розвідниця та підпільниця ОУН.

Її шлях у боротьбі почався ще у Львівській політехніці, де вона вступила до «Юнацтва» ОУН. Там Катерина стала частиною дівочої бойової розвідувальної п’ятірки, виконуючи ризиковані завдання під псевдо Монета.

У 1934 році її заарештували за причетність до гучного замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Вирок — 8 років ув’язнення. У польській тюрмі вона познайомилася з підпільником Михайлом Сорокою, який згодом став її чоловіком.

З початком Другої світової Катерина вийшла на волю, але ненадовго. У 1941 її арештували вже радянські спецслужби. За ґратами вона народила сина Богдана, однак невдовзі втекла під час наступу німецьких військ.

Знову в підпіллі, Зарицька продовжила боротьбу: очолила пропаганду юнацької мережі ОУН та створила Український Червоний Хрест, який опікувався пораненими повстанцями. Пізніше стала зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

У 1947 році її знову схопили радянські спецслужби. Вирок — 25 років таборів, які вона відбула повністю. Повернутися додому на Галичину їй не дозволили, тож свої останні роки Катерина прожила на Хмельниччині, до кінця залишаючись вірною ідеалам боротьби.