Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Про одесита Юрія Липу, або Чому націоналізм в Одесі – база, а не оксюморон

Опубліковано

Кожен українець принаймні раз чув імʼя Юрія Липи — видатного політичного діяча, публіциста, лікаря, автора української геополітичної концепції. Для декого поєднання слів «націоналіст» та «Одеса» звучатиме як оксюморон, однак зараз я спробую розвінчати цей закамʼянілий міт та розказати про видатного ідеолога українського націоналізму, який жив в Одесі, вбачав у ній центр українського духу та точно знав, що нам робити з московією. 

Становлення Юрія Липи

Батько Юрія Липи був видатним українським письменником, лікарем, тарасівцем і борцем за самостійність України. Він мав великий вплив на сина. І саме від батька Юрій дізнався про український націоналізм, видатних українських політичних діячів та всі нюанси української мови. Так, не дивуйтеся, спілкування українською певний період було табуйованим «у попередній родині».

Що значить «у попередній родині»? А це дуже цікаво, бо ранні роки життя Юрія Липи оповиті таємницями. За офіційною інформацією, хлопчик народився 22 квітня (5 травня) 1900 р. у містечку Старі Санжари на Полтавщині. Новонародженого назвали Георгієм. Немає жодних сумнівів, що матір звали Єлизавета Геращенко, а от напевно дізнатися, хто був рідним батьком, і досі неможливо. За однією версією, священник Андрій Геращенко. За иншою, у матері був роман з лікарем Іваном Липою. Він не закінчився офіційним шлюбом, але через 8 років Іван повернувся, щоб забрати Юрія до себе. Сімʼя Геращенків не була проти цього, тому можна припустити, що Іван міг бути генетичним батьком хлопця.

Липа залишив заповіт: «Тобі, сину, одне завдання зоставляю: перевершити батька, стати більшим од батька». І Юрій став. Він брав участь у національно-визвольних змаганнях, воював у лавах армії УНР, розганяв більшовиків в Одесі.

Відтак з 1909 року Юрій Липа живе в подружжя Лип, яке дуже міцно взялося за виховання в дитині національної свідомости. І їм це вдалося, бо у 40-х роках у місті Яворові, Юрій Липа заявив: «Я в першу чергу тільки українець, я той, ким був мій батько. Чули й, напевне, знаєте тарасівців, от я і є тарасівець, Шевченко — мій ідеолог, а “Кобзар” — моя ідеологія». 

Іван Липа залишив заповіт: «Тобі, сину, одне завдання зоставляю: перевершити батька, стати більшим од батька». І Юрій став. Він безпосередньо брав участь у національно-визвольних змаганнях, воював у лавах армії УНР, розганяв більшовиків в Одесі. Мав кілька освіт: перша — юридична (закінчив Новоросійський університет, зараз ОНУ імені І. І. Мечникова), а друга — медична у Кам’янецькому університеті. Отримавши диплом, Липа переїхав до Варшави, де закінчив навчання в приватній школі політичних наук. Однак життя в Польщі для Липи було нелегке, він постійно мав конфлікти з поляками, через свою публічну підтримку українців, яких пригнічували. 

Діяльність Юрія Липи

Дякувати Юрію Липі ми маємо бодай за його філософсько-політологічну трилогію: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941).

Видатний націоналіст сформулював геополітичну доктрину про необхідність створення Антиросійського блоку причорноморських країн, у складі якого Україна, Туреччина, Грузія, Болгарія, Румунія, Дон, Кубань. Лідером такого обʼєднання, на його думку, мала стати саме Україна. Прикметно, що Одеса як портове місто посідала не перше місце, але й не друге. Юрій Липа боготворив Південь України та вважав Одесу центром українського духу.

Дуже незвично чути такі думки зараз, бо Київ, Львів — так, можуть бути центром українського руху, але Одеса — хто б міг подумати. Можливо, це через московитів, які зробили все, щоб навіть самі одесити повірили в те, що Одеса — «рускій город». Отже, Юрій Липа був абсолютно з цим не згоден і наголошував на неефективності концепції «Захід-Схід», тільки «Південь-Північ», щоб відокремити цивілізовану Європу від «російської азійщини». Одеса була в авангарді.

Саме малоросійські комплекси змушують скорятися, але ми повинні запамʼятати назавжди, що українці не за мир, а за розпад московії. 

«Бути самим собою», — кредо Ю. Липи-геополітика. Він закликав: «Вперед, Україно! В тебе тяжкії стопи! Пожари хат димлять з-під них: ні Росії, ні Європі не зрозуміти синів твоїх…» Це дуже важлива думка, бо, як ми бачимо зі сторінок історії, ніколи ні Європі, ні московії не потрібна була сильна Україна, ми виборювали та виборюємо своє право на існування всупереч усім, хто не згоден з цим. Кожна країна живе виключно своїми інтересами, тому розраховувати маємо тільки на себе. Однак українці чомусь не можуть так робити: ми завжди звіряємо свої дії то з московією, то з Європою. Це наш потужний комплекс меншовартости, який не дає вдихнути на повні груди.. 

У праці «Розподіл Росії» Юрій Липа розглядає варіянти розпаду московії на окремі держави, зазначаючи, що головним етапом розпаду цієї недокраїни є звільнення України від малоросійських комплексів, бо ми маємо властивість ще до початку битви на ментальному рівні, уже програвати її. Дивовижно, наскільки його тези наразі актуальні. Саме малоросійські комплекси змушують скорятися, але ми повинні запамʼятати назавжди, що українці не за мир, а за розпад московії. У разі хоча б натяку на її перемогу ця імперія завжди буде зазіхати на Україну. Вона не дасть нам спокою. Якщо не зруйнуємо її, це доведеться робити нашим дітям, онукам і правнукам. 

Багато українських діячів, зокрема Маланюк та Донцов, часто критикували українців саме за цю нездатність втримати перемогу. Будьмо відверті, це характерна риса українців. Нас цукром не годуй, дай десь посваритися та пошукати зраду. Липа був иншим. Він казав, що українці — це меганація, і нам лише треба усвідомити це, відчути власну велич, і тоді перемога буде за нами. Вагомим кроком до майбутнього нації є боротьба, а не пасивність: постійне вдосконалення, самокритичність, пошук відповідей на причини невдач.

Він був одеситом, який любив Україну й віддав за неї своє життя. Тому націоналізм в Одесі — це не оксюморон, це база.

Думки Юрія Липи є неймовірно актуальними. Настільки, що аж моторошно. Чому з написання його роботи «Розподіл Росії» пройшло вже 82 роки, а думки про меншовартість ні на крихту не втратили своєї злободенности? Як ви думаєте, це через циклічність історії або тому що ми не вчимося на своїх помилках, не читаємо роботи українських політиків, не заглиблюємося у власну історію та культуру? Можливо, треба розірвати це зачароване коло та відчути свою силу, велич української нації. Наголошу, що йдеться не про зверхність (бо ми ж не московити), а саме про важливість усвідомлення врешті-решт власної цінности. 

Юрій Липа аж занадто геніяльний для свого часу. Українці не були тоді готові до таких прогресивних думок. Він був одеситом, який любив Україну й віддав за неї своє життя. Тому націоналізм в Одесі — це не оксюморон, це база. Багатонаціональне місто завжди було важко підлаштувати та обмежити, але зараз воно прокидається, віднаходить у собі все українське, плекає нових націоналістів, які будуть наслідувати ідеї свого земляка та боротимуться за Україну до кінця.

На жаль, життя видатного Ю. Липи обірвалося зарано. Через співпрацю з українськими повстанцями, армія Крайова не дозволила Липі залишитися в Польщі. Він повернувся в окуповану більшовиками Україну влітку 1943 р. Це дивно, бо хіба ж можна їхати туди, де лютує НКВС? Проте Липа вирішив бути з українцями до кінця. 19 серпня 1944 року його затримало НКВС, а наступного дня було знайдено його труп. Припорошений землею та битою штукатуркою, замордований методом кастрації.

Колонки

Конституція Пилипа Орлика: нездійснена або чинна й досі?

Опубліковано

Угоди і конституції (Pacta et Constitutiones) Пилипа Орлика — документ, який ніколи не був Конституцією. Та все ж ми і досі залишаємося під його впливом, а наші вороги знецінюють його. Очевидно, його фактична роль є значно вагоміша формальної.

«Договір Пилипа Орлика з Військом Запорозьким не тільки не стався як Конституція, а нею ніколи й не був, хибне сприйняття документа могло статися через некоректний переклад його назви», — запевняє дослідник, заступник Голови Конституційного Суду Сергій Головатий. Оригінальну назву латиною «Pacta et Constitutiones» переклали як «Пакти і Конституції». Та пакти в міжнародному праві набули популярности тільки через кілька століть (як от Міжнародні пакти про права людини, прийняті ООН у 1966 році), а про Конституцію в сучасному розумінні цього слова тоді ще не чули, вважає Головатий. Натомість поруч із латиною документ був укладений і староруською мовою (можна знайти ще визначення «староукраїнська» чи «старокиївська» мови), де та ж назва може перекладатися сучасною українською як «Домовленості і Постанови».

Безперечно, така критика заслуговує уваги, адже й у формі, і у змісті є «конституційні недоліки». Конституція — це найвище юридичне закріплення існування держави. Чи то пак паспорт із іменем, походженням, зовнішністю і найголовнішими рисами власника. Усе це є в Конституції Орлика, але бракує формальности — існування української держави як суверенного суб’єкта. Значить: немає незалежної держави — не може бути й Конституції! Саме ця прикрість і завадила документу Пилипа Орлика офіційно стати першою Конституцією цивілізованого світу. Адже на той час минуло понад 50 років, відколи, за словами Орлика: «…Московська держава численними винахідливими способами змогла права та вольности військові, нею ж підтверджені, порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо».

Критикують і форму документа, що був складений саме як договір. Та чітких вимог щодо форми її укладання немає, особливо враховуючи, що правники знають про  неписані конституції. А якщо поглянемо в перспективу всього XVIII сторіччя, то побачимо, що перші  конституції побачать світ саме у формі договору.

А як щодо змісту? Стосовно нього історики і правники одностайні: документ містить преамбулу, 16 статей, що вичерпно регулюють публічні відносини, встановлюють принципи правління й обґрунтовують право України на незалежність, вони сповнені передових політичних поглядів свого часу, духу республіканства і демократії. Цей документ майже на 100 років випереджає «першу Конституцію в світі», що з’явиться в США 1787 року. Однак тут теж є нюанс: положення Конституції Орлика могли набрати повної чинности лише після звільнення Українських земель з-під московського ярма. Але, на жаль, жаданням Козацької держави не судилося здійснитися, а їхній законодавчий акт діятиме лиш кілька років на деяких українських територіях. 

Критики конституційности Акту Орлика вказують і на те, що документ утверджував нерівність українського народу, передбачаючи поділ на класи. Такий поділ там звісно є, але викладені положення захищають усі верстви населення, покращуючи їхнє становище, і прагнуть розвинути суспільну думку до майбутньої рівности усіх людей в українській державі. 

За красивими метафорами, якими щедро наділена Конституція Орлика, можна мимоволі втратити розуміння, чим же є цей документ. Через те, що акту не судилося набрати повної чинности, може скластися враження, що він не мав реального впливу на тогочасну Українську державу. Та хіба це так?

Найперше — про що мало хто згадує — Конституція Орлика затвердила право стародавнього козацького народу не просто на становлення, а саме на відродження власної держави. Конституція встановила головні напрямки розвитку Української держави: звільнення від зовнішнього ворога — Московського царства і внутрішнього — необмеженої влади Гетьмана. Після здобуття незалежности від московитського іга мала бути відновлена і «первісна влада Київського митрополитського престолу» надана раніше Вселенським Константинопольським Патріархатом. Незалежній державі — незалежна церква! 

Цей документ очевидно був прогресивним на той час. Отримавши підтвердження Шведським Королем Карлом ХІІ, гетьман, уклавши його, заявив про існування Козацької державности на всю Европу й отримав визнання серед її політичної еліти. 

Щоб оцінити новаторство у Конституції Пилипа Орлика, повернімося на початок XVIII століття. У тодішній Французькій Монархії, до прикладу, за правління Людовика XIV вирує абсолютизм. Рабовласництво стає офіційним, через прийняття «Чорного кодексу», який деякі історики вважали «найжахливішим юридичним документом, створеним в наші часи». Він встановлював суворе покарання за найдрібніші проступки, а мінімальні прописані права для підневільних на ділі ніяк не реалізувалися через тиск рабовласників на правосуддя. Непривілейовані верстви населення потерпали від беззаконня, а до Великої Французької Революції і прийняття першої Французької Конституції лишається ще близько 90 років. Аж у 1792 році Франція стає республікою, а отже, влада обирається народом. Козацька ж держава прийшла до договірної форми державного устрою і вільного обрання Гетьмана раніше, і Конституція Орлика лише констатує це!

Окрім цього, ще на початку XVIII століття Козацька держава взяла курс на демократичні засади, зокрема непорушности прав: як козаків, так і селян. Заборонялося чинити гніт, захоплювати землю чи майно, примушувати до невільної праці. Гетьман не міг займатися судочинством, а суд мав бути непідкупним. Вже тоді Пилип Орлик не тільки розумів необхідність розділення влади на окремі гілки, але й дбав про їх незалежність й заклав основи боротьби з хабарництвом. 

У той же час московський цар Петр І впроваджував реформи під гаслом «прорубування вікна в Європу». Така метафора є показовою: чи то нащадки орди були настільки здичавілими, що до европейської цивілізації могли наблизитися хіба що через видовбаний отвір у стіні, чи то не знали, що аби кудись увійти, користуються дверима. Вся державна влада зосереджувалася в руках одного органу, який Петр призначав сам. За якими критеріями йшов відбір невідомо. Це може свідчити про корупцію, і, в результаті, цілковиту відсталість державного устрою. 

Конституція 1710 року черговий раз підтвердила істину, що дуже дратує нашого давнього ворога: Україна це Европа. І це не просто політичний слоган чи зображення на географічній мапі в школі, а звичний порядок речей: наша держава є питомою частиною Европейської спільноти,  пройшла разом з нею один шлях розвитку суспільної думки, і як показує цей прецедент, часом навіть трохи випереджала її. 

Тож, Конституція Орлика не тільки була прогресивна, вона заклала основи для розвитку нашої держави щонайменше на 300 років, допоки 1917, хоча й ненадовго, і потім аж 1991 не відновилась незалежність від московії, а 2019 — незалежна церква. І українці й дотепер сумлінно працюють над метою, визначеною колись славетним Гетьманом Пилипом Орликом разом зі Старшинами Війська Запорозького.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Гучніше води, вище трави: чи варто говорити про лінгвоцид?

Опубліковано

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови

Опубліковано

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство2 дні тому

«Генеалогія доступна кожному». Як дослідити історію свого роду?

Понад 13 років тому в сільській хатині своєї прабабусі Світлана переглядала старі світлини в родинному...

Технології1 тиждень тому

«Більше не залежимо від центральної системи електропостачання». Як одесити зробили свої багатоповерхівки автономними

День мешканців багатоквартирного будинку на вулиці Капітана Кузнєцова в Одесі починається зі сходу сонця, яке...

Суспільство2 тижні тому

Як юнак з ДЦП вступив до університету і здійснює свої мрії

Максимові 19 років. Він щойно закінчив перший курс університету — вивчає політологію, бо любить аналізувати...

Суспільство3 тижні тому

Як почати бізнес у місці, яке сховане від світу? Досвід засновниці «Твого райка»

Альона Лагно родом з Канева, за освітою програмістка, живе та працює за фахом у Києві....

РЕКЛАМА: