Культура
Залишалася вірною собі: Ірина Вільде — письменниця, яка випередила свій час
Ірина Вільде — перша пані, яка отримала Шевченківську премію, авторка найбільшого українського роману, написаного жінкою, і постать, яку ЮНЕСКО визнало однією з видатних осіб ХХ століття.
ШоТам розповідає про видатну письменницю.
Дитинство, родина та окупація
Народилася Ірина Вільде 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині викладача та публіциста Дмитра Макогона. Справжнє ім’я письменниці — Дарина Макогон. Батько відіграв важливу роль у формуванні доньки як особистості — він був одним з тих інтелектуалів, які боролися за українську освіту та культуру в Австро-Угорській імперії.
Спочатку дівчина навчалася в гімназії у Чернівцях, проте окупація Буковини Румунією принесла жорстку румунізацію: українцям забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи й товариства.
Батько Дарини, який відкрито виступав проти цих утисків, двічі опинявся за ґратами за «антидержавну діяльність». Після другого арешту сім’я вирішила тікати.
На початку 1920-х родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилася в Станіславові. Тут Дарина змогла завершити навчання в українській приватній гімназії — це стало першим кроком до її майбутньої літературної кар’єри.
Її брати обрали радикальні шляхи: один став учасником Української військової організації та згодом емігрував до Німеччини, другий воював у складі дивізії Ваффен СС «Галичина» й після війни опинився в США. Через ці зв’язки радянська влада постійно підозрювала Вільде в «українському націоналізмі».
Дорога до літератури
Дарина здобувала освіту у Львівському університеті. Уже в студентські роки вона почала писати й видавати свої перші твори.
У 1930 році Макогон відрахували з університету: офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станіславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї та влаштовується в редакцію журналу «Жіноча доля» — її обов’язком було ведення у місцевій пресі так званих жіночих куточків.
Літературну кар’єру Дарина розпочала ще в 1930-х роках, коли її новели та оповідання почали з’являтися в періодиці, але справжню славу їй принесли романи «Метелики на шпильках» та «Повнолітні діти». Це були твори про дівчат, які прагнуть свободи, мріють про особисту реалізацію, але змушені боротися з суспільними стереотипами.
Псевдонім, що став символом свободи
Свій псевдонім вона обрала невипадково — «Вільде» з німецької означає «дика». У цьому відчувалася незалежна натура письменниці, бажання жити й творити всупереч правилам.
У міжвоєнний період вона працювала журналісткою й активно займалася громадською діяльністю, виступаючи за права жінок та розвиток української культури.
Проте її погляди часто викликали підозри: польська влада вважала її українською націоналісткою, а радянський режим — недостатньо лояльною до комуністичної ідеології.
Жінка між двома світами
Особисте життя Ірини Вільде також було сповнене драматизму. Її перший чоловік Євген Полотнюк був активним учасником ОУН і загинув під час Другої світової війни від рук Вермахту, а другий чоловік Іван Дроб’язко був офіцером КДБ. Цей контраст яскраво відображав складність її епохи — Ірина жила між двома системами, кожна з яких намагалась її використати.
Попри це, вона залишалася вірною собі. Вільде не писала прямої антирадянської літератури, але у своїх творах розкривала проблему поневолення українців та їхню боротьбу за власну ідентичність.
Роман «Сестри Річинські»
Найбільшою творчою працею Ірини Вільде став роман «Сестри Річинські». Це монументальна епопея, в якій вона показала життя української інтелігенції на зламі епох. У центрі сюжету — п’ять сестер з родини колишнього священника, які по-різному сприймають світ і свою роль у ньому.
Цей роман є глибоким соціальним та психологічним портретом свого часу. Попри радянську цензуру й деякі вимушені компроміси з соціалістичною дійсністю, «Сестри Річинські» не втратили художньої цінності. Щоб твір пройшов через радянських критиків, авторка мусила переробляти текст, однак навіть в умовах цензури письменниці вдалося згадати й про Голодомор, і про репресії 1930-х років.
За «Сестер Річинських» Вільде отримала Шевченківську премію — найвищу літературну нагороду України.
Феміністка свого часу
Ірина Вільде не лише писала про жінок, а й активно підтримувала феміністичний рух, зокрема, створила у Львові літературний салон, де допомагала молодим письменницям.
Ірина першою почала створювати глибокі, складні образи жінок, які прагнули реалізуватися та боролися з суспільними обмеженнями.
Письменниця відкрито писала про соціальні упередження щодо жінок. Вона засуджувала патріархальні норми, які обмежували їхні можливості, та критикувала суспільство, що змушувало жінку залежати від чоловіка.
Героїні її творів не були безпорадними жертвами — це були сильні, розумні й сміливі жінки, які шукали своє місце у світі.
Також вони часом згадують про своє захоплення Ольгою Кобилянською, яка закликала жінку «ставати самій собі ціллю». Зрештою, чоловіки дозволяли це собі завжди, бо інакше в них не було б ніяких звершень та перемог.
Памʼять про письменницю
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року у Львові після тривалої хвороби. Її здоров’я значно погіршилося в останні роки життя через постійний стрес, пов’язаний з громадською діяльністю, літературною роботою та тиском радянської влади.
Попри складні умови, вона продовжувала писати й брати участь у культурному житті. Останні роки Вільде провела досить усамітнено, проте її підтримували близькі друзі та родина.
За літературну та громадську діяльність Ірину Вільде внесли до списку видатних осіб XX століття та другого тисячоліття за версією ЮНЕСКО, що підкреслює її значний внесок у світову літературу та культуру.
Письменницю поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Її могила є місцем пам’яті, куди й сьогодні приходять шанувальники творчості Вільде.
На її честь назвали вулиці у Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Яремчі та Ходореві.
У 2007 році до 100-річчя від дня народження видатної української письменниці Львівська обласна організація Національної спілки письменників України та народний депутат України Петро Писарчук заснували Літературну премію імені Ірини Вільде.
Українські призери та переможці Олімпійських ігор долучилися до соціально-освітнього фотопроєкту «Спорт читає». Ініціативу запустили задля популяризації активного способу життя та читання.
Про це повідомили в Київській міській державній адміністрації.
Що відомо про проєкт
Ініціативу запустив Центр підтримки спортсменів за підтримки Міністерства молоді та спорту України й Департаменту молоді та спорту КМДА. У межах цього проєкту впродовж березня організовують літературні читання спортсменів у київських бібліотеках, книгарнях, під час спільних тренувань та інших заходів.
«Сьогодні надзвичайно важливо об’єднати молодь навколо розумних і активних звичок — читання та занять спортом. Адже поєднання фізичної активності та інтелектуального розвитку формує сильну, мотивовану та успішну особистість. У сучасному світі цифрові технології відіграють значну роль, і соціальні мережі — такі як TikTok та Instagram — стали важливими платформами комунікації. Водночас ми прагнемо показати, що світ не обмежується лише онлайн-простором — є книги, які надихають, змінюють життя та допомагають досягати нових вершин», — зазначила директорка Департаменту молоді та спорту КМДА Юлія Хан.
Читайте також: Сергій Жадан до дня народження Костенко анонсував велике інтерв’ю з письменницею (ВІДЕО)
Хто долучився до фотопроєкту
Фотографом проєкту став військовослужбовець ЗСУ Олег Пальчик. Він зробив знімки таких спортсменів:
- «бронзових» призерок Олімпійських ігор з артистичного плавання Марини та Влади Алексіївих;
- олімпійської чемпіонки з фехтування Юлії Бакастової;
- шестиразового чемпіона та восьмиразового призера Паралімпійських ігор з плавання Євгенія Богодайка;
- олімпійського чемпіона зі спортивної гімнастики Олега Верняєва;
- «бронзової» призерки Олімпійських ігор з легкої атлетики Ірини Геращенко;
- «срібного» та «бронзового» призера юнацьких Олімпійських ігор Владислава Грика;
- гравця юнацької та олімпійської збірних України з футболу Георгія Єрмакова;
- гравця національної збірної України з футболу Івана Калюжного;
- «срібної» та «бронзової» призерки Олімпійських ігор з боротьби Ірини Коляденко;
- «срібної» призерки Чемпіонату світу Юлії Левченко;
- «бронзової» призерки Олімпійських ігор з художньої гімнастики Ганни Різатдінової та інших.
Презентація та відкриття фотовиставки проведуть у Києві 28 березня о 18:30. Захід відбудеться у ТРЦ Gulliver під час фестивалю Book&Art Fest.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» проведе у Києві безплатну лекцію «Невідомий вокзал».
Фото обкладинки: сайт КМДА
Головний Герой — це митець, який спостерігає за людьми та відображає світ у віртуальній реальності. Так йому вдається рекламувати Україну за кордоном, а також займатися мистецтвом і соціальними проєктами.
Цьогоріч у березні минає рік, відколи художник створив власний канал і провів три сезони своєї гри. У другому сезоні йому вдалося продати картину частинами за мільйон гривень і переказати ці кошти для війська, а ще — придбати дрон-розміновувач і з його допомогою створити 25 картин:
«Завдяки продажу цих картин я купую нові дрони для війська — такий собі дроноворот дронів у природі».
У третьому сезоні Головний Герой створив чат-бот, через який можна задонатити свої речі та послуги. Він надалі дивує своїх підписників та через віртуальну реальність говорить про Україну та весь світ.
Головний Герой
митець і волонтер.
Хто такий Головний Герой
Сам я родом із Заходу України, а свої фото та відео у віртуальній реальності знімаю у Львові. Це місто є для мене таким теплим і ламповим сервером, у якому живуть дуже круті люди.
Усе для мене почалося з мистецтва і того, яким я як художник бачу цей світ. Як головний герой гри, книги чи кіно я ходжу вулицями Львова, тому люди можуть бачити все через моє сприйняття. Я показую світ так, ніби ми живемо у віртуальній реальності, проходимо різні виклики, виконуємо завдання та досліджуємо перехожих, наче персонажів гри.
Одне з фото у віртуальній реальності від Головного Героя. Фото з його соцмереж
Я вирішив залишатися анонімним, щоб завжди можна було показувати щирі живі емоції. Моє справжнє ім’я знають не так багато людей, і якби мене впізнавали на вулицях, ефект уже був би не той. У цьому й рецепт успіху моїх фото та відео — це не постанова.
Мовчки підходив до людей і знімав їхню реакцію
Як і багато інших людей, я любив грати у комп’ютерні ігри, коли був підлітком. Зараз моє покоління підросло, ми трохи інакше дивимось на світ. Коли мої батьки дізналися про канал, то не зрозуміли, в чому суть відео.
Тоді в шапці профілю я написав «Тестую цю реальність», а вони вважали, що в мене почалися проблеми з психікою. Вони не грали в комп’ютерні ігри та не розуміли контексту та концепції — ходити, наче герой гри, та показувати іншим події від першої особи.
Парк у центрі Львова, який став віртуальною реальністю. Фото надав Головний Герой
Але я радий, що багато інших зрозуміли цей підхід. Батькам же я довго пояснював, навіщо так роблю, що це мій мистецький погляд на цей світ, такий собі соціальний експеримент — і вони нарешті зрозуміли. Якщо раніше це було в стилі «Ми викликаємо найкращих лікарів, щоб тобі допомогли», то тепер мама запитує, чи є в мене настрій сьогодні походити містом та зняти щось нове.
Мої відео в стрічці — це такий собі тест на вік, тому вони виглядають дивними для старших людей. Рік тому я почав вести канал, і вже на третій день ролики залітали на мільйони переглядів. Я шукав, чи хтось уже робив щось подібне, але не знайшов, і тому зрозумів, що справа в оригінальності.
Під час комп’ютерної гри ми не спілкуємося з іншими персонажами, а от вони можуть нам щось говорити й давати вказівки чи завдання. От якось я підійшов до чоловіка й мовчав, а він десь хвилину говорив мені «Зайдіть на кебабчик».
Перший сезон: 12 картин як ключ до тисячі доларів
Після того, як мої відео стали популярними, підписники пропонували, щоб я взяв якийсь квест і наче проходив рівні гри. Але натомість я вирішив сам зробити квест для підписників і пов’язати його з мистецтвом — написав 12 картин і заховав їх по місту. Позаду кожної картини було слово, і всі ці 12 слів були фразою-ключем до криптогаманця з тисячею доларів.
Одна з картин, які люди шукали під час квесту. Фото надав Головний Герой
Люди мали шукати картини протягом трьох днів, і тоді дуже сплячий кавовий Львів відчув, що відбувається щось цікаве. Я й сам не очікував, що люди з таким ентузіазмом шукатимуть полотна, аби знайти код.
Наприкінці першого дня один з шукачів віддав свою картину на концерті гурту «Курган і Агрегат», де її розіграли за 60 тисяч гривень. Коли вона з’явилася на сцені, люди гучно аплодували, бо знали про нашу історію.
Потім власники полотен створили власний чат. Хтось знав одне слово, хтось два, і тоді з’явилося питання, як же відкрити криптогаманець і поділити гроші — люди домовлялись цілий місяць, шукають справедливе для усіх рішення. Я ж не заходив у цей чат, аби не впливати на рішення людей. Все ж було прийнято рішення поділити кошти порівну. Майже всі надіслали виграні гроші на допомогу армії.
«Курган і Агрегат» розіграли одну з картин на своєму концерті. Фото надав Головний Герой
Другий сезон: картина за мільйон гривень
Після першого квесту я вирішив ділити свої відео на сезони, аби в кожному була якась цікава подія, присвячена допомозі ЗСУ. Класичні збори зараз йдуть дуже складно, тому я вирішив створювати нові формати.
Картина по частинах за мільйон. Фото надав Головний Герой
Коли мій канал перейшов позначку 100 тисяч підписників, я вирішив втілити свою давню ідею — створити картину, розділити її та продати різним власникам: за кожен квадратний сантиметр людина надсилала на банку 20 гривень. Можна було купити будь-яку площу — одна людина придбала 5 тисяч квадратних сантиметрів за 100 тисяч гривень.
Після цього люди потрапляють у закритий телеграм-канал, де є тільки співвласники, які вирішують всі питання щодо полотна голосуванням — наприклад, що робити з вільним простором на звороті. Так ми шляхом голосування придумали розмістити там 20 етапів становлення української нації у вигляді наскельних малюнків.
Зворотній бік картини за мільйон. Фото надав Головний Герой
Я продав цю картину за місяць, а більшість коштів надіслав на допомогу військовим: за 500 тисяч придбав дрон-розміновувач «Змій», по 100 тисяч ми перерахували на інженерну бригаду 3-ї ОШб, школу для юних інженерів у Львові, 47-му бригаду «Магура» та підтримали ще кілька невеликих зборів.
Зараз для співвласників я щовівторка проводжу в чаті радіоефіри з різними цікавими людьми: коміками, поетами, блогерами, айтівцями, істориками. Картина продовжує жити, і колективна власність розвивається, адже власники можуть продавати свої частини, тому інші також можуть приєднатися до спільноти.
Комік Даня Повар на виставці картин у Києві. Фото надав Головний Герой
Зараз полотно зберігається в аукціонному домі Golden’s у Києві — найдорожчій галереї України, яка має належні умови для зберігання творів мистецтва.
Замість пензлика — дрон-розміновувач
Коли я придбав дрон-розміновувач «Змій», то побачив, як потрібна ця техніка, й захотів підтримати українських інженерів.
Так вирішив створити 25 картин за допомогою дрона, який щітками «малює» на полотні. Це дуже символічно, адже в нас є 24 області та півострів Крим. Якраз та частина територій, куди дійшла нога російського солдата, візуально побита «Змієм».
Це також відображення сучасного життя в мистецтві. Деякі митці використовують пензлики, деякі — акрилові фарби або олію, а хтось — дрони-розміновувачі.
Одна з картин, написаних за допомогою дрона-розміновувача. Фото надав Головний Герой
Згодом я зробив виставку цих дронових картин і вирішив, що всі кошти від продажу будуть використані на створення нових дронів.
Іноземці кажуть, що ми — приклад здорового суспільства
Сьогодні найкращим маркетинговим ходом для України є пошук зв’язку між людьми. Іноземці можуть дізнатися про Україну з виступів політиків, статей в журналах і відео з ютуб-каналів, але щоб світ нам більше співчував та зрозумів, яких людей треба підтримувати, ми маємо різними способами розповідати про нашу державу.
У нас чудові люди, архітектура, технології, високий рівень взаємодопомоги та підтримки. Для багатьох іноземців ми раніше були лише пострадянською країною, а насправді в нас тут багата культура ідентичність.
Читайте також: Як достукатися до тих, хто не знає, що таке війна? Дар’я Коломієць про культурну дипломатію в США
Одне з фото у віртуальній реальності від Головного Героя. Фото з його соцмереж
Попри все, ми вижили та існуємо досі, тому маємо кричати про це на весь світ, кожен своїм способом. І часто від іноземної аудиторії я отримую відгуки про те, що ми є прикладом здорового суспільства.
Багато хто коментує мої відео, де я підходжу до людей на вулиці, та запитує, чи взагалі так можна було. А ще вони питають, чи можна до нас приїхати. Я ж, коли бачу, що на канал підписуються відомі іноземні блогери, пишу їм особисто та запрошую приїхати в Україну, адже тут вони можуть побачити, що таке війна, та зрозуміти, про що нині говорить світ. Поки жодна людина не відвідала нас, але я дуже стараюся. Зараз домовляюся з іноземним бітмейкером, аби він приїхав сюди і написав альбом.
Третій сезон: через чат-бот можна задонатити свої речі та послуги
Коли я почав третій сезон, то вирішив зробити акцент на тому, аби дати «друге життя» непотрібним речам. Для початку записав відео, як обмінююся речами з людьми на вулиці — домінявся з банану до FPV дрона. А потім вирішив створити такий проєкт, аби люди могли долучатися зі своїми речами та продавати їх за донати для ЗСУ.
Так виник Головний Ринок, завдяки якому можна задонатити свою річ. Якщо іншій людині вона сподобалася, то та її купує прямим донатом на банку. Модератор підтверджує оплату, і так усі виграють: продавець, покупець і найголовніше — наше військо, в якого з’являється більше ресурсів, аби боротися з ворогом.
Передача дрона-розміновувача на фронт відразу після мистецької сесії. Фото надав Головний Герой
Мені важливо, щоб люди отримали корисний досвід і зрозуміли, що свої речі чи послуги можна використовувати для нашої перемоги. За перші два дні від запуску через Головний Ринок люди додали речей на 250 тисяч гривень. Далі ми працювали з програмістами та скоро будемо більше рекламувати проєкт. Зараз ми накопичили на банці понад 170 тисяч.
Усі кошти йдуть на підтримку патронатної та безпілотної служб 47-ї бригади «Маґура» — я спеціально їздив до військових, аби дізнатися про їхні потреби. Зараз маємо спрямовувати всі зусилля на боротьбу з ворогом і допомогу військовим. Я роблю це за допомогою мистецтва й обіцяю надалі дивувати підписників.
19 березня українська письменниця Ліна Костенко відзначає своє 95-річчя. До цієї дати Сергій Жадан анонсував велике інтерв’ю з нею.
Про це повідомили в «Радіо Хартія».
Сергій Жадан записав із Ліною Костенко інтерв’ю, що складатиметься з трьох частин. У ньому письменниця розповіла про минуле і сьогодення, про війну, пам‘ять та людей, яких вона знала. Жадан вказав, що інтерв’ю вийде незабаром.
«Ми росли на її текстах та текстах її друзів або, навпаки, ідеологічних чи поетичних опонентів. Наше уявлення про поезію багато в чому складене або завдяки їй або всупереч їй. Вона тримає в пам’яті сотні імен, подій і явищ, які складають кілька епох, котрі для більшості з нас — історія, для неї — сторінки з життя, створює зі спогадів деталізовані полотна цих епох та іронізує: “Я ж була “запрєщонная”, мені пощастило”», — написали в «Радіо Хартія».
Читайте також: GRABAR та YUVI випустили пісню на вірш Ліни Костенко (ВІДЕО)
Ліні Костенко — 95. Чекайте на інтерв'ю найближчим часомМи росли на її текстах — та текстах її друзів або, навпаки, ідеологічних чи поетичних опонентів. Наше уявлення про поезію багато в чому складене або завдяки їй — або всупереч їй. Вона тримає в пам’яті сотні імен, подій і явищ, які складають кілька епох, котрі для більшості з нас — історія, для неї — сторінки з життя, створює зі спогадів деталізовані полотна цих епох та іронізує: «Я ж була "запрєщонная", мені пощастило». Сьогодні Ліна Василівна Костенко святкує своє 95-річчя, і ми бажаємо їй ще не раз здивувати нас своїми текстами — поезією, прозою, мемуарами, — і з величезною радістю анонсуємо вам «триптих» розмов із нею, записаних Сергій Жадан [офіційна сторінка] для Радіо Хартія. Почекайте ще зовсім трошечки — скоро на ваших екранах)
Опубліковано Радіо Хартія Середа, 19 березня 2025 р.
Нагадаємо, що Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка «Радіо Хартія»
Картини, які «малює» дрон: це анонімний митець зі Львова, що креативно збирає на військо
Головний Герой — це митець, який спостерігає за людьми та відображає світ у віртуальній реальності....
Книжковий блогер у 9 років: це хлопчик, який підкорив YouTube любов’ю до книг
«О, ви вже тут? А я саме читав книжку, про яку дуже хочу вам розповісти»,...
Великі зміни навіть у маленьких громадах. Як зробити туристичний маршрут та кінотеатр за грант
У Бобриці відновили туристичний маршрут до унікальних природних пам’яток і мальовничих місць А у Згурівці...
Шо там у ШоТам або навіщо інвестувати в добрі новини для українців
На тлі зупинки грантової підтримки від Американської агенції з міжнародного розвитку (USAID) чимало українських медіа...