«Спілка визволення України»: як українську інтелігенцію репресували за фейкову справу

9 березня 1930 року в Харкові почався гучний судовий процес над вигаданою організацією «Спілка визволення України» (СВУ). Ця сфабрикована справа стала інструментом радянської влади для репресій і знищення нашої наукової та культурної еліти. Проте, попри всі жахіття, українці змогли зберегти свою ідентичність, відновити історичну правду та продовжити боротьбу за незалежність. 

ШоТам розповідає про сфабрикований процес, щоб наша нація й надалі памʼятала про важливість і ціну свободи. 

Політичний контекст: українізація як загроза москві

Наприкінці 1920-х років діяла політика українізації, яка передбачала використання української мови в освіті, державному управлінні, культурі та побуті. Проте для радянської влади це стало загрозою — розвиток національної свідомості міг послабити централізоване управління москви.

Тож у відповідь сталінська влада розпочала активне згортання цієї політики, а справу «СВУ» використала для знищення впливових українських діячів, які відігравали ключову роль у процесі українізації та надавали молодому поколінню знання. 

Як чекісти створили міф про Спілку визволення України

Органи Державного політичного управління (ДПУ) УСРР у 1929 році заявили про викриття підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України». Насправді такої організації ніколи не існувало — її вигадали в кабінетах чекістів, повністю прописавши сценарій наперед. 

Так званій «СВУ» приписували прагнення відновити незалежність України, встановити націоналістичний режим і співпрацю із західними державами.

Основна мета цієї справи — сфабрикувати підставу для репресій проти української інтелігенції, духовенства та митців.

«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна — це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!» — говорив на допитах слідчий ДПУ Соломон Брук.

Масові арешти

З травня 1929 року радянські спецслужби провели хвилю арештів, унаслідок яких постраждали понад 700 осіб. Під підозру потрапили діячі науки, освіти, культури, письменники, академіки, священнослужителі. 

Основними фігурантами «справи» стали:

• Сергій Єфремов — віцепрезидент Всеукраїнської академії наук;
• Володимир Чехівський — колишній прем’єр-міністр УНР, діяч Української автокефальної православної церкви;
• Людмила Старицька-Черняхівська — письменниця, громадська діячка;
• Йосип Гермайзе — історик, професор Київського інституту народної освіти.

Арешти супроводжували допитами, фізичним і психологічним насильством. Людей змушували визнавати «злочини», яких вони не скоювали.

Вистава для пропаганди

Суд над «СВУ» почався 9 березня 1930 року в Харкові — тодішній столиці УСРР. Засідання проходили в приміщенні Державного оперного театру, а їхні записи транслювали по радіо. Це була не правова процедура, а підготовлена для виправдання репресій вистава. 

У залі сиділи спеціально підібрана «громадськість» і «робітничі делегати», які мали створити атмосферу народного засудження «змовників».

Ще до початку судового процесу обвинувачених назвали «єдиною постаттю українського войовничого фашизму». Суд із самого початку не розглядав невинуватості. У залі сиділи 45 обвинувачених, а стільців стояло 46 — так кожен свідок бачив, що чекісти притримують вільне місце для кожного, хто не погодиться з їхнім сценарієм. 

Гучний процес цієї справи сучасники називали «театром у театрі» або «опера “СВУ”, музика ГПУ».

Фальшиві звинувачення

Обвинуваченим інкримінували:

• підготовку збройного повстання проти радянської влади;
• шпигунство на користь іноземних держав;
• участь у нелегальній організації «СВУ»;
• антирадянську пропаганду.

Усі «докази» ґрунтувалися на свідченнях, отриманих під тортурами. Підсудні визнавали провину під загрозою репресій щодо своїх сімей, а деякі не витримували катувань і зрікалися власних переконань.

Вироки: табори, заслання, вбивства

19 квітня 1930 року суд оголосив вироки. Найбільший термін — 10 років ув’язнення — присудили Сергію Єфремову. Інші підсудні отримали різні терміни заслання й утримання в таборах. 

Попри те, що офіційно нікого не засудили до смертної кари, більшість фігурантів справи не пережили сталінських репресій. Багато хто згодом загинув у концтаборах або був розстріляний у 1937–1938 роках.

До чого тут «Спілка української молоді»

Радянська влада знищувала будь-які організації, що сприяли розвитку національної свідомості українців. Хоча «Спілка визволення України» була вигаданою, у справі використали й реальні структури, зокрема «Спілку української молоді» («СУМ»).

«СУМ» виникла в 1920-х роках та об’єднувала молодь, яка популяризувала українську культуру та ідею незалежності. Організація діяла не лише в Україні, а й за кордоном. Радянська влада намагалася пов’язати її з «СВУ», щоб виправдати репресії проти активної української молоді.

У газетах про «СУМ» писали, що це бойова терористична організація, яка готувала криваві операції проти комуністів. Проте насправді вона була значно біднішою: куплений пістолет, розкидані в соборі Софії листівки з закликом не залишатися байдужими до вбивства Петлюри — це й була та робота, яку засновники встигли провести до моменту свого арешту 18 травня 1929 року.

Як голова «СУМ» вплинув на справу «СВУ»

Очільником організації був Микола Павлушков. Він народився в родині інтелігентів і з ранніх років долучився до українського національного руху. У 1925 році він очолив «Спілку української молоді».

У 1929 році радянські органи безпеки заарештували Павлушкова. Під тиском слідчих він видав сховок щоденника свого дядька — академіка Сергія Єфремова. 

Саме цей щоденник став ключовим доказом для радянських спецслужб у фабрикації справи «Спілки визволення України». Чекісти знайшли в ньому записи, які трактували як доказ існування підпільної націоналістичної організації. Проте у своїх записах академік виписував тільки особисті ставлення до системи.

Гелій Снєгірьов і його дослідження 

У 1970-х роках український кінорежисер і письменник Гелій Снєгірьов почав працювати над книгою «Набої для розстрілу (О ненько моя, ненько…)», у якій досліджував справу «Спілки визволення України».

Видання стало одним з перших незалежних досліджень справи. Попри те, що в 1970-х роках всі архіви ще були закриті, Гелій зміг пройтися сторінками історії через газетні архіви в бібліотеках і знайти свідків епохи, які поділилися з ним своїми спогадами. 

У книзі Снєгірьов викриває механізми репресій, аналізує фабрикацію справи та розповідає про долі її жертв. 

Відео про життя Гелія Снєгірьова, який у 1977 році відкрито відрікся від радянського громадянства, можна переглянути за посиланням.

Висновки: уроки історії

Справа «СВУ» стала одним з перших масштабних політичних процесів, який показує, як радянська влада знищувала будь-які паростки національної свідомості. 

Вона продемонструвала:

• наскільки радянський режим боявся української інтелігенції;
• як легко влада могла фабрикувати справи для виправдання репресій;
• що будь-які спроби відродження національної культури вважалися небезпечними.

Справа також нагадує, наскільки важливою є незалежність правосуддя та вільне громадянське суспільство.

Запізніле відновлення справедливості

Лише у 1989 році учасників справи «СВУ» офіційно реабілітували. Радянська влада визнала, що обвинувачення були сфабрикованими, проте наслідки репресій відчутні й досі: знищена інтелігенція, перервана культурна спадковість, деформація національної свідомості. 

Справа «СВУ» залишається символом жорстокості сталінського режиму та нагадуванням про небезпеку тоталітаризму.