Суспільство
«Їхній мотивації позаздрить будь-хто». Майстерня Woodluck дає другий шанс колишнім нарко- і алкозалежним. Як працює цей бізнес
«Нашу місію сформував ветеран, який переміг залежність і вирішив почати життя заново», – розповідає засновник меблевої майстерні Woodluck Андрій Левицький. Його бізнес мав стати першим місцем роботи для вихованців інтернатів, утім згодом фокус підприємства змістився. Woodluck почав працевлаштовувати колишніх нарко- і алкозалежних людей.
Сьогодні половина команди – українці, що побороли залежність, пройшли реабілітацію та прагнуть змінити своє життя. Утім на цьому власник проєкту не зупиняється й уже готує нову ініціативу, тепер – для ветеранів. Свою історію Андрій Левицький розповів команді ШоТам.
Андрій Левицький
засновник і власник соціальної меблевої майстерні Woodluck у Львові
Бізнес – це не лише прибутки, а й соціальна місія
Гадаю, варто почати цю історію з того, що колись я був головою студентського братства в Українському католицькому університеті. І саме з тих часів у мені зародилася любов до громадського сектору та соціальних ініціатив, які він може виконувати. Коли розпочалася Революція Гідності, я пішов геть з бізнесу, щоби активізувати себе саме у суспільстві.
Відтак я взявся до роботи у Львівській освітній фундації – благодійній організації, що дозволяла створювати різноманітні ініціативи на своїй базі. Одна з таких – всеукраїнський волонтерський табір «Будуємо Україну разом». А був одним із засновників цієї ініціативи та присвятив їй три роки життя.
«БУР» зростав, а я почав відчувати втому й певне емоційне вигорання від цієї роботи. Тож вирішив, що настав час повертатися до бізнесу. Щоправда, мені не хотілося просто прибутку і зміни середовища. Я усвідомлював, що хочу зробити щось, що матиме як заробіток, так і соціальну місію.
Меблева майстерня і майстри з інтернатів
На той момент у мене була можливість вирушити у подорож і побачити, як функціонують соціальні підприємства у різних куточках світу. Мета соціального бізнесу запала мені в душу. І повернувшись до Львова, я розпочав навчання у Львівській бізнес-школі.
Одним із завдань було написання бізнес-плану. Спершу я вирішив, що модна заснувати коворкінг, куди всі охочі могли б прийти і щось змайструвати своїми руками, скажімо, тумбочку чи стілець. Утім такий проєкт міг не окупитися – це стало зрозуміло, коли в бізнес-школі прорахували фінансовий аспект ідеї.
Згодом ідея коворкінгу переросла у меблеву майстерню Woodluck. Але не просто майстерню, а простір, де працюватимуть хлопці з інтернатів. Тобто все відбулося саме так, як хотілося з самого початку, – бізнес і соціальна місія.
«Ми звільняємося та їдемо у Польщу на полуницю»
За чотири місяці нам вдалося створити пілотну, тобто пробну, версію майстерні Woodluck, знайти трьох хлопців-випускників інтернатів і запустити роботу. Ми брали замовлення, поступово розширювалися, планували подальші проєкти, допоки… Хлопці-майстри не вирішили звільнитися.
Як зараз пам’ятаю, що це був четвер. Вони прийшли і сказали: «Ми звільняємося та їдемо у Польщу на полуницю». Я запитав: «Коли?». І вони відповіли, що їдуть вже наступного дня. Для мене це стало неприємною несподіванкою, адже означало, що певні процеси майстерні мають зупинитися.
Я повернувся додому і опублікував допис у соцмережах з вакансією в майстерні: шукав столяра з досвідом роботи. Допис розповсюджував у різних фейсбук-спільнотах, серед них – і група «Ветерани АТО». Буквально через день я отримав відповідь.
Woodluck трансформувався завдяки майстру-ветерану
На співбесіду прийшов Олександр – столяр за фахом із 10 роками професійного досвіду. Він був ідеальним кандидатом. Ми пішли у майстерню, щоб роздивитися робоче місце, інструменти, а паралельно я розповів йому про соціальну складову нашого бізнесу.
Він вислухав, усе роздивився і сказав: «Я хочу бути до кінця відвертим. Коли я повернувся з АТО, то мав проблеми з алкоголем і наркотиками. Нині я завершую свою реабілітацію у центрі для алко- та наркозалежних». Я подякував йому за сміливість та чесність і… Запропонував роботу. Ми вирішили, що спробуємо.
Вже зараз я можу сказати, що Олександр трансформував нашу соціальну місію у меблевій майстерні – відтоді ми почали активно співпрацювати з реабілітаційними центрами. За шість років роботи Woodluck кількість співробітників на виробництві розділилася 50 на 50. Це колишні алко- чи наркозалежні і професійні майстри, яких ми також наймали на роботу.
Після реабілітації люди потребують підтримки
Наша меблева майстерня з самого початку була невеличка. Тоді йшлося лише про 30 м², а сьогодні наші майстри мають у своєму розпорядженні усі 300 м². Із працівниками аналогічно: перший час з нами працювали троє людей, а зараз – 30. А серед 15 членів команди, залучених до виробництва, 8 – це колишні алко- чи наркозалежні люди.
Ми тішимося, що нам вдається допомагати людям, які опинилися у скрутному становищі, але взяли себе в руки, пройшли реабілітацію і прагнуть повернутися до повноцінного життя. Адже реабілітація триває не день і не два, а дев’ять місяців. Уявіть собі, пробути майже рік без телефону, без доступу інформації, без звичайного життєвого спілкування, а до цього всього – ще й боротися з надзвичайно складною залежністю.
Це пекельна праця над собою, яку, на щастя, люди витримують і рухаються далі. Але вже без зайвого вантажу, що руйнував їхні життя. Ми раді, що люди відкриваються і беруться за роботу. Ми бачимо, що вони готові й надалі працювати над собою, а тому довіряємо їм.
Ми довіряємо кожному, хто приходить до нас
Важливий момент нашої соціальної майстерні Woodluck – ми довіряємо кожному, хто приходить до нас, аби працювати. Тут людина, яка щойно вийшла з реабілітаційного центру, не почуватиметься дискомфортно, не відчуватиме, що хтось на неї не так дивиться. Навпаки – усі свої.
Людині щонайменше приємно, що їй довіряють. Довіряють настільки, що одразу дають ключі від майстерні та цілодобовий доступ. І такий підхід, відверто кажучи, шокує людей. Адже це цілковита довіра, яку часто потрібно заслуговувати. Натомість ми готові довіритися одразу.
До кожного новачка у нашій команді ми долучаємо ментора. Ментор – це та людина, яка вже завершила свою реабілітацію і тривалий час працює у майстерні. Це не про контроль, а, знову ж таки, про довіру. Із ментором новачок щодня має спільні розмови, обід, може звернутися до свого «провідника» у будь-який час із будь-який питанням.
Нагадаю, що під час реабілітації людина перебуває у закритому просторі майже рік, тож коли вона «вривається» у соціум, їй необхідна підтримка. Це довготривалий процес, який називається «ресоціалізація». Ба більше, людині потрібно згадати, що таке бюджет, як розпоряджатися власними коштами, як дістатися з одного місця в інше, і ще безліч елементарних речей, які потребують банального пояснення та прикладу.
Тому наші ментори, які вже подолали цей стрес, готові розповісти про свій досвід і давати поради тим, хто тільки став на цей шлях. Крім того, коли у людини трапляються певні кризові моменти, ментор знає, як її підтримати. А ці моменти дійсно трапляються: щось може не виходити, ламатися, не завжди вдається досягти ідеального результату. Тоді ментор не дає людині опустити руки, радить, як продовжити або покращити роботу.
Навчаємо нових майстрів усього, що вміємо самі
Такий менторський процес триває близько трьох місяців. Цього часу достатньо, щоби людина, яка завершила реабілітацію, змогла спокійно, без стресу та дискомфорту, повернутися до життя.
Зрозуміло, що не кожна людина, яка страждала на алко чи наркозалежність, була майстром столяром. Тому ми проводимо тримісячне навчання, пояснюючи, як користуватися інструментами, із чого починати, та й взагалі, чим ми займаємося в майстерні Woodluck.
Читайте також: Хто створює робочі місця для ВІЛ-позитивних та колишніх ув’язнених? Кейс майстерні «Оверсайз», що шиє форму для ЗСУ
Також ми активно працюємо над мотивацією людини. Безпосередньо перед роботою проводимо своєрідну співбесіду, дізнаємося, чи дійсно людина готова до праці, чи усвідомлює, які навантаження на неї чекають, що доведеться майструвати тощо. Якщо розуміємо, що людина готова – даємо їй роботу. Наші майстри отримують гідну оплату за свою працю, і я можу сказати, що тут вона точно вища, ніж середня зарплата столяра на ринку.
Люди, які подолали залежність, мають вищу мотивацію
За світовою статистикою, після реабілітації тверезими залишаються до 10% людей. Наша статистика інакша. Ми бачимо, що лише 10% людей зриваються і повертаються до вживання алкоголю чи наркотиків. Гадаю, на це позитивно впливає саме менторська підтримка і досвід людей, які вже остаточно перемогли залежність.
Звісно, хтось із нами залишається довше, хтось – працює у майстерні лише три місяці, поки триває навчання, або навіть менше. Тут немає примусу чи якихось контрактів, що змушують людину працювати. Кожна історія – індивідуальна. Ми помічаємо, коли хтось хоче розвиватися у своїй сфері, і підтримуємо його. Наприклад, до нас прийшов Ростислав: він пропрацював із нами три місяці, і ми допомогли йому повернутися до роботи з автомобілями. Адже до залежності він був спеціалістом у своїй галузі.
Для тих, хто залишається з нами, ми влаштовуємо курси підвищення кваліфікації. Цікавий момент: коли ми лише стартували з меблевою майстернею і людьми, які завершили реабілітацію, то влаштовували експеримент на мотивацію. Колишнім залежним і тим, хто ніколи не зловживав алкоголем чи наркотиками, давали однакові завдання з однаковою кількістю матеріалів і часом на завершення проєкту.
З’ясувалося, що ті, хто ніколи не вживав, – менш мотивовані до роботи і частіше не встигали завершити завдання до дедлайну. Водночас люди, які побороли залежність, закінчували задачу або вчасно, або навіть завчасно. Так ми наживо побачили, наскільки потужна мотивація та відповідальність у тих, хто подолав алко- чи наркозалежність.
Наступний крок Woodluck – підтримка ветеранів
Такі кейси мотивують мене розвиватися й розмірковувати над запуском схожих соціальних проєктів. Наша львівська майстерня існує вже шість років і функціонує без мого прямого втручання. Тож нині я планую створити схожу історію в Івано-Франківську.
Ідея полягає в тому, щоб започаткувати автомайстерню (а згодом – і меблеву майстерню), залучивши туди ветеранів, які пройшли фізичну чи психологічну реабілітацію після участі у бойових діях. Я вже спілкувався зі спілкою ветеранів і побачив, що запит є. А отже, час працювати далі.
Фото надані ШоТам героєм матеріалу.
Суспільство
Нові рейси до Карпат
- поїзд № 33/34 Кривий Ріг — Ясіня: це нове додатково сполучення між Кривим Рогом, Львовом та популярними туристичними напрямками в Карпатах;
- поїзд № 61/62 Дніпро — Рахів (через день): нове сполучення для людей, які подорожують із Придніпров’я до Львова та Карпат;
- поїзд № 83/84 Київ — Солотвино (через день): на цьому напрямку збільшать кількість квитків на 50%;
- поїзд № 125/126-129/130 Полтава, Кременчук — Ужгород (через день): рейс поєднає Полтавщину зі Славськом та Закарпаттям.
- поїзд № 85/86 Запоріжжя — Львів — Рахів: маршрут продовжили до станції Рахів.
- поїзд № 145/146 Харків — Чернівці (через день): це сполучення дозволить жителям Слобожанщини дістатися Буковини.
Потяги до Харкова
Покращення маршрутів
Скорочення рейсів
- Поїзд №13/14 Київ — Солотвино на 1 годину 9 хвилин;
- Поїзд №55/56 Київ — Рахів на 57 хвилин з Києва до Рахова;
- Поїзд №45/46 Ужгород — Харків на 51 хвилин із Ужгородадо Харкова;
- Поїзд №39/40 Запоріжжя — Солотвино на 45 хвилин із Запоріжжя до Солотвина та на 42 хвилин із Солотвина до Запоріжжя;
- Поїзд № 3/4 Запоріжжя — Ужгород на 41 хвилин із Ужгорода до Запоріжжя.
Коментарі
Суспільство
- Запорізької;
- Дніпропетровської;
- Донецької;
- Сумської;
- Херсонської.
Підтримка ВПО на Київщині
Коментарі
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Коментарі