Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

У Києві печуть крафтовий ремісничий хліб зі спельтою

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Києві печуть ремісничий хліб зі спельтою, рецептура до якого розроблялася два роки.

Про це пише newfood.media.

Випікає бренд-шеф Денис Комаренко. У рецептурі хліба лише чотири інгредієнти — борошно, сіль, вода і жива закваска.

«Цей хліб створювався два роки, протягом яких розроблялася унікальна технологія приготування тіста і його випікання, вирощувалася закваска на основі рідкого пшеничного зерна і підбирався купаж борошна з твердих і м’яких сортів пшениці і спельти», — каже Денис Комаренко.

Читайте також: Як засновник пекарні «Культ хліба» наважився відкрити власну справу (ВІДЕО)

Шеф додає, що ідея продукту виникла з бажання створити здоровий хліб для всіх, хто любить корисно і смачно харчуватися.

Читайте також: Сонячний кооператив: як звичайні українці у Славутичі заробляють на електроенергії

Хліб замішується та формується вручну, випікається у подовій печі. Від замісу до випічки буханки весь процес займає 22-24 години.

«При правильному зберіганні, хліб придатний до вживання від 7 до 10 днів. За цей час він втрачає свої корисні якості та властивості», — говорить Денис Комаренко.

Зберігати бездріжджовий продукт радить в оригінальній упаковці, в закритій ємності, в хлібниці або мішку.

Вартість стартує від 30 грн за 400 грамів Світлого Купажованого хліба з цільнозернового пшеничного борошна і спельти.

Читайте також: Як пекар відмовився від технологій і в мазанці виготовляє крафтовий хліб (ВІДЕО)

Майже двохкілограмова темна хлібина на живій заквасці коштує 136 грн.

Нагадаємо, киянка заснувала стартап із виробництва безглютенових хліба і солодощів.

Як ми повідомляли раніше, у Черкасах чоловік запустив виробництво крафтового хліба.

Усі фото: newfood.media.

Суспільство

Волонтери відремонтували обстріляний будинок бабусі із песиком у хустці (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Кадри з бабусею Марією, яка кутала песика Боню у хустку, щоб він не боявся обстрілів, навесні облетіли весь світ.

Як їхня історія отримала продовження, розповідає ШоТам.

Пенсіонерка Марія Юхимівна хусткою затуляла вушка Боні, бо тваринку дуже лякали вибухи. Вони разом пережили окупацію неподалік Бучі на Київщині.

«На тій картоплі в мішках лягали спати. З даху вода тече, глина тече, бомблять усюди. Боні платок одягаю, щоб у вушка не потрапили пісок та вода. Вона мене слухається», — згадує пенсіонерка Марія Юхимівна.

Три тижні окупанти лютували в їхньому селі. У будинок пані Марії влучив ворожий снаряд. Від пережитого жаху посивіла навіть Боня.

«Це у вікно влетіло, вдарило мене в голову вікном, у ногу. Це нещодавно знайшла за сервантом, коло газової труби лежав», — розповідає Марія Юхимівна.

Читайте також: «Виконали замовлення для Nike попри обстріли». Створена українцем компанія перетворює пластикове сміття на інноваційний матеріал

Три тижні пані Марія з Бонею ховалася у підвалі, доки село не визволили. На сьогодні волонтери відремонтували їхню хату після обстрілів.

І Боня теж зробила сюрприз своїй дбайливій господині. Народила їй на радість цуценяток.

«Що ти так оце до мами вже притулився? Такі хороші мої дітки. І це ж треба, що так Бог дав. Подивіться: права лапка біленька. Ну, треба ж так?», — милується Марія Юхимівна.

Нагадаємо, бабуся-захисниця з Маріуполя стала зіркою світових ЗМІ.

Також ШоТам розповідав, як волонтери подарували будинок для бабусі, яка втратила житло.

Читати далі

Суспільство

«Моє серце залишилося у Кремінній». Кардіологиня з Луганщині рятує життя жителів Рівненщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала із собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.

«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській міській лікарні, і улюблена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла ШоТам про Кремінну до повномасштабної війни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.

За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом

Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч з лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.

Кремінна взимку

Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс з басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.

Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом

Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але в будь-якому разі це було ненадовго, усі повернулися.

лікарка

24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити по вулиці було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може бути обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.

Лікарня годувала хворих до останнього

Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба більше, після того як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.

Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

Іноді внаслідок обстрілів перебивали лінії електропередач, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.

Виїхала з маленькою валізою без жодного плану

Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.

Кардіологиня Ірина Титаренко

У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на Захід України, не затримуючись у Дніпрі.

Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога

Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.

Читайте також: «До війни ми не розуміли, наскільки сильні й круті». Декораторка з півдня створила благодійний проєкт, аби допомогти воїнам ЗСУ

Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.

Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя

Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.

Кардіологиня Ірина Титаренко

Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.

Треба жити життя, незважаючи ні на що

У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.

вишивка

У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.

Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.

Читати далі

Суспільство

Їжа, що згуртовує. Як міське городництво допомагає переселенцям та бізнесу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Поява міського саду-городу впливає на адаптацію внутрішньо-переміщених осіб та допомагає сформувати мережу локальних партнерств. У цьому переконані учасники події «Їжа, що згуртовує», організована ПРООН та шеф-кухарем Євгеном Клопотенком.

ШоТам відвідав захід та на прикладі простору міського садівництва та городництва у Львові «Розсадник» розповідає, чому сьогодні – саме час створювати сади-городи у вашому місті.

Локальні рішення для системних викликів

За словами дослідника рішень із продовольчої безпеки Лабораторії інноваційного розвитку ПРООН Іллі Єременка, вирішення питань харчової безпеки потребують саме локальних рішень, які здатні забезпечити швидкий зворотний зв’язок та адаптацію до постійних викликів. 

«Завдяки підтримці цьогорічних ініціатив: від інклюзивних грядок для людей з інвалідністю до співпраці міського саду-городу з локальним бістро, – ми не просто досліджували взаємодію різних категорій населення, а й показали приклади майданчиків для соціальної згуртованості та партнерства заради розвитку», – зазначив Ілля Єременко.

«Розсадник» – альтернатива традиційним паркам

Одним з таких локальних рішень є кейс саду-городу «Розсадник» – проєкту, який пропонує реальну альтернативу класичному парку. Як зазначила начальниця управління екології та природних ресурсів Львівської міськради Олександра Сладкова, влада вже готова підтримувати подібні ініціативи

«Завдання міської влади – допомогти знайти хорошу ділянку, бо це довготривала ініціатива, і від того, як допоможе міська влада, залежатиме подальша робота. Потрібно популяризувати такі ідеї, щоби влада міста без остраху могла долучитися до допомоги і її реалізації.

«Розсадник» – це чи не найкращий приклад того, де замість звичного нам парку, де люди просто відпочивають, вони ще й згуртовуються заради спільної справи. Міста будуть підтримувати такі ініціативи, коли зрозуміють практичну цінність для своїх жителів та навколишнього середовища загалом», – додала Сладкова.

Кейси, які вже працюють 

У межах співпраці «Розсадника» та «Інших» з вирощених в міському саду-городі овочів приготували 120 порцій соціального «Меню №2», яким безкоштовно пригощають переселенців. Шеф-кухар та засновник бістро «Інші» Євген Клопотенко переконаний: українські заклади потребують продуктів вітчизняного виробництва.

«Якщо ти знаєш, що за продуктом стоїть людина, то в якості можеш не сумніватися. Не варто ускладнювати чи довго думати: з чого почати? Менше фантазувати про ризики, більше – просто робити! Мрію, щоб українські ресторатори могли весь рік готувати з українських продуктів. Найголовніше – напрацювати ефективну комунікацію між ресторанами, виробниками продукції та міськими соціальними ініціативами», – зазначив Клопотенко.

До створення «Розсадника» долучилися сотні переселенців

За словами співзасновниці проєкту «Розсадник» та координаторки проєктів ГО «Плато» Анжеліки Зозулі, до організації та реалізації проєкту вже долучилися щонайменше 600 переселенців. 

«Ми провели більше 45 подій, до яких долучилося понад 1000 учасників. У середньому, більше 60% з них – переселенці. У контексті продовольчої проблематики ми робимо свій просвітницький внесок, паралельно наголошуючи на потребі раціонального використання природних ресурсів, підтримки місцевого біорізноманіття, зменшення вуглецевого сліду від виробництва та транспортування продукції тощо. Наразі важливим є масштабувати досвід та залучати до цього процесу більше стейкхолдерів», – підкреслила Анжеліка Зозуля.

Город – колективна психотерапія для переселенців

Крім того, робота на городі може стати своєрідною колективною психотерапією для внутрішніх переселенців, які адаптуються на новому місці. У цьому переконана очільниця ГО «Жіночі перспективи» Любов Максимович.

За її словами, город для ВПО в місті Моршин, який в межах проєкту підтримала ПРООН, допоміг переселенцям відчути власну важливість. До того ж, організаторам проєкту вдалося створити нові робочі місця.

«Цей експеримент дав змогу людям знову жити, можливість відчувати себе потрібними. На базі притулку для внутрішньо-переміщених осіб ми також запустили їдальню. Таким чином ще й створили нові робочі місця», – додала Максимович.

Переглянути онлайн-трансляцію події можна за посиланням.

Зустріч «Їжа, що згуртовує» організовано ПРООН у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру спільно з Лабораторією інноваційного розвитку ПРООН за фінансової підтримки Європейського Союзу. Лабораторія інноваційного розвитку ПРООН в Україні активно долучається до розробки ініціатив із посилення харчової безпеки. Завдання Лабораторії – знайти і перевірити такі інноваційні та проривні рішення, які б не шкодили довкіллю та сприяли сталому розвитку.

Фото: facebook.com/rozsadnyk.

Читати далі

Шопочитати

NewСхід11 години тому

«Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них...

Суспільство2 дні тому

Заряджає 25 телефонів та Starlink. 15-річний винахідник зі Львова створює унікальні повербанки для ЗСУ

15-річний Захар зі Львова збирав гроші на ноутбук та велосипед. Однак на тлі вторгнення вирішив,...

Суспільство2 дні тому

«Пасіка – це постійна робота та інвестиції». Як бджоляр з Миколаївщини популяризує медовий бізнес в Україні

Олег Калінін – пасічник з Миколаївщини, якому вдалося розвинути медову справу в регіоні та підштовхнути...

Суспільство2 дні тому

«Працюємо на перемогу». Як громада на Львівщині прийняла тисячі переселенців та допомагає воїнам ЗСУ

З перших днів повномасштабного вторгнення Новояричівська громада, що на Львівщині, перетворилася на осередок волонтерської діяльності,...