Лікарі казали, що не ходитиме: паралізований киянин щодня стоїть під музику й привіз тайську технологію в Україну

«Краще я житиму до 80 років з надією і вірою, що одного дня зможу встати, ніж змирюся і скажу собі: “Таким ти будеш назавжди”», — каже Ігор Шаранда.

Два з половиною роки тому лікарі сказали підприємцю, що він більше не ходитиме. Сьогодні Ігор щодня стає на ноги під улюблену музику, сам керує автівкою й підкорив Піп Іван. #ШОТАМ розповідає, як українець знайшов технологію, що допомагає йому стояти та які цифрові платформи він розвиває для людей з інвалідністю.

Ігор Шаранда

підприємець та розробник застосунку «Опора»

Мені казали «не шукай дива» — я ж обрав інший шлях

Два з половиною роки тому я потрапив у аварію та отримав травму спинного мозку. Почув вирок від лікарів, що більше не встану на ноги. Тоді я прокручував у голові різні сценарії — як тепер відвідувати улюблені місця, почистити зуби, працювати та потрапляти на об’єкти будівництва свого бізнесу.

Відверто думав, що все це ненадовго. Ще й на момент ДТП в мене був запланований підйом на Арарат. Я зателефонував організаторам і сказав: «Перенесіть на два-три місяці, я зараз швиденько підлатаюся і приєднаюся до вас». 

У палату до мене приходили ментори, які вже 15–20 років живуть із травмою спинного мозку. Вони казали мені: «Не фанатій, не бігай по всіх лікарнях, не шукай постійно дива. Ми всі через це проходили, всі спочатку віримо, але треба прийняти ситуацію і навчитися жити далі». Але їхній досвід базується на минулих стандартах реабілітації. Я ж обрав інший шлях — досліджувати технології, щоб допомогти не тільки собі, але й іншим людям зі спінальною травмою.

Перші два-три місяці після повернення додому я щодня шукав інформацію про будь-які технології та методи, які могли хоча б частково допомогти мені швидше фізично відновлюватися. Чарівної палички, яка дозволила б мені буквально завтра встати і піти, не було — але вже існувало багато розробок, які могли зберегти те, що в мене залишилося.

Знайшов спосіб стояти по 30 хвилин в день

Після травми щодня є біль. У моєму випадку він був постійним — 24 години на добу, сім днів на тиждень. Тому я шукав не лише спосіб колись знову ходити, а й технології, які могли б допомогти мені зменшити біль, підтримувати м’язи, щоб вони не атрофувалися, допомагати роботі кишківника та інших систем організму. 

Я постійно стежу за новими технологіями й використовую штучний інтелект. Щопонеділка я отримую огляд того, що нового відбулося у світі в сфері спінальних травм, якщо бачу щось цікаве — одразу шукаю контакти, пишу дослідникам, професорам, лабораторіям. 

Наприклад, нещодавно прочитав про професора з Ізраїлю, який працює над вирощуванням фрагментів пошкодженого спинного мозку зі стовбурових клітин. Я того ж дня написав йому, а наступного вже отримав відповідь. Він розповів, що вони почали перші випробування і набирають людей для наступних етапів. 

Так я натрапив на клініку в Німеччині, де пройшов лікування із застосуванням клітинних технологій. А згодом знайшов ще одну технологію, яка тепер дозволяє мені стояти на власних ногах по 30 хв в день.

Десять місяців вів перемовини з професорами, щоб технологія з’явилась в Україні

Нині я використовую епідуральний стимулятор, який встановив у Бангкоку. Я бачу зміни у власному стані — за цей час покращилася робота кишківника та сечового міхура, стало легше контролювати корпус.

Я почав самостійно сідати за кермо, підбирати автомобіль під свої потреби. А ще я щодня можу стояти! І роблю це під різні музичні хіти.

Мій стимулятор допомагає активувати рухомі функції. Я можу увімкнути його з пульта, і тоді відчуваю, як працюють м’язи. Без стимуляції мої коліна не тримають мене — ноги просто не можуть утримувати тіло у вертикальному положенні. Коли я вмикаю потрібну програму, м’язи напружуються, і я можу стояти. 

На цю технологію я витратив понад 100 тисяч доларів. Сам гаджет коштує приблизно 30 тисяч доларів, а решта — операція, переліт, проживання протягом місяця, робота фізіотерапевтів. Тому я так хочу, щоб ця технологія з’явилася в Україні. Якщо проводити реабілітацію тут — це може бути доступніше для кожного.

Приблизно десять місяців я вів перемовини з командою, яка працює з цією технологією. Вони приїжджали до Львова та підписали угоду про співпрацю з реабілітаційним центром Unbroken, де я є радником. Вони готові передати технологію, навчити наших нейрохірургів і фізіотерапевтів.

Ми маємо запустити пілотну програму для 18 людей. Тайська команда погодилася надати субсидію на кожного учасника, загалом це приблизно 270 тисяч доларів. Також ми знайшли американський фонд, який готовий купити стимулятори для нашої програми.

Піднявся на Піп Івана, наступні — Альпи

А ще я нещодавно підкорив Піп Івана. На день народження друзі подарували мені спеціальний гусеничний пристрій для людей на кріслах колісних. Його створили норвезькі розробники, і завдяки йому я зміг піднятися на гору. Тож тепер в планах ще поїздити Карпатами, а згодом підкорити Альпи. 

Дивлячись на цей пристрій, я подумав: чому ми не можемо створювати такі речі самі? Тож цієї зими, коли буде більше часу в довгі темні вечори, я сам сяду й спробую спроєктувати щось подібне. Хто знає, можливо це стане ще одним українським продуктом.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ігор Шаранда • Тут про кроки відновлення і віру (@sharanda.igor)

Прагну об’єднувати людей з інвалідністю та роботодавців 

Вже рік як я веду блог про своє відновлення. Я почав отримувати тисячі повідомлень, спілкуватися з людьми з різними травмами і побачив інший масштаб проблеми. Люди після інсультів, ампутацій не розуміють, що робити зі своїм життям далі, куди себе подіти. Це частина нашої десоціалізації. Нас ніхто до цього не готує — людині не показують, яким може бути її життя після травми, які в неї є можливості, де вона може працювати, як може розвиватися і заробляти.

Я хочу показувати бізнесу, що працевлаштування людей з інвалідністю — це не лише соціальна відповідальність. Це може бути цілком практичним рішенням.

Наприклад, з одним бізнесменом я обговорював таку модель: підприємство може придбати спеціально обладнаний мікроавтобус, і людина з інвалідністю, яка любить водити, може працювати водієм та щоранку забирати працівників, привозити їх на роботу, а потім розвозити додому.

У моєму бізнесі також працювали люди з інвалідністю. Коли я займався будівництвом, у мене була ціла бригада із семи людей із порушеннями слуху. Також в мене працювали хлопці з ампутаціями.

Я спілкуюся з бізнесменами й знаю, що багато хто готовий брати на роботу людей з інвалідністю. Але де роботодавцю знайти таких людей, а людині — дізнатися, що конкретний бізнес готовий її працевлаштувати? Сьогодні багато різних ініціатив, але немає одного місця, де все це було б зібрано.

Я розробив застосунок, щоб показати можливості для людей з інвалідністю

Так у мене виникла ідея створити проєкт «Опора». Я буквально сам сів і зробив цифрову платформу за допомогою штучного інтелекту, щоб допомогти людині побачити свої можливості, навчитися новій справі, знайти роботу й почати заробляти.

Людина також зможе розповісти про себе: хто вона, чим займалася до травми, що їй подобається, які в неї навички та чого вона хоче навчитися. На основі цієї інформації алгоритми підбиратимуть вакансії та освітні курси. Так само я хочу об’єднати на платформі роботодавців.

Я хочу, щоб людина, прокинувшись наступного дня після травми, не залишалася сам на сам із сотнями запитань. Як одягатися? Як підібрати протез? Що робити, якщо мені в чомусь відмовили?

На ці питання платформа має давати відповіді. Також там буде психологічна та юридична підтримка. Людина зможе поставити запитання й отримати допомогу на базі штучного інтелекту. Я хочу, щоб система вела її за руку через цей шлях — від першого дня після травми, реабілітації до пошуку роботи.