Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Сонячний кооператив: як звичайні українці у Славутичі заробляють на електроенергії

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сонячні електростанції в Україні останніх п’ять років ростуть, як гриби після дощу. Люди встановлюють СЕС на полях, дахах, подвір’ях. Та українці пішли далі і навіть створити перший енергетичний кооператив “Сонячне місто”, де звичайні українці зможуть заробляти на електроенергії. У Славутичі “в складчину” побудували електростанцію. Спершу інвестори “скинулись” на сонячну електростанцію по 500 євро, а тепер зможуть заробляти на продажі енергії за “зеленим тарифом”.

Що таке енергетичний кооператив, як це працює, і чи можуть інші міста реалізовувати такі проєкти?

Андрій Зінченко

Андрій Зінченко

Співзасновник громадської організації Greencubator. У 2019 році створив енергетичний кооператив “Сонячне місто” у Славутичі. 

Кооператив, де люди заробляють на електроенергії

В Україні дуже вигідно заробляти на сонячній енергетиці, але якщо ви вирішили самостійно встановити електростанцію в себе вдома, то маєте бути готові вкласти в установку від $6000. Та заробляти на енергетиці можна й іншими способами. Ми створили у Славутичі енергетичний кооператив, “вхідний” квиток у який коштує всього 500 євро. Відчуваєте різницю? Це чудова можливість за такі кошти дати містянам можливість стати інвесторами в енергетику і заробляти на “зеленому” тарифі.

“Вхідний” квиток у енергокооператив коштував всього 500 євро

Наш кооператив об’єднує людей, які інвестували і побудували в складчину три сонячні електростанції на трьох дахах у центрі Славутича. Тобто вони нам гроші, а ми їм пай.

Для світу така практика не нова. Понад тисячу енергетичних кооперативів працюють за подібними принципами у Німеччині, широко представлені у Нідерландах, Австрії, багатьох інших країнах Європи.  У США понад сотні енергокооперативів оперують електричними мережами, які покривають 75% сільської території.

Саме за кордоном я побачив як це працює і подумав, щоб було б цікаво застосувати такий інструмент і в Україні.

Взагалі наш кооператив з’явився в 2018 році, але до цього був довгий процес спілкування з мером Славутича, з місцевими комунальними підприємствами. Зрештою, ми домовились встановити електростанції на трьох будівлях центральної частини Славутича. Місто віддало ці дахи в оренду на 30 років.

Читайте також: 10 найпотужніших сонячних електростанцій в Україні

Коли люди дізнаються, що кооператив у Славутичі, то думають, що я сам з цього міста. Але це не так. Я проживаю у Києві. У мене вже було кілька проєктів у Славутичі і я вирішив, що можна спробувати побудувати СЕС тут. Звісно, це не найбільш сонячне місто в Україні. Але для нас важливим фактором було те, щоб лідери місцевої громади були готові з нами працювати. Та й люди тут підтримують проєкти у місті. До нас приходили місцеві інженери, які зацікавились енергетичним кооперативом і готові були допомогти.  Це був такий поступовий процес – спочатку ми придивлялись до території, а вже потім вели діалог.

Побудували електростанцію в складчину

Як я вже казав, кошти на будівництво електростанції вкладали інвестори. У розвинутих країнах такі кампанії називаються equity crowdfunding. Вони популярні у тому числі і в енергетиці. Людина вкладає у будівництво 15 000 гривень, натомість отримує пай. Ми спеціально не ставили захмарні ціни, щоб люди зрозуміли, що не потрібно бути якимось олігархом, щоб інвестувати у сонячну енергетику. І нас справді частинами електростанції володіють звичайні громадяни.

Весь проєкт нам обійшовся близько 4 мільйонів гривень. Зараз в кооперативі є 97 інвесторів, близько 20% паїв належать славутчанам . До речі, саме жителі Славутича мали фору у 2 тижні, перш ніж ми відкрили інвестування для зовнішніх вкладчиків з інших регіонів.

Ще на етапі підготовки були люди, які приходили до нас і казали: хочемо інвестувати. Ми часто спілкувались з місцевими і розуміли – вони готові вкладати і заробляти на енергетиці. Адже для жителів є дуже багато переваг – можливість інвестувати з мінімальним вкладом (500 євро), можливість отримувати стабільний дохід з прив’язкою до € та можливість мати в межах міста власні потужності і згодом забезпечувати себе власною енергією.

Ми з інвесторами разом управляємо кооперативом і проводимо загальні збори. Звісно, складно зібрати багато людей в одному місці, але часто потрібно разом прийняти важливе рішення. Наприклад, з приводу розділення прибутку, чи зарахування нових членів, чи продажу паїв. Тоді ми голосуємо, використовуючи електронний цифровий підпис. І це найкращий варіант, адже значно економить час.

СЕС можуть працювати понад 25 років

Наші три сонячні електростанції розташовані на трьох дахах адміністративних будівель БК «Енергетик», БПО «Люкс», «Мінськ» у самому центрі Славутича. Ми платимо оренду місту за використання дахів, але вона невелика, адже КП “Агентство регіонального розвитку” є нашими інвесторами.

Загальна потужність сонячної електростанції – 200 кВт. Якщо порахувати в чайниках чи прасках, то потужність електростанції – це як 100 одночасно увімкнених пристроїв. Ми не гнались за великими масштабами, адже це перший проєкт і треба для початку відпрацювати сам механізм цього енергетичного кооперативу. Та й ми є прихильниками розподіленої генерації, коли в різних місцях розподілені невеликі потужності. З часу відкриття нам вдалось виробити 139,5 мегават. Ми відстежуємо генерацію за допомогою спеціальних дата-логгерів. Ці пристрої дають великий зріз даних по роботі станції у реальному часі. Всі ці дані члени кооперативу можуть відстежувати з телефону або комп’ютера.

Ми використовуємо фотоелектричні модулі  Cheetah 60M 335 Watt виробництва компанії JINKO Solar, що належить до трійки лідерів по виробництву високоякісних фотовольтаїчних модулів найвищого класу якості — Tier 1. Виробник гарантує, що такі станції можуть працювати не менше 25 років. Але я думаю, що термін може бути і більшим. Адже є панелі, які виготовлені у 70-х роках і вони досі служать.

Продаємо всю енергію за “зеленим тарифом”

Всі власники СЕС в Україні продають вироблену енергію за “зеленим тарифом” спеціальному державному підприємству ГП “Гарантований покупець”. Тариф прив’язаний до курсу євро – зараз один кВт·год коштує близько 12 євро центів. Поки важко говорити про окупність енергокооперативу. Бо ГП винен нам близько 270 000 гривень. Це десь 46% від того, що ми мали отримати минулого року. Держава створила якусь штучну кризу, з якою заборгованість перед виробниками електроенергії зараз розміром у 2 мільярди. І лише в цьому році почалось погашення.

Читайте також: Шість найпотужніших гідроелектростанцій України

Складно поки говорити, але думаю, що ми зможемо окупитись у 2027 році. Ми плануємо, що на кожні 1000 євро, інвестовані у кооператив, його члени отримуватимуть щороку 138 євро (після усіх податків). Чистий ROE (рентабельність власного капіталу) пайщиків становить 13,9%. Часто у нас запитують, що ж буде з паями після 2030 року? Після 2030 року всі залишатимуться власникам своїх паїв. Дохід після 2030 року зміниться і залежатиме від чинного на той момент законодавства та цін на ринку електроенергії.

Енергетичний кооператив у кожне місто

Наш кооператив постійно спілкується з місцевою владою Славутича. Ми вирішили, що 5% прибутку кооперативу в кінці року віддаватимемо на розвиток міста. І насправді для Славутича від кооперативу лише користь. За минулий рік місто отримало за оренду дахів 15 000 гривень. Так, це не великі кошти, але б інакше ці дахи собі просто стояли без діла.

Крім того, ми хочемо обмінюватися досвідом та консультувати тих, хто хоче створити кооператив у своєму місті. Хочеться, щоб у нас було більше колег у цій справі. Знаєте, у нас було багато труднощів при створенні кооперативу. Проблеми виникали зазвичай при взаємодії з державними органами. От Державна архітектурна-будівельна інспекція не зареєструвала нас, хоча станція вже була готова ще на початку грудня 2019. Вони перекинули нас на січень 2020, порушивши всі можливі строки. У 2019-2020 роках різниця між “зеленим тарифом” становила 25%. І ми ці відсотки втратили. Це дуже вплинуло на наші плани.

Читайте також: Сонячна черепиця замість звичайної. Як український винахідник конкурує з Tesla

Але, з іншого боку, була величезна кількість крутих людей, які нас підтримали. Один з членів нашого кооперативу має власне виробництво опорних конструкцій для сонячних електростанцій. Він запропонував нам продати конструкції за собівартістю. Також нам допомогли швидко розв’язати всі питання з обленерго. На шляху траплялись справді класні люди.

І попри всі труднощі у нас є багато позитивних результатів. Ми бачимо, що кооператив – це круте рішення як для громади, так і для інвесторів. Тому хочемо, щоб таких рішень у нашій країні було більше. І ми будемо всіляко сприяти цьому.

Суспільство

Україна подає заявку на вступ до НАТО

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна подає заявку на вступ до НАТО у пришвидшеному порядку.

Про це повідомив президент України Володимир Зеленський.

«Щойно завершилося засідання РНБО. Ми маємо рішення. Перше. Лише шлях посилання України та вигнання окупантів з усієї території повертає мир. Ми пройдемо цим шляхом. Друге. Україна була й залишається лідером у переговорних зусиллях. Але чинний президент РФ не знає, що таке гідність і честь», – додав Зеленський.

За його словами, де-факто Україна вже пройшла свій шлях до НАТО та довела сумісність зі стандартами Альянсу. А отже, час закріпити це де-юре.

«Вони реальні для України – реальні на полі бою та в усіх аспектах нашої взаємодії. Ми довіряємо одне одному, ми допомагаємо одне одному, і ми захищаємо одне одного. Це і є Альянс. Де-факто. Сьогодні Україна подає заявку, щоб зробити це де-юре. За процедурою, яка відповідатиме нашому значенню для захисту всієї нашої спільноти. У пришвидшеному порядку», – заявив президент.

Що було раніше

За кілька годин до цього президент РФ виступив у Георгіївській залі Кремля на церемонії «приєднання» тимчасово окупованих українських територій Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей після того, як на них відбулися псевдореферендуми.

У своїй промові він також закликав «Київ сісти за стіл переговорів». На цій же церемонії ватажки самоназваних Л/ДНР Деніс Пушилін, Леонід Пасічник, а також колаборанти Євген Балицький та Володимир Сальдо підписали документи про «приєднання» регіонів до РФ.

Фото: nato.int.

Читати далі

Суспільство

Буковинські майстри створили більше сотні буржуйок для військових

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Буковинські майстри створюють буржуйки для українських захисників. Наразі силами волонтерів та місцевого бізнесу створено вже понад 100 таких пічок.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Чернівецької обласної ради.

«У Новодністровській громаді роблять буржуйки для захисників. Наразі ентузіасти зробили вже більше сотні пічок, частину відправили на фронт», – йдеться у повідомленні.

Виробництво буржуйок започаткували волонтери БФ «Аксікор». До них приєднались фахівці підприємства «Будмонтажсервіс-1» та «Промбудмеханізація».

Матеріали для буржуйок збирають спільними зусиллями. Наразі серед нагальних потреб виробників буржуйок – сталеві листи, труби та вживані газові балони.

Раніше ми повідомляли, що вінницький завод RGC Production розпочинає масштабну акцію «Зігріємо наших» та виготовить для захисників 800 буржуйок.

Нагадаємо, на Харківщині газовики змайстрували засоби обігріву і передали захисникам.

Фото: facebook.com/oblrada.cv.ua.

Читати далі

Суспільство

Кулькова ручка стала моєю зброєю. Донецький художник Олександр Жильцов про війну, творчість та допомогу армії

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Олександр Жильцов – український художник, який був змушений двічі рятуватися від російської агресії. Вперше війна торкнулася його в Донецьку в 2014 році. Митець вірив, що окупація буде тимчасовою, проте коли через кілька місяців ворожий снаряд влучив у будинок батьків дружини – вирішив евакуювати родину до Києва.

Майже рік Олександр не займався улюбленою справою і думав, що вже ніколи не повернеться до творчості. Але саме справа його життя зрештою допомогла художнику побороти стрес. Поступово чоловік влився в мистецьке середовище столиці, однак вже в 2022 році війна наздогнала його знову.

Про другий порятунок від війни, особливу художню техніку, допомогу колег та благодійні проєкти Олександр Жильцов розповів команді ШоТам.

Олександр Жильцов

Художник

Бабуся водила мене в картинну галерею щотижня

Я народився в містечку Красноград на Харківщині. Для мене воно було дуже затишним та живописним, не можна було не стати естетом. З дитинства мені дуже подобалося мистецтво, покійна бабуся щотижня водила мене в картинну галерею, а з часом я почав копіювати картини. Коли я вперше потрапив до картинної галереї, то був вражений. Я якось відразу зрозумів, що запах фарб та картин будуть зі мною на все життя. Мені тоді було приблизно вісім років. 

Згодом через роботу батька ми переїхали до Донецька. Там я ходив до художньої студії, а пізніше тато запропонував займатися з більш фаховими художниками. Так я потрапив до Донецького театру і став учнем Анатолія Лівінця, який готував мене до вступу в художнє училище. І вступив – з першої спроби. 

Наприкінці навчання моєю дипломною роботою був розпис, тож мене відправили навчатись до Харківського художньо-промислового інституту (нині – Харківська академія дизайну і мистецтв). Щоправда, там вступити було вже важче, проте мені вдалось з другого разу. Насправді мені дуже пощастило, адже саме завдяки цьому я потрапив на навчання до педагога, про якого мріяв, – відомого митця Євгенія Бикова. Він дуже вплинув на мене та став мені другом, вчителем, другою людиною після батька, якій я так сильно довіряв. Після навчання повернувся до Донецька, де малював, займався облаштуванням інтер’єрів, живописом та графікою.

Вважав кулькову ручку недооціненим матеріалом

Ще в часи студентства я почав малювати кульковою ручкою. Вона була для мене радше допоміжним матеріалом для ескізів, але ще тоді я зрозумів, що цей інструмент є недооціненим. Усі знають про олівець, офорт, суху голку, і я собі подумав, що потрібно розвивати такий цікавий матеріал як звичайна кулькова ручка. 

Зараз в мене є багато однодумців, а в Києві навіть існує платформа, яку веде відомий галерист Євген Карась. Він щороку організовує митецьку виставку «А4, кулькова ручка». Я був учасником цього проєкту і скажу, що це цікавий формат: є лише офісний папір, кулькова ручка і простір для творчості. 

Зараз я працюю на більших форматах, є роботи навіть до метра. І чим більше я працюю з цією ручкою, тим більше мені подобається, адже вона дає таку фактуру, яка притаманна лише їй. Вона впізнавана як графічний матеріал, досить обмежує митця, бо ручкою можна зробити крапку, лінію, пляму, яку можна в щось трансформувати.

У тіні є щось магічне

Я намалював за свою творчість більше сотні картин – живописних та графічних. Багато з них зникло через дві евакуації, але зараз залишилось близько п’ятдесяти, які можна побачити у моїй майстерні чи на виставках.

Мене дуже цікавить графіка і тіні. Це може бути або предметне мистецтво (малюю груші, яблука, риби, натюрморти), або ж абстрактні роботи. Дуже подобається шукати тінь та показувати, як світло і тінь між собою взаємодіють. Світло трансформує тінь в якісь містичні плями, в якусь гру, і мене це вражає.

У цьому процесі є й своя магія, навіть якась хімія. От я можу дивитись на будинок і бачити тінь вдень, але вночі вона буде вже зовсім інша. Той самий будинок, груша чи будь-який інший предмет під впливом світла змінюється до непізнаваності. І мені цікаво за цим спостерігати та використовувати кулькову ручку, щоб передати цю магію.

Навесні 2014 року в Донецьк прийшли агресивні незнайомці

Не пригадаю точно в який день це відбулось, але навесні в місті почали з’являтись якісь дивні немісцеві люди, бо раніше їх точно не бачив. Вони ставили барикади, перекривали місто, тоді я й подумав, що буде щось страшне. 

Ці люди були дуже агресивні. Вночі, коли я спав, часто під вікнами вигукували назву держави-агресора. Якось я прокинувся о 5 ранку і почув потужні кулеметні постріли. Я вийшов на вулицю, побачив багато росіян та місцевих колаборантів у військовій формі. Так зрозумів, що почалась окупація. Далі вони встановили по місту блокпости. Згодом мені сказали, що це Гіркін зі своєю бандою.

Тоді було дуже страшно. Почастішали обстріли, я вперше побачив вбитих людей на київському шосе, їх накрили простинями, а поруч текла кров. Далі пам’ятаю обстріл тролейбусної зупинки, коли загинуло багато людей. Пізніше такі обстріли тривали майже щодня.

Снаряд влучив в будинок родичів і не розірвався

Якось я приїхав до батьків дружини в інший район і побачив, що в їхню багатоповерхівку залетіла ракета від “Града”, пробила стіну та застрягла. Після цього друзі дали мені ключі від машини і порадили виїжджати до Святогірська. Якраз тривав штурм Донецького аеропорту і я вірив, що ми скоро повернемось. На жаль, не вийшло. Тоді друг переїхав до Києва і покликав нас. Оскільки коштів було вкрай мало, ми з друзями переїхали до Києва, де орендували квартиру на дві сім’ї. 

Перший рік від початку війни був для мене кризовим, я зовсім не міг працювати, навіть не брав до рук пензля, мав сильний стрес. Певний час думав, що більше ніколи не зможу малювати, мав дуже багато злості та ненависті в собі. 

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось гуляючи містом побачив гарні підрамники для полотен, купив три полотна і, хоча не мав власної майстерні, почав малювати на балконі. За місяць написав ці три картини і почував себе трохи краще: запах фарб навіював добрі спогади і нагадував про попереднє життя, яке було для мене дуже дорогим. 

Потім зрозумів, що саме мистецтво виведе мене з цього жахіття. Раніше я не знав, що буде завтра і чи прокинусь я, а тоді почав ставили творчі цілі і прокидався з думкою про них. Згодом переніс творчість на перший план і зрозумів, що трохи відійшов від пережитого. 

24 лютого вперше почули сигнал повітряної тривоги

Взимку в суспільстві було дуже багато тривоги. Цього разу знову було страшно, бо ми вже це все проходили. у Києві ми одними з перших на районі заклеїли скотчем вікна навхрест, а люди не розуміли, для чого це. Якось йшли з дружиною в магазин і побачили ще кілька таких вікон. Подумали, що це люди з Донецька. З часом так аже робили всі.

24 лютого ми також прокинулись від вибухів. Зранку стояли з сином в аптеці, була велика черга. Тоді ми вперше почули сигнал повітряної тривоги, бо раніше не знали, як вона звучить. Один із хлопців в черзі пояснив і сказав, що потрібно йти додому. Після цього ми прожили в бомбосховищі два тижні. Нас було 25 людей, а ще коти та собаки.

Після оголошення тривоги ми спускалися в сховище на кілька годин, а згодом стали там ночувати. Ми розуміли, що працюють ворожі ДРГ, бо вночі часто було чутно постріли. 

Колеги з Закарпаття не залишили мене в біді

Ще з дитинства я знав про закарпатську школу митців і розумів, що вона є особливою, має свою автентичність. Багато мистецьких шкіл з часом трансформувались в щось, а закарпатська досі є дуже впізнаваною.

Нам дуже допоміг мій друг та місцевий живописець Аттіла Коприва, який нас запросив. Мені було складно виїхати, але він дуже наполягав і постійно говорив, що чекає нас. Якось ми знайшли машину та доїхали до вокзалу. Це була страшна картина, тоді не було світла, на пероні було розкидано багато речей, жіночих туфель – видовище нагадувало кадри з фільму «Список Шиндлера». Ми ж мали на руках дві вазіли, кота, а ще з нами була мама моєї жінки з четвертою стадією онкології, тому їхати було направду важко. Проте Бог допоміг нам.

Читайте також: «Кава має бути бойовою». Херсонець запустив у Львові унікальний «кавотяг» та збирає сотні тисяч на ЗСУ

Коли ми приїхали, Аттіла привів нас до свого дому – було дуже тепле відчуття затишку, ми багато спілкувались. А після обіду я потрапив до нього в майстерню. Це стало для мене ковтком свіжого повітря, бо я потрапив в місце, яке дуже любив, але якого не мав. Це була дуже потужна ін’єкція, я зрозумів, що нарешті на своєму місці. Дуже вдячний товаришу та його дружині за цю допомогу.

Другим місцем, куди я потрапив, це був музей імені Й. Бокшая в Ужгороді. Нас на два тижні прихистила співробітниця музею Олена, проте неї були літні родичі з Маріуполя і з часом вони теж приїхали. Тоді нас знову виручив Аттіла – допоміг поселитися в будинку-резиденції батьків закарпатського митця Адальберта Ерделі в Мукачево, де я маю кімнату та майстерню.

Я одразу долучився до мистецького життя – став учасником виставки «Під час війни», кошти з якої відправляли на Збройні сили України. Далі був проєкт «Антидот», де ми розмальовували каски і всі кошти перераховували на армію. Вже через два дні я активно працював. До речі, саме тут почав малювати чорною ручкою, хоча раніше не використовував цей колір як основний. Свої перші роботи на Закарпатті я малював в чорно-біло-червоних тонах і робив їх абстрактними. Усі мої малюнки так чи інакше відображають війну. Від неї нікуди не втечеш: є постійна напруга, і вона дуже впливає на творчість.

«Антидот» – маленька подяка захисникам від закарпатських митців

У квітні я долучився до дуже цікавого флешмобу під назвою «Антидот». Це був своєрідний антитоксин до російської агресії та прояв нашої позиції як представників сфери мистецтва. Долучитись до флешмобу мені запропонував Аттіла – приніс дві каски і попросив їх розмалювати. Я довго думав, що з ними зробити, більше двох тижнів, а потім розмалював обидві за день. Ці каски показували на виставці в Ужгороді, усі виручені кошти передали на потреби ЗСУ.

Мені дуже важливо займатись такими речами, це невеликий внесок в спільну перемогу. Воїн з мене, мабуть, ніякий, тому допомагаю тим, що можу робити найкраще. Я дуже хвилююсь за Україну, це моя рідна країна, і нам дуже потрібна перемога. Аби ця війна не дісталася нашим дітям.

«Проєкт Е22» подяка місцю мого прихистку

Зараз я працюю над власним проєктом, назва якого перегукується з адресою вулиці та будинку, який мене прихистив, – Ерделі 22. Це дуже цінне місце для мене, я б навіть сказав, місце сили. Тут натхнення зовсім іншої якості, воно більш потужне. Я лише прокидаюсь, п’ю каву та курю – і одразу хочу працювати. Тому цей проєкт я присвячую цьому періоду. 

Спершу в мене була ідея зробити 22 роботи, але подумав, що проєкт може охопити більше картин, бо це місце дійсно вражає і залишає великий слід у моїй творчості. Тут я став іншим, попри все не зламався, а навпаки – трансформував себе та свою творчість у щось нове. Тут я дивлюсь на світ іншими очима. У нас дуже красиві пейзажі, в кожному закутку я бачу нові картини, все сприймаю крізь призму естетики. Наприклад, у нас в городі росте чудова айва, я сотні разів її бачив деінде, але не звертав уваги. А тут щойно подивлюсь на неї – одразу думаю, як намалювати.

Моя дружина в Києві мала хобі – вирощувала гострі перці та помідори, для цього орендувала закинутий будинок і поруч посадила грядку. Вона навіть купила насіння, а коли почалась повномасштабна війна, сказала, що нічого не залишить окупантам. І забрала їх з собою. Тож тепер біля нашого будинку в Мукачеві висаджені ці овочі, але сьогодні вони для нас мають зовсім інший сенс – дають відчуття дому.

Найкраща моя картина ще попереду

Кожна остання робота є моєю улюбленою. З кожною новою роботою я зростаю та розвиваюсь. Щоправда, є одна картина, яка особливо цінна для мене – це абстрактна робота «Портрет жінки», яку зараз можна побачити на виставці в Івано-Франківську. Не знаю чому, але саме вона викликає в мене дуже теплі почуття. Я написав її, мабуть, за місяць до початку повномасштабної війни. Тому ця робота мені нагадує про ще відносно спокійні часи.. Кілька місяців я її готував, а завершив буквально за три години. 

Та все ж думаю, що найкраща моя робота буде попереду, хоча в кожну картину вкладаю дуже багато свого ресурсу, вкладаюсь в неї на сто відсотків. Кожна моя нова робота – це і є моя мрія. Колись мене спитали, як я розумію, що моя робота вже закінчена. Чесно, я не знаю і думаю, що кожна картина закінчує себе сама.

Я і далі планую працювати і творити, бо якщо ти не працюєш, то вже помер. Важко щось планувати, я навіть не знаю, де житиму завтра, але мені дуже подобається Закарпаття. Я гуляю вулицями Мукачева і в мені відлунюють почуття дитинства. Я теж народився в невеличкому містечку, яке було архаїчним та мальовничим. Мені навіть вулиці подібні, дуже багато дитячих спогадів.

Я довго жив в мегаполісі, мені було там зручно, але все ж моя душа камерна і прагне спокійних пейзажів. Якщо буде можливість і кошти, то я хотів би залишитись тут, придбати невеличкий будиночок, майстерню, аби й далі продовжувати справу свого життя. Адже маю ще багато планів на свою творчість.

Читати далі