Суспільство
На Житомирщині бабуся шиє особливі подушки для захисників (ВІДЕО)
82-річна пані Валентина шиє особливі подушки для захисників України. Щоб підтримати воїнів, вона облаштувала справжній цех.
Історію волонтерки розповідає ШоТам.
Пані Валентина власноруч шиє кожну подушку. Уже пошили і відправили захисникам понад 3000 подушок.
«Оце для прифронтового шпиталю. Подушка така, що наволочку можна і поміняти, і випрати, і зручно», — Валентина Мініна
На початку великої війни пані Валентина евакуювалася з Житомирщини на Хмельниччину. Там вона взялася готувати тушкованку та робити окопні свічки для наших воїнів.
Читайте також: Відновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD
А коли окупанти накивали п’ятами з півночі України, повернулася до рідної хати. Але і там без діла не сиділа: допомагала різати тканину для маскувальних сіток.
Аж раптом почула від знайомої, що та шиє подушки для танкістів: ідея пані Валентині сподобалася. Удома знайшла рештки тканин і взялася до шиття. За кілька днів перші подушки поїхали на фронт.
«У фейсбуці хлопчик написав: “Це те, що треба”. І коли я отримала таке добро, то ми вже не зупинялися, ми шили й шили», — Валентина Мініна
І почалося: сусіди стали приносити тканину, волонтери — надсилати синтепон. Долучилися сусідки, подруги та їхні онуки.
«У вільний від школи та гуртків час я пишу листівки, 90-й псалом або відношу тканину від бабусі до Валентини Миколаївни», — Вероніка Іванова, школярка, волонтерка.
Нині в команді пані Валентини працює 6 майстринь: одні шиють, інші наповнюють подушки.
«Ріжемо отак для зручності. Наповнюємо до країв, розрівняли…», — Людмила Васютіна, пенсіонерка, волонтерка.
Потім зять пані Валентини разом з іншими небайдужими відвозить подушки волонтерам. Так допомога від швачок потрапляє на фронт та до шпиталів.
«Везуть скрізь: у Бахмут везуть, у Краматорськ везуть, у Запоріжжя. І потім вони нам надсилають навіть звіти: військові з нашими подушками. Воно дуже надихає і гріє душу», — Валентина Мініна
Подушки від пані Валентини дають змогу військовим краще виспатися на фронті. А танкісти та водії підкладають їх під поперек, рятуючи спину від забоїв.
Разом з подушкою український воїн отримує смаколики та підбадьорливу записку. Це допомагає захисникам не тільки краще відпочити, а й мотивує рухатись до Перемоги.
«Не зупиняюсь, тому що хочу, щоб було все добре. Хочу, щоб перемогли, і вірю в те, що переможемо!», — Валентина Мініна, пенсіонерка, швачка.
Нагадаємо, вчителька-переселенка виготовляє зефірні квіти з присмаком нескореного Херсона.
Суспільство
- Києві,
- Харкові,
- Одесі,
- середмістях Львова та Дніпра.
Суспільство
Тридцятирічна мрія, яка нарешті здійснилася
«Коли нам погодилися допомогти, то я ніяк не могла в це повірити. Я була дуже рада, що на наш сільський заклад хтось звернув увагу», — каже Світлана Грош.
«Ми привозили всі необхідні матеріали та закликали людей з села допомагати відновлювати ліцей. Шукали все необхідне, якісну металочерепицю замовляли аж з Дніпра. Дуже вірили, що школу вдасться відновити, бо вона має велике значення для нашого села. Я сам навчався у цих стінах, тому це місце мені дуже дороге», — каже староста села Лихачів Олександр Семенець.
Поєднали минуле з сучасним
«Спершу ніхто не вірив, що можна відновити школу, яка створена за технологією мазанки. Вона була доволі міцна зсередини, хоча існувала з 1927 року. Проте наш проєктний менеджер наполіг, аби ми відновили її саме за старою технологією хати-мазанки. А ще ми спілкувалися з інженерами-будівельниками, які сказали, що глина рівноцінна сучасним утеплюючим матеріалам», — каже Сергій.
Набагато більше, ніж просто будівництво
«Він був щирою та відкритою людиною, кинув Канаду, всі свої гроші привіз сюди, аби допомогти українцям. На його честь на території ліцею тепер росте канадський клен», — розповідає Альона Крицук.
Передумала виходити на пенсію після відновлення ліцею
«За час відбудови ліцею я знайшла багато друзів. Це такі прекрасні люди, які підтримували одне одного в роботі. Молодь вразила мене своєю силою волі та ентузіазмом. Вони лишали свої справи, роботу і кілька місяців плідно працювали для нас», — згадує Світлана Грош.
«Я вже хотіла йти на пенсію цього року, але у вересні ми ще не завершили роботу, тому не могла залишити на когось те, що почала сама. А тепер вже і шкода покидати роботу, адже мені дуже подобається в такому красивому місці», — підсумовує директорка школи.