Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

На Прикарпатті селяни заробляють у молочному кооперативі. Як їм це вдалось?

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі села Чесники, що на Прикарпатті, заробляють на молоці чималі гроші. А все завдяки кооперативу “Еком”, який створив Олег Журавінський ще 8 років тому. Чоловік об’єднав 43 мешканців з двох сіл у молочний кооператив, де займаються виготовленням сирів за власною рецептурою. Жителі перетворили стару молочарню на сучасну ферму та навіть створили власний бренд “Чесниківський сир”. Члени кооперативу задоволені, адже тепер мають можливість збувати молоко не за копійки, а отримувати пристойну зарплату. 

Олег Журавінський

Олег Журавінський

Засновник кооперативу “Еком”

Навіщо чесниківцям кооператив

У людей, які мають корову, є величезна проблема — збути молоко. Селянам просто нікуди здавати надоєні літри. Можна везти у місто на базар, але то і дорого, і довго. От у нас є вчителька в селі, яка має корову. Вона не має можливості кудись їхати, а молока залишається багато. До того ж більшість людей, у яких ще залишились корови, похилого віку і вони просто не в змозі збувати продукцію. На молокозаводи здавати не вигідно, бо там платять просто смішні гроші за молоко.

Читайте також: Буковинський кооператив продає дикорослі гриби по всьому світу. Як їм це вдалось?

Наш кооператив розв’язує цю проблему. Люди доять корів, а я щодня їжджу до них і забираю молоко. Всього пів години часу і вже можна отримати свої гроші. Погодьтесь, це краще ніж їхати на базар, цілий день там стояти та в результаті нічого не продати.

Зараз я купую молоко по 11 гривень за літр. Кожного ранку я їду до усіх членів кооперативу у селі в Чесниках та сусідньому селі Лучинці і збираю молоко. На місці перевіряю його якість і кислотність за допомогою спеціального аналізатора. Кожного тижня селяни отримують гроші за здане молоко. А в кінці року на свято Святого Миколая всі члени кооперативу мають додаткову оплату. Це вже така традиція.

Коли ми тільки починали, то до нас приєдналось десь п’ятеро людей. Зараз у нас вже є 43 членів кооперативу. Люди побачили вигоду у такій співпраці і ми вже 8 років успішно працюємо.

Виграли грант на обладнання 

У 2012 я повернуся з Польщі і тоді мав розмову з головою сільської ради. Він підійшов до мене з ідеєю створити молочний кооператив. Я тоді був фактично без роботи і погодився. На той час у селі був один виробничий кооператив, але молоко у населення вони не брали, бо мали власну молочну ферму. Тому наш кооператив розв’язував проблеми селян.

Коли ми запустили кооператив, то дізнались про програму від Західноукраїнського ресурсного центру. Вони проводили конкурс проєктів серед організацій з різними ідеями — від молочного кооперативу до хлібопекарні. Ми написали проєкт і виграли грант, який витратили на покупку пастеризатора. Завдяки ЗУРЦ ми зареєстрували торгову марку для реалізації сиру “Чесниківський сир”.

Читайте також: “Чоловіча ягода” з Запоріжжя: як працює найбільший у світі кизиловий сад

Кооператив ми створили на місці старої молочарні. Спочатку зробили ремонт в одній кімнаті, а згодом добудували, розчистили територію старого пасовища від чагарників та засіяли травою. Все зробили за власні кошти. Зараз ми маємо пересувну доїльну установку, електропастуха та свердловину, щоб напувати корів. Люди не ганяють додому корів — вони знаходяться весь час на пасовищі. Господарі приходять подоїти, а потім частину молока забирають в сім’ю, а іншу частину — здають у кооператив.

Також ми взяли участь у держпрограмі та отримали холодильні установки та часткову компенсацію на придбання автомобіля для доставки молока. Ми подаємо заявки у всі можливі фонди, де можна виграти грант на розвиток кооперативу.

Що робити, коли молока стало забагато

Як тільки ми створили кооператив, то люди здавали десь 40 літрів молока на день. Але зараз об’єми збільшились до 400 літрів. Четверо членів кооперативу створили сімейні ферми, тримають по 5-10 корів. Вони також це зробили завдяки спеціальним програмам. Тому молока багато.

Тоді ми задумались: а що ж робити з такою кількістю? Вирішили виготовляти тверді сири. Звісно, ми як і раніше пастеризуємо молоко і реалізуємо сметану, вершки та знежирений сир. Але тепер з’явився новий продукт. Коли є попит, то робимо більше сиру, коли немає — переходимо на сметану. Кожного дня по-різному. На тиждень можемо зробити десь 50-60 кг сиру.

За грантові кошти облаштували сироварню. Всю продукцію робимо вдвох з дружиною, а потім реалізуємо. Багато хто сам приїжджає до нас на сироварню за продукцією. У місцевому кооперативному магазині є відділ, де теж можна придбати і сир, і молоко, і сметану. А ще я часто беру участь в ярмарках, які проходять у великих обласних містах: Івано-Франківську, Львові.

Також ми створили власний сайт і сторінку у Фейсбуці. Тому замовляють сири з різних куточків України, а ми вже відправляємо поштою.

Швейцарський сировар жестами навчив робити сир

Я почав вивчати основи сироваріння. Але результати власних експериментів мене не радували, тому я почав шукати експерта і знайшов його аж у Швейцарії Сировар Норберт Буррі спочатку приїжджав до України на волонтерських засадах, а тепер він регулярно відвідує молочний кооператив та надає фахові консультації. Норберт 20 років займався сироварінням, а тепер допомагає різним підприємцям у світі своїми порадами. Щоб запросити його, я звернувся до місії швейцарських експертів, яка надає подібні послуги за різними напрямками.

Читайте також: Сирний бізнес на останні 300 гривень. Історія сироварні “Скажи Cheese”

Саме Норберт навчив мене варити сир і поділився своїми рецептами. За його технологією я і зараз створюю продукт. Сировар приїжджав у Чесниківці вже десь 25 разів. У листопаді мав приїхати теж, але карантин трохи зіпсував наші плани. У нас є величезна проблема – мовний бар’єр. Норберт говорить німецькою, а мої знання цієї мови мінімальні. Коли було складно, то я запрошував перекладача. А так спілкувались мовою жестів.

Олег Журавінський разом з родиною на презентації Чесниківського сиру

Зараз ми виготовляємо один сорт сиру, який нагадує гауду (голландський твердий сир), але з чесниківським присмаком. Так, це однакова технологія виготовлення, але ж у нас інший клімат, інші корови. Тому і смак ексклюзивний. Сир має різні терміни дозрівання – один, два і чотири тижні. І в асортименті є класичний, молодий та витриманий сир. А ще ми додаємо насіння чорного кмину, або, як кажуть тут, чорнушку.

Відроджуємо туризм у селі

Вже 6 років наш молочний кооператив має торгову марку “Чесниківський сир”. На логотипі бренду ми зобразили місцеву пам’ятку архітектури XVI-XVII століття – Михайлівську церкву. Саме завдяки цьому храму наше село є досить відомим. Тому сюди часто приїжджають туристи з екскурсіями.

Читайте також: Крокодили, страуси та буйволи: топ незвичайних українських ферм, які варто відвідати кожному

Туристи захоплюються селом, а місцеві жителі не помічають, у якій красі живуть. Під час екскурсій разом з місцевими виробниками робимо дегустацію сирів та олій.

У нашому селі можна справді гарно відпочити, адже тут просто неймовірні краєвиди. Навколо ліс, свіже повітря, гарна природа. Та ще й місцеву натуральну продукцію можна скуштувати. Ми охоче приймаємо туристів і навіть зробили на сироварні приміщення, де можна ночувати.

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі