Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
8101207 1 8101207 1

NewСхід

На Луганщине будут координировать строительство “зеленой” энергетики

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

В Луганской области создают рабочую группу, которая будет координировать строительство объектов «зеленой» энергетики.
Об этом сообщают в пресс-службе Луганской ОГА.

Для чего нужен проект?

“Проект, который реализуют на Луганщине при поддержке канадцев, является стратегически важным для нашей области. В связи с военной агрессией РФ и боевыми действиями мы отделены от объединенной энергетической системы Украины. Поэтому для нас очень важно реализовать проект в энергетической отрасли”, – подчеркивает заместитель председателя облгосадминистрации во время встречи с канадской делегацией.

Канадская сторона, в свою очередь, говорит о том, что возлагает надежды на реализацию проекта и то, что он поможет экономическому развитию Луганщины.

Поэтому, отныне будут определены первоочередные меры касаемо скорой и эффективной реализации проекта.

Читайте также: Луганским ОТГ предоставили авто для перевозки людей с инвалидностью

В частности, состоятся рабочие встречи в Агентстве регионального развития Луганской области, городском совете Рубежного, на территории которого и запланировано строительство указанным объектов.

По итогам будет создана рабочая группа, члены которой будут всесторонне решать вопросы, связанные с реализацией проекта.

Напомним, ранее в Луганской области предлагали создать свободную экономическую зону – для развития экономики и привлечения инвестиций.

Відео дня

NewСхід

«Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.

Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.

Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.

Антон Черьомушкин

підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»

Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська

До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.

Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.

волонтер облаштував поселення переселенців на Хмельниччині

Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.

Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали

Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися. 

Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина. 

волонтер Антон Черьомушкин

Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.

Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес. 

«Патики» – що це таке?

У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.

Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну. 

Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.

Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми

Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.

машина з гуманітарною допомогою

У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.

Найскладніше – переконати людей покинути домівки

Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.

автомобілі волонтерів

Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу. 

Поступово наша команда розширилася

Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.

Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.

команда благодійного фонду Янголи Спасіння

Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями. 

Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців

Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.

пральна машина для дитсадка на Хмельниччині

Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.

Влаштували свято для дітей з родин переселенців

Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.

Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.

діти-переселенці на Хмельниччині

Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.

Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців

Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.

Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.

Антон Черьомушкин на Хмельниччині

Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.

Війна зблизила нашу родину

Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно. 

Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.

Читати далі

NewСхід

«План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.

Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.

Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.

Сергій Войтюк

керівник компанії «ТАНА»

За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт

Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.

Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.

Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.

перша партія полімерів компанії ТАНА в Умані
Одна з перших партій полімерів після релокації компанії.

У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни

Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.

Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.

Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.

Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії

Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна. 

Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.

А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.

цех ТАНА

План евакуації народжувався просто в дорозі

Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.

Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.

Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт

Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.

Обладнання вивозили мало не під кулями

Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.

Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.

Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.

Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .

зруйнована будівля компанії ТАНА
Зруйнована будівля підприємства на Луганщині.

Відновити виробництво під час війни складно, але можливо

Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.

Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.

Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок

Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання. 

Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт

Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше. 

На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні. 

Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.

виробництво полімерів
Монтаж обладнання в Умані.

Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку

Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас. 

Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.

Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.

Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто

А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.

До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області. 

колектив компанії ТАНА
Колектив компанії «ТАНА».

Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.

Віримо, що повернемося до Сєверодонецька

Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.

Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.

Читати далі

NewСхід

Знову починаємо все з нуля. Луганський завод «Аеромех» створює унікальні сепаратори для аграріїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Завод «Аеромех» – єдиний виробник сепараторів, які сортують насіння для посіву за ознакою біологічної стиглості. Цей винахід українців підкорив фермерів з усього світу та дозволив кількаразово збільшити якість та врожайність зерна.

Та попри успіх на міжнародному ринку «Аеромеху» вже втретє доводиться розпочинати все з нуля. У 2014 році завод компанії в Луганську зруйнували та пограбували окупанти. Через вісім років усе повторилося в Кремінній.

Сьогодні власники підприємства відновлюють роботу в селі Єрки, що на Черкащині. Комерційна директорка заводу «Аеромех» Ірина Чорнобай розповіла ШоТам про евакуацію обладнання, збереження сімейної справи та третю спробу почати все з самого початку.

Ірина Чорнобай

комерційна директорка заводу «Аеромех»

Ми з батьком працювали над розробкою аеродинамічного сепаратора

Завод «Аеромех» – це наш сімейний бізнес, заснований у 2001 році. Мій батько, Сухін Володимир Степанович, винайшов спосіб сепарування сипучої суміші у повітряному середовищі. А згодом запатентував цей винахід – аеродинамічний сепаратор САД. 

Ще під час навчання в Луганському національному аграрному університеті я проводила різні дослідження з сортування. А тато показував мені зразки насіння зернових та розповідав, як їх можна сортувати. На основі цього я почала проводити наукові досліди щодо лабораторної схожості насіння. Вираховувала середню вагу маси тисячі насінин залежно від питомої ваги кожної фракції. Зрештою дослідження показало, що ми можемо відібрати найкраще насіння з доволі високою питомою вагою.

засновник «Аеромех»
Сухін Володимир Степанович.

Після цього батько створив пілотну модель майбутнього сепаратора САД. Ми разом досліджували цю технологію й з’ясували, що цей сепаратор доволі якісно сортує будь-яке насіння без якихось додаткових приладів. Тож вже в липні 2001 року разом із татом та партнерами ми зареєстрували підприємство «Аеромех». Власне, ми з батьком – патентовласники всіх розробок нашого заводу. 

Після реєстрації почали набирати команду та стрімко розвивати роботу в Луганську. Ми викупили приміщення площею 6,5 тисяч кв.м та працевлаштували 150 людей. У нас був повний цикл виробництва: кілька цехів, офіс, конструкторське бюро, відділ менеджменту та продажу тощо. Уся наша продукція виготовлялася з нуля: ми не замовляли нічого, крім двигунів та електрообладнання.

Читайте також: Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Аби переконатися в ефективності нашої розробки, провели низку дослідів на підприємстві «Агро-Союз» в селі Майське Дніпропетровської області. Тоді ця компанія мала вагомий авторитет серед агробізнесу, тож успішні результати сприяли нашому просуванню.

Згодом почали демонструвати наші сепаратор САД на різних аграрних виставках. І виявилося, що винахід мав чималий попит серед фермерів! Люди активно цікавилися нашим обладнанням, щоправда, усі хотіли різних потужностей: від 1 до 100 тонн на годину.

технологія «Аеромех»

Наш перший зразок працював лише на 10 тонн/год. Тоді ми переконалися, що варто розширювати асортимент. Ринок цього потребував – і ми задовольнили цей запит. Вже у 2008-2009 роках у нас був широкий асортимент сепараторів із потужністю від 4 до 150 тонн на годину. А це, між іншим, 10-12 моделей.

Звісно, переважна більшість клієнтів купували сепаратори саме для сортування зерна. Але, враховуючи можливості технології, наші замовники поступово почали сортувати сепаратором тирсу, вапно подрібнене скло та пластик. Тобто винахід працює з усім, що сиплеться, та всім, що потребує сортування за питомою вагою.

Постійно вдосконалюємо винахід заради клієнтів 

Через чотири року після запуску заводу ми почали експортувати сепаратори за кордон. У 2005 році наша продукція вже зайшла на ринки Європейського Союзу, Канади та США. 

Тоді ще не було інтернету, тож про САД дізнавалися завдяки іншим клієнтам та через аграрні виставки. Тобто найкраще працювало саме так зване «сарафанне радіо». З часом про «Аеромех» почали все більше писати в профільних друкованих виданнях, також знімали відеоролики. А коли з’явився інтернет, впізнаваність почала зростати ще активніше. У 2008 році географія продажів розширилася до 42 країн. 

керівник «Аеромех»
Директор заводу Олександр Чорнобай.

Але й ми весь цей час не сиділи, склавши руки, а щодня працювали над удосконаленням винаходу. Зокрема, доробили циклон і блок аспірації, фактично створивши систему, що дозволяє сепаратору працювати без пилу. Так крок за кроком ми вдосконалювали наше обладнання й додавали нові функції.

Наш винахід намагалися скопіювати, але безуспішно

Наш сепаратор, який сортує насіння для посіву, – це справді унікальна технологія. Підприємство «Аеромех» має патенти на винаходи, тому ми єдині розробники й власники цього методу сортування. 

Однак з 2010 року  на українському ринку почали з’являтися підробки. Люди намагалися копіювати нашу техніку. Щоправда, не зовсім вдало. Зовні – це прилад, схожий на наш САД, але всередині «винахідники» встановлювати звичайні кватиркові вентилятори. Ця система здатна хіба що здувати пил, але аж ніяк не сортувати насіння за питомою вагою. 

Натомість ми використовуємо струменевий генератор, який розроблявся Володимиром Сухіним. Прилад сканує кожну зернину дев‘ятьма різними струменями і розподіляє насіння залежно від питомої ваги. 

токар

Усе обладнання залишилося в Луганську

Початок російсько-української війни став переломним для Луганська. Тоді, в 2014 році, наше підприємство дуже постраждало від обстрілів окупантів. Із кожним днем залишатися в місті ставало все небезпечніше. Тому в червні мені з трьома дітьми довелося виїхати до Києва.

Мій чоловік Олександр залишався в Луганську до вересня. Але бойові дії тиждень за тижнем руйнували все, що ми створили. Спочатку прилетіло просто в завод, а одне з влучань спричино пожежу в цехах. Пізніше мародери виламали всі двері підприємства та розграбували абсолютно все. Залишилася повноцінна розруха.

Читайте також: «Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

Думаю, «Аеромеху» дісталося найбільше, оскільки наші потужності були розташовані на околиці Луганська, неподалік міста Лутугине. Саме звідти заходили російські танки та інша військова техніка.  Ми не встигли вивезти жодного обладнання, забрали тільки сервер та накопичувач з документами й кресленнями. Тобто всю інтелектуальну власність. 

Самостійно відновлювали роботу з нуля 

Безумовно, ми сумнівалися, чи варто починати все заново саме тут, на Луганщині. Але через брак фінансів орендувати приміщення в обласному центрі іншого регіону ми не могли. Тож виїхали до Кремінної.

Протягом жовтня-листопада ми з чоловіком почали шукати приміщення для оренди. Тоді в Кремінній було багато закинутих цехів, відтак вирішили відновити виробництво на колишньому заводі «Хімавтоматика». 

Попри війну та повне знищення заводу ми продовжували отримувати нові запити на сепаратори. Аграрії потребували нашого обладнання, та й ми розуміли, що від «Аеромеху» залежить врожайність і якість насіння. Тож у грудні 2014 року почали перезапуск заводу. Усе з нуля: приміщення, пошук обладнання, закупівля необхідних матеріалів тощо.

зварювальник

Чоловіку довелося працювати в дві зміни, він самостійно крутив болти, сам зварював і фарбував сепаратори. Нам довелося власноруч пройти всі етапи виробництва, аби згодом навчати цьому нових працівників.

Вже навесні 2015 року ми перереєстрували підприємство у Кремінній. Того самого року подалися на гранти: хотіли придбати верстат для плазмової різки та гнуття металу. Звісно, на нашому шляху було багато труднощів. Але ми бачили ціль, розуміли її важливість, а отже, не зважали на перешкоди.

За вісім років нам вдалося сформувати чудову команду з професійних фахівців цеху, зварювальників, токарів, верстатників та офісних робітників. Це люди, які приходили на наше підприємство та захоплювалися роботою. Ми не зважали на вік спеціалістів: радо приймали і студентів, і людей пенсійного віку. Кожного, хто прагнув розвиватися. До лютого 2022 року на заводі «Аеромех» працювали 70 фахівців.

Ми вийшли на стрімкий розвиток, будували нові плани та ставили перед собою амбітні мрії. За наступні п’ять років хотіли збільшити виробництво вп’ятеро, розширити команду та налагодити експорт до нових країн. Але всі наші мрії знову зруйнувала війна.

комерційна директорка «Аеромех»
Комерційна директорка заводу «Аеромех» Ірина Чорнобай.

Цьогоріч ми вже знали, як евакуювати підприємство

Ми не вірили у повномасштабний наступ. Здавалося, що наші позиції добре укріплені, довкола було багато українських військових. Тому ми були переконані, що маємо потужну лінію оборону. Але ворог зайшов через Харківщину. Якщо чесно, ми навіть не припускали, що війна буде настільки страшною. 

Обстріли почалися о п’ятій ранку. Усе ніби повторювалося за сценарієм 2014 року. Я зібрала дітей, спакувала речі та виїхала до Ужгорода. Олександр знову залишився вдома. Покидати домівку вдруге – ще важче, до цього неможливо підготуватися. Ми втратили наш дім у 2014 році, а цьогоріч були вимушені покинути будинок у Кремінній.

завод «Аеромех» у Кремінній
Завод «Аеромех» у Кремінній напередодні повномасштабного торгнення.

Однак попередній досвід підказав, що робити з підприємством. Ще в перший день великої війни миприїхали на завод та запропонували евакуювати і виробництво, і працівників. Зібрали всі важливі документи, однак вивезти важке обладнання вже було неможливо.

Упродовж перших тижнів в місті були сильні обстріли. Жоден перевізник не погоджувався їхати вантажівкою до Кремінної. Зрештою частину техніки вдалося евакуювати власними силами, завантаживши її в мікроавтобус. Ми вивезли речі першочергової необхідності – зварювальний апарат та деякі двигуни на основні моделі сепараторів.

Але це всього один мікроавтобус, а для евакуації всіх наших потужностей необхідно бодай десять вантажівок. Та вивозити обладнання було справді небезпечно. Кремінна опинилася під повною окупацією росіян 18 квітня. І того самого місяці наш завод повністю розбомбили й розграбували. Так нам довелося знову починати все з нуля.

Нас кликали до ЄС, але ми залишаємося вдома

Завод «Аеромех» експортує 60-70% обладнання до 60 країн світу. З початку повномасштабної війни наші дилери з різних країн Європи пропонували евакуювати виробництво до них. Але попри всі труднощі ми не захотіли виїжджати з України. Я вважаю так: виїхати ми завжди можемо, але потрібно спробувати відновитися у своїй країні. До того ж, ми звикли працювати в Україні.

Опинившись у безпеці, ми розмістили у фейсбуці оголошення про пошук приміщення для відновлення виробництва. Було багато відгуків, люди справді хотіли нам допомогти, надсилали адреси з різними варіантами. Утім ми шукали не просто порожнє приміщення, а місце з бодай якимось обладнанням для металообробки. Тому обрали локацію в селі Єрки, що на Черкащині. Тут знайшлося все те, чого ми потребували. Але, звісно, є свої нюанси. 

сепаратори «Аеромех»
Відправка сепараторів до Австрії.

З нами виїхали також працівники із сім’ями – це і бухгалтерія, і менеджери, і зварювальники, і верстатники. Зараз ми всі проживаємо у Єрках. Сьогодні у нас працюють приблизно 17 фахівців, але нових людей поки що не набираємо.

Вже минув місяць, відколи ми створили перший сепаратор на новому місці. Звісно, поки що не беремось за таку кількість замовлень, як колись у Кремінній. Але черга на наше обладнання розписана на два місяці вперед.

Наразі шукаємо нове, зручніше приміщення на зиму, адже працювати зі старими вікнами та дахом, що протікає, буде доволі складно. Тож хочемо знайти нову локацію неподалік Черкаської області. Поблизу є місто Ватутіне, там про нас знають та готові допомогти з переїздом.

Ми працюємо на аграрному фронті 

За 20 років ми продали величезну кількість сепараторів. І, напевно, наша ключова заслуга полягає в тому, що середня врожайність по всій країні з 2001 року відчутно зросла. 

Тому ми продовжуємо робити свою справу та працювати на аграрному фронті. Технологія «Аеромех» повинна жити, і ми відновлюємо її вже вдруге. 

Скільки це все буде тривати –  не спрогнозуємо. Але коли визволять Кремінну, ми неодмінно повернемося. Наразі ми всі не вдома, нам всім складно і морально, і фізично. Уся наша команда винаймає житло, тому умови тут не домашні. Утім зараз складно щось планувати – живемо одним днем. 

команда «Аеромех»

Єдине, що не змінилося за цей час, – це наші цінності та переконання. Важливо завжди залишатися людьми, допомагати одне одному, особливо – в складних ситуаціях. 

Читати далі

Шопочитати

Суспільство4 години тому

Шкарпетки, які об’єднують. Знищена окупантами Рубіжанська панчішна мануфактура відновлює роботу у Львові

За 25 років роботи Рубіжанська панчішна мануфактура стала абсолютним лідером в Україні та поступово почала...

Суспільство8 години тому

«Надійний тил має рятувати економіку». Як Хотинська громада стала фортецею для релокованого бізнесу

Попри невеликі розміри Хотинська громада, що в Чернівецькій області, прийняла вже шість релокованих підприємств. Більшість...

Суспільство1 день тому

Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Сидіти склавши руки – це не про них. Держслужбовці разом із громадськими організаціями займались відновленням...

NewСхід4 дні тому

«Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них...