Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми не селяни, не землероби. Ми – нація воїнів», – парамедикиня «Госпітальєрів» Катерина Галушка

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Катерина Галушка – парамедикиня, яка вже три роки рятує життя українських бійців. Її історія почалася ще в студентські часи, а продовжується у розпал російсько-української війни. Вторгнення не лише додало їй роботи, а й забрало найцінніше – коханого хлопця, який загинув під час спроби деблокувати Маріуполь. Це змушує дівчину продовжувати боротьбу, адже вона вірить: Антон не хотів би, аби українці здавалися.

Про порятунок першого пораненого, гендерні стереотипи, врятоване життя окупанта та знищення російської імперії Катерина Галушка розповіла в інтерв’ю ШоТам.

Катерина Галушка

Комунікаційниця, парамедикиня батальйону «Госпітальєри» на псевдо «ООН»

Захоплювалася історією і боялася крові

Я з дитинства захоплювалася історією, після школи вступила на історичний факультет Київського національного університету й була в захваті від навчання. А вже на третьому курсі почала долучатися до роботи міжнародних організацій.

У майбутньому мріяла працювати не лише в Україні, а й за кордоном. А для цього необхідно було відповідати певним умовам, серед яких – профільна освіта, тобто «Державна безпека». Я не хотіла змінювати факультет, але це був вимушений крок заради майбутньої мрії.

А ще я ніколи не була фанаткою медицини, і точно не думала про те, аби стати лікаркою. Ба більше, я боялася крові й ледь не втрачала свідомість від самих лише світлин із пораненими. Проте в студентські роки я була дуже соціальною людиною і, напевно, саме завдяки цьому потрапила до Волонтерської сотні Доброволя. Це громадська організація, що працює при Київському військовому шпиталі.

Так я почала періодично приходити туди та працювати з пораненими. Здебільшого це були люди з ампутаціями, які перебували на реабілітації після операцій. Періодично спілкувалася з військовими, ми обговорювали війну, говорили про подальші плани, країну тощо.

Катерина Галушка, парамедик

Фронт потребував парамедиків, тож я не вагалася

Після цих розмов та власних роздумів почала питати себе: а що я зробила для того, аби наблизити перемогу своєї країни? Стала шукати різні варіанти. Спочатку ледь не підписала контракт з Національною гвардією, згодом замислювалася над службою у Збройних силах України. Але всюди мені пропонували посаду діловода – людини, яка просто сидить десь у штабі. А мене це зовсім не цікавило.

На мій запит зрештою відповів Всесвіт, надіславши рекламу вишколу від «Госпітальєрів». Там обіцяли максимально наближену до справжніх бойових умов практику. Я почитала й подумала: а чому б і ні?

Після семиденного вишколу я зрозуміла, що в країні існує величезна потреба у парамедиках та медиках на передовій. Майбутні ротації лише підтвердили мої думки: на передовій справді бракує евакуаційних екіпажів. Власне, так я й залишилася в «Госпітальєрах». 

Коли вперше побачила пораненого, на мій подив, тримала себе в руках. Ну, кров, трішки м’яса, горілим смердить. Побратими з Госпітальєрів казали: «Ну, ти ж їси м’ясо? Курку коли купуєш, ти її розрізаєш, нормально до цього ставишся? Це грубо і цинічно, але перед тобою такий самий шматок м’яса, який треба обробити». Пізніше я звикла та адаптувалась до таких умов. 

За останні пів роки ми з командою врятували сотні людей, тож я вирішила: «Я – парамедикиня, і залишатимусь нею до самого кінця». Хоча іноді доводиться допомагати побратимам із ЗСУ з різними іншими завданнями, які не стосуються надання медичної допомоги.

парамедик Катерина Галушка

«Народи дитину й не страждай дурнею»

Спочатку я не казала своїм батькам, що їжджу на ротації. Та поступово почала вводити їх у курс справ. Я була переконана, що вони відреагують нормально, адже і мама, і тато захоплюються українськими військовими. Але вийшло дещо навпаки.

«Тобі що, робити нічого?», «Кому ти хочеш щось довести?», «А крім тебе це ніхто не може зробити?», «Та який ти медик? Ти ж нічого не вмієш, нічого не знаєш». Це було дуже неприємно, ми багато сварилися. Щоразу перед ротацією я обирала уникати цієї теми, адже розуміла, що на мене чекає шквал критики. 

Безумовно, на мене це вплинуло. У перші роки служби було дуже складно морально. Хотілося отримувати більше підтримки, якихось теплих слів. Аби рідні просто сказали: «Катю, ти молодець. Ти все робиш правильно». Натомість мені радили народити дитину та не страждати дурнею.

Після 24 лютого батьки були переконані, що я залишатимусь на цивільній роботі, які також пов’язана із ЗСУ. Але я сказала прямо: їду на схід. Підтримку від рідних я нарешті відчула після чергової ротації, коли поверталася до Києва через Полтавщину. Ми заїхали до батьків, і один з побратимів запитав у батька, як він реагує на те, що його донька – командирка групи парамедиків. Тоді я вперше почула, що він мною пишається. Згодом це сказала й мама. 

Команда госпітальєрів

Нас готували до можливого вторгнення

Напередодні 24 лютого лютого військові розділилися на три табори. Одні казали, що жодної повномасштабної війни не буде, мовляв, це просто інформаційно-психологічне нагнітання. Інші думали, що буде ескалація конфлікту, однак лише на Луганщині та Донеччині. І була Яна Зінкевич (командирка «Госпітальєрів», – ред), яка разом із іншими бійцями казала, що рано чи пізно повномасштабне вторгнення все ж розпочнеться. А тому нас до цього готували. 

Я належала до тих, хто вірив у загострення безпосередньо на сході країни. Проте всередині щось підказувало: «Не будь такою наївною. Якщо вони захочуть піти з Білорусі – вони підуть». Це були мої роздуми, а публічно я завжди реагувала на ризик вторгнення скептично.

23 лютого я якраз отримала нову амуніцію, форму і вирішила зібрати все це в наплічники. Як виявилося, зробила це дуже вчасно. З наступного дня й десь до квітня я не могла тверезо усвідомити, що триває повномасштабна війна.

Госпітальєрка Катерина Галушка

Сіла, закурила і подумала: «Що, бл*ть, відбувається?»

Намагаюсь відтворити в своїй голові 24 лютого, але це ніби дуже дивний сон, який ти наче пам’ятаєш, але його елементи водночас здаються чимось нереальним.

О 5:40 мене розбудила посестра, яка живе на Позняках, і запитала: «Ти ж не спиш, правда? Підйом, у Києві лунають вибухи». Я встигла лише перепитати, чи це не чергові салюти, як почула: «Ти не зрозуміла. Нам оголосили війну». Крізь сон я відреагувала доволі скептично, адже війну нам оголосили ще вісім років тому. Але цього разу вона була вже практично в столиці.

Перший час ще не могла усвідомити, що відбувається. Згодом розблокувала телефон і побачила повідомлення від свого хлопця: «Будь готовою, почалося». Усе стало на свої місця. За день до цього ми спілкувалися по відеозв’язку й Антон постійно повторював, що відбувається щось дивне: постійні переміщення техніки, прильоти від «Градів».

Читайте також: «Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Ще за кілька хвилин – почула за вікном гул літака. Я майже встигла подумки попрощатися із життям, та удару не було. Тож я взяла свої речі та пішла на роботу. Це цивільна робота, яка також пов’язана зі Збройними силами України. Сиділа, відстежувала інформацію, аналізувала й оперативно оприлюднювала. А ввечері вийшла на двір, закурила й сказала: «Що, бл*ять, відбувається?».

Маєш забирати пораненого, а над головою кружляє російський дрон

До 24-го лютого мої ротації минали здебільшого під Маріуполем. Я працювала на напрямках Широкине-Водяне-Лебединське. З початком повномасштабного вторгнення нас відправили під Київ – район Ірпеня, Бучі та Гостомеля. Коли північ деокупували, наша команда рушила на Авдіївський напрямок.

Раніше Авдіївка вважалася спокійним містом, у якому нічого не відбувається. Там було абсолютно не цікаво, але коли ми приїхали, там відбувався дурдом. По-перше, багато поранених, а по-друге, що не день – ризик прориву росіян. Відповідно, ти щодня живеш на валізах.

На одній з нещодавніх ротацій нас кинули між Авдіївкою і Пісками. Напевно, наразі це найекстримальніше і найнебезпечніше місце, у якому я була. Росіянам навіть вдалося тимчасово захопити Піски, але після допису Сергія Гнезділова (командир відділення в 21-му окремому мотопіхотному батальйоні «Сармат», – ред.) до нас надійшло підкріплення. Завдяки цьому ми повернули контроль над селищем.

Через кілька днів ситуація повторилася: росіяни знову зайшли в Піски, а згодом наші звільнили частину селища. Приблизно так все й відбувається постійно. Ти маєш їхати за пораненою людиною, але не можеш дістатися, бо над головою – російський дрон та обстріли.

парамедикиня Катерина

Випадково врятувала пораненого окупанта

Є люди, які стали парамедиками вже після повномасштабного вторгнення. І ті з них, кому вдалося потрапити до підрозділів Сил оборони, почали звертатися до мене в соцмережах, аби отримати пораду. Скажімо, яка форма бандажа краща, чи як скласти рюкзак. 

Якоїсь миті мені написала дівчинка: «Що робити, якщо у людини відкритий пневмоторакс, але немає оклюзивної наліпки?». Я відповіла, що варто бодай протерти рану від багнюки та крові й заліпити армованим скотчем. Через пів години ця дівчина написала вдруге: моя порада спрацювала.

Я була дещо шокована, адже й не думала, що вона використає скотч просто зараз. «У нас був один поранений, зараз все вже добре, стан стабільний», – я прочитала це й зраділа, адже моя порада допомогла врятувати людину. Утім згодом дівчина написала мені знову: «Ти й не уявляєш, чиє життя щойно врятувала». Виявилося, що йшлося про допомогу російському полоненому.

Доводиться звикати не до війни, а до її відсутності

У мене не бувало труднощів із адаптацією до війни. Напевно, значно складніше звикнути до періоду, коли цієї війни немає в моєму житті. А там, на фронті, ти до всього звикаєш. Тиждень-другий – і тебе вже не лякає, що десь вибухає, стріляє, хтось бігає. Єдине, що змінилося після 24-го лютого, – війна стала зовсім іншою. Усе відбувається значно жорстокіше, кожна подія – інтенсивніша, аніж впродовж попередніх років.

Усі хвилювання закінчуються після першого разу. Першої фосфорної бомби, першого обстрілу «Піонами», першої атаки російської авіації. Ти дивишся на це все й думаєш: «А, так воно як феєрверк виглядає». Або: «О, прикольно, а це наш літак чи ворожий?». 

Читайте також: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр

Власне, упродовж всіх ротацій я почувалася максимально комфортно. Мені там затишно, поруч – надзвичайно круті люди. А з вільним часом проблем не буває: мені завжди є, чим зайнятися. Це може прозвучати дуже дивно, проте мені дійсно добре там. На війні.

Крім того, наразі у нас не було ситуацій, коли моя група не встигала когось врятувати. На жаль, у моїх побратимів і посестер таке було, але мені пощастило. Якщо складна евакуація, тобто важкий поранений, то я роблю все, що можу, але пізніше думаю: «Що я могла не так зробити? Може, я мала зробити більше?» Радість приходить трішки згодом, коли дзвонять зі шпиталю і після первинних операцій кажуть, що все нормально, він живий. Лише тоді я заспокоююсь. 

парамедик надає допомогу

Страхи та боротьба з ними

Найбільше я боюсь не впоратися під час роботи та втратити свого пораненого, оскільки провина буде переслідувати мене до кінця життя. Також боюся втратити когось із близьких мені людей, бо знаю, як це. Самій померти взагалі не страшно, у тебе просто в якийсь момент вимкнеться світло, а ось жити з болем – це найгірше. 

Через страх не впоратися з пораненим я системно намагаюся доповнювати свої знання і щоразу впевнююсь, що роблю все правильно. Але я не можу подолати свій страх перед втратою близької людини, тому що це неможливо. Усі близькі – на війні, і ніхто завтра-післязавтра не повернеться до безпечного життя. 

Жінки так само зобов’язані працювати на перемогу

У військовій справі не повинно існувати гендерних розподілень – можливість служити має бути для всіх однаковою. Я медикиня, працюю разом із чоловіками. Однак бувають моменти, коли жінці справді не місце у певних військових сферах, наскільки самовпевненою й обізнаною вона не була б. Адже часто все залежить від фізичної витривалості. 

Я підтримую фемінізм, але знаю, що існують речі, які особисто мені не під силу. Скажімо, я не зможу взяти 30-ти кілограмовий снаряд і пронести його кілька кілометрів. Я не пробіжу 40 кілометрів, як це робить глибинна розвідка. Але водночас є жінки, які можуть з цим впоратися.

Так, я за рівні права, але не варто забувати, що й жінки мають той самий обов’язок, що й чоловіки. У Конституції чітко вказано, що кожен громадянин повинен захищати свою державу, незалежно від статі. Якщо можеш допомогти і не будеш заважати – йди, працюй. Я за всі роки жодного разу не відчувала до себе дискримінації. 

Катерина Галушка

Мій найідеальніший чоловік загинув під Маріуполем

Мені важко говорити про Антона, але я хочу, щоб якомога більше людей дізналися про нього. Я завжди захоплювалася його чесністю та відвертістю. Він ніколи не боявся називати речі своїми іменами та вмів визнати власну слабкість. Антон завжди був усміхненим, сповненим оптимізму – це ті речі, які по-справжньому захоплювали. Він настільки вмів мотивувати і надавати впевненості, що жодна людина в світі не була для мене такою надійною опорою. Кожна наша розмова закінчувалась однаково: «Я в тебе вірю! Ти сильна, розумна, у тебе все вийде!» 

Антон захоплювався музикою, писав пісні, грав на гітарі, вчився грі на фортепіано. У нього була мрія – купити синтезатор і грати на ньому на ротаціях. Він любив читати, захоплювався скандинавською та слов’янською міфологією, у нього навіть був позивний «Перун». 

А ще він часто говорив про смерть, здавалося, він часто був на межі. Можливо, саме це додавало йому впевненості. Якщо не сьогодні – то не завтра, якщо не завтра – то не післязавтра. Коли все розпочалося, їхній підрозділ почали швидко перекидати з Луганської області. З 24 лютого по 5 березня Антон бував на кількох напрямках поблизу Донеччини. Він загинув при спробі деблокувати Маріуполь. 

коханий Катерини

Він хотів би, аби ми продовжували боротьбу

У мене не виходить боротися зі своїм болем. Антон казав: «Я хочу жити. Але якщо й помру, то хочу померти зі зброєю в руках». Він неодноразово прощався з родиною впродовж служби. А це 9 років. Проте мене заспокоюють думки про те, що він загинув саме так, як хотів. Я точно знаю, що він хотів би, аби ми й далі боролися, продовжували його справу. 

А ще він дуже хотів після смерті потрапити у Вальгаллу. І якщо вірити, що вона існує, то в Антона зараз все добре. Кажуть, що час притуплює біль, але мені стає лише складніше. Коли я дивлюся, як ЗСУ звільняють нашу територію, думаю про те, що Антон вже ніколи цього не побачить. Ми здобудемо перемогу, за яку він боровся, але про яку також не дізнається. Від цього лише гіршає.

Відзнаки за службу – це доказ, що я все роблю правильно

У мене є дві відзнаки від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Мені їх видали «дистанційно», під час чергової ротації. Просто скинули фото, і я така: «Дякую! А ви могли дочекатися, коли я повернуся, й зробити мені сюрприз?!». Також маю нагороду від міністра оборони. Це відзнаки «За сприяння ЗСУ», «За самовіддану службу ЗСУ» та «За внесок у розбудову ЗСУ». 

Але «найцінніша» для мене – почесна грамота, яку видали півтора року тому. Ми в ЗСУ найбільше сміємося саме з цих грамот, тому що це дається людині, аби їй не було так образливо. А я її ще й отримала з нагоди Міжнародного жіночого дня. 

Мені завжди здається, що я роблю замало, або взагалі нічого не роблю. І ці почесні нагрудні знаки – вони ж видані не просто так. Напевно, це свідчення того, що я все ж роблю щось корисне. 

Хочу, аби росія припинила своє існування

Для того, аби росія від нас відчепилася, треба не просто вигнати окупантів з нашої території, а й переступити власні принципи. Якщо ми хочемо гарантувати безпеку нашій країні, нашим нащадкам, ми маємо докласти зусиль, щоб російська імперія припинила своє існування. 

Чому ми радіємо протестам у Дагестані? Бо ми хочемо, аби росія розпалася на маленькі частинки. Це єдина умова, яка гарантує, що ця країна не підніме голову через 50-100 років. Розпалася російська імперія – з’явився радянський союз, розпався союз – з’явилась росія, яка так само почала вести війни. Скільки московія існує – стільки вона воює. У них якась дурнувата ментальність. 

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Зараз росія – країна-гній, але вона має стати непотрібним формуванням на карті світу. Це єдина умова, яка гарантує безпеку Україні і абсолютній більшості інших країн. 

Зараз у нашій країні існують певні ідеологічні розбіжності, сварки, поділ на «зелебоб» і «порохоботів», але це – лише на словах. Насправді сьогодні всі максимально об’єднані, і це допомагає триматися. Я вважаю, що вклад тилу і люди, які об’єдналися попри свої розбіжності, – це те, що допомагає нам не лише тримати оборону, а й наступати. 

Катерина Галушка з побратимами

Ми – не селяни, ми – нація воїнів

Дуже сподіваюся, що ми не забудемо, якою ціною здобувалася ця перемога. Хочу, щоб на росіян ніхто не звертав увагу, тому що через 20 років відчувати до них злість і ненависть – це забагато емоцій для цих істот. 

Стільки біди вони зробили за часів російської імперії, радянського союзу, а ми їх все одно до 2014 року називали братами. Головне, щоб ця помилка більше не повторилася. 

І, звісно, після перемоги, попри всю допомогу заходу, потрібно пам’ятати, що сила весь час була у наших руках. Ми – не землероби, не селяни, ми – нація воїнів. 

Суспільство

У Чехії стартували навчання українських військових

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військовослужбовці почали курс навчання у Чехії під керівництвом місцевих інструкторів.

Про це повідомили у твітері чеських Збройних Сил.

Зазначається, що тренування проводять у військовому окрузі Лібава.

«Мета полягає в тому, щоб Збройні Сили України були здатні самостійно вести бойові дії та ефективно захищати свою територію та суверенітет. Ми робимо це і для нашого захисту», – розповіли чеські військові.

Передбачається, що до кінця наступного року відбудуться п’ять чотиритижневих курсів, які пройдуть 800 українських військових.

Також відомо, що чеські інструктори можуть брати участь у підготовці українських солдатів в інших країнах Євросоюзу, але їхня кількість не має перевищувати 55.

Читайте також: Замість імпорту з Китаю – наш крафт. Як харківський бренд TARLINI home популяризує українських майстрів

Відзначимо, що Чехія схвалила навчання українських військових минулого тижня.

Нагадаємо, у Британії показали, як українські військові повертаються з навчання.

Також ми повідомляли, що Укроборонпром та Міноборони Чехії створюють оборонний кластер.

Фото: twitter.com/ArmadaCR.

Читати далі

Суспільство

На Буковині відкрили соціальне кафе, де працює молодь з інвалідністю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Чернівецькій області у Мамаївській громаді відкрили соціальне кафе «Горнятко», де працює молодь з інвалідністю.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Мамаївської ОТГ.

Зазначається, що у соціальному кафе молодь може навчатися, відпочивати і працювати.

У дописі йдеться, що молодь щаслива від того, що їхня робота комусь потрібна, вони чудово відчувають настрій відвідувачів, вміють бути надзвичайно тактовними і ненав’язливими.

«Смаколики й усмішки ви отримаєте, якщо відвідаєте кафе “Горнятко”, яке знаходиться за адресою: смт Лужани, вул. Центральна, 47а», — йдеться у дописі.

Читайте також: «Евакуація – це двосторонній процес». Як Fight for Right допомагають людям з інвалідністю під час війни

Нагадаємо, у Запоріжжі відкрили першу в місті інклюзивну бібліотеку.

Окрім того, у Києві відновлюють роботу «соціального таксі» для перевезення людей з інвалідністю.

Також ШоТам розповідав, як перше в Україні інклюзивне ательє допомагає армії і переселенцям.

Фото: facebook.com/Mamayivskaotg.

Читати далі

Суспільство

Український «Щедрик» через 100 років знову прозвучав у Карнеґі-Гол у Нью-Йорку (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У неділю, 4 грудня, у Карнеґі-Гол у Нью-Йорку відбувся великий концерт Notes from Ukraine, де український хор виконав різдвяну пісню «Щедрик».

Так відзначили символічну дату — рівно 100 років тому у Нью-Йорку відбувся концерт Капели під керівництвом Олександра Кошиця, де вперше прозвучав «Щедрик», повідомили у Мінкульті.

Організатори вирішили відсвяткувати подію концертом та вшанувати людей, які вперше виконали «Щедрик» у Нью-Йорку — 4 грудня 1922 року.

Читайте також«Добрий вечір тобі, пане господарю». Як добре ти знаєш українські колядки? (ТЕСТ)

Програма концерту складалася із народних та сучасних хорових мелодій від українських та американських композиторів.

На концерті відбулася світова прем’єра нового твору американського композитора Тревора Вестона, який він написав на слова українського нобелівського лауреата Сергія Жадана.

Усі охочі зможуть переглянути концерт у записі за посиланням.

Про перше виконання «Щедрика» у Нью-Йорку

5 жовтня 1922 року «Щедрик» вперше прозвучав у Карнеґі-Гол, а у 1936 році народилась його англійська версія Carol of the Bells.

Після цього пісня почала швидко поширюватися на всіх континентах. Мелодію Carol of the Bells можна почути в таких фільмах, як «Гаррі Поттер» й «Один вдома».

Довідка 

«Щедрик» – українська мелодія, що стала символом різдвяних свят у всьому світі композитора Миколи Леонтовича. Найбільше її знають у англомовному варіанті – Carol of the bells. З простої народної фольклорної мелодії український композитор Микола Леонтович створив світовий шедевр.

Уперше «Щедрик» прозвучав у грудні 1916-го, а вже за кілька років став інструментом української дипломатії тих часів і звучав у кращих концертних залах Чехословаччини, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Німеччини, Польщі, Іспанії.

Нагадаємо, «Щедрика» показали на найбільшій у світі цифровій платформі для арт проекцій у Чикаго.

Раніше ми повідомляли, що з’явився сайт із дискографією української оперної діви Соломії Крушельницької.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі