«Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр

19-річна Оксана Рубаняк навчалася на вчителя, та давно відчувала тягу до військової служби. Вона була готова до повномасштабного вторгнення ще задовго до його початку. Напередодні великої війни дівчина працювала в міськраді, складала плани на майбутнє, мріяла –  як і мільйони українців. Та це все перервалося 24 лютого. Відтоді життя дівчини розділилося на «до» і «після».

Сьогодні Оксана пліч-о-пліч із побратимами палить окупантів із кулемета. І нічим не поступається чоловікам! За характер та витримку її прозвали  «сталевою жінкою» і вигадали псевдо – «Ксена».

Оксана Рубаняк

Позивний «Ксена». 19-річна кулеметниця 72-гої окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців

До повномасштабної війни – заступниця голови Молодіжної ради при комітеті Івано-Франківської міської ради, студентка

За освітою вчитель, на практиці – боєць

Я родом із мальовничого села Грамотне Верховинського району Івано-Франківської області. Там прожила до 15-річного віку. Родина у мене дружня, змалку плекала в мені цінності любові: до сімʼї, України та народу.

Після закінчення школи я вступила до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ ім. В. Стефаника. Після другого курсу почала навчатися в омріяному столичному університеті НПУ ім. М. Драгоманова та на військовій кафедрі ПНУ ім. В. Стефаника.

Я здобула освіту вчителя, але бачення змінилося. Зараз понад усе мене турбує доля країни та її майбутнє. І свою участь у ній сьогодні бачу виключно на військовій посаді. Адже воля не дається задарма – вона виборюється кровʼю і завзяттям.

Тож після школи я хотіла потрапити у військовий ліцей, але не вийшло. Проте згодом я вступила на військову кафедру місцевого вишу. Бо розуміла, що колись доведеться захищати Україну від ворога. Це усвідомлення було цілком логічним, зважаючи на історичну парадигму.

Воюю пліч-о-пліч із побратимами свого дядька

Період 2014 року я памʼятаю яскраво. Мій дядько Іван Рубаняк тоді пішов воювати в лавах одного з добровольчих батальйонів. На його долю випали найтяжчі бої тих років: Дебальцеве, Іловайськ, а також полон. Ніколи не забуду розповіді дядька. Хоча мені тоді було 11 років, я цілком розділяла його погляди як захисника, людини, яка любить свою державу.

Дядько вчив, що війна ніколи не стукає у двері. Ти сприймаєш її різко, але охололо. Перед тобою ворог, і його треба знищити. Хто прийде до тебе з мечем – від нього і загине. Ось єдина істина.

Для когось Іван Рубаняк – це невідома людина, але для мене він став прикладом. У 2014 році дядько працював на стабільній роботі, мав хороший дохід та жив розміреним життям. Але коли почалася війна, він ні на мить не замислювався над тим, аби жити далі, наче нічого не сталося. Війна прийшла, її не відвернути. І він як патріот став на захист Батьківщини.

Із деякими його побратимами я зараз воюю пліч-о-пліч. Життя дивна річ – зводить схожих. Зараз мій дядько теж воює, але в іншому підрозділі. Хвилюємося одне за одного, але стоїмо до кінця. Віримо, що скоро зустрінемось і святкуватимемо перемогу України над окупантами.

З кабінету міської ради – на фронт

До початку повномасштабного вторгнення я працювала в Івано-Франківській міській раді у Департаменті молодіжної політики та спорту. Ми саме створювали консультативно-дорадчий орган при органі місцевого самоврядування із представників молоді для консультування, розробки та реалізації молодіжної політики на місцях.

Під час установчих зборів мене обрали заступницею голови Молодіжної ради. Ми працювали над поданням Івано-Франківська на фінальний етап конкурсу «Молодіжна столиця України-2023». Організовували молодіжні, патріотичні заходи.

Також я є головою громадської організації «Армія змішаних бойових мистецтв». Ми проводили локальні та міжнародні змагання ММА серед молоді та військових. Останній масштабний захід був торік 24 серпня в Івано-Франківську. Тоді відбувся Міжнародний чемпіонат зі змішаних бойових мистецтв серед військовослужбовців ARMY MMA-3, що зібрав пів міста на видовищні бої учасників бойових дій АТО/ООС.

Після перемоги України над Росією ми плануємо провести більш масштабні заходи серед військовослужбовців, щоб вкотре довести, що наші бійці – найсильніші, найвідважніші та найвправніші в світі.

Бойового досвіду не мала, але знала теорію

Для мене повномасштабна війна була очевидною. Глибоко в душі я сподівалася, що вторгнення не відбудеться, але розум казав: «Цього не уникнути». Московія століттями хотіла закувати нас у ланцюги, і це бажання триває досі, як і наш супротив. Ми – нащадки князів Київської Русі. Нашими предками є козаки. У нас тече волелюбна кров. Як не скорилися століття тому, так і зараз боротимемося до кінця.

На військовій кафедрі я отримала теоретичні навички у військовій сфері, а практичні здобула вже в ЗСУ. Перед наступом Росії я працювала, планувала майбутнє, мріяла, як і мільйони українців.

Про початок вторгнення мене сповістила власниця квартири, яку я орендувала. Вона забігла в кімнату і прокричала: «Оксано, прокидайся! Почалася війна!». Спершу я подумала, що це сон, але згодом зрозуміла: ні, це реальність.

Відразу почала телефонувати рідним, друзям, колегам. Від сімʼї надходили ідеї виїхати за кордон, та я запевняла, що потрібна тут. Я була глибоко у цьому переконана.

Пішла воювати, бо хотіла жити у вільній державі 

Коли я переконалася, що з рідними все гаразд, почала думати, де можу бути корисною. На роботу того дня ми так і не вийшли, тому я зателефонувала Назарію Кішаку. Він тоді був радником міського голови з питань безпеки та правопорядку, а зараз – мій командир взводу.

Я розуміла, що допомога потрібна як ніколи. Так і сталося. Назарій почав формувати Добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади, до якого доєдналися приблизно двісті добровольців, серед яких і я.

Розуміння, що моє місце на фронті, приходило поступово. Спершу ТрО, потім ЗСУ. Коли мене питають, чому ти тут, на фронті, я відповідаю коротко: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Я хочу і борюся. Вірю, що ми поборемо ворога, виженемо його з української землі та ніколи не допустимо до наших терен.

Родина дізналась, що я на фронті, лише через кілька місяців

На фронт я вирушила з іншими учасниками Добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади №3. Ми разом вступили до новоутвореного підрозділу 72 ОМБр, стали основою кулеметного взводу.

Ми разом воюємо з першого дня, пліч-о-пліч, стали надійними друзями та підтримкою одне для одного. Вже не уявляю без них своїх буднів, такими вже рідними та близькими стали, ніби брати. Жартую, що у мене тепер пів сотні братів, хоча насправді їх значно більше.

Про те, що я на фронті, батьки дізналися десь через 2,5 місяці. Я не хотіла, аби вони турбувалися, нервувалися. Але коли це стало очевидним, то вони мене підтримали. Знають мій характер і переконання, розуміють, що по-іншому я б не вчинила.

Дядько відреагував спокійно. А як же інакше? Сам же подав приклад. Каже, що пишається мною, а я – ним. Насправді розумію, що рідним важко, вони хвилюються. Але підтримують, і це найважливіше. Бабуся Марія щоразу під час розмови каже, що молиться за наш підрозділ, моїх хлопців. І її молитви, як і тисячі вірян, нас оберігають. Я дуже вдячна їм за це.

Стала кулеметницею на рівні з чоловіками

Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72 ОМБр якраз були вільні посади у кулеметному взводі. Порадившись із хлопцями, ми спільно стали кулеметниками. Вчилися разом, набували практику.

Загалом я звикла до такої зброї одразу. Працювати з нею подобається, це легко. Кулемет призначений для враження кулями різних наземних, надводних і повітряних цілей. З нього можна знищити противника одним пострілом або чергою, що доволі зручно.

Основна робота кулеметника – вогнева підтримка особового складу з кулеметів. За кулеметом працює розрахунок із трьох людей: один заряджає, другий стріляє, третій наводить. Кожен елемент у цьому ланцюгу надважливий. Тільки злагоджена робота призводить до хорошого результату. На щастя, у моєму взводі хлопці дружні, тямовиті, працювати з ними – одне задоволення.

Але військова робота не обмежується посадою. За потреби я і діловод, і парамедик, і розвідник. Словом, універсальний солдат.

Сталевій жінці – сталеві квіти

Спершу моїх побратимів-чоловіків дуже дивувало, що вони будуть воювати пліч-о-пліч зі мною. Але це й не дивно, бо жінок значно менше у ЗСУ, ніж чоловіків. Єдиним логічним шляхом, аби завоювати повагу і підтримку серед побратимів, для мене була власна ініціатива і бажання. Інколи я сама просилася на те чи інше завдання. Робила все, що й інші. І не важливо, що ти дівчина.

Сама для себе сказала: «Прийшла воювати – воюй. Не чекай потурань. Ти така, як і всі». Такою зараз мене й бачать – рівною собі. Ми з побратимами разом пройшли чимало. З їхніх слів чула, що довіряють мені, пишаються і дивуються, що така маленька дівчина може бути такою жорсткою. Навіть подарували сталеву квітку зі словами «Сталевій жінці – сталеві квіти». І як їх після цього не любити?

Мій позивний теж придумали побратими. Довго думали, який би мені пасував. І тоді Олег Койляк («Берет») каже: «Будеш Ксеною, принцесою-воїном». І зараз кажуть, що не прогадали, бо відповідаю і за характером, і за вміннями. Хоча сама ніколи не бачила цього однойменного фільму.

За своє стоятимемо до останнього

Я відчуваю підтримку від побратимів. У нашому взводі лише у деяких військових був бойовий досвід до вторгнення. Ми вчилися разом, підказували одне одному, допомагали. Зараз кожен із нас – результат спільної роботи. І цей результат хороший.

Командир кулеметного взводу Назарій Кішак («Шериф») відразу налаштував роботу нашого колективу у правильне гирло. З його слів: «Наш взвод – не просто частина підрозділу ЗСУ. Ми сімʼя, єдині та неподільні. Разом стали на шлях військовослужбовців і разом воюватимемо до кінця. Брат за брата».

Пообіцяли перемогу батьку загиблого воїна

Найяскравіше запамʼятовуються речі, які трапляються вперше у житті. Перші обстріли, перший стрілковий бій, перша евакуація пораненого, перші ночі в окопах.

Пригадую, коли ми заїхали вперше у зону відповідальності нашого підрозділу, до нас підійшов чоловік зі слізьми на очах. Він радо вітав нас і просив захистити українську землю від ворога. Як виявилося, його 22-річний син загинув на війні.

Читайте також: «Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь

Ми пообіцяли чоловіку вигнати окупантів з України, і до кінця намагатимемося виконати сказане. Боляче усвідомлювати, що гинуть такі молоді люди, але вони борються за власну країну, волю та незалежність. Нашим ворогам не зрозуміти, як це, бо вони воюють за гроші.

Після перемоги займуся відновленням країни

Мене мотивують друзі, рідні, знайомі та, звісно, українці. Ми отримуємо колосальну підтримку від людей. Зокрема, це гуманітарна допомога: продукти, медикаменти, амуніція, підтримка словами та молитвами. Навіть звичайна розмова з незнайомцем, який підтримав тебе, дає розуміння, що ти не даремно на фронті.

Головна наша ціль – перемога. Задля цього ми з побратимами тут. Вигнати окупантів і відновити кордони незалежної України. Ми не вбивці, а захисники своїх прав, території та народу. Ми боремося за ідею, за відновлення власної держави. Нами керує єдина ціль, яку ми обовʼязково здійснимо. Мрію побачити Україну незалежною, могутньою та квітучою.

Планів після перемоги в мене багато. І вони теж неабияк мотивують воювати далі. Вони повʼязані з відбудовою країни, поверненням її до попереднього економічного рівня, а згодом – до ще кращого.

Українців закликаю не розчаровуватися, не опускати руки, як би далеко вони не були від рідного дому і як би важко їм не було. Зараз ми розкидані світом, але кожен із нас мріє про одне – перемогу та повернення до рідного дому. Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від батьківщини, варто допомагати Україні: донатами, дописами, пікетами. Війна триває й ще триватиме довгий час. Ми повинні бути готові до цього. Підтримуйте одне одного, бо в єдності – наша сила! Слава Україні!