Суспільство
«Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
19-річна Оксана Рубаняк навчалася на вчителя, та давно відчувала тягу до військової служби. Вона була готова до повномасштабного вторгнення ще задовго до його початку. Напередодні великої війни дівчина працювала в міськраді, складала плани на майбутнє, мріяла – як і мільйони українців. Та це все перервалося 24 лютого. Відтоді життя дівчини розділилося на «до» і «після».
Сьогодні Оксана пліч-о-пліч із побратимами палить окупантів із кулемета. І нічим не поступається чоловікам! За характер та витримку її прозвали «сталевою жінкою» і вигадали псевдо – «Ксена».
Оксана Рубаняк
Позивний «Ксена». 19-річна кулеметниця 72-гої окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців
До повномасштабної війни – заступниця голови Молодіжної ради при комітеті Івано-Франківської міської ради, студентка
За освітою вчитель, на практиці – боєць
Я родом із мальовничого села Грамотне Верховинського району Івано-Франківської області. Там прожила до 15-річного віку. Родина у мене дружня, змалку плекала в мені цінності любові: до сімʼї, України та народу.
Після закінчення школи я вступила до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ ім. В. Стефаника. Після другого курсу почала навчатися в омріяному столичному університеті НПУ ім. М. Драгоманова та на військовій кафедрі ПНУ ім. В. Стефаника.
Я здобула освіту вчителя, але бачення змінилося. Зараз понад усе мене турбує доля країни та її майбутнє. І свою участь у ній сьогодні бачу виключно на військовій посаді. Адже воля не дається задарма – вона виборюється кровʼю і завзяттям.
Тож після школи я хотіла потрапити у військовий ліцей, але не вийшло. Проте згодом я вступила на військову кафедру місцевого вишу. Бо розуміла, що колись доведеться захищати Україну від ворога. Це усвідомлення було цілком логічним, зважаючи на історичну парадигму.
Воюю пліч-о-пліч із побратимами свого дядька
Період 2014 року я памʼятаю яскраво. Мій дядько Іван Рубаняк тоді пішов воювати в лавах одного з добровольчих батальйонів. На його долю випали найтяжчі бої тих років: Дебальцеве, Іловайськ, а також полон. Ніколи не забуду розповіді дядька. Хоча мені тоді було 11 років, я цілком розділяла його погляди як захисника, людини, яка любить свою державу.
Дядько вчив, що війна ніколи не стукає у двері. Ти сприймаєш її різко, але охололо. Перед тобою ворог, і його треба знищити. Хто прийде до тебе з мечем – від нього і загине. Ось єдина істина.
Для когось Іван Рубаняк – це невідома людина, але для мене він став прикладом. У 2014 році дядько працював на стабільній роботі, мав хороший дохід та жив розміреним життям. Але коли почалася війна, він ні на мить не замислювався над тим, аби жити далі, наче нічого не сталося. Війна прийшла, її не відвернути. І він як патріот став на захист Батьківщини.
Із деякими його побратимами я зараз воюю пліч-о-пліч. Життя дивна річ – зводить схожих. Зараз мій дядько теж воює, але в іншому підрозділі. Хвилюємося одне за одного, але стоїмо до кінця. Віримо, що скоро зустрінемось і святкуватимемо перемогу України над окупантами.
З кабінету міської ради – на фронт
До початку повномасштабного вторгнення я працювала в Івано-Франківській міській раді у Департаменті молодіжної політики та спорту. Ми саме створювали консультативно-дорадчий орган при органі місцевого самоврядування із представників молоді для консультування, розробки та реалізації молодіжної політики на місцях.
Під час установчих зборів мене обрали заступницею голови Молодіжної ради. Ми працювали над поданням Івано-Франківська на фінальний етап конкурсу «Молодіжна столиця України-2023». Організовували молодіжні, патріотичні заходи.
Також я є головою громадської організації «Армія змішаних бойових мистецтв». Ми проводили локальні та міжнародні змагання ММА серед молоді та військових. Останній масштабний захід був торік 24 серпня в Івано-Франківську. Тоді відбувся Міжнародний чемпіонат зі змішаних бойових мистецтв серед військовослужбовців ARMY MMA-3, що зібрав пів міста на видовищні бої учасників бойових дій АТО/ООС.
Після перемоги України над Росією ми плануємо провести більш масштабні заходи серед військовослужбовців, щоб вкотре довести, що наші бійці – найсильніші, найвідважніші та найвправніші в світі.
Бойового досвіду не мала, але знала теорію
Для мене повномасштабна війна була очевидною. Глибоко в душі я сподівалася, що вторгнення не відбудеться, але розум казав: «Цього не уникнути». Московія століттями хотіла закувати нас у ланцюги, і це бажання триває досі, як і наш супротив. Ми – нащадки князів Київської Русі. Нашими предками є козаки. У нас тече волелюбна кров. Як не скорилися століття тому, так і зараз боротимемося до кінця.
На військовій кафедрі я отримала теоретичні навички у військовій сфері, а практичні здобула вже в ЗСУ. Перед наступом Росії я працювала, планувала майбутнє, мріяла, як і мільйони українців.
Про початок вторгнення мене сповістила власниця квартири, яку я орендувала. Вона забігла в кімнату і прокричала: «Оксано, прокидайся! Почалася війна!». Спершу я подумала, що це сон, але згодом зрозуміла: ні, це реальність.
Відразу почала телефонувати рідним, друзям, колегам. Від сімʼї надходили ідеї виїхати за кордон, та я запевняла, що потрібна тут. Я була глибоко у цьому переконана.
Пішла воювати, бо хотіла жити у вільній державі
Коли я переконалася, що з рідними все гаразд, почала думати, де можу бути корисною. На роботу того дня ми так і не вийшли, тому я зателефонувала Назарію Кішаку. Він тоді був радником міського голови з питань безпеки та правопорядку, а зараз – мій командир взводу.
Я розуміла, що допомога потрібна як ніколи. Так і сталося. Назарій почав формувати Добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади, до якого доєдналися приблизно двісті добровольців, серед яких і я.
Розуміння, що моє місце на фронті, приходило поступово. Спершу ТрО, потім ЗСУ. Коли мене питають, чому ти тут, на фронті, я відповідаю коротко: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Я хочу і борюся. Вірю, що ми поборемо ворога, виженемо його з української землі та ніколи не допустимо до наших терен.
Родина дізналась, що я на фронті, лише через кілька місяців
На фронт я вирушила з іншими учасниками Добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади №3. Ми разом вступили до новоутвореного підрозділу 72 ОМБр, стали основою кулеметного взводу.
Ми разом воюємо з першого дня, пліч-о-пліч, стали надійними друзями та підтримкою одне для одного. Вже не уявляю без них своїх буднів, такими вже рідними та близькими стали, ніби брати. Жартую, що у мене тепер пів сотні братів, хоча насправді їх значно більше.
Про те, що я на фронті, батьки дізналися десь через 2,5 місяці. Я не хотіла, аби вони турбувалися, нервувалися. Але коли це стало очевидним, то вони мене підтримали. Знають мій характер і переконання, розуміють, що по-іншому я б не вчинила.
Дядько відреагував спокійно. А як же інакше? Сам же подав приклад. Каже, що пишається мною, а я – ним. Насправді розумію, що рідним важко, вони хвилюються. Але підтримують, і це найважливіше. Бабуся Марія щоразу під час розмови каже, що молиться за наш підрозділ, моїх хлопців. І її молитви, як і тисячі вірян, нас оберігають. Я дуже вдячна їм за це.
Стала кулеметницею на рівні з чоловіками
Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72 ОМБр якраз були вільні посади у кулеметному взводі. Порадившись із хлопцями, ми спільно стали кулеметниками. Вчилися разом, набували практику.
Загалом я звикла до такої зброї одразу. Працювати з нею подобається, це легко. Кулемет призначений для враження кулями різних наземних, надводних і повітряних цілей. З нього можна знищити противника одним пострілом або чергою, що доволі зручно.
Основна робота кулеметника – вогнева підтримка особового складу з кулеметів. За кулеметом працює розрахунок із трьох людей: один заряджає, другий стріляє, третій наводить. Кожен елемент у цьому ланцюгу надважливий. Тільки злагоджена робота призводить до хорошого результату. На щастя, у моєму взводі хлопці дружні, тямовиті, працювати з ними – одне задоволення.
Але військова робота не обмежується посадою. За потреби я і діловод, і парамедик, і розвідник. Словом, універсальний солдат.
Сталевій жінці – сталеві квіти
Спершу моїх побратимів-чоловіків дуже дивувало, що вони будуть воювати пліч-о-пліч зі мною. Але це й не дивно, бо жінок значно менше у ЗСУ, ніж чоловіків. Єдиним логічним шляхом, аби завоювати повагу і підтримку серед побратимів, для мене була власна ініціатива і бажання. Інколи я сама просилася на те чи інше завдання. Робила все, що й інші. І не важливо, що ти дівчина.
Сама для себе сказала: «Прийшла воювати – воюй. Не чекай потурань. Ти така, як і всі». Такою зараз мене й бачать – рівною собі. Ми з побратимами разом пройшли чимало. З їхніх слів чула, що довіряють мені, пишаються і дивуються, що така маленька дівчина може бути такою жорсткою. Навіть подарували сталеву квітку зі словами «Сталевій жінці – сталеві квіти». І як їх після цього не любити?
Мій позивний теж придумали побратими. Довго думали, який би мені пасував. І тоді Олег Койляк («Берет») каже: «Будеш Ксеною, принцесою-воїном». І зараз кажуть, що не прогадали, бо відповідаю і за характером, і за вміннями. Хоча сама ніколи не бачила цього однойменного фільму.
За своє стоятимемо до останнього
Я відчуваю підтримку від побратимів. У нашому взводі лише у деяких військових був бойовий досвід до вторгнення. Ми вчилися разом, підказували одне одному, допомагали. Зараз кожен із нас – результат спільної роботи. І цей результат хороший.
Командир кулеметного взводу Назарій Кішак («Шериф») відразу налаштував роботу нашого колективу у правильне гирло. З його слів: «Наш взвод – не просто частина підрозділу ЗСУ. Ми сімʼя, єдині та неподільні. Разом стали на шлях військовослужбовців і разом воюватимемо до кінця. Брат за брата».
Пообіцяли перемогу батьку загиблого воїна
Найяскравіше запамʼятовуються речі, які трапляються вперше у житті. Перші обстріли, перший стрілковий бій, перша евакуація пораненого, перші ночі в окопах.
Пригадую, коли ми заїхали вперше у зону відповідальності нашого підрозділу, до нас підійшов чоловік зі слізьми на очах. Він радо вітав нас і просив захистити українську землю від ворога. Як виявилося, його 22-річний син загинув на війні.
Читайте також: «Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь
Ми пообіцяли чоловіку вигнати окупантів з України, і до кінця намагатимемося виконати сказане. Боляче усвідомлювати, що гинуть такі молоді люди, але вони борються за власну країну, волю та незалежність. Нашим ворогам не зрозуміти, як це, бо вони воюють за гроші.
Після перемоги займуся відновленням країни
Мене мотивують друзі, рідні, знайомі та, звісно, українці. Ми отримуємо колосальну підтримку від людей. Зокрема, це гуманітарна допомога: продукти, медикаменти, амуніція, підтримка словами та молитвами. Навіть звичайна розмова з незнайомцем, який підтримав тебе, дає розуміння, що ти не даремно на фронті.
Головна наша ціль – перемога. Задля цього ми з побратимами тут. Вигнати окупантів і відновити кордони незалежної України. Ми не вбивці, а захисники своїх прав, території та народу. Ми боремося за ідею, за відновлення власної держави. Нами керує єдина ціль, яку ми обовʼязково здійснимо. Мрію побачити Україну незалежною, могутньою та квітучою.
Планів після перемоги в мене багато. І вони теж неабияк мотивують воювати далі. Вони повʼязані з відбудовою країни, поверненням її до попереднього економічного рівня, а згодом – до ще кращого.
Українців закликаю не розчаровуватися, не опускати руки, як би далеко вони не були від рідного дому і як би важко їм не було. Зараз ми розкидані світом, але кожен із нас мріє про одне – перемогу та повернення до рідного дому. Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від батьківщини, варто допомагати Україні: донатами, дописами, пікетами. Війна триває й ще триватиме довгий час. Ми повинні бути готові до цього. Підтримуйте одне одного, бо в єдності – наша сила! Слава Україні!
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Молодята-волиняни Анна та Олег Клівчуки зібрали на своєму весілля 25 033 грн, 100 доларів та 50 євро на підтримку Збройних сил України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці волонтерського штабу «Ангар», якому і передали ці гроші.
«Замість того, щоб збирати на своє власне майбутнє, Олег та Аліна збирали на наше спільне майбутнє вільної країни. Дякуємо Олегу та Аліні, а також всім, хто задонатив на підтримку Сил оборони України!», – йдеться у дописі.
Усю зібрану суму спрямують на збір 100 FPV-дронів.
Читайте також: Як поєднується «Кадилак» і кози? Ця фермерка з Київщини робить крафтовий сир, береже своїх «дівчат» і руйнує стереотипи
Нагадаємо, молодята-переселенці одружились у Рівному за давніми поліськими традиціями.
Окрім того, у Чернівцях волонтери організували весілля військовому за 2 години.
Також ми розповідали, як молодята придбали пікап для ЗСУ за подаровані на весілля гроші.
Фото: facebook.com/ukraineangar.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Фермерка Анастасія Кириленко розвозить замовлення на особливій моделі «Кадилака» — таких у світі всього 2000. Люди дивуються: як поєднуються така машина й кози? Та все просто: Анастасія обожнює свою справу і хоче зруйнувати всі стереотипи про фермерів.
«Часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та безрадісного. Це не так!» — вважає Анастасія і своїм прикладом показує, якими можуть бути українські фермери.
Про перших кіз, евакуацію з села Блиставиця на Київщині й повернення до своїх «дівчат» Анастасія розповіла ШоТам.
«Ветеринарну операцію» провела в 10 років
У першому класі я завжди всім казала, що буду фермеркою. Я не зовсім розуміла, що це. У моєму дитячому уявленні фермер — це самодостатня, задоволена життям людина, якій всього вистачає і яка може ще й поділитися своїм благом з іншими людьми.
Я народилася й виросла в Сумах, з 13 років жила в приватному будинку. Тварин ми не тримали, але в бабусі з дідусем було своє господарство. Пам’ятаю, як бабуся вранці доїла козу Мілку такої ж породи, як тепер мої кози — зааненської. Доїла й давала мені горня теплого молока з пінкою — дуже приємні спогади.
Я не одразу обрала ветеринарний фах, хоч мій прадід був ветеринаром, а я завжди дуже любила тварин. Свою першу «ветеринарну операцію» я провела ще в 10 років. У нас була кішка, біля хвоста в неї було багато ковтунців, шерсть зім’ялася і збилася. Усі сміялися, а я сказала, що допоможу їй, бо вона сама цього не зможе зробити, тож зрізала ковтунці та звільнила кішку від страждань. За цей вчинок мені купили баунті — це була моя перша нагорода.
Я вчилася в хіміко-біологічному класі — все вело мене до професії лікаря. Але я зробила інакше — поїхала вчитися в Києві на економічному факультеті. Не можу сказати, що не бачила престижу у ветеринарному фаху, але мені здавалося, що економіст — це більш практично, і я зможу забезпечити себе. Тоді не було розуміння: якщо робиш те, що тобі подобається, можеш заробити і в 5 разів більше.
Але мені подобалося вчитися на економічному: я і захистила кандидатську, і викладала. Не скажу, що в попередньому житті я була незадоволена, проте саме тут, у козівництві, я знайшла рівновагу.
Перший сир і перші кози
Десь із 2017 року я займаюся зооволонтерством, рятую дуже багато собак. Саме ця любов до тварин і стала поштовхом, щоб задуматися над тим, чи правильно я взагалі живу і чому присвячую своє життя. Тварини — це найкращі, найчесніші, найщиріші друзі. Мабуть, з оцієї щирості, яку я від них відчуваю, все й почалося.
Після народження першого сина ми з чоловіком вирішили переїхати з Києва в область, у село Блиставиця, тож уже з 2019 року живемо тут.
Того ж року я вперше спробувала Бельпер Кнолле — маленький твердий козиний сир, і була надзвичайно вражена його смаком та ароматом. А ще більше тим, що його зробив мій друг власними руками з українського молока. Це для мене був взагалі інший світ — десь він існував, але мене в ньому не було.
Тож ми купили в друга кіз і почали потрошку їх ростити. Це був перший локдаун у 2020 році, а в мене вже було двоє синів, і я подумала, що непогано було б мати власних тварин, власне молочко — а з нього й кефір, і йогурт, і сир. Щоб були свіжі продукти для дітей. А тоді з хобі це переросло у справу життя.
Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене»
24 лютого ми прокинулись о 4 ранку, подивилися з чоловіком одне на одного й сказали: «Почалось». Я не хотіла виїжджати, але о 12 годині пролунав перший вибух, і в нас пропав інтернет та зв’язок. Ми не знали, що опинилися в самому епіцентрі подій (село, в якому живе сім’я, розташоване біля Гостомельського аеропорту — ред.).
Пам’ятаю, ми стояли на вулиці, і я казала: «Три дні — і все пройде. Я знаю, що не може бути по-іншому». Та вже 25 лютого чоловік розбудив мене, бо на вулицю заїхали танки — цього звуку я ніколи не забуду. Треба було їхати. Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене». Я не могла їх нікуди забрати. Накидала їм сіна, а сусід приглядав, поки нас не було.
Ми з двома синами виїхали до Польщі, а чоловік повернувся до Києва. У нашому селі була окупація, і ми не знали, що там відбувається. Я просила лише одного: щоб були живі люди й тварини. А 5 квітня гуляла в парку, відкрила телефон і побачила, що наше село звільнили. Це було найбільше щастя, бо можна вже було їхати додому. Для мене дім — моє місце сили, ніде я не можу себе так класно відчувати.
Тож збиралася повертатись, а чоловік написав, що наша Но́ра народила двох дівчат.
Я так летіла додому! Їхала цілий день, навіть не зупинялася. Перше, що я зробила вдома — відкрила козятник і подивилася на своїх «дівчат».
Але виявилося, що народила Леся, і не дівчат, а хлопчиків. Чоловік усе переплутав, але те, що вони живі й здорові — це найбільше щастя.
Я так бігла доїти їх зранку як ніколи до того. Це навчило мене цінувати те, що є, і розуміти, що зараз таке життя, що за секунду чи годину цього може не бути, тож вирішила не зупинятися. Зареєструвала ФОП, тепер плачу податки та хочу робити все більше й більше. Уже коли я повернулася, люди почали замовляти сир. Це було дуже приємно, я відчувала підтримку — це не про гроші, це про цінність.
Кіз у мене небагато — 4 дойних, 1 маленька, 1 цап. У мене є одна працівниця, яка допомагає і з козами, і в сироварні. Вона навчила мене доїти тварин і приглядати за ними. З нами вона вже чотири роки.
Зазвичай дою своїх дівчат сама двічі на день. Але роблю для себе вихідні, звісно — тоді віддаю кіз у руки помічниці. Та коли їду кудись відпочивати й рано не дою козу, то здається, що день уже йде не так. Це дуже дисциплінує: 365 днів на рік я на вулиці серед будь-якої погоди, і це прекрасно. Це і є життя.
Навчання в Україні та Швейцарії
Коли в мене з’явилися кози, я не вміла абсолютно нічого: ні доїти, ні правильно годувати, ні доглядати. Для мене це трохи було шоком. В інтернеті багато суперечливої інформації, а спеціалістів з великої та дрібної рогатої худоби було мало.
Тож для того, щоб закрити свої потреби, я вирішила піти навчатися в Немішаєвський агротехнічний коледж на фельдшера ветеринарної медицини. У 2023 році закінчила. Мені потрібне було середовище, люди, які знають більше, ніж я, а не просто диплом. Тож саме на навчанні я дізналася багато корисного. Це все для того, щоб стати кращою, сучасною, класною фермеркою і сироваркою. Щоб мої кози жили краще, а молоко було смачнішим.
Та я не зупиняюсь у пізнанні нового: цього року їздила у Швейцарію на навчання до української сироварки Тетяни Дядечко. Це допомогло вдосконалити рецепти, які використовувала до цього, і придумати щось нове.
Цього року також була в Італії, на сирному фестивалі в місті Бра. Поїхала, щоб перейняти досвід. А мій висновок такий: рецепти сиру всі однакові, але він виходить у кожного різний. Це як борщ — набір продуктів один, а страва в усіх особлива. І це нормально, кожен щось своє додає.
Жодний цапик, який тут народився, не був зарізаний
Я займаюся монопродуктом — це шевр, козиний кислоферментний сир. З цієї основи роблю й інші види сиру. Вигадала авторський рецепт намазки, також роблю сирні кульки в олії з в’яленими томатами. Методом спроб і помилок виводяться кращі рецепти.
Мене настільки захопило козівництво, що я навіть зараз не можу опритомніти. Мені дуже подобається бачити, як ростуть мої кози, як народжуються, живуть. Усе, що я роблю у фермерстві, я роблю для покращення рівня та якості життя тварин. Можливо, десь це суперечить економічним показникам, але я роблю так, щоб мені було з цим легко жити.
Жодне козеня, жоден цапик, який тут народився, не був зарізаний.
Я кожному знайшла новий дім у Харківській, Полтавській, Миколаївській чи Одеській області. Я знаю, де і як живе кожен з них. Це не просто тварина, це як моя дитина якоюсь мірою. Коли ти бачиш, як воно народжується, як росте, робить перші кроки, пробує нову їжу — це чудо.
А сир, мабуть, був другорядним, але тепер не менш важливим. Це мій спосіб турботи про людей, і я розумію свою відповідальність перед ними. Адже важливо мати гарну сировину, чисте та якісне молоко, і воно починається з утримання, годівлі, ветеринарного супроводу.
Моя філософія така — я не просто фермерка, а й просвітниця
Хочу руйнувати стереотипи про фермерів. Я, наприклад, деколи розвожу замовлення на своїй машині — «Кадилаку». Таких авто всього 2000 у світі, їх уже зняли з виробництва. Ми з чоловіком хотіли іншу машину, але, сівши в цю, я вже не змогла відмовитися від неї — люблю красиві речі. У ній я й сир привожу людям, буває, і зерно везу. Мені дуже подобається дивитися на обличчя людей, коли вони бачать, що доставка в нас теж люксова.
Адже часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та нежиттєрадісного. Це не так! Ми віримо у власний розквіт і плекаємо своє. Покажіть мені італійця, який не любить моцарелу. Їх немає! Покажіть мені швейцарця, який не буде розказувати про раклет чи бельпери.
У них є рух slow food: вони спочатку їдять місцеву продукцію, а вже потім, якщо не вистачить чогось, ідуть до інших фермерів. Цей рух є і в Україні, я також його популяризую. Не завжди результат моєї діяльності — це покупка моїх сирів. Якщо людина зацікавилася крафтом і навіть не зараз, а за якийсь час купить український крафтовий сир — теж потужний результат для мене.
Щодо козиного сиру є багато стереотипів: що він несмачний чи має неприємний запах. Та я доводжу, що все це не так.
Іноді кажу, що підробляю дитячим психологом, бо коли на ярмарках люди підходять пробувати козиний сир, то одразу міняються в обличчі.
Вони розповідають про травматичний досвід як бабуся змушувала пити молоко. Такий біль в очах! А я кажу: «Йдіть сюди, я вам зараз покажу меджик». Даю свій сир, людина куштує і каже, що запаху неприємного зовсім нема. Звісно!
Бо в мене все серйозно: є правильна гігієна та годівля. З квітня 2023 ми дотримуємося сформованих остаточно гігієнічних вимог, які затверджені Кабміном як один з кроків наближення до стандартів ЄС.
Я завжди розповідаю про користь сиру, що його можна їсти тим, у кого непереносимість лактози, бо молекула білка в ньому набагато менша, ніж у коров’ячому молоці. Моя філософія така: я не просто фермерка, а й просвітниця. Тож хочу виховати свого споживача, навчити, пояснити. Це не просто доїти козу й робити сир — це набагато більше.
Хочу зробити мультиферму: там будуть кури, качечки, молочні вівці й корівка
Чому сирне ательє? Знаєте, колись Агата Крісті казала, що всі її історії вона придумувала, коли їй було нудно і вона мила посуд. Так і в мене. Якось я мила підлогу й придумала, що наша справа має називатися саме «сирне ательє», бо це найкраще описує те, що ми робимо. Ательє — це про індивідуальність, про те, що можна «підігнати» під людину. Я можу змінити щось у сирі, дати іншу посипку, наприклад, щоб споживач був задоволений.
Здебільшого продаю сир через інстаграм, також є магазин в Ірпені з моєю продукцією. У планах співпраця з львівським магазином та однією великою мережею (якраз ведемо переговори).
Плани в мене грандіозні. Дуже хочу зробити мультиферму: там будуть і кури, і качечки, і молочні вівці, і, може, корівка маленька. Ми вже купили землю під ферму, і вже десь навесні будемо переїжджати й організовувати простір.
Мрію про будиночки, щоб туди приїжджали люди і могли відпочити від думок і галасу. Можна організувати і трудотерапію, бо є великий інтерес. Мені часто телефонують незнайомі люди і кажуть, що хочуть просто попрацювати у нас безкоштовно. Бо українці у стресі зараз і це складно переживати, постійно втрачати, жити в страху. Ми балансуємо між життям і смертю. Тож дати цю можливість — побути з твариною, погодувати її, попрацювати — це класний спосіб реабілітації. Отака моя мрія.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Міжнародний день волонтера Національний банк України презентував нову пам’ятну монету номіналом 5 гривень «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!».
Про це повідомила пресслужба НБУ.
Зазначається, що монета присвячена українським волонтерам, які донатять, організовують збори коштів, здобувають і доставляють техніку, спорядження, продукти, ліки, шукають і знаходять шляхи для вирішення найнагальніших потреб захисників та захисниць України.
Як виглядає монета
На аверсі змальовано стилізоване зображення рук під час плетіння маскувальної сітки, що символічно розкриває волонтерство як одну з багатьох форм допомоги та всебічної підтримки ЗСУ й усім, хто постраждав під час збройної агресії РФ, є втіленням сили і єдності нації в часи надважких випробувань.
Читайте також: «Викуплені верстати, богуславські килими і авто для сина-військового». Як майстриня тче і підтримує армію
На реверсі – стилізована карта України у вигляді маскувальної сітки як символу об’єднаної країни, що переплетена та згуртована задля досягнення спільної мети.
Монету номіналом 5 гривень виготовлено з нейзильберу, категорія якості карбування – «спеціальний анциркулейтед». Маса монети становить 16,5 г, діаметр – 35,0 мм. Гурт монети – рифлений, а тираж – до 50 тисяч штук.
Як придбати монету?
З 6 грудня придбати пам’ятну монету «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!» можна в інтернет-магазині нумізматичної продукції НБУ.
Крім того, монети поступово реалізовуватимуться і банками-дистриб’юторами.
Нагадаємо, Нацбанк випустив нову пам’ятну медаль, присвячену сержантам ЗСУ.
Окрім того, НБУ ввів у вільний обіг монету номіналом 10 грн, на якій зображений Антонівській міст.
Також Нацбанк випустив нову монету номіналом 10 грн із ЗРК Patriot.
Фото: Нацбанк.
