Три місяці працювала «сиреною», а потім вигоріла: як волонтерка запустила програму психологічної підтримки у громаді на Дніпропетровщині

Три місяці Альбіна Сільчук була «сиреною» своєї громади: вдень і вночі стежила за повітряними тривогами й будила людей повідомленнями. 

«Інколи я вже не розрізняла, день зараз чи ніч. Розуміла, що потроху “дах їде” від стресу», — пригадує волонтерка.

Емоційне вигорання змусило Альбіну пильніше придивитися й до односельців. Проблема виявилася спільною: психологічної підтримки потребували родини захисників, вимушені переселенці, освітяни, працівники соціальної сфери, волонтери.

Самих тренінгів чи консультацій психолога з міста вже було недостатньо — потрібен був комплексний підхід. Як Новопокровська громада пройшла шлях від волонтерських ініціатив до власної програми психосоціальної підтримки — Альбіна розповіла #ШОТАМ.

Альбіна Сільчук

голова ГО «Об’єднання громадян “Світочі”»

Три місяці працювала «сиреною» для своєї громади

Коли почалося повномасштабне вторгнення, паніка накрила всіх. І ми, як і всі, «гасили» її активною діяльністю. Я створила групи у Viber і Facebook, організовувала збори. 

Наша громадська організація «Об’єднання громадян “Світочі”» фактично переключилася на волонтерство. До громади приїжджало багато людей з Донецької та Харківської областей, їм потрібна була та чи інша допомога. Через нашу ГО ми отримували гуманітарну допомогу — продуктові набори, засоби гігієни тощо і роздавали тим, хто потребував. 

Зважаючи на нову реальність, ми внесли зміни до статуту нашої ГО й закріпили волонтерську діяльність як один із напрямків роботи. Одним із пріоритетів стала допомога захисникам. Для мене це було особливо важливо, адже мій чоловік теж пішов захищати країну.

Окрім волонтерства, я вела групу «Сирена Новопокровської громади». Річ у тім, що у нас немає звукового оповіщення, як у містах, тому я створила групу, щоб повідомляти жителів громади про початок і відбій тривоги. Пильнуючи сповіщення, я прокидалася по кілька разів на ніч. 

Від утоми перестала розрізняти день та ніч

Перші місяці — березень, квітень, травень — ми практично без перестанку щось готували, фасували, відправляли. Також я шукала різні благодійні організації, які могли б допомогти громаді, поширювала важливу інформацію у місцевих спільнотах. А вночі працювала «сиреною».

Вперше про свій стан я задумалася, коли членкинь нашої ГО запросили на захід про психологічне вигорання. 

Після завершення тренінгу організатори запропонували всім піти в басейн, відпочити, поплавати. А я не могла плавати, думала: «Як це я буду тут відпочивати, коли там людям погано, коли мій чоловік на війні?».

І водночас відчула страшенну фізичну та моральну втому: допомагаючи іншим, я повністю виснажила себе. І я така була не одна.

Психологи були лише у школах

Більшість членкинь нашої громадської організації паралельно з волонтерством мали ще й офіційну роботу — у сільській раді, будинку культури, школі, садочку. І всі ми були приблизно в одному стані.

Психологи були хіба що у школах, а дорослим звернутися не було до кого. Тож люди просто гуртувалися навколо різних занять. Хтось шив килимки для захисників, хтось збирався, щоб разом готувати закрутки. Начебто просто робота, але виходила така собі групова терапія: люди спілкувалися між собою, відчували зв’язок і підтримку.

Ми бачили, що це працює. Але тоді все це було інтуїтивно, без єдиної системи, фінансування та ясності, куди людині звертатися по фахову допомогу.

Від волонтерства — до Центру життєстійкості

У 2024 році наша громада стала учасницею пілотного проєкту Міністерства соціальної політики України зі створення спеціальних Центрів життєстійкості в територіальних громадах. Подати заявку на участь у програмі нам запропонувала селищна голова. Але виявилося, що нам ще багато чого потрібно допрацювати. Головною проблемою був брак у громаді відповідних фахівців. Для психолога були одні вимоги, для соціального менеджера — інші, для фахівця із соціальної роботи — треті.

Кілька місяців ми разом із селищною радою листувалися та узгоджували все з Міністерством. Зрештою нам погодили участь та всіх фахівців, і в Луговому з’явився Центр життєстійкості.

Спочатку я співпрацювала з командою простору лише як голова громадської організації. А згодом пройшла відповідне навчання і стала соціальною менеджеркою нашого Центру.

«А можна до вас прийти просто побалакати?»

Спочатку люди ставилися до Центру з упередженням, особливо старші мешканці громади.

«В мене все в порядку з головою, не треба мені ніяких психологів!» — казали вони. Тож звертатися по допомогу соромилися.

Та коли ми почали запрошувати на арттерапію та психологічні тренінги людей різного віку, вони поступово зрозуміли, навіщо потрібен Центр і яку допомогу тут можна отримати.

Бувало, мені телефонували й запитували: «А можна до вас прийти просто побалакати?», а я казала: «Авжеж, приходьте!». У нашому Центрі можна поговорити не лише з психологом, а й із соціальним працівником, соціальним менеджером, виговоритися, трохи розвантажитися.

Так поступово звернення по психологічну допомогу перестало бути чимось винятковим. А разом із цим ставало очевидно, що така послуга не може бути лише тимчасовим проєктом.

Фінансування тимчасове, а потреба — ні

Наш Центр життєстійкості був пілотним проєктом, тому його фінансування було нестабільним. Наприклад, минулого року ми працювали з лютого до кінця жовтня, а потім приблизно на місяць залишилися без фінансування.

Але ми вже не могли сказати громаді, яка лише повірила у фахову психологічну підтримку, що її більше не буде. 

Майже кожен із команди Центру ще десь працював, тож у цей період ми просто волонтерили. Чергували так, щоб хтось постійно був на місці.

Саме тоді зрозуміли: якщо чекати на черговий проєкт чи грант, система завжди залишатиметься тимчасовою. Потрібно було закріпити психологічну підтримку як окремий напрям роботи самої громади. Ми вже бачили, що це потрібно людям. Знали, що в інших громадах діють програми психосоціальної підтримки.

І зрозуміли: якщо офіційно затвердженої програми немає, то навіть після появи коштів у бюджеті їх не можна буде просто виділити на цей напрям. Ми поговорили із селищною головою. Вона нас підтримала, і ми почали працювати над програмою.

Спочатку запитали людей, яка допомога їм потрібна

У робочу групу увійшли представники нашої ГО, селищної ради, відділу соціального захисту населення та ветеранської політики. Але передусім ми хотіли зрозуміти, що саме потрібно людям.

Разом із психологом проводили фокус-групи та анкетування. Спілкувалися з дітьми, людьми старшого віку, переселенцями, родинами військовослужбовців, освітянами, підприємцями, безробітними та пенсіонерами. Зустрічі проходили у селищній раді, школах та інших місцях.

Усі опитування були анонімними й добровільними. Вони показали, що в громаді є високий рівень тривожності та емоційного виснаження і труднощі у спілкуванні з сім’єю. Люди також недостатньо знали про те, де і яку психологічну допомогу можуть отримати.

Фактично над нашою програмою працювали кілька сторін: громадська організація озвучила запит і знання про потреби людей, фахівці допомогли з методикою та змістом, а селищна рада — з юридичним оформленням та ухваленням документа.

Загалом розробка програми зайняла близько восьми місяців. Коли її врешті винесли на сесію, депутати підтримали документ без заперечень. Програму з охорони психічного здоров’я та психосоціальної підтримки населення у Новопокровській громаді на 2026–2028 роки затвердили.

Поки що окремого фінансування за Програмою немає. У нашій громаді немає великих підприємств, які приносили б значні податки, тому ми розуміємо: кошти можуть з’явитися не одразу.

Але для нас важливо, що Програма вже працює. Якщо з’явиться благодійник, інвестор чи можливість отримати державне фінансування, механізм запуску вже готовий.

Понад 1000 мешканців громади вже отримали підтримку

Водночас ми не чекаємо, поки програма наповниться коштами, а продовжуємо працювати з людьми. Проводимо зустрічі групи взаємопідтримки для родин військових, виїжджаємо до шкіл, садочків і закладів культури — туди, де можна зібрати людей, — та проводимо арттерапію й тренінги.

У Центрі надання соціальних послуг наш фахівець із соціальної роботи щотижня проводить заняття для літніх людей. А якщо кільком людям в одному селі потрібна консультація психолога, ми організовуємо виїзд. Домовляємося зі старостою чи директором школи, знаходимо місце для зустрічі — і психологиня приїжджає. 

Створили координаційну раду, до якої увійшли психологи закладів освіти та представники інших ГО. Це допомагає координувати зусилля й разом розвивати систему психологічної підтримки у громаді. А ще розробили «ментальні маршрути» — зручний довідник, де є вся інформація про сервіси психічного здоров’я, доступні для мешканців громади.

Завдяки спільним зусиллям психосоціальну підтримку вже отримали понад 1000 мешканців нашої громади. Тепер люди знають, куди звернутися по допомогу, а ми — як її надати.

Зміни варто починати ще до появи грошей

Наша історія адвокації показує, як проблема однієї людини може стати основою для системного рішення. Спочатку ми зіткнулися з нею самі, потім побачили, що вона стосується багатьох людей. Крок за кроком домоглися, щоб цю потребу врахували в політиці громади.

І якщо завтра з’явиться фінансування, у нас уже буде не просто ідея, а затверджена програма та чіткий план дій. Тому зміни варто починати ще до появи грошей. Треба шукати можливості, питати, радитися, звертатися до влади, до громадських організацій, фондів, державних програм.

Моя улюблена фраза — «відчиняються ті двері, у які стукають».

Більше про те, як громада впровадила програму та що це змінило для її мешканців — дивіться у відео:

Проєкт «ШоТам по Адвокації: всеукраїнська кампанія з підвищення громадської обізнаності та просування практик відкритого врядування в громадах України» реалізується ГО «Криголам» в межах проєкту «Фенікс: Сила спільнот», що виконується Фондом Східна Європа за підтримки Європейського Союзу.