«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.