Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Суспільство

Український режисер презентував стрічку “Ми, наші улюбленці та війна” на Doc Kyiv Fest

Опубліковано

Перший документальний фільм Антона Птушкіна “Ми, наші улюбленці та війна” вперше був показаний під час урочистої церемонії відкриття триденного фестивалю документального кіно Doc Kyiv Fest.

Про це повідомляє Детектор Медіа.

фото: Ірина Семенюта

Про фільм

“Ми вирішили розповісти про тварин, бо ми шукали кут, під яким можна було б показати війну так, щоб було цікаво дивитись іноземцям. Це насправді дуже прагматичний підхід. Було літо 2022 року – Буча вже відбулася. На жаль, смертю людини вже було нікого здивувати на заході. А тварини – це тема, яка може торкнути серця”, – розповідає режисер.

Фільм створювався для західної аудиторії, тому в стрічці велика кількість людей говорить англійською. Фільм уже придбав найбільший мовник Америки – PBS.

Читати також: “Doc Kyiv Fest”: в Україні стартував фестиваль документального кіно

Партнери фільму

Створювалася стрічка у співпраці з канадською компанією Yap Films. За словами Птушкіна, представники цієї компанії знайшли його за допомогою великої української діаспори в Канаді. Yap Films зацікавив його англомовний ютуб-канал, на якому в той час останнє відео було присвячено псу Патрону.

Нагадаємо, що оголошені переможці премії Jager Music Awards 2024.

Також ми повідомляли, що Укрпошта випустить марку, присвячену оборонцям Чернігова.

Фото: Ірина Семенюта

Читати далі

Суспільство

Укрпошта випустить марку, присвячену оборонцям Чернігова

Опубліковано

“Укрпошта” анонсувала перепродаж поштового блоку “Міста героїв” на честь Чернігівщини, до якого ввійшли чотири марки. Це вже сьомий випуск серії.

Про це повідомляє поштовий маркет.

Історія Міста героя

Понад місяць, від 24 лютого 2022 року, ворог намагався окупувати територію Чернігівської області, щоб якомога ближче підступитися до столиці. Попри небезпеку, місцеві мешканці чинили активний спротив: облаштовували штучні перешкоди для просування ворожої техніки на дорогах, відстежували її рух та передавали інформацію Збройним Силам України, тобто робили усе, аби оборонці стримали наступ.

Українські військові відчайдушно боролися за кожен метр рідної землі та вже до 3 квітня 2022 року витіснили російського агресора з усієї території області. Зі звільненням спокій не повернувся до краю, адже близькість кордону з рф дозволяє ворогу здійснювати постійні ракетні атаки, націлені на населені пункти регіону. 

Читати також: Укрзалізниця запустила оновлені електропоїзди: яким маршрутом курсуватимуть

Але це не стало на заваді активному відновленню після російської навали. Чернігівщина вистояла та відбудовується, а її жителі, за свою активну боротьбу, заслуговують на найщирішу повагу.

Про марку

Поштовий випуск, що є продовженням серії «Міста Герої», присвячено Чернігову, Ніжину, с. Ягідному, с. Семенівці. Ескізи розроблені креативною агенцією I AM IDEA.

Тираж блоку – 150 000, а вартість – 120 гривень.

Передзамовити марки можна за посиланням.

Нагадаємо, що в Україні випробували сенсорну технологію пошуку мін з дронів.

Читати далі

Суспільство

«Люди квасять огірки, а я — лопухи». Це сімейна гончарна майстерня на Прикарпатті, де виготовляють посуд з відбитками рослин

Опубліковано

«Сама собі керамістка» — так називає себе Лілія з Франківщини у власному блозі в Instagram, де її читають майже 70 000 підписників. У дописах блогу — різнокольорові горнятка й тарілки з лавандою, виліпленими пташками чи у вигляді лимонів — суцільне естетичне задоволення. «Ці яскраві горнятка ніби наповнені життям і легкістю», — ділиться майстриня. А ще в блозі час від часу з’являється пані Орися — матір Лілії. У свої 70 ця багатодітна мама й бабуся вміло стоїть на голові та допомагає дочці створювати посуд. 

Leaf Ceramics — це не лише естетичний блог з різнокольоровим посудом ручної роботи. Це сімейна справа багатодітної родини, яка забезпечує та допомагає проявити свою творчість. Історія сімейної майстерні — в новому матеріалі на ШоТам.

Ідея створити майстерню виникла в декреті

Лілія Шкреметка — мама чотирьох дітей, що живе в селі Чернятин на Прикарпатті. За фахом жінка — інженерка-землевпорядниця. Вона працювала в цій сфері 5 років, але в декреті вирішила робити те, що дуже подобається. Так 8 років тому Лілія спробувала працювати з глиною, навчилася створювати вироби з відео в інтернеті, а потім деякий час працювала в майстерні кераміки в районному центрі. А у 2018 Лілія з чоловіком наважилися створити власну майстерню зі створення кераміки. 

Подружжя придбало піч, аби випалювати керамічні вироби при високих температурах. Лілія каже, що тоді дуже підтримала її мама Орися, яка повернулася з заробітків і допомогла з коштами для старту. До повномасштабного вторгнення керамічну масу для виробів замовляли від Слов’янського керамічного заводу, який продавав її за доступними цінами. Зараз усі заготовки купують за кордоном, зокрема, в Німеччині. 

Щодня в пошуках ідеальних рослин для крафтового посуду

Лілія отримує готові керамічні брикети, які вже готові до ліпки. З мокрої глини виліплює виріб, який сохне тиждень, аби волога повністю випарувалася. Далі відбувається лощення та шліфування, а після цього — перший випал виробу в печі. Наприкінці Лілія займається глазуруванням — наносить на вироби поливу, і тому вони стають різнокольоровими. 

Керамічна тарілка з відбитками рослин від бренду. Фото надала Лілія

У середньому виріб виготовляють три тижні — тоді відбувається ліпка, підсушення, випали. Лілія каже, що створення виробів — це тривалий та клопіткий процес, який потребує терплячості й уважності: «На самому натхненні в такій справі далеко не заїдеш».

Родзинкою бренду є те, що Лілія протягом усього року, навіть взимку відтискає на виробах справжні рослини: «Люди взимку квасять огірки, а я — лопухи»

Процес відтискання рослин на майбутній тарілці. Фото з соцмереж бренду Leaf Ceramics

Першими виготовили горнятка й тарілки. «Коли тільки почали роботу та відбили перші рослини, то постійно хотіла пробувати ще й думала, що б то ще таке створити. З часом я вже зрозуміла, яка рослина може відбитися добре, а яка ні. Я завжди шукаю ідеальні для себе рослини за формою та товщиною», — розповідає майстриня.

Яскравий посуд, що наповнений життям

Лілії дуже подобається, коли в майстерні вдається створити щось нове. Наприклад, нещодавно зʼявилася нова серія акварельних горняток, які дуже подобаються клієнтам, адже їх часто замовляють. Ідею Лілія підгледіла в іноземних керамістів, але каже, що ці горнята — особливі, бо в них є і втілення власних ідей. 

Серія горняток з патріотичною символікою від бренду Leaf Ceramics. Фото надала Лілія

А ще майстрині дуже подобаються горнятка у вигляді апельсинів і лимонів. «Ця кольорова серія мені дуже подобається, бо ці яскраві горнята ніби наповнені життям і легкістю», — каже жінка.

Хітом серед клієнтів є горнята з лавандою та пташками, які регулярно замовляють протягом трьох років. Майстриня обожнює маленькі теплі деталі, тому вручну виліплює пташок чи бджілок. Найбільше клієнтів — з Києва та Львова, але замовляють посуд і з-за кордону. Лілія також має магазин на міжнародній платформі хендмейд-виробів Etsy.

Керамічні горнятка з лавандою та пташками, які протягом трьох років замовляють клієнти. Фото надала Лілія

Кожен у сім’ї робить щось для майстерні 

«До роботи я надихаюся іншими людьми та виробами, а також природою, тому де б я не була, завжди дивлюся під ноги та шукаю цікаві рослини. Іноді клієнти самі рекомендують, що б вони хотіли придбати, а ще підписники пишуть свої ідеї. Тому задуми для виробів є завжди, з цим ніколи не буває проблем», — каже майстриня.

Лілія розповідає, що майстерня забезпечує всю сім’ю — це можливість розвивати власну справу та добре заробляти в селі. Жінка створює вироби, її чоловік-відеограф фотографує їх для соцмереж і створює контент. Сестра Лілії — таргетологиня, тому просуває кераміку в соцмережах. «Можна робити багато гарних виробів, але якщо їх ніхто не побачить, то користі немає. Тому соціальні мережі та реклама дуже важливі у власному бізнесі», — переконує майстриня.

Мама Лілії пані Орися допомагає жінці в майстерні. Фото надала Лілія

Дуже допомагає й пані Орися, яка також виготовляє посуд у майстерні та допомагає з найменшою дитиною, коли Лілія працює. У свої 70 років жінка заряджає до життя, а у вільний час любить постояти на голові. «Вона енергійна та життєрадісна. Я набираюся від неї оптимізму для життя», — каже Лілія.

МІж дочкою та матір’ю сильний зв’язок і взаємопідтримка. А ще Лілія також є мамою чотирьох дітей, як і пані Орися. Жартома керамістка називає свою маму «бабусею», та й ще солідною, адже жінка вже має десять онуків. 

Лілія з матір’ю, яка надихає її своєю енергією до життя. Фото надала Лілія 

Сімейна майстерня — як п’ята дитина

Лілія каже, що в житті все насправді не так, як в Instagram. Поєднувати материнство й роботу в майстерні складно, проте її у всьому підтримують найближчі люди. Майстриня каже, що пишається тим, як попри пандемію та повномасштабне вторгнення їм вдалося зберегти сімейну справу. 

Тарілки з відбитими рослинами. Фото надала Лілія

«Я дуже довго думала про те, чи створювати цю майстерню, але тепер вона для мене як ще одна дитина, яку я розвиваю та доглядаю. Тут я проявляю свою творчість і те, що є в моєму внутрішньому світі. 

Я дуже хочу, щоб завершилася війна, і мої діти жили в щасливій сім’ї, щасливій країні. І щоб все було так, як має бути. Знаю, що працюватиму багато й старанно, тому з того обов’язково буде результат», — підсумовує Лілія Шкреметка.

Читати далі