Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Наш залізний генерал. 11 фактів-запитань про Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного (ТЕСТ)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Головнокомандувачу ЗСУ Валерію Залужному – 49. За ці роки він встиг побудувати еталонну військову кар’єру та стати справді бойовим генералом. Українці та побратими захоплюються його щирістю та простотою, а окупанти – здригаються навіть прізвища.

ШоТам зібрав 11 найцікавіших фактів-запитань про залізного генерала, ефективність та професійність якого визнав весь світ.

0%

Ким Валерій Залужний мріяв стати в дитинстві?

Правильно! Неправильно!

Так, захоплення військовою справою з’явилося у Залужного ще з дитинства. Воно й не дивно – він народився в родині військовослужбовців і виріс у військовому гарнізоні. Тому й ніде, крім армії, працювати навіть і не мріяв. Навіть сьогодні Головнокомандувач зізнається, що нічого не любить роботи так само сильно, як служити.

Головнокомандувач ЗСУ закінчив кілька військових вишів, однак має й цивільну освіту. Вгадаєте яку?

Правильно! Неправильно!

Саме так, у 2020 році Валерій Залужний став магістром міжнародних відносин у Острозькій академії.

Яка бригада стала першою в кар’єрі Залужного?

Правильно! Неправильно!

Після завершення вишу в Одесі Залужного призначали першим заступником командира 24-ї окремої механізованої бригади на Львівщині. На цій посаді майбутній Головнокомандувач ЗСУ успішно проходив службу впродовж двох із половиною років. У 2009 році його призначили командиром 51-ї окремої механізованої бригади.

Залужний – перший головнокомандувач Збройних сил України, який…

Правильно! Неправильно!

Валерій Залужний – перший головнокомандувач Збройних сил України, який ніколи не служив у радянській армії. Усе доволі просто: він закінчив військовий виш у 1997 році, коли СРСР вже розвалився. Натомість генерал поважає молодь і не є прихильником військових радянських традицій. І так, Орден Богдана Хмельницького й сторінка у фейсбуці у Залужного також є.

Українські офіцери вважають Залужного одним з … генералів української армії. Яке слово пропущено?

Правильно! Неправильно!

Напевно, Залужного без вагань можна віднести й до найбільш чесних та сучасних генералів в історії української армії. Однак найчастіше його називають одним із найвідкритіших генералів, який розуміє проблеми солдатів та молодших офіцерів і «не вважає, що зірочки на погонах – привід бути пихатим». Бойовий у дійсності, а не на папері: так висловився один із офіцерів в коментарі виданню «Радіо Свобода».

До повномасштабного вторгнення РФ Залужний вважав, що новий етап війни..

Правильно! Неправильно!

Влітку 2021 року, коли Залужного представили на посаду Головнокомандувача ЗСУ, він одразу сказав, що нам необхідно готуватися до нового етапу агресії. Ось, що говорив Залужний у вересні 2021 року: «Загроза повномасштабної агресії є, була й буде далі. Наше завдання як ЗСУ – не чекати манни небесної, ми маємо до цього готуватися. І ми для цього все робимо».

Яке улюблене місто Залужного?

Правильно! Неправильно!

Поза службою Залужний обожнює подорожувати Україною, і його улюблене місто – Чернігів. У дитинстві він навіть мріяв оселитися там. Ось, як Головнокомандувач розповідає про це в одному з інтерв’ю: «Скільки пам'ятаю своє дитинство, літо і трохи зим проходили там. Я настільки був закоханий у це місто, що навіть мріяв дорослим жити над Десною. Але, оскільки військовий, дуже довго в Чернігові не був».

А як щодо соцмереж? Так-так, у Валерія Залужного є фаворит!

Правильно! Неправильно!

Так, саме інстаграм! Після напруженого робочого дня «залізний генерал» полюбляє заглянути в цю соцмережу, аби трохи відволіктися та розвантажити голову. І його улюблений контент – це… котики!

Якщо ми вже заговорили про котиків. На цьому графіті Залужного зобразили в новому амплуа. Вгадаєте місто?

Правильно! Неправильно!

Де ще можна знайти стільки котів, як не в Одесі? Це робота проєкту LBWS CAT, завдяки якому в місті з’явилися десятки патріотичних графіті з котиками. І Залужний – серед них.

В одному з інтерв’ю Залужний зізнався, що має власні червоні лінії. Яка головна з них?

Правильно! Неправильно!

Найбільше Залужний ненавидить саме несправедливість. Ось, як це пояснює сам генерал: «Не люблю, коли щось відбувається неправильно. Якщо люди при нормальному відношенні роблять не так, як треба, а кардинально навпаки, намагаючись нашкодити справі, то тут мене зупинити неможливо. Буду йти до кінця».

Чим мріє займатися Залужний після виходу на пенсію?

Правильно! Неправильно!

Після завершення військової кар’єри Залужний мріє стати викладачем, як сам каже – «тихим і спокійним». А ще бажано, аби це була школа в якомусь віддаленому містечку. Навіщо? Щоб можна було водити дітей у походи! Адже український генерал просто обожнює дітей.

Наш залізний генерал. 11 фактів-запитань про Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного (ТЕСТ)
Йой, здається, вам час погортати біографію Валерія Залужного. Адже це людина, яка з кожним днем наближає нашу перемогу та зменшує кількість окупантів на українській землі. Поділіться цим тестом із друзями, нехай якомога більше людей дізнаються про нашого залізного генерала!
Непоганий результат! Схоже, ви вже цікавилися біографією Головнокомандувача ЗСУ. Поділіться цим тестом із друзями, нехай якомога більше людей дізнаються про нашого залізного генерала!
Вау! Здається, ми знайшли найщирішого фаната(-ку) Валерія Залужного! Чудовий результат! Поділіться цим тестом із друзями, аби якомога більше людей дізналися про нашого залізного генерала!

Поділіться своїми результатами:

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі

Суспільство

Переселенець із Слов’янська став квіткарем та вигадав букет для перемоги (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Він покинув своє місто, лише коли оголосили загальну евакуацію. Переїхав до Житомира й почав радувати місцевих живими квітами.

Олександр Мороз – вимушений переселенець зі Слов’янська. Його місто одним з перших зазнало ударів смертоносного залізяччя.

Більше місяця Олександр з родиною жив під обстрілами.

«5 квітня ми зібралися, адже оголосили про загальну евакуацію громадян з Донецької області, і ми виїхали. Дуже складно було добиратися. Добиралися кілька діб, були великі затори на блокпостах, виїжджало дуже багато людей», – розповідає Олександр Мороз.

І ось 2 місяці родина Морозів проживає в Житомирі. Тут облаштувалися в приватному будинку на околиці міста.

Якось Олександр захотів подарувати дружині квіти, та біля дому продавали лиш декоративні. Так у чоловіка з’явилася ідея для бізнесу.

«Немає даної продукції, не представлена в такому широкому асортименті, тому вирішив торгувати квітами й декоративними садовими фігурами, рослинами. Це все вітчизняного виробництва, тому таким чином ми підтримуємо рідне місто, рідну країну, продаючи наші товари», – каже квіткар Олександр Мороз.

Квіти й фігури для саду продає на ринках або напроти помешкання. Допомагає місцевим облаштовувати клумби поруч з будинками.

Саме тут, на Житомирщині, квіткар почав вивчати українську мову. Олександр навіть придумав, з яких квітів зробить букет до перемоги.

«Він такий же гарний, як наша країна, такий же світлий, такий же сонячний і такий же радісний, як наші люди!», – розповідає квіткар Олександр Мороз.

Дивіться відео: Волонтери з Прилісненської громади долають тисячі кілометрів, щоб привезти їжу й амуніцію у «гарячі точки»

Читати далі