Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

До війни Владислав Кривошеєв робив усе, аби не потрапити в армію. А ще захоплювався автівками, перегонами та займався блогерством. Так тривало до 24 лютого – допоки російські ракети не долетіли до рідного Франківська.

Відтоді життя Владислава докорінно змінилося. Хлопець, який радів непридатності до служби, став добровольцем та захищає країну пліч-о-пліч із вітчимом. 26-річний воїн пережив кілька контузій, врятував побратимів, вивівши їх із зони обстрілу, та прагне воювати й надалі – допоки Україна не позбудеться російської навали.

Робив усе, щоб не потрапити в армію

Я родом з Івано-Франківська, там прожив все життя й просто обожнюю це місто. Можливо, це звучить кумедно, але в дитинстві я мріяв стати таксистом. У  майбутньому так і сталося: я два роки підпрацьовував у таксі.

До війни займався всім, що було повʼязано з автомобілями та автоспортом. Зокрема, не зовсім легальними перегонами, які ми дуже хотіли легалізувати. Керував великим і відомим автоклубом gp.club.if. А завдяки роботі в бізнес-перевезеннях об’їздив половину країни. У цьому й був мій напрям як блогера – знімав про автомобілі у перемішку з буденним життям та подорожами.

Коли розпочалися події на Майдані у 2013 році, я брав активну участь у локальних заходах. Тоді все моє оточення було дуже проукраїнським та проєвропейським. Ми з друзями вже тоді розуміли, що ЄС – це процвітання, розквіт для України, зростання економіки та гарне майбутнє. Тому ще першокурсником я багато пікетував, ходив до Білого дому в Івано-Франківську.

Та в 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, я не придав цьому належного значення. Напевно, через юний вік просто не усвідомлював всієї серйозності подій. 

А взагалі я б ніколи не подумав, що колись долучусь до лав Збройних сил України. Адже до великої війни робив усе, аби не потрапити до армії. Система армії була частково «совковою» – недосконалою та несучасною. Я був непридатним до служби, та й не хотів служити.

Перші ракети почув, заправляючи авто

Я до кінця не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Не міг усвідомити, що Путін наважиться напасти на Україну – достатньо сильну державу, яка може дати йому потужну відсіч. Але, як бачимо, я помилився.

До вторгнення я жив звичайним життям, працював на роботі, планував втілити давню мрію – відкрити кавʼярню. До війни ніяк не готувався. Коли прилетіли перші ракети, я був на заправці перед виїздом з області. Стояв і пив каву, нічого не підозрюючи. Почув вибухи та зрозумів, що почалося.

Глибоко всередині я сподівався, що це не війна. І все ж у перші хвилини зателефонував мамі та сказав, аби вона не панікувала. Заправив повний бак і набрав керівника. Він скасував роботу на той день, а згодом – і на всі наступні.

Йти на фронт було страшно, та я наважився

У перші дні великої війни я взявся активно волонтерити. У цьому допомогла моя велика авдиторія в Instagram. Я почав збирати інформацію від своїх друзів, які у перші ж дні долучилися до лав ЗСУ та ТрО. Цікавився, що їм потрібно, складав списки необхідного та просив про допомогу підписників. Найнеобхіднішими тоді були спальні мішки, каремати й продукти. На власному авто я їздив містом та областю, збирав усе, пакував та відвозив до частин.

До 2022 року жодного бойового досвіду у мене не було. І все ж, коли почалася війна, я зрозумів, що маю стати на захист батьківщини. Чесно кажучи, я не одразу наважився рватись у бій, адже було трохи страшно. Та й автомат у руках я не вмів тримати. Але згодом зрозумів: хочу докластися до нашої перемоги.

Усією компанією добровольців, які зібралися в Івано-Франківську, ми вирішили офіційно вступити до лав ЗСУ. Тоді у 72-й бригаді якраз формувався новий батальйон. Із нашого кістяка сформували кулеметний взвод. Ми пройшли бойове злагодження і згодом вирушили на фронт – у Донецьку область.

Став прикладом для вітчима

Родина була не в захваті від мого рішення, бо сильно хвилювалася. Але вони бачили моє прагнення захищати Україну і розуміли, що я не зможу сидіти, склавши руки й вдаючи, ніби нічого не відбувається.

Через моє рішення вступити до лав ЗСУ я розлучився з дівчиною. Між нами почалися сильні суперечки. Вона вмовляла мене не йти на фронт, не підтримувала моє рішення. Тому я вирішив розірвати з нею. Вже потім зрозумів, що вчинив дуже жорстоко, адже вона просто сильно хвилювалася за мене. Наразі ми час від часу запитуємо одне в одного, чи все гаразд. Але такого спілкування, як раніше, між нами, певно, вже не буде.

Певною мірою мій вчинок щодо вступу до лав ЗСУ став прикладом для моєї сімʼї. Мама дуже мене підтримує зараз. А ось вітчим спочатку поставився до мого рішення негативно. Взагалі у нас із ним стосунки були не дуже. І все ж, певно, я став прикладом і для нього. Бо якоїсь миті він написав мені, чи можна мобілізуватися в нашу бригади. А ми якраз доукомплектовували свій взвод. Тепер ми служимо разом із вітчимом.

Працюю з кулеметом і відповідаю за звʼязок

Те, що я став кулеметником, – випадковість. Але я анітрохи про це не шкодую. З кулеметом відбувається дуже багато роботи під час бою – від знешкодження ворожої піхоти та легкоброньованої техніки до прикриття побратимів. Але в кулемета є один мінус – він дуже важкий.

Також я відповідаю за звʼязок та всіляку електроніку у нашому взводі. Дуже важливо під час виконання бойових завдань бути на звʼязку між кожною позицією. Це основа злагодженої й оперативної роботи всього підрозділу. Зарядити, прошити, розподілити рації – це все на мені. Також іноді відповідаю за тепловізори та інтернет.

Читайте також: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр

Зараз у взводі ми всі – одна велика родина. Усі, в кого більше досвіду, завжди ним діляться та допомагають іншим. Серед нас лише одиниці мали бойовий досвід до великої війни. Тому ми всі вчимося разом, і часто доводиться робити це безпосередньо на полі бою.

Найбільше мені запамʼяталося перше бойове завдання. Це день, коли розумієш: навчання вже позаду й будь-якої миті ти можеш загинути. Відчуття були різні, було реально страшно. Але в нас дуже крутий колектив, і ми завжди одне одного підбадьорюємо й тримаємося на позитиві.

Контузія не завадила рятувати поранених

Перша моя контузія сталася ще 5 серпня. Враження, мʼяко кажучи, так собі. Я втрачав свідомість, але не припиняв евакуацію поранених побратимів, оскільки не міг на той момент їх залишити.

Вдруге це трапилося нещодавно. Ми з побратимами стояли на позиції, коли розпочався наступ окупантів. Тримали позицію до кінця, до останнього патрона. Використавши все, почали відходити до наших. Тримаючи оборону, ми змістилися, в цей момент у наші спини летіли кулі від автоматів, кулеметів, танків та мін, працювала «вертушка». Черговий снаряд прилетів у декількох метрах. Нас контузило.

Ми добігли до своїх. Тоді я поставив собі за мету вивести нашу групу до точки евакуації. Я знав дорогу, і це була не перша моя контузія, а отже, я розумів, як тримати себе при тямі. На лінії оборони ми почали виводити «трьохсотих» на власний страх і ризик. Ніхто не був впевненим, що ми залишимося живими.

Не знаю, як так сталося, але я почав керувати нашим відходом, направляти групу. Розповідав, де краще сховатися, де спуститися в яму, де зупинитися тощо. Я постійно оглядався, перевіряв, чи всі в нормі. Намагався правильно спланувати наш відступ до точки евакуації. Від лінії фронту ми пройшли приблизно три кілометри. Там на нас чекав автомобіль. Я сів в авто й лише там зміг трохи видихнути та розслабитися. Пощастило, що все добре закінчилося.

Після перемоги відкрию омріяну кавʼярню

Воювати далі мене мотивують мої рідні, батьки та любов до своєї країни. Я хочу бачити Україну вільною, незалежною та квітучою. Країною з непереможною армією, яка будь-якої миті зможе втримати навалу загарбників. І за цим я хочу спостерігати на пляжі в Криму. Бачу також нашу державу однією з ключових у Європі. Потенціал в України дуже великий – залишилося тільки прогнати окупантів.

Головна моя ціль наразі – одужати та продовжувати вчитися, ставати міцнішим, звільняти кожен сантиметр української землі поруч зі своїми побратимами.

Після перемоги я планую нарешті відкрити омріяну кавʼярню. На 100% упевнений, що зроблю це. Раніше багато вагався, але коли почалася війна, то цінності сильно змінилися. Я перестав відкладати щось на завтра, відмовляти собі у чомусь, бо жити потрібно прямо зараз.

Не буду казати, що перемога вже близько, але точно не за горами. Ми робимо все, що в наших силах, щоб цей день настав якнайшвидше. Любіть Україну, не забувайте кидати копійку на ЗСУ, тому що кожна гривня грає дуже важливу роль. Придбаний дрон може навести артилерію на ворожий танк, а куплений автомобіль – вивезти поранених.