Об’єднання«Культурний десант» презентує пісню «До побачення», присвячену українським героям, які назавжди в строю. Автором пісні є Мирослав Кувалдін — військовослужбовець, музикант, резидент «Культурного десанту».
Про це повідомляють представники об’єднання.
Про автора та пісню «До побачення»
У цивільному житті Кувалдін — відомий музикант, автор пісень, лідер гурту «The ВЙО». Із початком повномасштабного вторгнення він вступив до лав ЗСУ, із позивним «Джонич» воював у складі 69 батальйону 101 бригади ТРО. Згодом приєднався до «Культурного десанту» й тепер виступає перед бійцями на різних ділянках фронту.
Автор розповідає, що пісня «До побачення» народилася з потреби знайти зцілення:
«Збройні сили — це велика родина, і тому втрата кожного побратима відгукується в душі, наче втрата найближчого родича. З цим важко жити. Важко знайти слова, які могли б полегшити цей тягар. Ми лише мовчимо. Хвилина мовчання стає єдиним способом вшанувати загиблих».
Мирослав додає: навіть у цьому мовчанні голоси загиблих продовжують лунати у твоїй голові, їхні слова не зникають, а обличчя стоять перед очима. Це залишається з тобою назавжди.
«Для мене вона стала способом прийняти втрати», — говорить автор композиції.
«Культурний десант» — об’єднання військовослужбовців творчих та креативних професій, зусилля яких спрямовані на покращення морально-психологічного стану війська за допомогою інструментів культури. На різних напрямках фронту постійно працюють кілька мобільних творчих груп. Також дві групи артистів виступають для поранених бійців в шпиталях, реабілітаційних і навчальних центрах ЗСУ і окремо підсилює цю роботу «Оркестр 59».
Щомісяця відбувається близько 200 виступів для бійців Сил оборони. Серед учасників «Культурного десанту» — відомі українські артисти з бойовим досвідом. Також об’єднання співпрацює із цивільними артистами та митцями.
Нагадаємо, що «Культурний десант» випустив кліп до Дня ДШВ (ВІДЕО).
Літературна критикиня та книжкова оглядачка Олена Лисенко впевнена: класика може бути захопливою та несподіваною. Тому в цій добірці для ШоТам спробує зруйнувати поширений міф про те, що класична література — це лише складні для сприйняття тексти чи нудні історії, які нас змушували читати у школі.
Ці три романи — шанс подивитися на класику по-новому: як на джерело задоволення та інтелектуальної насолоди від несподіваних сюжетних поворотів і блискучої мови авторів. Ідеї, персонажі та почуття, які можна знайти в цих книжках, резонують з нашою реальністю, тому ці твори і вважають класикою.
«Невеличка драма» Валерʼяна Підмогильного
Фото: видавництво Vivat
Це книжка, яку Олена радить літературним неофітам й одразу інтригує — тут відбувається ого-го, яка драма. Адже закоханість, особливо перша — це дуже сильні почуття, що межують з юнацьким максималізмом.
Валерʼян Підмогильний добрий відомий завдяки культовому роману «Місто», проте для багатьох дослідників і читачів «Невеличка драма» — набагато яскравіший і глибший твір, адже він занурюється в людську психологію та досліджує її.
Сюжет розгортається в Києві часів НЕПу (нова економічна політика, впроваджена з 1921 року — прим.ред) в будинку Марти Висоцької. Молода й перспективна дівчина розпочинає карʼєру, сама знімає житло, мріє про нове пальто і палке кохання. До неї в гості заходять двоє залицяльників: радикальний пролетар і поламаний життям романтик. Проте життя головної героїні змінюється, коли разом з романтиком до неї приходить Юрій Славенко — між Мартою та Юрієм починає жевріти щось більше, ніж товариська ввічливість.
Цінність цієї книжки полягає не лише в чудовій любовній історії, а й у вмінні автора працювати з характерами персонажів. Підмогильний — творець інтелектуальних, урбаністичних романів. Його герої не виглядають, як маріонетки чи паперові фігурки — вони повнокровні та самостійні, з великим спектром почуттів. Екзистенційні пошуки Валерʼяна Підмогильного виливаються в глибокі міркування героїв, суперечки й інтелектуальні бесіди.
«Доктор Серафікус» Домонтовича
Фото: видавництво Vivat
Роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» може відштовхнути своєю філософською назвою, але сам текст читається легко та приємно.
Домонтович пише про той самий Київ 20-х років минулого століття. Його герой — професор Василь Комаха, який живе своє буденне й не дуже цікаве життя. Він ходить на роботу, спілкується з дівчинкою Ірцею та іноді бачиться з колишнім другом Корвином. Саме Корвин називає професора Серафікусом, натякаючи на його позаземність, відлюдькуватість і дивакуватість.
В один літній день Корвин знайомиться на київському пляжі з Вер Ельснер. Він намагається почати з нею стосунки (Вер одружена) та знайомить з Василем Комахою. Тоді починається найцікавіше: як земна жінка може побудувати стосунки з серафічним чоловіком? Чи довго вони зможуть терпіти одне одного?
Домонтович прибрав кілька фінальних розділів роману та видав першу частину з натяком, що колись буде й друга. Цього, на жаль, не сталося, і роман існував у незавершеному вигляді багато років. У 2024 році «Доктор Серафікус» вийшов повністю — з тими розділами, які обрізав автор. Може він планував змінити фінал? Ми цього ніколи не дізнаємося.
Проте можемо побачити, як В. Домонтович описував романтичні стосунки двох чоловіків. Спойлер — як і будь-які інші стосунки, проте помічати в тексті квір-натяки дуже цікаво.
«Майстер корабля» Юрія Яновського
Фото: видавництво Vivat
Коли читаєш цей роман у 21 столітті, здається, що це постмодерністський текст. Наче Яновський — товариш Андруховича, який вирішив позагравати зі своїм читачем у такий особливий спосіб.
Юрій Яновський описує Одесу 1920-х: кінофабрика в розквіті, місто розвивається, і в ньому живуть українські письменники. Завдяки Михайлю Семенку на Одеську кінофабрику приїжджають працювати Олександр Довженко та Юрій Яновський — найкращі друзі, колеги й суперники. Про них автор і пише свій роман, а ще застерігає — мовляв, усі збіги з реальними людьми випадкові.
То-Ма-Кі та Сев насолоджуються молодістю в Одесі, разом створюють кіно, пиячать і ведуть довгі розмови по вечорах. Потім вони зустрічають прекрасну балерину Тайях і намагаються боротися за неї, проте роблять це приховано, адже вони — друзі. А чи саму жінку спитали, з ким вона хоче бути? Може, жоден з чоловіків не стане її обранцем?
Ця боротьба та недовіра один до одного запускає ланцюжок подій, які стаються саме в той час, коли приїжджає іноземна делегація, і саме друзі мають зняти подію та зафіксувати її в історії. Наратор — 70-річний То-Ма-Кі — пригадує цю історію та переказує її читачам, час від часу дозволяючи читачам підглядати в листи, які йому написали сини.
Яновському насамперед ідеться про дружбу й творчість. Він описує симбіоз, із якого народжується кіно. Але чим закінчиться реальна історія письменника? Добре, що його герої цього ще не знають.
Виставку «Кольори Співдружності: Україна-Латвія» відкрили у Сеймі країни. Її створили для того, аби нагадувати про важливість підтримки України під час повномасштабної війни.
Про це повідомили журналісти суспільного мовника Латвії LSM.
Проєкт із дитячими малюнками відкрила спікерка парламенту Дайга Мієриня. Вона сказала, що ця виставка є символічною, адже роботи дітей можуть емоційно показувати, наскільки важливо підтримувати їх та Україну.
«Хочу показати, що за всіх часів добро перемагає зло. Це дуже важливе посилання, оскільки всі діти України чекають, коли на нашій землі запанує мир, по небу не літатимуть ворожі ракети, а наші захисники повернуться додому», — написала 11-річна Анастасія Тузенко, яка намалювала одну з робіт.
Нагадаємо, що на Одещині відкрили перше укриття для школи, на яке зібрали через UNITED24 (ФОТО).
Премію імені Леся Курбаса присуджують щороку в лютому до його дня народження. Її отримують професійні театральні режисери за розвиток сучасного сценічного мистецтва.
Про це повідомили у пресслужбі Міністерства культури та стратегічних комунікацій.
Як відбиратимуть переможця
Переможець конкурсу зможе отримати 20 000 гривень за театральну постановку, яку вперше представили у 2024 році. Основні критерії відбору:
Коментарі