Понад 13 років тому в сільській хатині своєї прабабусі Світлана переглядала старі світлини в родинному альбомі. Тоді й вирішила остаточно здійснити юнацьку мрію — дослідити історію свого роду. З того часу незмінними помічниками в її житті стали диктофон, звернення до архівів, безліч контактів генеалогів, дослідницькі спільноти та велике бажання зберегти свою родинну історію для нащадків. Зараз Світлана Столбюк уже знає про десять поколінь своїх предків і надихає інших шукати своїх.
Для ШоТам Світлана Столбюк розповіла, як понад десятиліття досліджувала свій рід і написала про нього книгу, а потім ще одну — з порадами для тих, хто хоче вивчати родинну історію.
Якщо ви думаєте, що історія — це сухі дати та події, то почніть з генеалогії. Ви побачите, що історія вашого роду — це і є історія країни, тільки під мікроскопом, — каже Світлана.
З дитинства закохана в рідну Вінниччину
Світлана Столбюк народилася в місті Бар, а майже весь її рід походить із села Будьки, що на Вінниччині. Світлана — з роду залізничників, проте їй дали свободу вибору, тому стала журналісткою.
Після університету вона працювала в трудовому архіві, а потім поїхала жити в Київ та влаштувалася в невелике приватне видавництво. Там навчилася найважливішого: спілкуватися з людьми, телефонувати будь-куди за коментарями — та зрозуміла, що нема нічого неможливого.
Згодом Світлана стала редакторкою і є нею дотепер. Навіть згодом працюючи в юридичній фірмі редагувала тексти. Вона каже, що про «роботу зі словом» мріяла з першого курсу. Тепер Світлана працює на фрилансі та допомагає подрузі розвивати видавництво «Гутенберг», де є редакторкою.
Краєвиди села Будьки на Вінничині. Фото надала героїня
З дитинства жінка обожнює читати твори української літератури та пише сама. А ще залюбки вивчала історію України — це її захоплює дотепер, особливо історія Вінниччини. Своє рідне місто Бар вона називає «міксом культур» і каже, що в ньому є на що подивитися. Також Світлана любить фотографувати та мандрувати Україною. Та найбільшим захопленням є дослідження власного роду, чим жінка займається більше 13 років.
Усе почалося з сімейної історії
Ідея досліджувати рід виникла, ще коли Світлана вчилася в школі. Канікули проводила у своїх бабусь у селі. Каже, що в їхніх хатах «під рушниками, засклені у рами, наче картини, жили родинні світлини з малими дітьми, весіллями чи проводами в армію».
Коли я дитиною дивилася на ці фото, то хотіла знати всю історію: хто це, які в них були очі, характери, якими їх пам’ятають мої рідні. Мені були дуже важливі деталі, — пригадує Світлана.
Якось вона потрапила в хату прабабусі, побачила старий альбом з фото і відтоді вирішила, що займатиметься цим серйозно.
Світлані було 22 роки, відколи вона почала збирати документи про свій рід і ходити за родичами з диктофоном, аби записувати їхні спогади. «Все почалося з сімейної історії, з бажання її зберегти, щоб це не було втрачене для моїх нащадків», — каже жінка.
Родина Закупнів проводить в армію сина Олександра. Фото з соцмереж Світлани Столбюк
Перекази родичів дали уявлення про життя предків. Бабуся Катерина розповіла про своїх бабусю Фотину та дідуся Степана — ким вони були та як жили. Тоді ж Світлана знайшла в хаті бабусі старі фото та документи, щоб їх дослідити.
Тим, хто хоче вивчати свій рід, Світлана радить опитати всіх своїх родичів та зробити записи, дізнатися, як звали прабабусь і прадідусів, а також їхніх родичів. А ще бути готовими лазити по горищах, адже в сільських хатах саме там можуть зберігатися цікаві документи.
Тут немає непотрібних дрібниць — треба розпитати все, що тільки можна. Обов’язково варто зібрати світлини, а ще треба перевірити всі документи, які є вдома: свідоцтва про народження чи шлюб, професійні документи про освіту чи кваліфікацію
Після опитаних родичів і знайдених фото можна йти до архіву
У 2017 році жінка почала шукати інформацію через архіви. Тоді вона була підписана на спільноту UAGenealogy і через неї познайомилася з працівницею Вінницького архіву, яка допомагала складати перші запити.
Світлана каже, що серед документів варто починати з ревізьких казок і сповідних розписів, а ще погосподарських книг, якщо це радянський період, адже в них вказані дані про склад всієї сім’ї.
Ревізькі казки. Фото з соцмереж Світлани Столбюк
«Я завжди виписую собі всіх членів сім’ї, навіть якщо їх багато в цих документах. Наприклад, мій рід Килимників дуже великий, і я маю чітко шукати всіх людей, бо можу знайти якогось Івановича, а це зовсім не той, хто мені треба», — ділиться Світлана Столбюк.
Багато оцифрованих документів зараз є у вільному доступі на вікіджерелах. Їх сканером оцифровують самі працівники архіву. А Центральний історичний архів Києва в співпраці з платформою Family Searchоцифровує документи та формує власну базу.
Я за те, щоб люди самі досліджували свій рід, аби прожити власну історію. Генеалогія — це про прийняття й усвідомлення. Нам може не подобатися прадід, наприклад, але завдяки йому є ми
Які ще документи можуть допомогти в дослідженні?
Світлана Столбюк каже, що важливим джерелом є призовні списки до армії. За 1874 рік жінка знайшла запис про те, що один з братів її прапрадіда зник під час російсько-японської війни в конкретному році та місці.
«Призовні списки можуть мати інформацію про об’єм грудної клітки, зріст, колір очей чи волосся. Це просто фантастика, адже зазвичай селян тоді ніхто не фотографував», — зауважує Світлана.
Також в архівах вона знайшла сповідальні відомості, в яких йдеться, коли та чи інша сім’я ходила в церкву до сповіді або чому їх пропускала. А ще цікавим джерелом є дошлюбні обшуки. Це документи, в яких перед весіллям записували свідчення молодих про те, чи є між ними родинні зв’язки, тому тут є згадки про дівочі прізвища жінок.
Зразок архівної справи репресованого. Фото з соцмереж Світлани Столбюк
«Коли пишете запити в архіви, треба бути дуже уважними. Якось я надіслала запит щодо свідоцтва про одруження батьків мого предка, який народився 1867 року. В архіві чесно перевірили зазначені мною роки, коли б вони могли одружитися, проте не знайшли ніяких даних. Виявилося, що вони одружилися аж за 11 років до народження дитини», — пригадує Світлана.
Велике значення варто приділити зверненням до Державної міграційної служби. Так подруга Світлани знайшла фото свого прадіда, якого чомусь не було вдома.
Копія заяви щодо виправдання і реабілітації репресованого, яку написала його донька. Фото з соцмереж Світлани Столбюк
Жінка радить: якщо потрібно перевірити точні дані людини, яка ще жива, то можна також звертатися до місцевого РАЦСу. Проте важливо підтвердити, що ви є родичем того, про кого шукаєте інформацію.
Написала дві книги про власний рід і не планує зупинятися
У 2021 році Світлана видала книгу «Де бере початок ріка» про власний рід, в якій зібрала всі свої напрацювання за десять років. Тираж цієї книги дуже маленький, бо вона призначена лише для рідних.
Бабуся Світлани читає про своїх діда і бабу у книзі «Де бере початок ріка». Фото надала героїня
А восени вийде друком книжка «Де бере початок ріка, або Як написати свою родинну історію», яку жінка вже планує розповсюджувати серед читачів. Спершу Світлана не планувала писати щось іще, але навесні 2023 року після численних прохань щодо консультацій у соцмережах наважилася. Так вирішила зібрати всю інформацію в одному місці.
«Це буде такий собі путівник чи посібник для тих, хто хоче досліджувати свій рід, але не знає, з чого почати, як писати запити в архіви та де шукати джерела в інтернеті», — каже Світлана Столбюк.
Її книга присвячена прабабусі Меланії, яка й надихнула жінку на ретельні пошуки. Та пережила голодомори, війну, колгоспну каторгу, але народила і виховала чотирьох дітей та залишилася в памʼяті односельчан доброю достойною людиною. Світлана каже, що такий досвід предків може стати стрижнем для нас тепер.
Меланія Миколаївна Каплун, яка є прабабусею Світлани, зі своїми дітьми. Фото 1940-х років, надала героїня
«Я дуже рада, що завершила дослідження роду та довела цю справу до кінця, адже це тривало понад десять років. Можливо, зараз я б щось викинула з книги, а щось додала, наприклад, про братів, які загинули у 2022 році. Проте я написала книгу та сподіваюся, що вона знайде відгук у читачів. Когось надихне на щось подібне, а хтось знайде в цій книзі для себе теплу сімейну історію», — вірить авторка.
Крім двох книг про рід, уже протягом кількох років Світлана працює над власним романом. Головна героїня є її прототипом — вона шукає себе та своїх предків. Також тут буде історія про прабабусю Меланію та розповідь про місцевий храм, який у 1930-х знищили совєти.
«Люди пишуть, що мій блог надихає вивчати свій рід»
Багато сил і часу Світлана Стоблюк вкладає у свій власний блог, в якому ділиться власним досвідом та результатами генеалогічних пошуків. Каже, що серед її читачів є багато людей, які пишуть, що вона надихнула їх досліджувати свій рід:
«Отак слідкують кілька років, нічого не пишуть, а потім так між іншим згадують, що завдяки моєму блогу й історії вивчили свій рід до 1863 року. Це так надихає».
Блог надихнула вести подруга. Тут Світлана розповідає про те, як шукати інформацію в архівах, на які джерела варто звернути увагу, з чого почати вивчення роду.
«Чоловік іноді питав, що мені з того, що я знаю ці імена. Так, це не хліб з маслом, але це про щось набагато більше. Мені важливо знати, хто мої предки та що вони робили», — ділиться жінка.
Про що ми б не знали, якби не генеалогія
Вивчаючи рід, Світлана Столбюк дізналася, що її прабабуся по татовій лінії мала сестру-близнючку, хоча про неї в сім’ї не знали. Вони мали однакове ім’я, найімовірніше, вона померла, а от прабабуся прожила до 90 років.
А ще зʼясувала, що її прадід, який воював під час Другої світової, був у засланні за вкрадений мішок вугілля, і вижив там під час епідемії тифу. Прадіда Світлани по маминій лінії теж посадили до в’язниці за мішок ячменю, який він вкрав, бо сімʼя голодувала — вдалося знайти його обвинувачувальний вирок. Обидва прадіди сиділи у вʼязниці після Другої світової війни.
На фото друга зліва — бабуся Світлани Марія, яка запрошує на весілля. Фото 1963 року з села Будьки, із соцмереж Світлани Столбюк
Також жінка знайшла серед своїх предків багатьох родичів, яких репресувала радянська влада, хоча про них казали, що вони поїхали на заробітки. Дослідниця каже, що кожен може знайти списки репресованих, увівши в пошуку державний архів своєї області та «список репресованих». А ще варто звертати увагу на списки реабілітованих людей.
Світлана в рідних Будьках у вишиванці прабабусі. Фото надала героїня
Вона ділиться, що завдяки дослідженням роду звернула увагу на певні речі, зокрема, на вишиту сорочку своєї прабабусі, в якій Світлана запрошувала гостей на власне весілля, колекцію вишитих рушників і дерев’яні ікони з будинку родичів. Кілька ікон та старі вінчальні подільські вінки жінка віддала на реставрацію та планує залишити вдома в Києві.
«Історія роду — це історія країни під мікроскопом»
Світлана сподівається, що через історію свого роду люди більше цікавитимуться історією країни:
«Люди замисляться, чому їхні предки так жили, і через це багато на що розплющать очі. Колись мій викладач в університеті казав, що якщо ми хочемо знати історію, то маємо йти до архівів. І коли я почала працювати з ними, то зрозуміла, що це правда».
Книга про родинну історію «Де бере початок ріка». Фото надала героїня
На її думку, для того, аби дослідити рід, потрібно мати велике бажання, терпіння й бути дуже уважним до деталей. А ще для Світлани дослідження роду неповноцінне без експедиції на малу Батьківщину предків та на старий цвинтар, де можна знайти фото, прізвища та імена, а також дати.
«Я люблю досліджувати все та перечитувати все. Як каже моя бабуся, люблю знайти щось на свою голову. Досліджувати рід треба, щоб знати, ким ми є», — вважає Світлана Столбюк.
Предки Світлани — родина Каплунів з села Будьки — біля своєї хати, 1961 рік. Фото з соцмереж Світлани Столбюк
Світлана мріє зберегти родинну історію для своїх нащадків, аби ті цінували рід та поважали родинні традиції. А ще мріє надихати інших вивчати свою історію.
«Я писала свою книжку під гаслом: “Генеалогія доступна кожному!”. Якщо ви думаєте, що історія — це сухі дати та події, то почніть з генеалогії, і ви побачите, що історія вашого роду — це і є історія країни, тільки під мікроскопом. Головне — мати бажання: це та справа, якою можна займатися все життя», — підсумовує дослідниця роду Світлана Столбюк.
У київській лікарні «Охматдит» відкрили оновлене бомбосховище, стіни якого тепер прикрашають фантазійні малюнки. Авторками цього чарівного проєкту стали ізраїльські мисткині Регіна Шафір і Зоя Север.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці НДСЛ Охматдит.
Про ініціативу
Малюнки з’явилися у відділенні дитячої ендокринології завдяки підтримці посольства Ізраїлю в Україні. Проєкт отримав символічну назву — «Вікно в Мир». Його мета — допомогти дітям, які змушені ховатися під час тривог, почуватися спокійніше та зберігати віру в краще.
Сюжети для настінних ілюстрацій художниці вигадували разом із маленькими пацієнтами. Діти малювали, мріяли, а потім разом із мисткинями переносили фантазії на стіни укриття. У результаті з’явилися зображення, які створюють затишну атмосферу та нагадують дітям про чарівний світ мрій.
В оновленому укритті тепер живуть чарівні герої, казкові пейзажі та вигадані світи. За словами Регіни Шафір, цей проєкт — проєкція надії та підтримки:
«Ми прагнули, щоб кожна дитина, яка опиниться тут, відчувала, що стіни укриття — це не лише захист, а й портал до світу, де панують мир і фантазія».
Фото: викладене на сторінці у фейсбуці НДСЛ ОхматдитФото: викладене на сторінці у фейсбуці НДСЛ ОхматдитФото: викладене на сторінці у фейсбуці НДСЛ Охматдит
Нагадаємо, що на Київщині будують нову багатоповерхівку замість зруйнованої росіянами: у ній житимуть 78 родин.
Фото: викладене на сторінці у фейсбуці НДСЛ Охматдит.
У Балаклії, що на Харківщині, війна не змогла зламати духу місцевих жителів. Попри обстріли, тут не лише відновлюють інфраструктуру, а й повертають до життя традиції весільних святкувань. Історію коруючої ДРАЦСу Тетяна Кунденко ми розповіли у випуску на ютуб-каналі ШоТам.
Історія Тетяни Кунденко
Балаклійський ДРАЦС, яким понад п’ять років керувала Тетяна Кунденко, зазнав значних пошкоджень під час російських атак. Будівля постраждала від уламків і вибухової хвилі, але попри це місцеві працівники продовжують проводити церемонії — навіть у тимчасових умовах.
«Молоді люди створюють сім’ї, а ми допомагаємо їм зробити цей день особливим, незалежно від того, що відбувається навколо», — розповідає Тетяна.
Однією з таких урочистостей стало весілля Олександра та Олени. Їхнє знайомство почалося ще до війни, а кохання витримало всі випробування. Пара вирішила одружитися у місцевому парку, де під звуки сирен обмінялася клятвами вірності та одягла обручки.
«Ми відчували щастя, бо цей день був про нас, про наше майбутнє», — ділиться Олена.
Відео: ШоТам
Святкування супроводжувалося танцями, піснями й щирими емоціями, які нагадували про важливість любові навіть у найскладніші часи.
Детальніше довідатися про те, як Тетяна вистояла у важких умовах війни можна у нашому відео на ютубі.
У Лозовій на Харківщині розпочинають капітальний ремонт дитячої поліклініки.
Про це повідомив міський голова Сергій Зеленський.
Про відбудову
Проєкт «Дитяча поліклініка майбутнього» реалізують завдяки Програмі розвитку ООН. Виконавця робіт обрали через електронну систему публічних закупівель.
«Малеча отримає свій простір — окремо від дорослих пацієнтів. Нові приміщення будуть яскравими, щоб лікарі сприймалися як дружні супергерої, які завжди готові допомогти», — зазначив мер.
Дитячу поліклініку розмістять у триповерховій прибудові до міської поліклініки. Новий простір включатиме:
кабінети лікарів;
приміщення для щеплень;
зону реабілітації.
Роботи розпочнуть вже наступного тижня. Тимчасово кабінет для щеплення та прийоми лікарів перенесуть в основний корпус. Пацієнтів обіцяють поінформувати про зміни.
Нагадаємо, як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім.
Коментарі