Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

10 українських фільмів, які були заборонені в СРСР: історична правда на кадрах плівки

Опубліковано

Українське кіно в радянському союзі часто забороняли: тоталітарна влада не хотіла, щоб про Україну знали, щоб її культура розвивалася, а правдиві історії висвітлювалися. Українському документальному кінематографу доводилось боротися з ідеологічними обмеженнями.

Редакція ШоТам пропонує ознайомитимь з 10-ма документальними фільмами, які потрапили під цензуру в радянські часи. Список був зібраний на основі архівних документів та розмов із документалістами медіа Радіо Свобода.

«Соната про художника» (1966) режисер Віктор Шкурін

Фільм режисера Віктора Шкуріна «Соната про художника» розповідає про Івана Гончара, видатного українського скульптора та палкого збирача української старовини. Гончар перетворив свою київську квартиру на унікальний музей, наповнений прекрасними речами з історії України. Ця любов до національної культури стала центральною темою фільму.

«Мені дуже подобався Іван Гончар. Я був вражений, що йому вдалося зібрати стільки прекрасних речей. Там ніякого націоналізму не було, там була просто любов до України», ‒ розповідає режисер Віктор Шкурін в інтерв’ю Радіо Свобода.

Однак радянська влада мала іншу думку. Попри те, що фільм був прийнятий, його заборонили показувати на екранах. У таємній записці Київського обкому КПУ зазначалося, що фільм «позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі містить розповідь про скульптора Гончара, який допускає націоналістичні збочення».

Глядачі змогли побачити фільм «Соната про художника» лише через 30 років, після падіння Радянського Союзу. Ця стрічка стала символом боротьби за збереження української культурної спадщини та опору проти радянської цензури.

«Дума – доля» (1969) режисер Олександр Криварчук

Фільм «Дума – доля» розповідає про видатного кобзаря Євгена Адамцевича, відомого автора «Запорозького маршу». Знімальна група, очолювана режисером Олександром Криварчуком, віднайшла Адамцевича у Ромнах на Сумщині та записала стародавні українські думи в його виконанні. Це було не просто документування музичної спадщини, а й створення образів, що доповнюють враження про героїчне козацьке минуле України.

Згідно з віднайденими Радіо Свобода архівними документами, у березні 1969 року режисера Олександра Криварчука звинуватили у розтраті 5200 карбованців, які він використав для зйомок матеріалу «на низькому ідейно-художньому рівні». Виробництво стрічки закрили, а практично все відео та аудіо знищили. 

«Освідчення в коханні» (1966) режисер Ролан Сергієнко

Тодішній міністр культури СРСР Олексій Романов, після перегляду фільму Ролана Сергієнка, різко висловився: «Я не хотів би жити у країні, яку ти мені щойно показав, муд*к». Це була його реакція на повнометражне документальне кіно, що чесно розповідало про трагічну долю жінок України за півстоліття радянської влади.

Фільм містив свідчення жертв сталінських репресій, інвалідів Другої світової війни, колгоспниць та робітниць. В одній із фінальних сцен показано, як жінки з Донеччини власноруч переносять і монтують важкі рельси для будівництва залізничної колії. Така відвертість обурила радянських чиновників. Україна постала у фільмі не такою, якою її зображали в пропагандистських матеріалах.

Авторів звинуватили в «нігілізмі» та в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм все одно був заборонений і покладений на полицю. Єдина копія збереглася в Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.

Зйомки у Бабиному Яру (1966) режисер Рафаїл Нахманович

Радянська влада всіляко намагалася приховати правду про розстріли у Бабиному Яру, оскільки жертвами там переважно були євреї. У 1966 році, напередодні 25-х роковин трагедії, невелика група киян разом із відомим письменником Віктором Некрасовим зібралися неподалік Бабиного Яру, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Працівники Київської студії документально-хронікальних фільмів, оператор Едуард Тімлін та режисер Рафаїл Нахманович, вирішили зафіксувати цю подію на плівку під виглядом зйомок фільму про радянську міліцію.

Ця плівка залишалася у Тімліна до розпаду Радянського Союзу. Вперше її використали аж у 1992 році у фільмі «Віктор Некрасов на «Свободі» і вдома».

Того ж 1966 року, безпосередньо в роковини розстрілу, відбувся вже великий жалобний мітинг у самому Бабиному Яру. Дозволу на його проведення не було. Оператор Тімлін та режисер Нахманович хотіли відзняти і цю подію як важливий документ епохи.

Після цього Тімлін зняв двохвилинне відео, яке привіз на студію. Піднявся величезний скандал. Радянська влада охрестила мітинг «масовим стихійним зборищем єврейських й українських націоналістів». Більше цей унікальний матеріал ніхто ніколи не бачив.

«Анатоль Петрицький» (1970) режисер Роман Балаян

У літню добу 1972 року колишній керівник студії Укркінохроніки Віктор Шкурін зіткнувся зі шокуючим звинуваченням від свого нового начальника, Геннадія Іванова: «Ви що антирадянські картини тримаєте у своєму сейфі?» Це викликало у Шкуріна негативні емоції, оскільки йшлося про фільм, що став справжнім шедевром, а не просто кінолентою. Цей фільм розповідав про життя українського авангардного художника Анатолія Петрицького і був засуджений в українському держкіно як збочення, формалізм та антирадянщина, і було наказано його знищити. Володіючи єдиною копією фільму, Шкурін приховував її у своєму сейфі, і перед відхідним віддав її новому керівнику, який, після перегляду, вирішив знищити кінопроект.

Фільм, позбавлений дикторського тексту, зі складним відеорядом та авторськими художніми прийомами, був інноваційним для свого часу у українському документальному кіно. Режисер Роман Балаян, описуючи свої почуття, сподівався відобразити таємний смисл у картині Петрицького, спираючись на творчу свободу, але це не було прийнятно для українського кінематографу. Його страсті за Петрицьким не збігались з очікуваннями влади, які вимагали від режисера висвітлення страстей самого митецького об’єкта.

Комітет кінематографії України заборонив фільм, примушуючи Балаяна перезнімати його у простій формі, щоб відповідати нормам. Однак оригінальна версія фільму втрачена, і в українському кіноархіві залишилася лише друга, більш проста версія, яка не відображала творчу концепцію Балаяна на повну силу.

«Василь Симоненко», (1968‒1971) сценарій Олексій Дмитренко, Микола Шудря

Після смерті поета наприкінці 1963 року, влада та активна проукраїнська молодь, як в СРСР, так і за його межами, розпочали боротьбу за ідеологічне визначення Василя Симоненка. Перші намагалися представити його як відданого комуніста, другі – як українського борця з радянською системою.

Ще у 1968 році Комітет по кінематографії затвердив ідею створення фільму про «українського поета-комуніста Василя Симоненка», який мав би служити кінопропагандою серед іноземних глядачів. Сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудрі був схвалений на Київській студії документальних фільмів у початку 1969 року, хоча нічого в ньому не вказувало на Симоненка як на комуніста.

Фільм мав включати записи голосу Симоненка та свідчення його друзів, зокрема, літератора Анатоля Перепаді, який також потрапив під клеймо через передачу щоденників Симоненка за кордон. Сценарій обіцяв високий потенціал і не відзначався заідеологізованістю чи конформізмом.

Проте зйомки фільму так і не розпочалися. Газета «Комсомолець Полтавщини» опублікувала скорочений варіант сценарію на початку 1970 року, але зазначила, що зйомки перенесені на 1971 рік за проханням Київської студії. На жаль, подальших планів на створення фільму про Василя Симоненка не виникло. Співавтор сценарію, Олексій Дмитренко, перед смертю висловив думку, що причиною невиходу фільму стали «перестрахувальники», хоча конкретної інформації про це немає.

«Прогулянки по Києву» (1970‒1972) сценарій Віктор Некрасов

Повнометражний документальний фільм за сценарієм відомого класика військової прози та критика радянської влади Віктора Некрасова ‒ це нестандартний погляд на Київ та його мешканців.

У віднайденому Радіо Свобода сценарії Некрасов прагнув через оригінальний відеоряд передати настрій та атмосферу сучасного міста із багатовіковою історією. Невеликі вкраплення тексту мав начитувати сам письменник.

У 1971–1972 роках оператор Едуард Тімлін відзняв «купу фантастичних планів, особливо із верхніх точок Києва». Та раптово українське держкіно запрошує для перегляду весь відзнятий матеріал. Плівку довго не віддають.

«Мене викликає директор студії і говорить: «Ніякого прізвища «Некрасов» у фільмі не повинно бути», ‒ згадує редактор фільму Світлана Васильєва.

Незадовго до того КГБ провело обшук у Віктора Некрасова. Радянська влада намагалася видворити його з країни.

Невдовзі фільм «Прогулянки по Києву» взагалі закрили. Весь відзнятий матеріал наказали використати для інших стрічок. Так з’явився фільм «І знову білий цвіт каштанів» у типовому радянському стилі, де від ідей Некрасова не залишилося нічого.

«Відкрий себе» (1972) режисер Ролан Сергієнко

Фільм про філософа Григорія Сковороду зазнав близько десяти переробок за наказом радянських партійних установ. Звукорежисер Георгій Стремовський згадує, що кожен раз з точністю виконувались всі поправки, але суть кіно не змінювалась. У фільмі зосереджено увагу на створенні пам’ятника Сковороді, відомим українським скульптором Іваном Кавалерідзе, та філософських текстих Григорія Савича, виконаних Іваном Миколайчуком. Картина передає образне створення людини та визволення від зайвого за уявою самого філософа.

Стремовський порівнює фільм з бомбою, яка радикально змінює уявлення про світ, що було неможливо прибрати. Після численних модифікацій стрічку розповсюдили в обласних кінотеатрах, проте за розпорядженням Безклубенка з ЦК КПУ усі копії було повернуто і знищено. Це рішення обґрунтовувалось непотрібністю підтекстів, подвійних змістів та інших інтерпретацій для партійних ідеологів.

Лише одна копія фільму вижила — вона була викрадена зі студії й передана Ролану Сергієнку. Він зберігав її на балконі протягом 16 років, поки заборону на стрічку не зняли у 1988 році. У 1991 році творці фільму були відзначені Шевченківською премією за цю роботу.

«Тур’я – земля поліська» (1970–1971) режисер Рафаїл Нахманович

Фільм режисера Рафаїла Нахмановича представляв собою новаторський підхід до радянського документального кіно. Він був знятий в основному прихованою камерою, з фіксацією реальних реплік персонажів без постановчих сцен, що створювало враження правдивості життя на екрані.

Стрічка розповідала про Олександра М’язя, одного з успішних голів колгоспу в Україні, який впроваджував елементи ринкових відносин. Незважаючи на позитивний прийом в українських та навіть російських кінотеатрах, через втручання Міністерства сільського господарства СРСР, не підконтрольного українському керівництву, фільм був сурово цензурований.

Були вилучені ключові епізоди та репліки, що не відповідали радянській ідеології, такі як «М’язь в лікарні», «Базар», «Похорони», «Збирання льону», а також розмови про політінформацію та цеглу. Режисеру довелося зробити численні зміни у фільмі, включаючи додавання дикторського тексту.

Незважаючи на цензуру, авторська версія фільму була продемонстрована на кінофестивалі у Маріуполі, що спричинило сувору реакцію організаторів. Після цього стрічку більше ніде не показували, і жодна з її копій не збереглася.

Рафаїл Нахманович став одним із найбільш утисканих українських документалістів, якому тричі забороняли знімати кіно. Більше десяти його фільмів були заборонені чи знищені. Режисер помер у Києві 16 травня 2009 року, залишивши значний слід у історії українського кіно.

«Завтра» (1977) режисер Юхим Гальперин

1977 ро­ку на­чаль­ник об­лас­но­го ГУ­ЛА­Гу в Ко­му­нарсь­ку пол­ков­ник Бой­чен­ко одер­жав з Міністер­ст­ва внутрішніх справ з Моск­ви до­ру­чен­ня зня­ти фільм про пе­ре­ви­хо­ван­ня в’язнів у шко­лах для робітни­чої мо­лоді і проф­те­ху­чи­ли­щах, оскільки там відбу­вав ув’яз­нен­ня якийсь ре­жи­сер.

Сце­нарій на­пи­сав на 10 сторінках Сергій Па­ра­джа­нов, проте до ро­бо­ти над зйом­ка­ми са­мо­го митця не до­пу­с­ти­ли, за­бо­ро­ни­ли зніма­ти. І замість фільму-інструкції з’явив­ся унікаль­ний до­ку­мент з ра­дянсь­ко­го та­бо­ру, ре­алізо­ва­ний Юхи­мом Галь­періним, сту­ден­том Київсько­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

Єди­ний публічний по­каз фільму з на­го­ди 100-річчя з дня на­ро­д­жен­ня Фелікса Дзер­жинсь­ко­го відбув­ся в пе­ре­пов­не­но­му залі на кіно­фе­с­ти­валі «Мо­лодість» у Києві 1977 ро­ку. Не­вдовзі всі ма­теріали фільму КДБ реквізу­вав і зни­щив. Ди­вом збе­ре­гла­ся єди­на копія.

Суспільство

Кримськотатарська мова зʼявилася в «Google Перекладачі»

Опубліковано

Google здійснила найбільше розширення свого сервісу перекладу Google Translate, додавши 110 нових мов, серед яких вперше з’явилася кримськотатарська. Цей крок став можливим завдяки впровадженню великої мовної моделі штучного інтелекту PaLM 2.

Про це повідомляє Google.

Зазначається, що це найбільше розширення в історії Google Translate, яке відкриває доступ до перекладу для понад 614 мільйонів носіїв цих мов, що складає приблизно 8% населення світу. Додавані мови охоплюють широкий спектр: від світових мов з понад 100 мільйонами носіїв до мов, які використовуються малими громадами корінних народів чи майже вимирають, але мають активні зусилля щодо їх збереження.

Читати також: У Київській області будують інклюзивне містечко для військових

Зокрема, близько чверті нових мов походять з Африки, що робить це розширення найбільшим за історію включення африканських мов, таких як фон, кіконго, луо, га, сваті, венда та волоф.

Цей крок впровадження новітніх технологій покликаний забезпечити більший доступ до інструментів перекладу для всього різноманіття користувачів Google Translate по всьому світу.

Нагадаємо, що «Укрпошта» випустила нові марки «Податки. Армія. Перемога».

Фото: з вільних мереж.

Читати далі

Суспільство

Вступ в 2024 році: які дати варто запамʼятати абітурієнтам

Опубліковано

Терміни вступної кампанії 2024 року регулюються Порядком прийому на навчання для здобуття вищої освіти, що затверджений Міністерством освіти та науки України в березні цього року. Вступна кампанія — це важливий період для тих, хто бажає почати навчання у вищому навчальному закладі (ВНЗ).

Про це повідомляє NV.

Початок вступної кампанії

Розпочинається вона з 1 липня, коли абітурієнти мають зареєструватися в е-кабінеті або персональному кабінеті вступника, завантажити необхідні документи та перевірити інформацію.

Читати також: У Київській області будують інклюзивне містечко для військових

Коли подавати документи

Подача заяв та документів триватиме з 19 по 31 липня, останній день прийому документів — до 18:00.

Для спеціальностей, що вимагають творчих конкурсів або співбесід, встановлені окремі дедлайни: реєстрація на них на бюджетних місцях відбудеться з 3 по 10 липня, на контрактних — з 3 по 25 липня.

Результати

Результати вступу будуть оголошені до 5 серпня. Абітурієнти, які рекомендовані до зарахування, повинні до 8 серпня до 18:00 подати оригінали документів. Зарахування на бюджетну форму навчання відбудеться до 10 серпня, на контрактну — до 30 серпня.

Нагадаємо, кому можна не здавати НМТ-2024 для вступу в ВНЗ.

Фото: з вільних мереж.

Читати далі

Суспільство

У Київській області будують інклюзивне містечко для військових

Опубліковано

Голова КОВА Руслан Кравченко повідомив про будівництво нового містечка у Ковалівці за підтримки благодійного фонду Андрія Засухи та ФК «Колос Ковалівка».

Про це Руслан Кравченко розповів в своєму Facebооk.

Про містечко

Комплекс включає 56 приватних будинків площею 80 квадратних метрів кожен, призначених для військових та їх сімей. Всі будинки обладнуються з усіма зручностями для комфортного проживання, включаючи кухонні меблі, ванні кімнати та тераси для відпочинку. Також планується облаштування амбулаторії, дитячих та спортивних майданчиків. Діти військових матимуть спеціальний автобус для доставки до шкіл та садочків.

Читати також: «Укрпошта» випустила нові марки «Податки. Армія. Перемога»

Перші два сертифікати на будинки в цьому комплексі очільник Київщини передав для бійців ГУР. Найближчим часом такі ж сертифікати отримають ветеранам з 3-ї окремої штурмової бригади, 72 ОМБр імені Чорних Запорожців та 114 бригади ТРО. 

Нагадаємо, що в Україні планують збудувати велику базу з виготовлення суден.

Фото: Руслан Кравченко.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство3 дні тому

«Ми створили європейський хаб у селі»: як сільську бібліотеку перетворили на Смарт Простір

Тепер жителі українських сіл не рвуться в міста, а навпаки — відроджують місцеву сакральну історію...

Суспільство1 тиждень тому

Табір, як у дитинстві, але для дорослих. Як працює перший в Україні кемпінг на деревах

Ви колись пробували спати в повітрі, коли поряд ліс, гори та зоряне небо вночі? А...

Суспільство2 тижні тому

Вклали в бізнес по 2 тисячі гривень. Як друзі заснували власну СММ-агенцію у 20 років

Друг-однодумець, жага до авантюризму та добре бойківське вино — так чотири роки тому почалася історія...

Суспільство3 тижні тому

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія...

РЕКЛАМА: