Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

Опубліковано

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія маленького бізнесу Марії Воротило та її свекрухи Інни Сапожнікової. 

За минулий рік Марія та Інна зробили та надіслали людям 200 кілограмів козячого сиру, а цьогоріч планують побити цей рекорд. Жінки виготовляють бринзу, страккіно, адигейський сир і красиві сирні цукерки у вигляді квітів та сердечок. А ще планують продавати сирні кульки зі спеціями, джеми та варення з домашніх продуктів. 

«Я за те, аби господарство приносило прибуток, тому будемо пропонувати наші смаколики людям, які не мають можливості самостійно таке собі робити», — каже Марія.

Історія двох жінок, які бережуть свою маленьку ферму, поки їхні чоловіки бережуть країну — в новому матеріалі ШоТам.

У перший вечір люди замовили 30 кілограмів сиру

Минулого року Марія та Інна вирішили продавати козячий сир. Допоміг у цьому фейсбук. Спершу там шукали рецепти, а потім знайшли допис однієї пані, яка має власну школу сироваріння. Слухали її уроки у відкритому доступі, а згодом придбали кілька професійних курсів, де йшлося про склад молока, ферменти, закваски та готування різних видів сирів.

Починали з бринзи та адигейського. Дівчата розповідають, що й горіло, і палало, а одного разу сир взагалі втік від них з каструлі. Не все виходило відразу, але Марія та Інна пробували знову. 

«Це як у дитинстві в мультику про чаклунок — вони кидають у казанок різні рандомні предмети, а потім виходить щось дуже смачне. Ми дуже з того радіємо», — ділиться Марія Воротило.

Домашня бринза, яку готують Марія та Інна. Фото з соцмереж Марії Воротило

Перші замовлення від людей були минулого року. Марія написала допис у соцмережах і повідомила, що у свекрухи є сир. За вечір люди замовили 30 кілограмів. Пані Інна каже, що коли перші клієнти звернулися, то вона плакала та втікала з хати, адже не уявляла, як має впоратися з цими обсягами. Але за минулий рік жінки удвох приготували близько 200 кілограмів сиру. 

Цьогоріч після першого повідомлення про наявність продукту його вже замовили на 80 кілограмів. За цей місяць жінки зробили половину. Обсяги збільшуються, тому Інна та Марія вже залишили собі кілька козенят на наступний рік, аби було більше молока.

Бруност, страккіно, бринза та цукерки у формі квіточок

Люди, які замовляють смаколики від Інни та Марії, дуже полюбили бринзу та адигейський сир, який має ніжний вершковий смак. Цьогоріч жінки спробували робити сир бруност, який потрібно довго варити та постійно куштувати. Його готують у вигляді намазки на хліб, а має він солодко-солоний смак, тому дехто навіть порівнює його з солоною карамеллю. 

У соцмережах Марія завжди рекламує смаколики, які створює зі свекрухою. На фото — бруност з особливим смаком. Фото з соцмереж Марії Воротило

Ще один сир з асортименту — страккіно, що м’який всередині, але зверху покритий пружною шкірочкою. А ще жінки роблять сирні цукерки в красивих формочках. У них додають кисломолочний сир, шоколад, горіхи й інші смаколики. 

​​

Сирні цукерки, які виготовляють Марія та Інна. Фото з соцмереж Марії Воротило

«У нас є люди, які замовляють по кілограму всього. Є пані, яка замовляє по 6-7 кіло за один раз. Уже є постійні клієнти. А ще влітку плануємо презентувати сирні кульки в спеціях та мріємо створити тверді сири, варення та джеми. Я за те, аби господарство приносило прибуток, тому будемо пропонувати наші смаколики людям, які не мають можливості самостійно таке собі робити», — каже Марія.

Сирні кульки в спеціях, які Марія та Інна готуватимуть для людей влітку. Фото з соцмереж Марії Воротило

Зараз попит на сирні смаколики дуже великий, тому люди чекають на своє замовлення місяць або й довше. Марія каже, що вони зі свекрухою дуже люблять морозиво з власного молока, але поки змирилися з тим, що найближчим часом усе молоко буде для клієнтів, тому купують морозиво в магазині.

Знайшли своїх кіз завдяки соцмережам

Марія Воротило з Києва вже декілька років викладає дітям історію. Інна Сапожнікова з Черкащини протягом 17 років працювала продавчинею в ювелірному магазині. Обох жінок поєднав Євген, який є сином пані Інни та чоловіком Марії. Також Євген — кадровий військовий, який за пів року до повномасштабної війни поїхав служити на Донеччину. 

Марія Воротило та її свекруха Інна Сапожнікова. Фото з соцмереж Марії Воротило

Марія дуже хвилювалася за чоловіка, адже це була перша їхня довга розлука, й аби заповнити чимось вільний час, почала їздити до свекрухи на Черкащину все частіше. А після початку повномасштабної війни, коли в рідному районі Києва було дуже гучно та страшно, Марія вирішила перебратися не на Захід, а до свекрухи в Городище. Чоловік пані Інни — свекор Марії — також пішов служити, тому жінки залишилися вдома лише вдвох. Проте ненадовго, бо через повномасштабне вторгнення в їхній домівці поселилися кілька нових мешканців. 

Марія каже, що в цьому винні соцмережі. Там вони побачили допис фермерки, яка продавала своїх кіз — ферма була на межі Донеччини та Дніпропетровщини, тому тут часто були обстріли, й тварини від цього дуже стресували. Так декілька кіз і цап Омелько стали мешканцями Городища. 

Ці випадковості були невипадковими. За рік до повномасштабного вторгнення Інна купила собі козу, яку назвала Красунею. Марія каже, що та навчила їх, як поводитися з цими тваринами, й узагалі від початку була до жінок дуже лояльною. Згодом на господарстві також з’явилася коза Ледічка, але Інна мріяла про те, аби купити ще кілька кізок.

Марія та Інна обіймають кожну свою козу, розмовляють з ними та вважають їх найкращими. Фото з соцмереж Марії Воротило

«Було дуже цікаво спостерігати, як наші старожили реагують на новеньких. У кота Степана взагалі був благородний шок від побаченого. Вони приїхали худющими, але ми їх виходили, і тепер у нас найкращі у світі козочки», — каже Марія Воротило.

Марія з чоловіком уже купили собі ділянку поряд з будинком пані Інни. Мріють там зробити приміщення, де будуть виготовляти та зберігати різні види сирів. 

«Хочу створювати сир з благородною пліснявою, хоча Інна жартує, що може мене нею забезпечити хоч зараз», — ділиться невістка.

Найголовніше в догляді за козами — багато поцілунків та обіймів

З часом пані Інна залишила роботу в ювелірному магазині та повністю присвятила себе догляду за козами. «Я ходила їх пасти, де тільки можна. Бувало, що ходила з палкою, аби їх відганяти, бо ж часто хотіли вхопити щось із чужого города. У нас тут благодать: хата наша — крайня в селі, тому тут тільки ми та зайці. Я з села, тому розумію, як поводитися з тваринами, а ще питали порад інших людей чи самі шукали потрібну інформацію», — каже Інна Сапожнікова.

Марія ж ділиться, що відколи в них з’явилися кози, вона активно писала про це в соцмережах, і так у друзі почали долучатися інші козоводи, які часом можуть написати якісь поради.

Інна Сапожнікова каже, що кози та козенята дарують їй радість. Фото з соцмереж Марії Воротило

Пані Інна прокидалась о 6 ранку, швидко доїла кіз, потім пасла їх по кілька годин зранку та ввечері. «Але найголовніше — це їх поцьомати та пообнімати, а потім все інше. А ще вдома є город, який треба обробити. Але все це мені дуже подобається, я отримую задоволення», — розповідає Інна Сапожнікова.

Марія з чоловіком дуже радіють, що свекруха щаслива, адже постійно хотіли полегшити їй роботу. Жінка працює в Києві й не може допомагати з господарством постійно, тому придумала придбати електропастуха. Знайшла та замовила все необхідне, із встановленням допоміг її дідусь, і тепер, поки кози пасуться, Марія та Інна спокійно можуть робити іншу роботу. 

«Ми собі поважно поїли по відерку морозива, відвезли посилки на пошту, перечитали список клієнтів у блокнотику та подумали, що кому відправимо найближчим часом. На кухні собі вариться та булькає сир, а дівки при роботі — пасуться без нас», — ділиться Марія.

Марія та Інна відпочивають після роботи. Фото з соцмереж Марії Воротило

Козенята, які змушували посміхатися

Якось у соцмережах Марія написала, що мріє про дуже велику сім’ю, яка займатиметься козами, і де кожен матиме свою роль. Хтось був би ветеринаром, який масажуватиме кіз і робитиме уколи так, що їм не буде боляче, хтось буде козоводом — цілуватиме та чухатиме їх, а хтось — сироваром, який постійно варитиме сир і пам’ятатиме про всі замовлення клієнтів. Поки ж Марія та Інна займаються своїми козами вдвох. Часто приймати їхні пологи допомагає сусідка Тетяна, яка теж підтримує жінок.

«Коли почалася повномасштабна війна, я ходила дуже похмура та постійно думала про свого чоловіка. А коли наша Красуня народила двох козенят, то зі мною стався позитивний шок. Я сиділа біля них і багато посміхалася. Народження нового життя — це для мене велика радість. Головне — потримати козу за копито, погладити її по голові та сказати, що вона молодець», — каже Марія.

У перші дні повномасштабної війни саме козенята відволікали Марію від поганих думок. Фото з соцмереж Марії Воротило

У місті Марія Воротило багато контактує з людьми, особливо з дітьми, адже викладає в школі та займається репетиторством. Каже, що постійне спілкування з людьми забирає багато ресурсу: «А коли приїжджаю в село, то ловлю тут дзен. Тут природа, кози, собаки — це все мене дуже перезавантажує».

Кози з характером, що ходять, як стюардеси

«У тварин завжди світла та позитивна енергетика. Кожна має свій характер. Красуня завжди підбігає та треться до людини, щоб її почухали — всі наші кози дуже ручні, хочуть уваги та щоб з ними поговорили. Маша мене питає, як я можу кожній казати, що вона найкраща та найулюбленіша, але я справді так думаю», — ділиться пані Інна.

Лідеркою козиного стада є Леді. У неї довгі роги, тому всі їдять і п’ють воду тільки після того, як це зробить вона. А ще є Лялічка та Зайка, яка хоче навчитися говорити по телефону, бо коли її доять, то часто витягає його з кишені. 

Кожна коза на господарстві має свій характер та є улюбленою для своїх господинь. Фото з соцмереж Марії Воротило

«Це наші білявки на каблуках, нубійки — ходять, як стюардеси. Але вони дуже потребують уваги, тому вся вулиця знає, коли Інна заходить у хату, бо кози кличуть її на всю вулицю», — сміється Марія. 

Дуже цікаве кіно починається восени, коли кожна коза відчуває, що їй треба козенята, й поводиться особливо. Марія та Інна кажуть, що кожна фліртує цікаво: хтось бігає за кавалером, хтось просто манить хвостиком. А ще кози знають, що якщо пані Інна виходить до них у кофтині з великими кишенями, то там точно є якийсь смаколик для них.

Козяче щастя Марії та Інни. Фото з соцмереж Марії Воротило

«До тих кіз я жила з відчуттям, що життя проходить повз мене. І хоч зараз такий страшний час, так багато горя, але я відчуваю повноту життя. Без них я себе вже не уявляю — в мене таке собі козяче щастя», — каже пані Інна.

«Ця справа дає нам сили чекати наших чоловіків»

Минулого року після продажу сиру та козенят вдалося закупити сіно на зиму й усе необхідне для кіз, а також повернути вкладене. «А ще в нас є город, і ми дуже хочемо, аби він приносив користь не лише для шлунка, але й для гаманця. Часто люди думають про те, що город створений для того, щоб страждати. Люди були шоковані, коли ми продавали варення з кабачків, адже в селі їх зазвичай викидають», — розповідає Марія Воротило.

Тому цього року готуватимуть варення з городніх смаколиків і в’ялені помідори. Марія каже, що її завжди тягнуло до села, бо гени роблять своє — в її родині були заможні селяни, яких радянська влада знищила як куркулів.

Пані Інна та Марія діляться, що найбільше в їхню справу вірять чоловіки. Часом обидві відчувають несправедливість, можуть плакати від цього, думають, що ніхто їх не розуміє, та просто втомлюються. «Але коли ми сумні, то і їх це дуже засмучує. Їм болить, що не можуть приїхати та допомогти нам тут. Кози та приготування смаколиків забирають у нас багато сил, але водночас це постійне завантаження дає нам сили чекати на наших чоловіків. Якби не вся ця робота, то нам було б гірше. Ми змогли взяти себе в руки та почати ту справу, яка дуже подобається й мені, й Інні», — стверджує Марія.

Для Марії кози та село — це можливість перезавантажитися та відпочити від міста й людей. Фото з соцмереж Марії Воротило

«Хтось мені казав, що я молода, маю йти між люди, але я вже працювала між людьми, а тепер хочу побути з козами. Чоловік часом свариться, бо хоче, щоб я не працювала тяжко та звертала увагу на здоров’я, але розуміє, що мені так легше. А ми розуміємо, що маємо тут триматися заради наших хлопців, щоб їм було легше там», — ділиться пані Інна.

Жінка засмучується, що через великі обсяги роботи їхні клієнти мусять довго чекати на замовлення. «Коли людина замовила сир, то вона хоче вже його з’їсти, а потрібно чекати місяць. Це мене дуже гнітить. Але коли ми надсилаємо людям смаколики й вони пишуть слова вдячності, то я просто не вірю, що зробила це. Дуже люблю спілкуватися зі своїми тваринками та знати, що вони мене люблять», — каже Інна Сапожнікова.

​​

Марія радо приїжджає до свекрухи в Городище та допомагає з козячим бізнесом. Фото з соцмереж Марії Воротило

«А мені дуже подобається, що те, що я вивчила за ці два роки, дуже відрізняється від того, чим я займалася завжди. Я відчуваю, що щодня маю цікавість до цієї роботи. Коли мене, міську мадам, виганяють на город за петрушкою, я відчуваю себе, як Аліса в Країні див. Це для мене зовсім інший цікавий світ. Ми мріємо, що чоловіки повернуться додому, і тоді вже можна буде розгулятися. А поки тримаємо все самі», — підсумовує Марія Воротило.

Суспільство

Книжку Вікторії Амеліної випустять в американському видавництві

Опубліковано

Книжку Вікторії Амеліної «Щоденник війни і правосуддя: Дивлячись на жінок, що дивляться на війну» випустять в американському видавництві Macmillan Publishers St. Martin’s Press.

Про це  йдеться на сайті видавництва.

Книжка має вийти друком на початку 2025 року. Вона містить історії про українських жінок, які борються з російськими окупантами.

«Серед цих героїнь Євгенія, відома юристка, яка стала військовою, Олександра, котра задокументувала десятки тисяч воєнних злочинів, і Юлія – бібліотекарка, яка допомогла розкрити викрадення і вбивство автора дитячої книги», – йдеться в анотації.

Читайте також: Скіфське золото: у Києві покажуть справжні «скарби Криму»

Структура книжки змінювалась безліч разів, каже директорка Українського ПЕН Тетяна Терен. Зрештою Вікторія Амеліна прийшла до документального письма, в якому поєднала записи зі щоденника, репортажні історії, розслідування, звіти польових місій, інтерв’ю, есеї, історичні екскурсії та вірші.

Від початку було визначено, що книжка мала бути англійською, «щоб засвідчити для світу злочини та геноцид Росії проти українців», стверджує Тетяна Терен.

Нагадаємо, в Україні стартувала навчальна програма для операторів будівельної техніки.

Читати далі

Суспільство

Відновлений ліцей на Чернігівщині поповнив бюджет громади на 1,5 мільйона гривень

Опубліковано

Наприкінці березня 2022 року росіяни відійшли з Чернігівської області. Директорка Анисівського ліцею в Іванівській громаді Наталя Ігнатенко пригадує, як після деокупації повернулася в рідні стіни — з тріщинами від обстрілів і вибитими вікнами:

«Я прийшла в школу, сіла й подумки рахувала, скільки дітей залишилося по селу, які не виїхали — всього до десяти. Боже, а чи повернуться учні? Мені так хотілося, щоб усі повернулися».

Мрія директорки потроху збувалася — до червня 2022 року близько 70% учнів повернулися. Почали відновлювати приміщення. Зараз у ліцеї вчаться 120 учнів — шкільне життя завирувало з новою силою, адже й діти, і вчителі пишуть гранти та створюють проєкти, які приносять кошти громаді.

Ховала українські прапори, щоб об них окупанти не витирали ноги

Наталія Ігнатенко жартує, що не покидала свій Анисівський ліцей із семи років. Саме тут вона пішла в перший клас, сюди ж пішла працювати. 20 років була заступницею директора з навчально-виховної роботи, а у 2021 році стала директоркою. Та Наталія каже, що й не встигла відчути себе в новій ролі, як почалася війна — і навантаження зросло:

«Коли вже почалася війна, знайомі почали казати, що зі школи треба все виносити й ховати. А я думала: з чого мені почати? Я ж не можу всю школу заховати».

Наталія таки сховала документи та всю інформацію про випускників, що служили в ЗСУ з 2014 року:

«Стенди я познімала з ними й заховала. А решта: жодного комп’ютера, жодного телевізора — я нічого звідти не винесла. Тільки вийшла, перехрестила школу, помолилася Богу і все».

Наталія з сім’єю виїхала в сусіднє село, але час від часу навідувалася додому. Каже, треба було порося годувати й приглядати за школою.

«Хотіла пересвідчитися, чи все добре. Але й шукала, що ще може втрапити в очі. Прапори ховала — не хотіла, щоб об них хтось ноги витирав», — пригадує директорка.

В Іванівську громаду зайшли росіяни. Сусідня Лукашівка була окупована — а діти звідти ходять в Анисівський ліцей. Анисів обстрілювали постійно, бо через нього проходила «дорога життя» з Чернігова — до міста всього близько 20 кілометрів. Наталія розповідає, що люди отримували поранення, й багато волонтерів загинули на цій дорозі.

Та березень 2022 року скінчився, і ЗСУ звільнили область від окупантів. Прямих пошкоджень приміщення ліцею не зазнало, але поруч прилітали снаряди, тож вікна були вибиті вибуховою хвилею, а по другому поверху поширилися тріщини. Система опалення теж потребувала ремонту. 

Читайте також: Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну

Ліцею простягнули руку допомоги — так почалися зміни

Та пошкодження рідної школи не зупинили Наталію, і вона вирішила — відбудова ліцею буде:

«От як людина, коли отримує дуже багато адреналіну, не відчуває болю, а починає щось робити, так сталося й зі мною: коли я побачила все це, то викликала завгоспа школи та почала роботу. Знайшли в селі майстра, він усе оглянув і сказав, що треба міняти систему опалення. Для початку треба було 30 тисяч гривень».

Це була непідйомна сума для школи, що тільки оговтувалася від потрясінь. Донька Наталії, яка працює в IT-компанії в Німеччині, звернулася до своїх директорів з проханням допомогти, і ті погодилися. За їхні кошти вдалося поміняти опалювальну систему, а пізніше й вікна, адже у двох класах вибухова хвиля видавила вікна досередини. Зиму ліцей зустрів з новими вікнами. 

Наталія змогла відвідати доньку та поспілкуватися з благодійниками, завдяки яким вдалося почати відновлення школи.

«Це була не тільки матеріальна підтримка, але й моральна — саме в той момент, коли це було необхідно. І це настільки піднімало дух! Не пам’ятаю, хто сказав: “Дайте мені точку опори, і я переверну світ”. То для мене це була точка опори. Я зрозуміла, що ми не самі».

Це був лише початок змін — влітку 2022 року колектив школи взявся за ремонт укриття. Про них дізналися в благодійному фонді savED. Саме вони допомогли зробити в ліцеї сучасне укриття вже у 2023 році. 

Ремонт приміщення укриття: цегла та доски на підлозі
Таким було укриття в Анисівському ліцеї Іванівської громади до ремонту. Фото надала героїня

Найпростіше укриття складається з двох кімнат і вбиральні. Наталія каже, що робота була величезна, бо довелося переробляти каналізацію. Разом з укриттям відкрили й мультифункціональний освітній центр або ж «Вулик», як його називають у фонді. Тут проводили заходи, зустрічі, кіноперегляди, навіть створювали газету Анисівського старостату. Зараз його використовують як ще одну локацію для навчання.

Укриття в школі після ремонту: білі стіни, інтерактивна дошка, сірі столи зі стільцями та настільні ігри
А таким укриття в ліцеї стало завдяки фонду savED. Фото надала героїня

Читайте також: Португалія допоможе відновити зруйнований під час війни ліцей у Житомирі

Якщо ідея запрацювала за 72 години, то все вийде

Наталія каже, що саме допомога від небайдужих стала поштовхом для змін:

«За 2023-24 навчальний рік ми поповнили бюджет нашої громади на півтора мільйона гривень шляхом участі в різних проєктах».

Це сталося завдяки ініціативній групі жінок, які пройшли навчання з написання проєктів, а невдовзі створили громадську організацію «Північна горлиця».

«Є таке правило: якщо ви почали якусь нову ідею, і вона у вас запрацювала протягом 72 годин, значить, усе вдасться. А якщо за цей час нічого не тьохнуло — то не ваше. У нас тьохнуло, і ми запрацювали», — ділиться героїня.

Так у ліцеї зробили кабінет робототехніки з 3D-принтером, де діти з учителем вивчають механізми. А ще — «Простір підтримки» для психологічної допомоги, адже четверо вчителів отримали освіту арттерапевтів і тепер проводять заняття. Окрім цього, учні написали проєкт і побудували в парку зелену сцену для концертів і зустрічей. 

Столи зі швейними машинками у приміщенні школи
Створення адаптивної білизни в селі Анисів на Чернігівщині. Фото надала героїня

Вчителі виграли грант і тепер з іншими жінками села шиють адаптивну білизну для поранених. Також у школі готують клас безпеки. На черзі — крафтова майстерня з переробки пластику. 

«За ці два роки нам так допомогли, що я відчула — ми не просто село, яке ніхто не знає. Ми з’явилися на карті, про нас заговорили», — впевнена Наталія.

Кабінет інформатики у школі: діти сидять за комп'ютерами
Оновлений кабінет інформатики в Анисівському ліцеї. Фото надала героїня

Усе це стало можливим, бо спочатку почали відновлюватися самі. Наталія каже, що вчителі ходили на арттерапевтичні заняття, заняття з музичної терапії: шукали, як звучить наше тіло, розслаблялися, малювали кавою, шили, плели з бісеру. Вони запросили й інших жінок села на заняття:

«Мені дуже важливо показати людям так, як і мені у свій час показали, що наша школа — не сама. Так і ми зараз намагаємося простягати руку допомоги нашим жінкам, дівчатам».

«У дітей час іде — юність нікуди не дінеш»

Тепер у ліцеї 120 дітей. Наталія сміється й каже, що в них — сільська приватна школа, бо так само є по 5-6 учнів у класі. Директорка зізнається, не всі батьки підтримували стільки нових проєктів:

«А я кажу: так а що, давайте ляжемо й будемо вмирати? У дітей же час іде — юність нікуди не дінеш».

Анисівський ліцей на Чернігівщині: червона споруда з прапором України
Анисівський ліцей на Чернігівщині не тільки відновили, а й почали створювати проєкти, щоб розвиватися. Фото надала героїня

Тож на Новий рік в укритті влаштували дискотеку. Кожен з проєктів теж робили заради дітей. Наталія зізнається, що дуже хоче не лише, щоб відбудова ліцею тривала, а й щоб діти виходили з депресивних станів, адже учні з Лукашівки були в окупації.

«У нас є один хлопчик — спочатку нічим не ділився, не хотів згадувати той період, а зараз розповів. Виявилося, що росіяни його на розстріл виводили, бо на 8 березня він подарував мамі первоцвіт з блакитною стрічкою, то окупанти й причепилися — поставили біля сараю, погрожували вбити. І такі моменти не поодинокі. Тож ми вирішили виводити дітей з такого стану», — розповідає Наталія.

Читати далі

Суспільство

ООН продовжила виплати українським пенсіонерам до кінця року: хто отримає допомогу

Опубліковано

Всесвітня продовольча програма ООН продовжила до кінця року виплати пенсіонерам із низькими пенсіями, які проживають у зоні бойових дій.

Про це повідомила пресслужба Міністерства соціальної політики.

«У серпні 2023 р. Мінсоцполітики, Пенсійний фонд і Всесвітня продовольча програма ООН (ВПП ООН) ініціювали спільний проєкт, мета якого – об’єднати зусилля у наданні українським громадянам грошової підтримки від міжнародних гуманітарних організацій. Зокрема, підтримати пенсіонерів, які проживають у зоні бойових дій, мають низьку пенсію та не отримують інших грошових допомог від міжнародних організацій… Повідомляємо, що дані виплати буде продовжено ВПП ООН до грудня 2024 включно», – йдеться у повідомленні.

У Мінсоцполітики додали, що в подальшому питання продовження виплат будуть вирішувати донори залежно від наявного фінансування.

Загалом від серпня 2023 року такою допомогою охоплено понад 421 тис. пенсіонерів. Сукупний обсяг підтримки сягнув понад 1,68 млрд грн.

Наразі програма фінансується за кошти Німеччини, Норвегії, Фінляндії, Європейського Союзу та приватних донорів.

Читайте також: В Україні запустили грантову програму для бізнесу на €480 тисяч

Додаткова грошова допомога надається пенсіонерам, які отримують пенсію, меншу за 3 250 грн і проживають на територіях активних або можливих бойових дій та які не отримували після 1 березня 2023 року додаткових грошових виплат від міжнародних організацій та/або допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам.

Спеціально звертатися по призначення додаткової виплати не потрібно. ВПП ООН спрямовує кошти пенсіонерам на підставі інформації, вже наявної у базах даних Пенсійного фонду. Виплата проводиться або на банківську картку, або через відділення Укрпошти.

Нагадаємо, врятовані нанду вийшли до вольєра Київського зоопарку після реабілітації.

Фото: З відкритих джерел

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство3 дні тому

Табір, як у дитинстві, але для дорослих. Як працює перший в Україні кемпінг на деревах

Ви колись пробували спати в повітрі, коли поряд ліс, гори та зоряне небо вночі? А...

Суспільство1 тиждень тому

Вклали в бізнес по 2 тисячі гривень. Як друзі заснували власну СММ-агенцію у 20 років

Друг-однодумець, жага до авантюризму та добре бойківське вино — так чотири роки тому почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Той, хто створив дизайн ЗСУ. Тарас Іщик про творчу карʼєру в армії

Сотні чоловіків ішли добровольцями, не знаючи, яку роботу будуть виконувати в ЗСУ. Сотні бояться потрапити...

РЕКЛАМА: