Суспільство
Як реформується українська спиртова галузь
Держава відмовляється від монополії у виробництві спирту і почала продаж спиртзаводів. Першим нового власника знайшов Немирівський спиртовий завод виробнику горілки Nemiroff. Чому це хороший крок?
З часів Незалежності виробництво спирту в Україні контролювалося державою. У нашій країні розташовано 80 підприємств, які знаходяться в управлінні ДП «Укрспирт» і у концерну «Укрспирт». З них офіційно працювали менше половини.
У чому проблема спиртової галузі?
Останні роки в Україні постійно зростала частка нелегальної продукції. 55% виробництва спирту знаходилося в тіні, а державні спиртові заводи більше 10 років контролювали кримінальні угруповання, неодноразово говорили в уряді.
Через інтернет можна без проблем придбати так званий “тетрапак пшеничної горілки” об’ємом 10 літрів за 370 гривень. «Тобто пляшка коштуватиме десь 15-18 гривень. А ми купуємо в магазині по 90-100 гривень. Працюють тіньові підприємства. Але як вони працюють, хто їх кришує?, – цікавляться чиновники. За оцінками Офісу президента, через наявність нелегального ринку спирту державний і місцевий бюджети недоотримують 8 мільярдів гривень щорічно. Ці кошти можна було б спрямувати на будівництво нових шкіл, реконструкцію доріг та оновлення інших об’єктів інфраструктури. Податковій службі довгі роки не вдавалося впоратися з нелегальним ринком спирту: обшуки на підприємствах, установка лічильників на заводах і GPS-трекерів на спиртовозах не давали результатів.
Нелегальне виробництво спирту – вигідна справа. Мінімальна вартість пляшки горілки на полиці магазину складає 89,4 грн, в якій податків і акцизів – на 41 грн. А ось витрати на покупку спирту становлять всього 6 грн. Якщо не платити податки і мита, націнку магазину, то на кожній пляшці можна непогано заробляти не тільки нелегальним виробникам горілки, але і спирту.
Чому це важливо? В уряді сподіваються, що після демопополізації ринки спирту, з полиць на ринках зникне нелегальна продукція. Частіше за все вона виробляється у підпільних цехах, тож за якість алкоголя ніхто не несе відповідальності. Щороку в Україні фіксуються тисячі випадків отруєння неякісними напоями. Продаж спиртзаводів може вирішити цю проблему.
Читайте також: Про що треба пам’ятати підприємцю. Принципи роботи бізнесмена Василя Хмельницького
Що змінилося?
У минулому році Верховна Рада внесла зміни в законопроект «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» щодо лібералізації діяльності в сфері виробництва спирту етилового». У законопроекті передбачено відразу кілька нововведень: скасування державної монополії на виробництво спирту, обмежень на приватизацію існуючих виробництв, ліцензування виробництва та оптової торгівлі спиртом, обмеження імпорту спирту до 1 січня 2022 року. Після того, як всі заводи будуть продані, а це станеться влітку наступного року, бізнесмени зможуть отримувати дозвіл на будівництво підприємств «з нуля».
Хто може купити спиртзаводи?
За інформацією «Укрспирту», найвищий інтерес до спиртзаводів у алкогольних компаній і агрохолдингів. Але придбати підприємство може будь-який бізнесмен, за винятком осіб з російським громадянством або тих, хто веде бізнес в Росії. Торги проходять на майданчику “Prozorro.Продажі.” Інформація про торги та стартову ціну з’являється за місяць до дати їх проведення, учасник вносить заставу і чекає призначеного часу. Якщо претендентів на покупку підприємства немає, то актив виставляється на торги повторно. Якщо учасник один, він викуповує спиртзавод за вказаною ним ціною, а якщо претендентів двоє і більше, то починається процес торгів. Виграє той, хто готовий заплатити більшу суму.
Перші торги з продажу Немирівського спиртзаводу (Вінницька обл.) пройшли 15 жовтня. Претендент був один – компанія ЛВН Лімітед (виробник горілки під ТМ Nemiroff), який при стартовій ціні в 49,6 млн грн заплатив за завод 55 млн грн. Спиртзавод довгий час простоював, тому компанії доведеться зайнятися його модернізацією, а також виконати ще одну вимогу – зберегти не менше 70% робочих місць. Можливо, інших претендентів не було ще й тому, що спиртзавод розташований в декількох сотнях метрів від потужностей горілчаного заводу Nemiroff. Місцезнаходження грає головну роль при виборі виробничого майданчика.
Читайте також: Податкова перевірка. Що робити, якщо підприємець не згоден з її результатами
Коли продадуть решту підприємств?
Продаж спиртзаводів буде відбуватися постійно. Наприклад, на цьому тижні вдало пройшли конкурси з продажу Артемівського спиртзавода (Харківська обл.) та Овечацького спиртзавода (Вінницька обл.) – на кожне підприємство було декілька претендентів. Тільки до кінця жовтня Фонд держмайна планує продати п’ять заводів. ДП «Укрспирт» вже передав фонду 26 заводів для продажу, документи для решти підприємств планується підготувати на початку наступного року.
Спочатку фонд продасть непрацюючі заводи, а під час міжсезоння – в лютому-березні – і ті, що працюють. Це потрібно для того, щоб не спровокувати дефіцит спирту. На оформлення всіх документів після оприлюднення результатів торгів переможцю необхідно не менше двох місяців. Тобто весь цей час підприємства не будуть функціонувати.
Чи вигідно купувати спиртзавод?
Алкогольні компанії хочуть убезпечити себе від можливих перебоїв з поставками спирту – основної сировини для виробництва горілки. Аграрним компанія вони необхідні для випуску біоетанолу, що використовується як паливо. Медичні компанії можуть випускати на цих майданчиках спирт, який є одним зі складових цілої групи препаратів. Виробничими майданчиками можуть зацікавитися й інші підприємці, які можуть переобладнати завод під упаковку продукції або випуск, наприклад, деталей для автомобілів. У заводів, розповідають у Фонді держмайна, є великі переваги – зручні під’їзні шляхи і власна залізнична гілка.
Продаж спиртзаводів «Укрспирту» не призведе до зниження цін на алкогольні напої, оскільки частка спирту в собівартості готової продукції становить близько 10%. Проте алкогольні компанії зможуть експортувати спирт за кордон – особливим попитом він користується, наприклад, в Туреччині, де його використовують для парфумерної промисловості. Український спирт цінується в країнах СНД. Ніяких перешкод для експорту не буде. Українські підприємства можуть експортувати 10,2 млн декалітрів на рік. Як правило, цю квоту заводи не використовують і на половину.
Ірина Галай — перша українка, яка підкорила найвищу точку планети. Але її сходження почалося задовго до цього з випадкового спору на роботі.
Вона погодилась піднятися на Казбек, не знаючи, що цей крок змінить її життя. Без спеціальної підготовки, в чоловічій групі, з важким спорядженням на плечах вона довела собі, що може більше.
Коли Ірина дізналася, що ще жодна українка не стояла на Евересті, то не вагалася, — вона показала, що жінка може бути сильною, сміливою та незламною. І що вершини — не тільки в горах.
Ірина Галай
альпіністка, яка першою серед українок піднялась на Еверест у 2016 році та на К2 у 2021 році
Хлопці весь час сперечалися, коли я здамся
Я почала ходити в гори випадково. Тоді працювала керівницею відділу маркетингу в нафтовій компанії й одного разу програла спір колезі. Він загадав мені піднятися на гору Казбек, яка розташована в Грузії. Я взагалі не розуміла, куди йду та що на мене чекає, але одразу погодилась.
Я народилася та виросла на Закарпатті, тому для мене піднятися на гору — це не щось таке нереальне. Ми ще в школі декілька разів ходили на Говерлу, і я розуміла, що підніматися складно, але можливо.
Казбек став для мене випробуванням. Я зовсім не готувалася до цієї вершини, тільки знайшла в інтернеті гіда, який набирав групу, — тоді це було не так популярно, як зараз. У групі я була єдиною жінкою, всі інші — чоловіки, такі трушні альпіністи. Я виділялася серед них.
Ірина Галай піднялася на декілька восьмитисячників. Фото надала героїня
Ми розділили між собою всю провізію. Крім цього, я несла свої речі на 7–8 днів, спальні мішки, кішки, льодоруби. Я ніколи не носила таку вагу. Мені було тяжко, але щось підштовхувало йти далі. Під час підйому на гору гід вчив користуватися спорядженням. Мені так зайшло, ніби я все життя цим займалася.
Десь із третього дня, коли почали виходити на мальовничі краєвиди, мені дуже сподобалося. Я прокидалася зранку в наметі й розуміла, що такого свіжого повітря ніколи не відчувала, а навколо ще й краса.
Під самою вершиною виявилося, що я не маю гірської хвороби. Іншим стає погано після 4 тисяч метрів, а я не змінилася в поведінці чи швидкості. Не відчувала, що перебуваю на висоті. Я піднялася на вершину першою з групи. Мене наздогнав чоловік з нашої команди й сказав: «Слухай, ми з хлопцями весь цей час сперечалися, коли ти здасися. А ти молодець». Після цього він потис мені руку.
Я стояла на вершині гори, дивилася на краєвиди й розуміла: ми можемо більше, ніж думаємо. І мені захотілося ще.
Люди писали, що я не маю йти на Еверест
Після Казбеку я повернулася на роботу, але гори не покинула. Пішла по класиці альпіністської стежки — Новий 2014 рік уже зустріла на вершині Кіліманджаро. Далі альпіністи розповіли мені про Непал. Для них Непал — це Діснейленд. Ну, і я почала про це потрошку мріяти, але однозначно не про Еверест.
Спочатку ходила в Альпи, вчилася техніки, бо розуміла, чого саме мені бракує. Також я була фізично непідготовлена, тому бігала по 18 км по Києву, займалася боксом, кросфітом і скелелазінням. Тобто робила все для того, щоб мені було максимально комфортно підніматися на вершини.
У 2015 році гід мені сказав: «Ти швидко вчишся, у тебе немає страху, і ти дуже самовпевнена. Ти б могла стати першою українкою, яка піднялася на Еверест». Так з’явилася ця мрія.
Звичайно, були сумніви, бо тоді в інтернеті про Еверест не було позитивної інформації. Ще й для цього мені потрібно було багато грошей — тоді це коштувало 50 тисяч доларів. Сюди входив дозвіл на сходження, проживання в базовому таборі, спорядження, намет, їжа, кисневі балони та шерп.
Я все-таки вирішила підкорити Еверест. Піднімалася з боку Китаю, з Тибету — це найскладніша частина. Я тоді не йшла з Непалу, бо у 2015 році стався сильний землетрус, і засипало деякі місця.
Коли я піднімалася, була ще одна українка, яка теж хотіла стати першою, і в нас була гонка. У фейсбуці ще перед сходженням мені різні люди писали свою думку про те, як я маю підніматися, чи маю взагалі, що я блондинка і бла-бла-бла. Було багато негативу в мій бік, тому мені було складно.
Я хотіла довести всім, що вони не мають рації, — абсурдно оцінювати людину по зовнішності. Не можна взагалі говорити про сходження, якщо не розумієш, що це таке. Я могла б послухати думку когось, хто вже там був, і не один раз, а тут якісь рандомні люди просто кричать: «Не йди, бо ти там вмреш», і це нервує.
Ірину Галай нагородили Всеукраїнською премією «Жінка III тисячоліття». Фото надала героїня
Коли я піднялась на Еверест, у мене була буря емоцій всередині. Це і задоволення собою, і каша в голові, адже я розуміла, що найтяжче — це спуск униз. На вершині ти не можеш насолоджуватися по максимуму сходженням — ми святкуємо, коли спустилися, а не піднялись.
У мене було з собою багато прапорів, які я залишила на Евересті. Мене гід зняв на маленьку GoPro, і ми молилися, щоб не вимкнулася батарейка. Скоро буде 10 років, як я піднялася.
Для мене гори — це завжди відпочинок
Не розумію людей, які приходять туди страждати. Я беру з собою книги, читаю, думаю, лежу, слухаю себе. У горах — діалог із собою.
Коли піднімаєшся на восьмитисячники, тіло намагається тебе розвернути. Воно починає вмовляти, що тобі це не потрібно.
У голові думки: «Що ти тут робиш?», «Я хочу додому», «Де моє ліжко, гарячий душ, нормальний туалет?». Я навчилася з цього сміятися. Гори вчать головного — не здаватись. Особливо коли ти майже на вершині.
27 липня 2021 року Ірина піднялася на К2 та стала першою українкою, яка підкорила цю вершину. Фото надала Ірина Галай
Коли я повертаюся з гір, бачу, як багато зайвих речей у нашому житті. І ми їх хочемо ще більше та більше — це такий абсурд. Мені після гір завжди хочеться від усього відмовитися.
Сходження на Аннапурну присвятила жінкам-військовим
У 2021 році мене запросили озвучити книгу «Аннапурна» Моріса Ерцоґа — історію першої експедиції на восьмитисячник. Коли я її читала, думками пройшла всю гору разом з героями. Теж захотіла навесні піднятися на Аннапурну, але почалось повномасштабне вторгнення, і було не до експедиції.
Перші два роки вторгнення я взагалі не могла ходити в гори. Я пішла в армію. На війні втратила багато друзів. Не розуміла, як люди можуть ходити в гори, коли у країні війна.
Проте минулого року мені подзвонив друг і запропонував: «Ми йдемо на Аннапурну — поїхали з нами». За тиждень я зібрала рюкзак, і за два вже стояла на вершині. Було складно підніматися, бо це одна з найнебезпечніших гір у світі, але я так скучила за горами, що кайфувала щодня.
Своє сходження на Аннапурну я присвятила жінкам-військовим. Я захоплююся українськими жінками в ЗСУ, я їхня велика фанатка, тому що таких жінок ніколи не зустрічала раніше. Вони сміливі, сильні, цілеспрямовані. Ми стали класними друзями, адже я теж була в ТрО. Армія — це не про стать. Військовий не має гендеру.
Ірина підняла перший український прапор на горі Аннапурна, але була не першою українкою, яка туди зійшла. Фото: Ірина Галай
Після мого сходження на Еверест і К2, де я теж була першою українкою, багато жінок почали мріяти про це. Вони побачили, що це можливо. Мені часто пишуть жінки, яким моя історія додала сили. Після мене на Еверест піднялися багато українок, хоча до того вони навіть боялися думати про це.
З власного досвіду можу сказати, що боротьба — це завжди складно. Аби дійти до чогось надважливого, потрібно витратити багато сил, енергії та мотивації. І, як показує моя практика в горах, найтяжче — перед самою вершиною, коли ти майже досяг свого. У той момент головне пам’ятати, що не можна здаватись, не можна опускати руки. Треба дійти до своєї мети, знайти в собі силу, тому що я точно знаю, що є і друге, і третє дихання, і четверте, і десяте. Його головне в собі дістати, вірити в це. Вірити так, як у будь-яку мрію, і тоді вершина однозначно буде ваша.
Ми мусимо дійти до кінця. У нас немає дороги назад.
Рятувальники Kyiv Animal Rescue Group дістали домашнього кота, який опинився під завалами після нічного обстрілу та не рухався понад 10 годин.
Про це повідомили в KARG.
Великий смугастий кіт залишався під бетонною стіною та перекриттями понад 10 годин, перш ніж команді вдалося знайти його завдяки чітким координатам господаря.
Фахівці обстежили зруйновану квартиру, використовували точкове розбирання завалів і дістали тваринку живою. Операцію вдалося завершити швидше завдяки точним вказівкам господарів, які повідомили, де можна знайти кота.
Читайте також: Рятують чотирилапі: надзвичайники показали, як собаки допомагають шукати людей під завалами
Також врятували чотирьох котів, власники яких звернулися за допомогою. Деякі з господарів шукали своїх тваринок, коли самі були в лікарнях.
Нагадаємо, що у Києві відшукали собаку, який урятував господаря під час обвалу під’їзду.
Фото: фейсбук-сторінка KARG
24 червня 2025 року на вулиці Лемкіна у Львові відкрили перший в Україні центр допомоги людям, які пережили полон та тортури. Новий центр, що працює в складі екосистеми UNBROKEN, покликаний допомогти їм відновитися і знову знайти себе.
Про це повідомив мер Львова Андрій Садовий.
Як зазначив міський голова, щотижня з російського полону повертають сотні українців, які, навіть опинившись у безпеці, потребують спеціалізованої підтримки.
У восьмиповерховій будівлі облаштували 17 житлових кімнат, оформлених не як лікарняні палати, а як затишні домашні простори. Крім житла, у центрі передбачили окремі приміщення для амбулаторної та стаціонарної підтримки: тут проводить сеанси психолог і застосовують сучасні методи терапії, адаптовані до потреб постраждалих.
Читайте також: У Львові відновили знищену мозаїку Богдана Сойки (ФОТО)
В окремій будівлі поруч розгорнули арттерапевтичний блок: на першому поверсі — гончарня, на другому — художня майстерня. У разі потреби персонал центру організує також заняття з ткацтва, співу або музики.
Нагадаємо, що у Львові відкрили перший міський хаб «Стрільниця» в історичній будівлі (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка Андрія Садового
«Гори вчать головному: не здаватись». Це перша українка, яка підкорила Еверест
Ірина Галай — перша українка, яка підкорила найвищу точку планети. Але її сходження почалося задовго...
«Як не переплутати рушник і рушницю?»: історія фіна, що вчить українську мову
24-річний Йоганнес до 2022 року мало знав про Україну. Але три роки тому він почав...
«Україна — мій вибір». Це біженці, які знайшли прихисток в нашій країні
До Всесвітнього дня біженців ШоТам і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах...
Повернув зв’язок і держпослуги. Історія львів’янина, який відновлював Херсонщину під обстрілами
Креативник, який оживляв старі депо у Львові, а згодом мобілізувався та поїхав служити прикордонником. Михайло...