Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
02 1 02 1

Суспільство

Як почати бізнес в підвалі: історія успіху ветерана

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Екс-учасник АТО заснував підприємство з вирощування зелені на гідропоніці. Проект реалізував у рідному місті Запоріжжі. Працює разом зі своїм батьком та побратимом по службі в ЗСУ. Підприємство функціонує вже чотири місяці.

Читайте також: Під землею на Волині вирощують кілограмові цитрусові

На міні-фермі методом гідропоніки у виробничих обсягах вирощують цибулю. Підприємство обладнали в орендованому напівпідвальному приміщенні, розміром 50 м². Палети з розсадою розташовують на стелажах у два яруси. Для пророщення зелені використовують додаткове освітлення.

Зв’язатися з одним із власників міні-ферми, 27-річним Іллею Волошиним для інтерв’ю вдалося тільки з третьої спроби, пізнього вечора. Пояснює, що має ненормований робочий день.

“Доводиться працювати до сьомого поту, – сміється Ілля. – Усе залежить від замовлення. Можуть попросити на наступний день 30 кілограмів зелені нарізати. Сидиш до ночі – ріжеш. Оскільки немає великого досвіду – роботу ще не злагодили до кінця. Тому і процес не доведений до автоматизму. Доводиться багато фізично працювати”.

Читайте також: Чоловік відкопав під садибою на Закарпатті старовинний винний погріб

Приміщення під міні-ферму переобладнували разом з батьком та побратимом. З нуля довелося зробити стенди для розсади і повністю весь комплекс по обладнанню. Коли заїхали туди, там були лише підведені вода і світло. Решту робили своїми руками. З батьком і побратимом працюють разом: ріжуть, готують розсаду, саджають.  

Зелені вдається зібрати від 30 до 40% від кількості посадкового матеріалу. Від висадженого обсягу це може бути від 10 до 50 кілограмів. Урожай, з моменту посадки, можна зібрати вже за 20 – 30 днів.

Робота нагадує “день сурка”, але мріяв про це на фронті

“Мій робочий день починається з кави. Робота інколи нагадує “день сурка”. Щоранку готуємо матеріали. Якщо є замовлення – ріжемо цибулю. І одразу висаджуємо новий матеріал. Ріжемо – саджаємо, саджаємо – ріжемо”, – сміється Ілля.

Лайфхак від Іллі: як швидко відділити зелень від цибулини

На фронті всі його думки були про те, чим займатися, коли повернеться додому. У зоні АТО служив три роки – з 2014 по 2017 рік. У 14 році вступив до батальйону особливого призначення “Січ”. Потім перейшов в добровольчий підрозділ “Карпатська Січ”, який включили до 93-ї бригади. Підписав контракт із ЗСУ. Продовжив службу. З війни повернувся з третьою групою інвалідності. Має технічну освіту.

Цілий день ріжемо-саджаємо, саджаємо-ріжемо

– сміється Ілля.

Коли приїхав – одразу взявся за реалізацію проекту. Планував, як воно буде. Дякувати Богу, все вдалося. Деякою мірою, віра в самореалізацію допомогла бійцеві витримати жахи війни.

Читайте також: Бізнес із друзями – це можливо. Історія ветеранського СТО

Зі свого підприємства бізнесмен до бюджету щомісяця сплачує 5% від прибутку, на третій формі оподаткування.

Хобі батьків стало родинним бізнесом

“Зараз вирощуємо зелену цибулю. Продукція продається чудово. Маємо постійних покупців. Познайомилися з оптовиком, який закуповує нашу зелень для ресторанів Запоріжжя. Готуємо зелень і для дрібного опту”, – розповів бізнесмен.

Ідея відкрити такий бізнес прийшла кілька років тому. Коли Ілля ще служив у Збройних силах і перебував в зоні АТО. Приїхав у відпустку, з батьками сиділи, міркували над тим, чим займатися далі. Рішення прийшло спонтанно. Хоча батьки займалися подібним вирощуванням, але це було більше для себе, як розвага. Вирішили, що хобі можна перетворити на бізнес. Почали цікавитися, читати. Знайшли інформацію про метод гідропоніки. Взялися за втілення ідеї в життя.

Коли починав бізнес – нічого не боявся

За словами Іллі, коли починав нову справу – нічого не боявся. Мав досвід ведення бізнесу раніше. До подій на Майдані та війни, у Запоріжжі близько трьох років тримав кафе. Після початку бойових дій довелося свій заклад закрити та піти добровольцем на війну.

Міні-ферма має окупитися за два роки

Вкинули у виробництво немаленькі кошти. Виявилося, що у цьому бізнесі багато нюансів і немає такого, щоб за місяць-два він повністю себе окупив. Та за бізнес-планом, на рівень прибутковості мають вийти через два роки.

На розвиток міні-ферми підприємці отримали грант від міжнародної організації з міграції. Брали участь у програмі. Підприємцям пощастило, бо вдало захистили проєкт. Отримали 15 тисяч гривень. Ці гроші витратили на обладнання, освітлення. На той час вже не було грошей для його придбання. Цей грант виявився дуже вчасним.

“Я не прихильник того, щоб вичавлювати з усіх можливих програм гроші. Якщо влада має кошти – можуть допомогти тим, хто зараз цього більше потребує”,

– переконаний бізнесмен.

“Я не прихильник того, щоб вичавлювати з усіх можливих програм гроші. Якщо влада має кошти – можуть допомогти тим, хто зараз цього більше потребує”, – переконаний бізнесмен.

Читайте також: Фермер з Нідерландів вклав у теплицю на Львівщині 600 000 євро

Міні-ферма споживає небагато. Щомісяця на зрошення йде до 3 кубів води. Коли цибуля виросла, всю воду зливають, миють обладнання і саджають по-новій. На електроенергію щомісяця витрачають до 400 гривень, оскільки для освітлення використовують Led-лампи.

Економлять на опаленні. Зараз в приміщенні стоїть буржуйка і пелети, виходить дешевше, ніж газ. Перепробували обігрівачі, але це виявився найкращий метод. На опалення щомісяця витрачають до 1000 гривень. Приміщення прогрівають один раз на день. Цього вистачає, тепло тримається. Температуру підтримують на рівні 18-20 градусів. Буває коригують, щоб було від 13 до 18 градусів. Усе залежить від того, наскільки швидке потрібне проростання зелені.

Продукція конкурентна, бо екологічно чиста

“Основна проблема, яка виникла з самого початку – не було достатніх навичок і досвіду ведення такої справи. Це значно важче, ніж можна прочитати в інтернеті. Проте з кожним місяцем процес стає все кращим, нам подобається”, – каже Ілля Волошин.

Зараз трьом підприємцям доводиться самостійно опановувати ще одну професію – агронома. Інформацію про те, як доглядати за рослинами – читають в інтернеті. Проблемні питання обговорюють на форумах.

“Гідропоніка дозволяє не перетворювати вирощування на сезонну роботу”

Від традиційної посадки відмовилися. Гідропоніка дозволяє не перетворювати вирощування на сезонну роботу. Якість зелені не поступається великим тепличним комплексам.

Читайте також: Американець організував в українському селі органічну ферму

За його словами, перевага гідропоніки в тому, що зелень можна виростити без додаткових добрив. Продукція є конкурентною. Не використовують хімії. Виходить екологічно чисте. Методом гідропоніки, постійно підтоплюючи коріння – пророщують цибулю. Туди подається вода, яка насичує коріння, потім вона зливається. І так кожні 6 годин. Рослина отримує все необхідне для зростання, не гниє. Добрив додаткових не застосовують.

Меседж “усе вдасться” – запорука успіху

У планах підприємців – розширитися і перейти на свою територію. Спробують вирощувати нові види рослин. Незабаром почнуть експериментувати з м’ятою, потім з полуницею.

“Не виходить – починайте знову. Поки не спробуєте – нічого не досягнете”

“Щоб налагодити власну справу – треба брати і робити. Не боятися. Не виходить – починайте знову. Поки не спробуєте – нічого не досягнете. Не варто думати про те, що щось піде не так, як запланував. Усе вдасться – це основний меседж, який треба нести”, – радить власник міні-ферми усім, хто хоче випробувати власні сили у веденні бізнесу.

Крім того, підприємці не забувають про своїх побратимів на передовій. Зв’язуються з волонтерами, коли залишається урожай цибулі. Передають зелень бійцям.

Як раніше повідомляв #ШоТам, ветеран АТО Максим Петрик заснував медовий кооператив Фронтмед. Колишній розвідник Андрій Дробіт вирощує ірландські троянди під Львовом. А екс-атовець Микола Стецьків зі Львівщини після служби вирішив вирощувати полуницю. 

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Бійці 40 ОАБр знищили склад боєприпасів і техніку окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.

Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Про 40 ОАБр

40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.

Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.

Фото: facebook.com/40OAbrigade.

Читати далі