Наткала на тепловізори та евакуаційне багі. Як майстриня з династії килимарів допомагає сину на фронті

Валентина Ткач – ткаля у третьому поколінні. Аби допомогти сину на фронті, вона розпродала колекцію власних килимів. Виріб довжиною у 2 метри зі складним орнаментом – це 6-7 місяців копіткої праці.

«Коли син сказав, що їхнє авто розбили й терміново потрібна заміна, мене огорнув не страх, а жах. Я залетіла у майстерню і давай фотографувати все: дешевші килими, найдорожчі…», – згадує майстриня, як почався новий етап у її творчості – волонтерський.

Про дитинство на татовій фабриці, ткацький верстат на борту літака та де можна навчитися ткати за давніми гуцульськими техніками, Валентина розповіла ШоТам.

Дід навчив маму, мама – мене, а я – своїх дітей

Моя мама Марія – гуцулка з Івано-Франківщини. Я є виходицею із династії килимників, ткачів. Дід Михайло, мамин тато, вчив її ткати, мама навчила мене, а я навчила ткати своїх дітей – Богдана та Дарину, щоб комусь передати родинну справу. Дід після війни тяжко хорів, працював надомником, ткав килими. Мамі було 5-6 років лише, коли вона почала допомагати йому: ставала на стільчик і переймала човник на по один бік верстата. На жаль, не залишилося жодного зразка тих килимів, бо родинне обійстя вщент згоріло в пожежі.

Мама навчила Валентину, а вона – своїх дітей. Фото з архіву героїні.

Батько Іван – майстер художніх промислів із Сумщини. Працював на Косівській фабриці художніх виробів, там і познайомився з мамою. У 1970 році батька із Косова направили у Богуслав, призначили директором місцевої фабрики худвиробів «Перемога». Того ж року у грудні народилася я. Тож я вроджена богуславка з гуцульським та слобожанським корінням.

Я часто чую від своїх замовників: «Які ж у вас яскраві кольори!». Це якраз в мені гуцульське говорить. На Гуцульщині здавна люблять ткати так, аби полотно дзвеніло кольорами: як потічки гірські, як смерекові Карпати.

Зі школи бігла до тата на фабрику

Батько 20 років був директором на Богуславській фабриці. Після школи я часто бігла до нього на роботу. Любила з ним обходити різні цехи. 

Пам’ятаю досі, як пахло в столярному цеху. Там майстри лагодили поламані верстати, виробляли нові човники. Інколи тато дозволяв мені заходити у великий ткацький цех. Це вражаюче видовище: 50-60 верстатів одночасно залучені, і десятки човників злітають над струнами ниток у руках ткаль. А ще там такий своєрідний шум стояв, дуже сильний. Буквально за метр уже не можна було почути, що каже людина, хіба що по губах прочитати. Коли я, мала, заходила туди, ткалі завжди кивали і посміхалася мені й продовжували свою роботу. І мабуть, через ті усмішки мені здавалося, що це така легка і цікава робота.

Лише коли я підросла, вже сама налаштовувала верстат і ткала годинами (від чого страшенно боліли ноги, руки, спина), я зрозуміла, яка ж це тяжка праця. Але ж яка цікава! Як і моя мама, тепер просто не можу жити без ткацтва.

Любила малою і біля мами в майстерні посидіти. Поки вона ткала, я малювала на аркушах у клітинку різні орнаменти – фантазувала, що я колись витчу. Отак я і росла: до мами приходжу: «О, я буду художницею, ткалею!», до тата зазирну – «О, я теж хочу бути директоркою такої фабрики!».

Валентині завжди праця ткалі здавалася цікавою. Фото з архіву героїні.

Ткацький верстат у ручній поклажі

Вже дорослою я їздила на Андріївський узвіз продавати свої килими. Дуже часто люди підходили й питали мене, чи я можу і їх навчити ткати. Тоді я задумалася: де я могла б навчати? На яких верстатах? На той час у мене не було приміщення, де можна було б облаштувати клас. Я сама працювала у маленькій кімнатці, де стояв один верстат і ми з мамою на ньому ткали.

У кінці 90-х, коли Богуславську фабрику буквально уже розтягували і розкрадали, я викупила кілька верстатів, аби хоч щось зберегти. Знайшла приміщення, встановила ці верстати. Ось уже можна б було і почати вчити людей, але розуміла, що промислові верстати для навчання початківців не підходять. Починати варто з маленьких верстатів. 

Я шукала і знайшла майстра у Таращі, який взявся їх для мене виготовити. Він півтора року вивчав різні відео, інструкції, багато розпитував мене і врешті зробив першу модель. Цей верстат був значно менший за фабричні, вже можна було розмістити кілька у кімнаті і почати навчання. 

Починати вчитися варто з маленьких верстатів, вважає Валентина. Фото з архіву героїні.

Аж тут мене запросили на фестиваль народних майстрів до Туреччини. І за умовами треба привезти з собою свій робочий інструмент! Та ще і перевезти його у ручній поклажі, тобто щоб важив не більше 7 кг. Я знову до свого майстра: треба ще менше і ще легше! Він окремо зважував кожну деталь, різні види деревини, зменшував пропорційно, комбінував матеріали і врешті вийшов верстат, який влазить у ручну поклажу.

Коли я повернулася з Туреччини, почала навчати людей. Часто вони самі мене знаходили через Facebook та Instagram. З того часу у мене вже були десятки людей з різних куточків України та з-за кордону: з Нової Зеландії, Франції. Запрошували мене з моїми мініверстатами до себе: Польща, Данія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди. Це були й індивідуальні навчання, і групові.

Було відчуття, що смерть ходить поруч

23 лютого 2022 року син Богдан подзвонив до мене і попросив приїхати та забрати до себе його дружину з сином. Сказав, що росіяни можуть напасти на нас дуже скоро. І безпечніше буде у Богуславі. А сам він залишиться у Києві й буде шукати якісь можливості, аби допомагати в обороні. Ми домовилися, що днями я приїду по них, аж тут Богдан дзвонить мені о 5 ранку: «Почалося!». Я скочила в авто і долетіла до них за півтори години, а назад ми їхали годин 6, бо були страшенні черги, машини повзли в кілька рядів упритул по 30-40 см буквально.

Вдома ми слідкували за новинами, намагалися зрозуміти, що буде відбуватися і що нам робити. Уже було відомо, що коїться у Бучі та в Ірпені. Богдан сказав: «Мамо, у нас в родині ніхто навіть автомат не вміє тримати, як же ми будемо боронитися?». За кілька днів він мені сказав, що записався у військкомат, аби його взяли на службу. В якийсь момент я всерйоз думала піти з ним. Але потім зрозуміла, що треба аби хтось лишився і допомагав звідси, піклувався про маму.

Коли син пішов добровольцем на війну, я вмовила доньку та невістку вивезти своїх діток за кордон, бо ми не знали, що буде наступної секунди, не те що наступного дня. Молодшій онучці було лише 3 місяці, хіба набігаєшся у погріб з таким малям? А над нами літають ракети. Дівчата з дітьми поїхали за кордон, ми з мамою залишилися удвох.

Ткати я не могла. Зайду, постою біля своїх верстатів, погладжу їх, помолюся і йду. Наче всю творчу енергію, всі кольори, орнаменти і задуми з мене висмоктали. Було відчуття, що смерть ходить поруч, був сильний страх. Не за себе, а за внуків, дітей.

Одні обійми за 5 місяців

Знову я почала ткати у травні, заради сина. Це було навесні, він мені написав: «Мамо, нам край необхідна автівка!». Розповів, що їхнє авто вщент розбите, а я уже до того скільки цих відео надивилась… 

Мене огорнув не страх, а жах. Я залетіла у майстерню і давай фотографувати все: дешевші килими, найдорожчі… А в мене вся майстерня була в килимах: на стінах, на полицях, у кошиках – скрізь килими. Все наткано роками, такий собі творчий посаг. Але навіщо це мені, коли мій син у біді? 

Фото виставила у соцмережах. Найдешевші килимки «під чашку» – по 100 гривень, найдорожчі килими зі складними узорами – по 30 000 гривень. Була думка: та хто їх зараз буде купляти? Замовляли люди з-за кордону, і з різних куточків України. Ніхто не торгувався, не просив знижку, а дехто навіть перераховував більше – аби допомогти зібрати необхідну суму швидше.

Найдешевші килимки «під чашку» коштують 100 гривень. Фото з архіву героїні.

Дуже швидко зібралася необхідна сума і я придбала для Богданового підрозділу першу машину – позашляховик. І разом з волонтерами переправила його на Схід.

Їхати туди зовсім не боялася. Вперше за 5 місяців я побачила і обійняла свого сина. Мені здавалося, що я чекала цього вічність. Ми переписувалися до цього щодня, але це не працює. Тільки коли я його побачила, почула його голос, обійняла, коли я його сама нагодувала, я заспокоїлася. На той короткий час, що ми були разом.

Майстерня опустіла, але я можу ще!

Після покупки «фронтери» моя майстерня добре спорожніла. Але я вже знала, що мені робити: треба продавати ще, закінчаться готові килими – ткати нові. Я з донькою Дариною (вони з онучкою невдовзі повернулися з-за кордону) ткала навіть у блекаут. Як можу сидіти та чекати, коли я знаю, що можу допомогти? «Наткала» на каримати, ліжко, газову пічку, приціли. Навіть коли хлопці попросили евакуаційне багі – ми дістали багі!

Тоді мені дуже допомогли дві жінки – Тетяна та Олена перерахували по 50 000 гривень. Син Тетяни загинув, захищаючи Україну, а вона вирішила в пам’ять про нього допомогти іншим захисникам. 

Була ситуація, коли хлопці з піхоти попросили два тепловізори. Я зібрала кошти, замовила. Ввечері якраз отримала ту посилку, аж тут повідомлення, що вже нема кому передавати. Загинули ті хлопці. Я 4 дні не могла говорити. Тепловізори передала в ту ж бригаду, аби вони врятували інших.

Я працюю у майстерні до пізньої ночі. Це дуже важка робота, здоров’я уже не те. Але треба спішити, повільно допомагати дуже дорого коштує.

Хлопці з фронту попросили евакуаційне багі – Валентина знайшла. Фото з архіву героїні.

Хочете, я вас навчу?

Зараз я збираю на дрон DJI Mavic 3, він дуже потрібен Богдановому підрозділу. Збір іде повільно, а час – ні. Тчу великі двометрові килими на замовлення, тчу маленькі килимки-підставки під чашку. Дарина тче крайки, шиє сумки. А ще ми з нею почали відшивати традиційний одяг з домотканого вовняного полотна: жилетки, плахти. Легкі сукні теж.   

У грудні 2022 року я відкрила у своїй майстерні Центр ткацтва. Його ідея в тому, аби в одному просторі збиралися різні майстри, давали майстер-класи. Не лише з ткацтва, а й з інших ремесел. Дуже б хотілося знайти спонсорів, які захотіли б підтримати цей проєкт.

Людям треба давати якусь розрядку. Війна. Негатив, знервованість у людей накопичуються з кожним днем. І кожному треба мати щось, що допомагає хоча б трохи розслабити нервову систему. Ткацтво, до прикладу, дуже добре працює з цим. 

Валентина запрошує у власний Центр ткацтва. Фото: ШоТам.

Я помітила дуже давно, що коли з-під твоїх рук виходять яскраві кольори, що складаються у різні узори, це дарує відчуття казки, добра. Це заспокоює. Можна перезарядитися, і потім з новими силами повертатися до своєї роботи, боротьби, волонтерства. Навчаю і дітей, і дорослих. Приїжджайте до мене у Богуслав на вихідні: перезавантажитися, повчитися ткацтва. Це ж наше прадавнє ремесло, частинка нашої ідентичності.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.