Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Втекли з міста: як родина заснувала етнохату та відроджує традиції в селі на Одещині

Опубліковано

Хтось тікає з села у великі міста через відсутність робочих місць, а хтось робить навпаки та відроджує сільську місцевість. Так зробило подружжя Скориків, яке переїхало до села Грабово Кодимського району Одеської області з, власне, Одеси – через бажання жити серед природи, споживати натуральну їжу та воду, і, звісно, розпочати власну справу. За кілька років життя тут вони облаштували етносадибу “Білочі”, створили власний бренд та налагодили виробництво. А ще Дмитро та Надія активно працюють над відтворенням традицій рідного краю і намагаються змінювати свідомість селян.

Надія та Дмитро розповіли нам, чому і як відроджують українські традиції, про своє життя за старими устроями та чому місцеві селяни з них глузували. 

Дмитро та Надія Скорики

Дмитро та Надія Скорики

Дмитро та Надія Скорики. Дмитро Скорик за фахом – викладач біології, хімії, релігієзнавець та фотохудожник. Його дружина Надія Скорик за фахом – художниця кіно, поетка та фольклористка.

Про переїзд в село

У певний час свого життя ми зрозуміли, що філософія міста стала дуже напружувати.Та й ми з чоловіком були закохані у фольклор, традиції та культуру. Напевне, саме це нас і поєднало. У Дмитра була квартира в Одесі, яку він продав, щоб купити дачу в мальовничому селі Шершенці. Ми і весілля святкували саме у цій хатині, бо хотіли зробити традиційне свято.

Ще до нашого знайомства Дмитро вирішив зробити пошукову експедицію в Одеській області, бо цей регіон залишався білою плямою, про яку ніхто не знає і кажуть, що тут немає нічого українського. І під час експедиції ми і познайомились, бо я також дуже цікавилась такою справою.

 

У нас було величезне бажання жити на землі та розвивати власну справу, тому і переїхали. На той час у нас вже народився син Пантюша. Як зараз пам’ятаю наш переїзд: з маленькою дитиною на вокзалі, сніг летить прямо в обличчя і ми намагаємось сісти в будь-який потяг, щоб доїхати до села. З цього все і почалось.

Зелений туризм не позеленів

Вже в селі ми купили ще одну сільську хату і зайнялись реконструкцією. У цьому регіоні є певні особливості, які стосуються будівництва. Наприклад, у цих краях мало лісу, але багато вапняку, тому будинки роблять, зазвичай, з білого каменю. Далі будинок тинькують глиняною штукатуркою на кінському гної і білять. Стелі тут не обшивають, а просто забілюють разом з перекривними балками. Такі будинки є дуже колоритними.

От ми реконструювали сільську хату, зробили кілька гостьових номерів і вийшла екосадиба “Білочі”, названа в честь місцевої річки. Хата побудована з екологічно чистих матеріалів, у підніжжя пологого схилу, перед нею заплавний луг зі смородиновою галявиною і сімома джерелами кришталево чистої води. Позаду – підйом на терасу з оглядовим майданчиком, їдальнею і пічним комплексом. Дмитро сам робив пічки, а ще тут є коптильня та величезний мангал. 

Навіщо ми це робили? Бо переїжджали в село і думали, що будемо займатись зеленим туризмом. Але, туризм не позеленів. Ми витратили всі гроші від продажу квартири на ту хату, навіть ще влізли в борги на $10 000, щоб закінчити ремонт і будівництво. Але помилились в головному – про нас ніхто не знав і знайти клієнтів було дуже важко. Це стало для нас першим ударом, адже ми їхали сюди з таким романтичним настроєм, а реалії сільського життя дещо інші і менталітет людей також інший.

Ми розуміли, що потрібно щось вирішувати, адже грошей немає, а на руках маленька дитина і жити за щось потрібно. У районі роботи не було, а Дмитру, який має дві вищі освіти, пропонували перекваліфікуватись у тракториста. Але це не те, чим хотілось займатись. Тоді почали писали до міністрів, мовляв, от ми переїхали, хотіли заснувати власну справу, але не вийшло і роботи немає. Тоді нам запропонували вести гуртки в школі. Але знаєте як то в селі є величезне розподілення на свій і чужий. Ще коли у нас були гроші, то ми купували різні старовинні килимки та багато речей традиційного побуту. Тоді люди сприймали нас як циганів. І у школі так само реагували. Звичайно, зараз все змінилось і люди стали більш відкритими.

Читайте також: Cozy Farm: як молоде подружжя наважилось покинути місто і відкрити козину ферму у селі

Так от, ми вели гуртки і паралельно думали над власною справою. Розуміли, що туризм — нестабільна справа і має пройти час, щоб люди дізналися, що тут є зелена садиба, куди можна приїхати, відпочити. А жити ж за щось треба. Тому вирішили займатись власним виробництвом.

Бренд молочної продукції “Від Пантюші”

Ми вирішили зайнятись виробництвом та реалізацією екопродукції. Ще тоді, 5 років тому, цей напрямок тільки набував популярності. Ми почали з соління та квашення яблук і огірків. Але потім зрозуміли, що це не вигідна справа і краще займатись молочною продукцією. Бо молочку людина їсть кожного дня, а от яблука чи огірки – ні.

Головним фактором того, що ми зайнялись молочною продукцією став наш син Пантюша. Хотілось робити щось для нього натуральне, свіже і смачне.

Здавалося б, в селі молока вистачає. Так то воно так, а ось хороших молочних продуктів не дуже. То запах дивний, то присмак не такий. Тому прийняли рішення – навчитись робити самим. Так утворився бренд “Від Пантюші”.

Ми почали виготовляти сири та йогурти. Особливістю нашої продукції є те, що вона повністю натуральна, адже ми вкладаємо душу в кожну баночку і робимо, як для синочка.

Читайте також: Сирний бізнес на останні 300 гривень. Історія сироварні “Скажи Cheese”

Згодом про нас почали дізнаватись люди і приїжджати до нас у садибу. Саме туристи і стали нашими першими клієнтами. А ще ми реалізуємо продукцію в екокрамниці Одеси. Всю продукцію Дмитро відправляє вранці попутним поїздом у місто. Але це все робити вдвох дуже складно. Бо я з маленькою дитиною на руках була шеф-кухарем і готувала не тільки молочну продукцію, а й традиційні страви, якими пригощали гостей. Бувало, що приїжджали групи 50 осіб і приготувати було просто не реально. Тому ми найняли ще двох працівниць, які виконували технічну роботу. А зараз на виробництві вже працює до 10 осіб.

До речі, щоб зробити молочний цех, довелось повністю реконструювати стару хату знову, бо взимку було холодно, тому зробили капітальний ремонт даху. Фактично, переобладнали хату під молочний цех і отримали дозвіл на виробництво.

Асортимент продукції

З 2012 року ми працюємо в такому форматі і переробляємо близько 250 літрів молока в день. У нас є близько 20 видів молочної продукції: і кефір, і традиційний біойогурт, і йогурт з фруктами, і різноманітні сири.

Пам’ятаю, як Дмитро з трепетом робив перший йогурт для нас у невеличкій каструльці і був дуже радий, що у нього вийшло. Потім потроху почали робити йогурти та інші кисломолочні продукти на продаж. Таку продукцію в магазині не купиш, бо у нас все абсолютно натуральне. Намагаємось максимально зберегти структуру первинного молока, не втручаючись. Наприклад, для виробництва йогурту спочатку готуємо молочну суміш, яка береться пластом, а зверху викладаємо фрукти чи сироп, не перемішуючи. Тут немає ніяких консервантів чи стабілізаторів – просто йогурт з натуральними фруктами. І якщо продукт з полуницею, то там справді шматочки полуниці, а не її запах.

Ми постійно збільшуємо асортимент і знайомимо наших споживачів і з продуктами різних народів. Наприклад, у Середній Азії готують турахт і катик. Для останнього використовують кінське молоко, до якого додається сік вишні чи буряка. Така незвична страва. А турахт – це такий біостимулятор. А ще ми варимо згущене молоко, яке вже має своїх фанатів.

Ми дуже підтримуємо та намагаємось відроджувати українські традиції. От починали готували ряжанку не стандартним способом, а брали глечик, намазували його сметаною, заливали пряженим молоком, сметану клали зверху і ставили, аби воно скисало.

Пияцтво і лінь – найбільші проблеми села

Коли переїхали в Шершенці, то побачили, які величезні проблеми тут є. Село вимирає і скоро ці традиції вже буде нікому передавати. Спочатку здавалось, що тут жити буде набагато простіше, але ні. Є дуже велика проблема з птяцтвом місцевого населення. І тому дуже тяжко найняти людей на роботу. Ми настільки втомились від того, що працівники можуть приходити напідпитку, що Дмитро навіть купив алкотестер і ранок починається з перевірки.

Читайте також: Як карпатська бабуся зробила з хати музей-готель і заманює іноземців

Але найгірше – люди не хочуть брати на себе відповідальність. Ще з Радянських часів люди звикли працювати в колгоспі отримувати гроші. А самому щось робити – ні. І люди дивуються нам, мовляв, навіщо самому виробляти, якщо можна купити в магазині. Нащо воно потрібно? Краще десь так заробити гроші та купити все. Отак зараз люди мислять.

А на нас спочатку дивились як на чужинців і вискочок, які сюди приїхали зі свого міста і щось тут по-новому роблять.

Та й конфлікти з сусідами були не раз. От коли будували молочний цех, то він межував з територією сусідки. І для неї це виявилось величезною проблемою, мовляв, дим у хату валить і каналізація смердить. Хоча такого не було. Це така ціла детективна історія, яка тривала роками – сусідка подавала скаргу на нас у всі можливі інстанції, закривала виїзд з подвір’я, бігала робити якісь документи, що то її частина ділянки. В результаті – конфлікт вирішили. Звісно, не всі селяни негативно нас сприймали. Були й ті, хто підтримував і щиро вірив у те, що зміни можливі.

Бабусі сміялись з наших національних костюмів

Як я вже казала, ми просто закохані у традиції та фольклор. Тому і намагаємось жити за такими принципами і хочемо відновити зв’язок з тим справжнім, яке було багато років тому. От ми самі готуємо їжу, самі вирощуємо, носимо одяг, який вирощений, а не зроблений з хімікатів. А ще нас можна часто зустріти у національних костюмах. Міські жителі дуже далекі від цього.

От ми коли ще тільки перші роки тут жили, то багато спілкувались з бабусями. Вони є для нас взірцем того традиційного укладу. І якось ми поїхали в сусіднє село, де  споконвіку носили традиційний одяг. І не так давно ця традиція ще була жива. І ці бабусі мають у скринях костюми своєї молодості. І якось я одягла такий традиційний сарафан і хустину. І знаєте що, ці ж бабусі з мене сміялись, мовляв, що це я таке вділа старе. А що говорити про молодих людей, які далекі від традицій і живуть в зовсім іншому світі. Дуже шкода, що не відбулось цієї передачі традицій.

А ще ми прагнемо відновити комунікацію села та міста. Тому хочемо, щоб до нас приїжджали містяни і ми їм покажемо традиційну спадщину.

Ми проводимо екскурсії, влаштовуємо національні вечірки, пригощаємо традиційними стравами. Тут можна відчути зв’язок з землею, з предками, сприймаючи цінності народної культури, при цьому, не розлучаючись з сучасним комфортом.

Також ми створили дитячий хор і співаємо традиційні колядки, щедрівки, веснянки. Їздили навіть на фестивалі. Ще я навчаю дітей робити писанки і ляльки-мотанки. А Дмитро очолює гурток з народознавства.

Найголовніша наша філософія полягає в тому, що українська земля є незвичайним скарбом. То чому ми не можемо бути господарями цього скарбу? Хочемо, щоб якомога більше людей шанували традиції і розуміли, наскільки це важливо і цінно.

25.08.2020

Суспільство

Одеський майстер створив коника з металобрухту (ФОТО)

Опубліковано

Одеський скульптор Кирило Максименко створив коника з металобрухту. Комаха на подив витончена.

Про це пише Культурометр.

Дивуватися є чому – адже всі частини тіла комаха раніше були … запчастинами різних механізмів.

Читайте такожЇї капелюхи носять навіть до королеви Британії: історія успіху майстрині з Чернігова

 

А замість очей у коника – циферблати старого годинника.

Кирило Максименко – автор скульптури Рука Стіва Джобса на Новосельській, скульптури джина та багатьох інших.

Читайте такожЯк працює РРО для інтернет-магазинів – пояснення Олександри Томашевської

Нагадаємо, в Одесі сфотографували яскравий світанок перед штормом.

Усі фото: culturemeter.od.ua.

Читати далі

Суспільство

Фермер з Київщини вирощує екзотичну причасникову цибулю

Опубліковано

На українському ринку з’явився екзотичний, теплолюбивий і незвичний рокамболь, пише seeds.

Популяризує його фермер Володимир Мережко — засновник «Клубу виробників Рокамболю». Саме він та людина, яка завезла його в Україну.

Першу головку рокамболю Володимир привіз з Флориди — купив за 6,5 доларів, потім розмножив її. Найкраще рокамболь придатний для вирощування на Півдні України. Ці кліматичні умови для нього підходять ідеально. Однак Володимир Мережко вирощує його на Київщині — в селі Баришівка вже 5 років:

«Рокамболь — це цибуля причасникова. Від цибулі він взяв вагу, а від часнику — вигляд і присмак. Там більше цибулі. Якщо додати в зажарку і все, що печеться, там такий букет розкривається, дуже ароматний, неймовірний. Люди раз спробують і потім не зможуть відмовитись», – розповідає фермер.

 

Рокамболь, на відміну від зимових сортів часнику, чудово зберігається — практично всю зиму, до квітня. Рокамболь може похвалитися високою врожайністю, приблизно в 3-4 рази вищою ніж врожайність традиційних сортів часнику. Вага кожної головки сягає від 250 до 450 грам.

Читайте такожЯк працює РРО для інтернет-магазинів – пояснення Олександри Томашевської

В Україні наразі не дуже багато людей, які вирощують рокамболь. Все ж овоч поки недостатньо популярний в українських споживачів. Виправити це і намагається Володимир. Майже всі відомі йому фермери, які займаються вирощуванням екзота — це його покупці.

Вартість рокамболю, звісно «кусається». Голівка цієї часникової цибулі коштує 350 грн, зубець — близько 30 грн. Ринку рокамболю в Україні наразі немає, тому реалізує його Володимир зі своїми компаньйонами на різноманітних аграрних виставках, ярмарках, через власний сайт та соцмережі.

Нагадаємо, у супермаркетах України з’являться вертикальні ферми для вирощування зелені.

Як ми повідомляли раніше, на Київщині фермери вирощують елітних кіз і проводить майстер-класи по доїнню.

Усі фото: seeds.org.ua.

Читати далі

Суспільство

В Україні стартував онлайн-фестиваль австралійського кіно

Опубліковано

З нагоди Дня Австралії 26 січня розпочався кіноклубний онлайн-фестиваль сучасного австралійського кіно «Кенгуру Фест».

Про це пише Укрінформ з посиланням на повідомлення кінокомпанії «Артхаус Трафік».

Відомо, що безкоштовно і легально глядачі зможуть переглянути чотири стрічки.

Мелодрама «Лев»

Як зазначається, головна подія фестивалю – пригодницька мелодрама «Лев» (Lion) режисера Гарта Девіса, яка у 2017 році отримала шість номінацій на Премію «Оскар»:

 
  • за найкращі фільм,
  • адаптований сценарій,
  • роботу оператора,
  • саундтрек,
  • чоловічу і жіночу ролі другого плану.

У стрічці зіграли зіркові актори:

  • Руні Мара («Керол», «Дівчина з татуюванням дракона»),
  • Ніколь Кідман («Години», «Мулен Руж»),
  • Дев Патель («Мільйонер з нетрів»).

Фільм розповідає правдиву історію Сару, який у п’ятирічному віці сів не на той потяг і поїхав на інший кінець Індії за тисячі кілометрів від свого дому. Через 25 років, вихований названими батьками в Австралії, він вирішує знайти свою сім’ю і рідний дім, озброївшись неясними спогадами з дитинства та мапами Google Earth.

Стрічка «Вижити в глушині»

Документальна пригодницька стрічка «Вижити в глушині» (Surviving the Outback) – робота інструктора з виживання та шукача пригод Майкла Аткінсона, який зафільмував свою подорож глушиною Австралії. У фільмі режисер та головний герой хоче перевірити, чи вдасться йому вижити без команди та звичних засобів комунікації і дістатися до цивілізації самотужки.

Представлений у програмі документальний фільм «2040» – оптимістичний погляд на близьке майбутнє Землі. Удостоєний нагород режисер Деймон Ґамо подорожує найвіддаленішими куточками Землі, беручи інтерв’ю у спеціалістів різних галузей, що працюють над вирішенням глобальних проблем. Він досліджує, як виглядатиме майбутнє у 2040 році, якщо використовувати доступні людству сучасні екотехнології для покращення життя на планеті, а не подальшого її руйнування.

Пригодницький «Мій друг містер Персіваль»

Також на фестивалі буде представлений зворушливий пригодницький фільм для родинного перегляду «Мій друг містер Персіваль» (Storm Boy) – хіт торішнього Чілдрен Кінофесту. Він теж порушує питання екології. За сюжетом успішний бізнесмен і щасливий батько сімейства згадує своє дитинство на схованому від усього світу узбережжі океану. Він повинен розповісти своїй онуці незвичайну історію хлопчика на прізвисько Шторм та пелікана-сироти – містера Персіваля. Історію небезпечних пригод і дивовижної дружби, яка вплинула на все його життя.

Читайте також: “Так” українському кіно! Як працює онлайн-кінотеатр Takflix

Фестиваль розпочався 26 січня, в День Австралії – національне свято, що знаменує початок освоєння Зеленого континенту європейцями. Триватиме подія до 31 березня.

Щоб подивитися стрічки, глядачам необхідно обрати вже існуючий кіноклуб на платформі “Віртуальний кіноклуб” та долучитися до його онлайн-показів. Або ж зареєструвати на сайті власний онлайн-кіноклуб для однодумців та почати організовувати перегляди в ньому.

Нагадаємо, український тренер став прототипом героя спортивної драми.

Головне фото: art-boutique.by.

Читати далі