Суспільство
Втекли з міста: як родина заснувала етнохату та відроджує традиції в селі на Одещині
Хтось тікає з села у великі міста через відсутність робочих місць, а хтось робить навпаки та відроджує сільську місцевість. Так зробило подружжя Скориків, яке переїхало до села Грабово Кодимського району Одеської області з, власне, Одеси – через бажання жити серед природи, споживати натуральну їжу та воду, і, звісно, розпочати власну справу. За кілька років життя тут вони облаштували етносадибу “Білочі”, створили власний бренд та налагодили виробництво. А ще Дмитро та Надія активно працюють над відтворенням традицій рідного краю і намагаються змінювати свідомість селян.
Надія та Дмитро розповіли нам, чому і як відроджують українські традиції, про своє життя за старими устроями та чому місцеві селяни з них глузували.
Дмитро та Надія Скорики
Дмитро та Надія Скорики. Дмитро Скорик за фахом – викладач біології, хімії, релігієзнавець та фотохудожник. Його дружина Надія Скорик за фахом – художниця кіно, поетка та фольклористка.
Про переїзд в село
У певний час свого життя ми зрозуміли, що філософія міста стала дуже напружувати.Та й ми з чоловіком були закохані у фольклор, традиції та культуру. Напевне, саме це нас і поєднало. У Дмитра була квартира в Одесі, яку він продав, щоб купити дачу в мальовничому селі Шершенці. Ми і весілля святкували саме у цій хатині, бо хотіли зробити традиційне свято.
Ще до нашого знайомства Дмитро вирішив зробити пошукову експедицію в Одеській області, бо цей регіон залишався білою плямою, про яку ніхто не знає і кажуть, що тут немає нічого українського. І під час експедиції ми і познайомились, бо я також дуже цікавилась такою справою.
У нас було величезне бажання жити на землі та розвивати власну справу, тому і переїхали. На той час у нас вже народився син Пантюша. Як зараз пам’ятаю наш переїзд: з маленькою дитиною на вокзалі, сніг летить прямо в обличчя і ми намагаємось сісти в будь-який потяг, щоб доїхати до села. З цього все і почалось.
Зелений туризм не позеленів
Вже в селі ми купили ще одну сільську хату і зайнялись реконструкцією. У цьому регіоні є певні особливості, які стосуються будівництва. Наприклад, у цих краях мало лісу, але багато вапняку, тому будинки роблять, зазвичай, з білого каменю. Далі будинок тинькують глиняною штукатуркою на кінському гної і білять. Стелі тут не обшивають, а просто забілюють разом з перекривними балками. Такі будинки є дуже колоритними.
От ми реконструювали сільську хату, зробили кілька гостьових номерів і вийшла екосадиба “Білочі”, названа в честь місцевої річки. Хата побудована з екологічно чистих матеріалів, у підніжжя пологого схилу, перед нею заплавний луг зі смородиновою галявиною і сімома джерелами кришталево чистої води. Позаду – підйом на терасу з оглядовим майданчиком, їдальнею і пічним комплексом. Дмитро сам робив пічки, а ще тут є коптильня та величезний мангал.
Навіщо ми це робили? Бо переїжджали в село і думали, що будемо займатись зеленим туризмом. Але, туризм не позеленів. Ми витратили всі гроші від продажу квартири на ту хату, навіть ще влізли в борги на $10 000, щоб закінчити ремонт і будівництво. Але помилились в головному – про нас ніхто не знав і знайти клієнтів було дуже важко. Це стало для нас першим ударом, адже ми їхали сюди з таким романтичним настроєм, а реалії сільського життя дещо інші і менталітет людей також інший.
Ми розуміли, що потрібно щось вирішувати, адже грошей немає, а на руках маленька дитина і жити за щось потрібно. У районі роботи не було, а Дмитру, який має дві вищі освіти, пропонували перекваліфікуватись у тракториста. Але це не те, чим хотілось займатись. Тоді почали писали до міністрів, мовляв, от ми переїхали, хотіли заснувати власну справу, але не вийшло і роботи немає. Тоді нам запропонували вести гуртки в школі. Але знаєте як то в селі є величезне розподілення на свій і чужий. Ще коли у нас були гроші, то ми купували різні старовинні килимки та багато речей традиційного побуту. Тоді люди сприймали нас як циганів. І у школі так само реагували. Звичайно, зараз все змінилось і люди стали більш відкритими.
Читайте також: Cozy Farm: як молоде подружжя наважилось покинути місто і відкрити козину ферму у селі
Так от, ми вели гуртки і паралельно думали над власною справою. Розуміли, що туризм — нестабільна справа і має пройти час, щоб люди дізналися, що тут є зелена садиба, куди можна приїхати, відпочити. А жити ж за щось треба. Тому вирішили займатись власним виробництвом.
Бренд молочної продукції “Від Пантюші”
Ми вирішили зайнятись виробництвом та реалізацією екопродукції. Ще тоді, 5 років тому, цей напрямок тільки набував популярності. Ми почали з соління та квашення яблук і огірків. Але потім зрозуміли, що це не вигідна справа і краще займатись молочною продукцією. Бо молочку людина їсть кожного дня, а от яблука чи огірки – ні.
Головним фактором того, що ми зайнялись молочною продукцією став наш син Пантюша. Хотілось робити щось для нього натуральне, свіже і смачне.
Здавалося б, в селі молока вистачає. Так то воно так, а ось хороших молочних продуктів не дуже. То запах дивний, то присмак не такий. Тому прийняли рішення – навчитись робити самим. Так утворився бренд “Від Пантюші”.
Ми почали виготовляти сири та йогурти. Особливістю нашої продукції є те, що вона повністю натуральна, адже ми вкладаємо душу в кожну баночку і робимо, як для синочка.
Читайте також: Сирний бізнес на останні 300 гривень. Історія сироварні “Скажи Cheese”
Згодом про нас почали дізнаватись люди і приїжджати до нас у садибу. Саме туристи і стали нашими першими клієнтами. А ще ми реалізуємо продукцію в екокрамниці Одеси. Всю продукцію Дмитро відправляє вранці попутним поїздом у місто. Але це все робити вдвох дуже складно. Бо я з маленькою дитиною на руках була шеф-кухарем і готувала не тільки молочну продукцію, а й традиційні страви, якими пригощали гостей. Бувало, що приїжджали групи 50 осіб і приготувати було просто не реально. Тому ми найняли ще двох працівниць, які виконували технічну роботу. А зараз на виробництві вже працює до 10 осіб.
До речі, щоб зробити молочний цех, довелось повністю реконструювати стару хату знову, бо взимку було холодно, тому зробили капітальний ремонт даху. Фактично, переобладнали хату під молочний цех і отримали дозвіл на виробництво.
Асортимент продукції
З 2012 року ми працюємо в такому форматі і переробляємо близько 250 літрів молока в день. У нас є близько 20 видів молочної продукції: і кефір, і традиційний біойогурт, і йогурт з фруктами, і різноманітні сири.
Пам’ятаю, як Дмитро з трепетом робив перший йогурт для нас у невеличкій каструльці і був дуже радий, що у нього вийшло. Потім потроху почали робити йогурти та інші кисломолочні продукти на продаж. Таку продукцію в магазині не купиш, бо у нас все абсолютно натуральне. Намагаємось максимально зберегти структуру первинного молока, не втручаючись. Наприклад, для виробництва йогурту спочатку готуємо молочну суміш, яка береться пластом, а зверху викладаємо фрукти чи сироп, не перемішуючи. Тут немає ніяких консервантів чи стабілізаторів – просто йогурт з натуральними фруктами. І якщо продукт з полуницею, то там справді шматочки полуниці, а не її запах.
Ми постійно збільшуємо асортимент і знайомимо наших споживачів і з продуктами різних народів. Наприклад, у Середній Азії готують турахт і катик. Для останнього використовують кінське молоко, до якого додається сік вишні чи буряка. Така незвична страва. А турахт – це такий біостимулятор. А ще ми варимо згущене молоко, яке вже має своїх фанатів.
Ми дуже підтримуємо та намагаємось відроджувати українські традиції. От починали готували ряжанку не стандартним способом, а брали глечик, намазували його сметаною, заливали пряженим молоком, сметану клали зверху і ставили, аби воно скисало.
Пияцтво і лінь – найбільші проблеми села
Коли переїхали в Шершенці, то побачили, які величезні проблеми тут є. Село вимирає і скоро ці традиції вже буде нікому передавати. Спочатку здавалось, що тут жити буде набагато простіше, але ні. Є дуже велика проблема з птяцтвом місцевого населення. І тому дуже тяжко найняти людей на роботу. Ми настільки втомились від того, що працівники можуть приходити напідпитку, що Дмитро навіть купив алкотестер і ранок починається з перевірки.
Читайте також: Як карпатська бабуся зробила з хати музей-готель і заманює іноземців
Але найгірше – люди не хочуть брати на себе відповідальність. Ще з Радянських часів люди звикли працювати в колгоспі отримувати гроші. А самому щось робити – ні. І люди дивуються нам, мовляв, навіщо самому виробляти, якщо можна купити в магазині. Нащо воно потрібно? Краще десь так заробити гроші та купити все. Отак зараз люди мислять.
А на нас спочатку дивились як на чужинців і вискочок, які сюди приїхали зі свого міста і щось тут по-новому роблять.
Та й конфлікти з сусідами були не раз. От коли будували молочний цех, то він межував з територією сусідки. І для неї це виявилось величезною проблемою, мовляв, дим у хату валить і каналізація смердить. Хоча такого не було. Це така ціла детективна історія, яка тривала роками – сусідка подавала скаргу на нас у всі можливі інстанції, закривала виїзд з подвір’я, бігала робити якісь документи, що то її частина ділянки. В результаті – конфлікт вирішили. Звісно, не всі селяни негативно нас сприймали. Були й ті, хто підтримував і щиро вірив у те, що зміни можливі.
Бабусі сміялись з наших національних костюмів
Як я вже казала, ми просто закохані у традиції та фольклор. Тому і намагаємось жити за такими принципами і хочемо відновити зв’язок з тим справжнім, яке було багато років тому. От ми самі готуємо їжу, самі вирощуємо, носимо одяг, який вирощений, а не зроблений з хімікатів. А ще нас можна часто зустріти у національних костюмах. Міські жителі дуже далекі від цього.
От ми коли ще тільки перші роки тут жили, то багато спілкувались з бабусями. Вони є для нас взірцем того традиційного укладу. І якось ми поїхали в сусіднє село, де споконвіку носили традиційний одяг. І не так давно ця традиція ще була жива. І ці бабусі мають у скринях костюми своєї молодості. І якось я одягла такий традиційний сарафан і хустину. І знаєте що, ці ж бабусі з мене сміялись, мовляв, що це я таке вділа старе. А що говорити про молодих людей, які далекі від традицій і живуть в зовсім іншому світі. Дуже шкода, що не відбулось цієї передачі традицій.
А ще ми прагнемо відновити комунікацію села та міста. Тому хочемо, щоб до нас приїжджали містяни і ми їм покажемо традиційну спадщину.
Ми проводимо екскурсії, влаштовуємо національні вечірки, пригощаємо традиційними стравами. Тут можна відчути зв’язок з землею, з предками, сприймаючи цінності народної культури, при цьому, не розлучаючись з сучасним комфортом.
Також ми створили дитячий хор і співаємо традиційні колядки, щедрівки, веснянки. Їздили навіть на фестивалі. Ще я навчаю дітей робити писанки і ляльки-мотанки. А Дмитро очолює гурток з народознавства.
Найголовніша наша філософія полягає в тому, що українська земля є незвичайним скарбом. То чому ми не можемо бути господарями цього скарбу? Хочемо, щоб якомога більше людей шанували традиції і розуміли, наскільки це важливо і цінно.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
