Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Опубліковано

Поїхати до прифронтового містечка без паспорта, аби лікувати наших бійців. Довіритися незнайомцю, який зустрів на вокзалі та повіз у протилежному напрямку. Працювати по 18 годин на добу, але все одно повертатися. Одягати клоунську перуку, аби воякам було не так страшно. Це історія Анатолія Стодоли – стоматолога-волонтера, який рятує зуби українських захисників.

Анатолій Стодола

Стоматолог, волонтер, разом із «Тризуб Дентал» здійснив понад десять ротацій на фронт. Працює в місті Южне (Одеська область)

Я був чуваком з хіп-хопу, який заробляв стоматологією

Я люблю пожартувати, що моя трудова кар’єра почалася ще в трирічному віці. Тато і мамо – стоматологи, і коли в селі закрили дитсадок, я ходив до них на роботу та тримав колінка дорослим тіткам та дядькам, які боялися. Мені було цікаво, а мамі – спокійно, адже я був під наглядом.

Взагалі тато хотів, аби я вступав на міжнародні відносини та будував якусь дипломатичну кар’єру. Якби я до нього прислухався, напевно, якоїсь реалізації в професії не вийшло б. Просто навчання заради диплому, а може, і його не було б. А якби зі своїм характером я все ж став би послом, то навіть якась найбільш миролюбива Ямайка почала б воювати проти України. Я точно наговорив би щось зайве.

Коли в десятому класі сказав, що вступатиму на стоматологію, почався страшенний скандал. Та попри відсутність якоїсь віри я все ж вступив і закінчив університет. Тоді я ставився до навчання інакше. Просто хотів отримати диплом – батьки все одно навчали, як працювати на практиці. Зараз мене б просто вигнали з університету через конфлікти, бо сьогодні я розумію, що нас практично не вчили. Хоча, може й наша мотивація була недостатньою.

До завершення університету я вже повноцінно працював. Але тоді я був учасником доволі активного хіп-хоп двіжу, були графіті-двіжухи, записувалися якісь треки, ми були дотичні до організації хіп-хоп порталу Під-Біт. Я був чуваком у хіп-хопі, який просто заробляв гроші в стоматології. Вже на фронті я відчув себе саме стоматологом. Усе інше відійшло, я став тим, ким є зараз. Я – стоматолог, все інше – другорядне.

Витратив на допомогу військовим усе, що назбирав на ремонт у квартирі

У лютому 2014 року наше місто опинилося в крижаній облозі. Завали снігу, крига, обірвані проводи. Жодного доступу до інтернету чи якоїсь інформації. Єдине, що було – газ. Ми були ізольовані та жили в інформаційному вакуумі. За кілька днів нарешті відкрили трасу до Одеси, і я поїхав до друга, аби підзарядити телефон. Тоді я дізнався, що Небесну Сотню розстріляли. Тієї миті в мені виник якийсь комплекс, відчуття провини, що я живий, а вони загинули.

Коли почалася війна, ми з мамою почали якось допомагати хлопцям. Але чим саме? Що їм потрібно? Біс його знає. Ми ще не розуміли всіх цих військових потреб. Вже зараз, коли згадую, що ми купляли воякам, розумію, що це був якийсь треш. Я просто за тиждень заробляв якусь суму грошей, йшов у секонд, щось купляв, відправляв. 

На той час я вже встиг виплатити квартиру й почав збирати на ремонт. Аж тут з’ясувалося, що десь в артилерії воює хлопець з нашого села. Він був прокурором, міг відмовитися від служби, але пішов. Щойно ми про це дізналися, почали допомагати тому батальйону. Так витратилися всі накопичені кошти.

Коли й ті гроші закінчилися, ми з мамою дістали відкладене на подорож. Вийшло десь по 500 доларів з людини. Ми скинулися й купили десять аптечок. Почали роздавати знайомим військовим, але за умови, що вони приїдуть до нас, а ми розповімо, як і чим правильно користуватися. Це було цікаво, якийсь новий досвід. Але що далі? Гроші закінчилися, як ще можна допомогти? Ми лікуємо зуби.

Кажуть, треба їхати в Зайцеве, а я гадки не маю, де це

У мене з’явилася нав’язлива думка, що треба їхати лікувати туди, на Донбас. Там, на війні, ми більш потрібні. Навіть було, де взяти стоматологічну турбінну установку. Вона лежала у знайомих в селі. Саморобна, виготовлена в Миколаєві за вкраденими у японців кресленнями. Вона нагадувала труну, але все одно була кращою за радянські аналоги. Думав, для фронтовий умов підійде.

Але не було жодного знайомого на фронті, окрім хлопців, яким декілька разів лікував зуби. Вони були просто строковиками, які після служби пішли на контракт. Якихось контактів, аби хтось міг «порішати», не було. Почав запитувати серед друзів, знайомих – все марно. Чув про якусь організацію, яка займається лікуванням на передовій, але ані контактів, ані навіть назви знайти не міг.

Я тоді практично не дивився телебачення, лише два канали: з мультиками та про риболовлю й полювання. Інколи вмикав ще 24 канал: коли знав, що мій друг, Вова Рунець, десь на фронті. Він з перших днів їздив туди як військовий кореспондент, і мені було важливо побачити його, аби переконатися, що все добре. І тут я вмикаю телевізор, а Вова розповідає про стоматологів із «Тризуб Денталу».

І тут мама кричить із сусідньої кімнати, мовляв, Толік, ти бачив? Треба шукати контакти! Я глянув сюжет, беру телефон, а мені в фейсбуці пише знайомий знайомих, якого бачив двічі за життя. «Привіт, знаю, ти хотів працювати на передовій. Є бажання?». Я запитав, що там є для роботи, і очікував якоїсь жесті. Але коли побачив умови, то мені з тією японсько-миколаївською труною стало соромно. Так, на фото була якась маленька, дешева, китайська установка, набір базових інструментів, простеньке крісло. Але воно все практично нове і працює! 

Запитав, куди їхати. Андрій каже, Зайцеве. Потягом «Одеса-Костянтинівка». Де це Зайцеве, чорт його знає. Найсхідніше, де я бував, – це Черкаси. Ну, окей, купую квиток, підходжу до мами й кажу: «Ма, за два дні їду на Донбас. У Зайцеве». Вона здивувалася, але запропонувала допомогу. Зробив фігню? Добре, але чим зможу – допоможу.

Я збирався туди без паспорта, бо напередодні загубив його на вокзалі в Івано-Франківську. Натомість взяв військовий квиток та водійське посвідчення. Докупили якісь матеріали, щось взяли зі свого. У мене був британський військовий рюкзак, мабуть, на 100 літрів. Добре, що ходив у спортзал та присідав. Я ледве його одягнув.

Читайте також: «Бандеру замовляють і школярі, і військові». Як волонтер Олег Божик створює бюсти видатних українців та популяризує історію

Перед виїздом Андрій зателефонував та продиктував номер якогось Ігоря. Виявилося, це головний у стоматологів, який мав мене зустріти. Телефоную, кажу, їду до вас, на «крокодила» стоматологом працювати, завтра вже буду. Домовилися, що зустріне той, хто буде вільний.

Із вагону виходив останнім, аби переконатися, що там не стріляють. Але було спокійно. Я побачив якогось лисого чувака, і був надзвичайно радий, що мене зустріли. Сідаємо в машину, їдемо, ги-ги, га-га. Вже година минула, заїжджаємо з Ігорем в Покровськ, кава, хот-доги. І тут мені телефонує Андрій й каже: «Ми трохи запізнилися, зараз будемо, заберемо тебе з вокзалу».

Я повертаюсь до Ігоря: «Мені сказали, ми не туди поїхали». А він мені: «Йолки-палки, я забув. Поїхали з нами на Карлівку, а потім з кимось тебе відправимо». Ну, думаю, добре, що хоча б зустріли.

Перша пацієнтка хотіла мене вбити

Настя приїхала з опухлістю на обличчі. Десь у Бахмуті її вже лікували, і наче зробили все правильно, але набряк залишився. Я підходжу, вітаюсь, а вона посилає мене під три чорти й відповідає: «Я зубників ненавиджу». 

Хлопці, які її привезли, схоже, знали про запальний характер. Тому одразу сказали відстібнути «магазин» та кинути його з автоматом в іншому кінці машини. У неї був абсцес, тому навіть під наркозом біль все одно відчувався. 

Зрештою, ми все зробили, вона виходить з автівки, бере автомат і каже: «Зараз я цю падлюку застрелю». На щастя, поруч був лікар-анестезіолог, дорослий чолов’яга, запропонував їй зробити знеболювальний укол. Вони пішли, через якийсь час Настя повертається й зітхає: «Ні, цього не буду стріляти, він ще молодий. А от цього старого точно завалю. Так лише зуб болів, а тепер ще й сідниця».

Документальна стрічка “Гострий біль” про Анатолія Стодолу.

Місто, через яке написав заповіт, стало улюбленим в Україні

Першу ротацію я провів неподалік від Зайцевого. Хотів залишитися, але вирішив приїхати додому, трохи попрацювати й повернутися знову. У такому форматі «тиждень на фронті, три – вдома» я відбув понад десять ротацій з травня 2016-го до кінця 2017 року. 

До Авдіївки я потрапив під час третьої ротації. З новин про це місто чув лише «триндець, триндець, триндець». Думав, там мене точно вб’ють чи кинуть до підвалу. Навіть написав заповіт і залишив вдома, аби в разі чого мама могла його відшукати. Але тепер це моє улюблене місто в Україні. За що я так люблю Авдіївку? Я не можу на це відповісти, просто люблю. Це задрипане промислове місто, у чомусь стандартне та стереотипне. Можливо, все через емоції та людей.

Ми жили й працювали в будівлі колишнього дитбудинку. Це все було так дивно, пошарпані стіни, дитячі фото, малюнки, а поруч якісь боєприпаси, амуніція. Тоді я вперше перетнувся з «Правим сектором». Мені дуже сподобалася їхня простота та якесь хороше розгільдяйство. Коли рядовий вояка може підійти до командира та звернутися до нього «Друже».

Я жив у кімнаті з двома дідами – Дядя Вася та Дід Смола. Один з Тернопільщини, інший – з Полтавської області. Обом десь по 65. Постійно травили якісь байки, гадили життя за радянських часів та тролили один одного. А мене сприймали за онука. Постійно хотіли нагодувати та якось турбувалися.

Свого асистента навчав на картоплі та вирваних зубах

Якось до мене звернувся мій друг Діма, який за фахом був інженером холодильних установок. Мовляв, хочу допомогти, можу щось тягати, можу мити інструменти. Я покликав його асистентом. 

Спочатку відправив вордівський документ з протоколами лікування, а потім взяв пару видалених зубів, інструменти, матеріали, пиво та поїхав до нього на квартиру. Дістали картоплю, засунули зуби, я дістав апарат, що вимірює довжину кореневих каналів, і почали тренуватися. Просто по черзі ставили пломби на картоплі. За два дні до ротації він приїхав до мене в кабінет, ми разом відпрацювали і виїхали на схід.

Спочатку приїхали в «Домік» у Карлівці. До нас підходить Ігор і питає: «А поїдете в Красногорівку на тиждень?». А я сміюсь і кажу: «Чим дебільніше, тим краще!». Насправді я любив такі місця, де потрібно саме працювати. Я ж їхав за екстримом, хотів отримати досвід роботи у військово-польових умовах. Не тому, що мені бракувало адреналіну. Просто хотів навчитися працювати в будь-якій ситуації. 

Там, у Красногорівці, був наш найдовший робочий день за всі ротації. Ми почали десь о сьомій ранку. Прийшов боєць, який вирішив перед відпусткою зробити зуби. І це нормально, більшість людей отримали доступну стоматологічну допомогу виключно завдяки «Тризуб Денталу». У них або немає грошей на це, або найближчий лікар приймає в 150 кілометрах. Серйозно? Навіть у моєму маленькому містечку 5 чи 6 клінік.

Читайте також: Перетворив справу предків на бізнес. Як карпатські чаї Trava.UA здійснюють мрії дітей на сході України

Ми працюємо, і тут приїжджає Ігор: «Я за вами, поїхали в Карлівку». А у нас пацієнт! Довелося брати його з собою і обіцяти командиру, що наступного дня вояка буде на місці. Ми працювали десь до четвертої ранку. Йому ще дружина телефонувала вночі, а він їй пише: «Я у стоматолога». А вона як почала наярювати! «Який стоматолог, ти бачив котра година? Знову десь вештаєшся!». Довелося робити селфі на фоні годинника.

Одягнув клоунську перуку, аби військовий не боявся лікування

Там, в «Доміку» було якась особлива любов до дурогонства. А головна фішка – всілякі дивні шапки, цілий мішок з перуками та різними приколами. І з однією перукою є класна історія. Є у мене друг, Юрко Грек. І він дуже боявся лікуватися. Тобто він лазив там, на передовій, але сідати в стоматологічне крісло – боявся.

Якось він все ж наважився приїхати, і я працював у синьо-жовтій клоунській перуці та в масці з намальованим поросячим п’ятаком. А на Юрка начепив слинявчик, який привезла дитяча лікарка з Чернівців. На ньому різними мовами було написано «Тут сидить герой».

Того ж дня в «Доміку» був так званий «День радіо». Тобто приїхали журналісти з Франції, які напередодні виборів хотіли показати, до чого призводять загравання з Путіним. Я собі працюю, тут відчиняються двері, і я чую, як Ігор каже: «Тут з нашими бійцями працюють найкращі стоматологи». Заходить француз і бачить лікаря в клоунській перуці та якихось дурацьких шмотках.

Він потім запитав, для чого це все. Ну, а що я можу зробити, якщо людина боїться? Нехай краще зараз я матиму перед ним вигляд клоуна, аніж буду клоуном, який приїхав сюди просто відбути. Бо якби я приїхав поробити селфі та помалюватися – тоді я б справді був клоуном. Але навіщо це? Заради фоток у фейсбуці?

Грав на телефоні в «Артилерію», а потім почався справжній обстріл «Градом»

Під час чергової ротації я перебував у непростому психологічному стані. І поскаржився на це своїм друзям-військовим. Вони приїхали й забрали мене з бази на «нулі». Я пробув там три дні, потім знову на тиждень повернувся до роботи. А потім знову захотів на передову. Мені було там якось спокійніше. 

Якщо коротко, я просто плутався під ногами у військових. Ходив як медик, бо мав медичну освіту та прихопив аптечку. Не знаю, чи справді ми ходили на якісь виходи в розвідку, але інколи знімали розтяжки, а одного разу довелося навіть постріляти. Щоправда, ще було схоже на стрілянину по-сомалійські – автоматом над головою.

На одну з позицій ми приїхали з коптером, аби оглянути територію. Це було 5 листопада, йшли чутки, що 7-го числа у наш бік будуть стріляти. Власне, мені дали команду розкласти коптер на капоті, інші пішли в бункер, аби вирішити, де саме будемо літати. Я розклав коптер, сів до автівки, трохи позаліпав у телефоні. Грав в «Артилериста». Це щось на кшталт «Морського бою», але з артилерією. 

Хлопців довго не було, тому вирішив набрати маму. Вона думала, що я в Карлівці, лікую зуби. Ми говоримо, і тут стає чутно якісь дивні звуки. Мама питає, що відбувається, а я кажу, що це просто волонтер наводить порядки в кабінеті. І тут «лягає» щось дуже близенько від мене. 

Я забігаю в бункер, мені щось залітає в капішон, і знову «лягає» десь просто над нами. Виявилося, що замість 7 листопада окупанти вирішили попрацювати «Градом» на два дні раніше. Цілили по «Зеніту», а влучили по нашим позиціям. Я злякався, але зрозумів це вже пізніше, коли ми поїхали звідти.

Читайте також: «Проти попси та банальщини». Як український захисник створив видавництво «Zалізний Тато» та воює на двох фронтах

Після тієї ротації я зрозумів, що зробив дурню. Не лише тому, що мене могло вбити. Моя мама, скажімо так, дуже засмутилася б. І я б створив проблеми хлопцям-командирам. Бо що я там робив? Чому я там загинув? Як я опинився на передовій і в ролі кого? 

Пізніше, вже у 2019 році, під час розмови з морпіхами я почув історію про якогось божевільного стоматолога, який нібито поїхав додому, а потім втік з маршрутки й полями потрапив до «правосеків». Тобто вони розповідали наче й мою історію, але настільки викривлену та перекручену, що з правди там – стоматолог і був на фронті.

Країна тримається на психах, і я ними захоплююсь

Лікарі не їхали туди, аби понтуватися. На це просто бракувало часу. Там необхідно пахати. У тій самій Карлівці збиралися провідні медики з усієї країни. І всі спілкувалися на рівних. Просто кажеш: «Я в цьому тупенький, поясни». І тобі матюками на пальцях все пояснюють. Це постійна взаємодопомога та прокачка лікарів. Я когось чомусь навчив, а хтось навчив мене.

Та чим більше працює «Тризуб», тим більше може розслабитися військова державна стоматологія. Ми мали допомогти армії, коли вона лише формувалася. Але зараз навіть не 2016 рік. У бійців є все необхідне: броніки, зброя, їжа. Тоді, на самому початку, про стоматологію не йшлося, було не до цього. І ми взяли цю функцію на себе. Але зараз, будь ласка, беріть і починайте налагоджувати державну допомогу.

Зараз ми з дружиною їздимо рідше. Востаннє були десь рік тому. Я зрозумів, що потрібно від цього відпочити. У мене є конкретна проблема: після ротацій я не можу брати з пацієнтів гроші за свою роботу. Добре, що мені асистує дружина і займається фінансовими питаннями. А я художник – я творю.

Краще поїхати раз на рік, але зібрати гроші й придбати дійсно якісний матеріал та класні інструменти. Адже там все купується за власні кошти. Я знаю людей, які ввалюють в це останні кошти. І ось саме на таких психах тримається наша країна. Якби у нас були лише ті, кому пофіг, не було б нічого. Але там досі є люди, які вперше приїхали в 2015-2016 роках. Я ними захоплююсь.

У нас сімейна справа – мені асистує дружина

Спочатку я працював в одному кабінеті з мамою, але згодом поруч звільнилося приміщення. Я оформив собі ліцензію, зробив ремонт, і на початку 2021 року відкрив власний кабінет. Офіційно я працюю з 10:00 до 19:00, але раніше десятої вечора, як правило, додому не приходжу.

Зараз я подолав етап ненависті до своєї професії та кайфую від стоматології та своєї роботи. У нас сімейна справа – мені асистує дружина, і це справжня командна гра. А це найголовніше – робота в колективі, де не просто збірна зірок, і кожен класно біжить у свій бік. А зіркова команда, де всі думають однаково, спільно. І це дуже важливо.

Я ніколи не беру з пацієнтів зайвих грошей. Пояснюю все, що необхідно зробити, але змушувати не можу. Має бути баланс між лікарем та бізнесменом. Просто лікар – сидітимеш без грошей, бізнесмен – здиратимеш кошти ні за що. У мені зараз переважає лікар, але завдяки дружині вдається досягти балансу. 

Знайомі часто кажуть, що я надто серйозно ставлюсь до офіційної роботи. Я пропускаю всі гроші через касовий апарат, сплачую всі податки, співпрацюю з постачальниками, які все також роблять прозоро. Але мені це подобається. Так можна не боятися якихось перевірок і розуміти, що ти все робиш чесно. 

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі