«Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Поїхати до прифронтового містечка без паспорта, аби лікувати наших бійців. Довіритися незнайомцю, який зустрів на вокзалі та повіз у протилежному напрямку. Працювати по 18 годин на добу, але все одно повертатися. Одягати клоунську перуку, аби воякам було не так страшно. Це історія Анатолія Стодоли – стоматолога-волонтера, який рятує зуби українських захисників.

Я був чуваком з хіп-хопу, який заробляв стоматологією

Я люблю пожартувати, що моя трудова кар’єра почалася ще в трирічному віці. Тато і мамо – стоматологи, і коли в селі закрили дитсадок, я ходив до них на роботу та тримав колінка дорослим тіткам та дядькам, які боялися. Мені було цікаво, а мамі – спокійно, адже я був під наглядом.

Взагалі тато хотів, аби я вступав на міжнародні відносини та будував якусь дипломатичну кар’єру. Якби я до нього прислухався, напевно, якоїсь реалізації в професії не вийшло б. Просто навчання заради диплому, а може, і його не було б. А якби зі своїм характером я все ж став би послом, то навіть якась найбільш миролюбива Ямайка почала б воювати проти України. Я точно наговорив би щось зайве.

Коли в десятому класі сказав, що вступатиму на стоматологію, почався страшенний скандал. Та попри відсутність якоїсь віри я все ж вступив і закінчив університет. Тоді я ставився до навчання інакше. Просто хотів отримати диплом – батьки все одно навчали, як працювати на практиці. Зараз мене б просто вигнали з університету через конфлікти, бо сьогодні я розумію, що нас практично не вчили. Хоча, може й наша мотивація була недостатньою.

До завершення університету я вже повноцінно працював. Але тоді я був учасником доволі активного хіп-хоп двіжу, були графіті-двіжухи, записувалися якісь треки, ми були дотичні до організації хіп-хоп порталу Під-Біт. Я був чуваком у хіп-хопі, який просто заробляв гроші в стоматології. Вже на фронті я відчув себе саме стоматологом. Усе інше відійшло, я став тим, ким є зараз. Я – стоматолог, все інше – другорядне.

Витратив на допомогу військовим усе, що назбирав на ремонт у квартирі

У лютому 2014 року наше місто опинилося в крижаній облозі. Завали снігу, крига, обірвані проводи. Жодного доступу до інтернету чи якоїсь інформації. Єдине, що було – газ. Ми були ізольовані та жили в інформаційному вакуумі. За кілька днів нарешті відкрили трасу до Одеси, і я поїхав до друга, аби підзарядити телефон. Тоді я дізнався, що Небесну Сотню розстріляли. Тієї миті в мені виник якийсь комплекс, відчуття провини, що я живий, а вони загинули.

Коли почалася війна, ми з мамою почали якось допомагати хлопцям. Але чим саме? Що їм потрібно? Біс його знає. Ми ще не розуміли всіх цих військових потреб. Вже зараз, коли згадую, що ми купляли воякам, розумію, що це був якийсь треш. Я просто за тиждень заробляв якусь суму грошей, йшов у секонд, щось купляв, відправляв. 

На той час я вже встиг виплатити квартиру й почав збирати на ремонт. Аж тут з’ясувалося, що десь в артилерії воює хлопець з нашого села. Він був прокурором, міг відмовитися від служби, але пішов. Щойно ми про це дізналися, почали допомагати тому батальйону. Так витратилися всі накопичені кошти.

Коли й ті гроші закінчилися, ми з мамою дістали відкладене на подорож. Вийшло десь по 500 доларів з людини. Ми скинулися й купили десять аптечок. Почали роздавати знайомим військовим, але за умови, що вони приїдуть до нас, а ми розповімо, як і чим правильно користуватися. Це було цікаво, якийсь новий досвід. Але що далі? Гроші закінчилися, як ще можна допомогти? Ми лікуємо зуби.

Кажуть, треба їхати в Зайцеве, а я гадки не маю, де це

У мене з’явилася нав’язлива думка, що треба їхати лікувати туди, на Донбас. Там, на війні, ми більш потрібні. Навіть було, де взяти стоматологічну турбінну установку. Вона лежала у знайомих в селі. Саморобна, виготовлена в Миколаєві за вкраденими у японців кресленнями. Вона нагадувала труну, але все одно була кращою за радянські аналоги. Думав, для фронтовий умов підійде.

Але не було жодного знайомого на фронті, окрім хлопців, яким декілька разів лікував зуби. Вони були просто строковиками, які після служби пішли на контракт. Якихось контактів, аби хтось міг «порішати», не було. Почав запитувати серед друзів, знайомих – все марно. Чув про якусь організацію, яка займається лікуванням на передовій, але ані контактів, ані навіть назви знайти не міг.

Я тоді практично не дивився телебачення, лише два канали: з мультиками та про риболовлю й полювання. Інколи вмикав ще 24 канал: коли знав, що мій друг, Вова Рунець, десь на фронті. Він з перших днів їздив туди як військовий кореспондент, і мені було важливо побачити його, аби переконатися, що все добре. І тут я вмикаю телевізор, а Вова розповідає про стоматологів із «Тризуб Денталу».

І тут мама кричить із сусідньої кімнати, мовляв, Толік, ти бачив? Треба шукати контакти! Я глянув сюжет, беру телефон, а мені в фейсбуці пише знайомий знайомих, якого бачив двічі за життя. «Привіт, знаю, ти хотів працювати на передовій. Є бажання?». Я запитав, що там є для роботи, і очікував якоїсь жесті. Але коли побачив умови, то мені з тією японсько-миколаївською труною стало соромно. Так, на фото була якась маленька, дешева, китайська установка, набір базових інструментів, простеньке крісло. Але воно все практично нове і працює! 

Запитав, куди їхати. Андрій каже, Зайцеве. Потягом «Одеса-Костянтинівка». Де це Зайцеве, чорт його знає. Найсхідніше, де я бував, – це Черкаси. Ну, окей, купую квиток, підходжу до мами й кажу: «Ма, за два дні їду на Донбас. У Зайцеве». Вона здивувалася, але запропонувала допомогу. Зробив фігню? Добре, але чим зможу – допоможу.

Я збирався туди без паспорта, бо напередодні загубив його на вокзалі в Івано-Франківську. Натомість взяв військовий квиток та водійське посвідчення. Докупили якісь матеріали, щось взяли зі свого. У мене був британський військовий рюкзак, мабуть, на 100 літрів. Добре, що ходив у спортзал та присідав. Я ледве його одягнув.

Читайте також: «Бандеру замовляють і школярі, і військові». Як волонтер Олег Божик створює бюсти видатних українців та популяризує історію

Перед виїздом Андрій зателефонував та продиктував номер якогось Ігоря. Виявилося, це головний у стоматологів, який мав мене зустріти. Телефоную, кажу, їду до вас, на «крокодила» стоматологом працювати, завтра вже буду. Домовилися, що зустріне той, хто буде вільний.

Із вагону виходив останнім, аби переконатися, що там не стріляють. Але було спокійно. Я побачив якогось лисого чувака, і був надзвичайно радий, що мене зустріли. Сідаємо в машину, їдемо, ги-ги, га-га. Вже година минула, заїжджаємо з Ігорем в Покровськ, кава, хот-доги. І тут мені телефонує Андрій й каже: «Ми трохи запізнилися, зараз будемо, заберемо тебе з вокзалу».

Я повертаюсь до Ігоря: «Мені сказали, ми не туди поїхали». А він мені: «Йолки-палки, я забув. Поїхали з нами на Карлівку, а потім з кимось тебе відправимо». Ну, думаю, добре, що хоча б зустріли.

Перша пацієнтка хотіла мене вбити

Настя приїхала з опухлістю на обличчі. Десь у Бахмуті її вже лікували, і наче зробили все правильно, але набряк залишився. Я підходжу, вітаюсь, а вона посилає мене під три чорти й відповідає: «Я зубників ненавиджу». 

Хлопці, які її привезли, схоже, знали про запальний характер. Тому одразу сказали відстібнути «магазин» та кинути його з автоматом в іншому кінці машини. У неї був абсцес, тому навіть під наркозом біль все одно відчувався. 

Зрештою, ми все зробили, вона виходить з автівки, бере автомат і каже: «Зараз я цю падлюку застрелю». На щастя, поруч був лікар-анестезіолог, дорослий чолов’яга, запропонував їй зробити знеболювальний укол. Вони пішли, через якийсь час Настя повертається й зітхає: «Ні, цього не буду стріляти, він ще молодий. А от цього старого точно завалю. Так лише зуб болів, а тепер ще й сідниця».

Місто, через яке написав заповіт, стало улюбленим в Україні

Першу ротацію я провів неподалік від Зайцевого. Хотів залишитися, але вирішив приїхати додому, трохи попрацювати й повернутися знову. У такому форматі «тиждень на фронті, три – вдома» я відбув понад десять ротацій з травня 2016-го до кінця 2017 року. 

До Авдіївки я потрапив під час третьої ротації. З новин про це місто чув лише «триндець, триндець, триндець». Думав, там мене точно вб’ють чи кинуть до підвалу. Навіть написав заповіт і залишив вдома, аби в разі чого мама могла його відшукати. Але тепер це моє улюблене місто в Україні. За що я так люблю Авдіївку? Я не можу на це відповісти, просто люблю. Це задрипане промислове місто, у чомусь стандартне та стереотипне. Можливо, все через емоції та людей.

Ми жили й працювали в будівлі колишнього дитбудинку. Це все було так дивно, пошарпані стіни, дитячі фото, малюнки, а поруч якісь боєприпаси, амуніція. Тоді я вперше перетнувся з «Правим сектором». Мені дуже сподобалася їхня простота та якесь хороше розгільдяйство. Коли рядовий вояка може підійти до командира та звернутися до нього «Друже».

Я жив у кімнаті з двома дідами – Дядя Вася та Дід Смола. Один з Тернопільщини, інший – з Полтавської області. Обом десь по 65. Постійно травили якісь байки, гадили життя за радянських часів та тролили один одного. А мене сприймали за онука. Постійно хотіли нагодувати та якось турбувалися.

Свого асистента навчав на картоплі та вирваних зубах

Якось до мене звернувся мій друг Діма, який за фахом був інженером холодильних установок. Мовляв, хочу допомогти, можу щось тягати, можу мити інструменти. Я покликав його асистентом. 

Спочатку відправив вордівський документ з протоколами лікування, а потім взяв пару видалених зубів, інструменти, матеріали, пиво та поїхав до нього на квартиру. Дістали картоплю, засунули зуби, я дістав апарат, що вимірює довжину кореневих каналів, і почали тренуватися. Просто по черзі ставили пломби на картоплі. За два дні до ротації він приїхав до мене в кабінет, ми разом відпрацювали і виїхали на схід.

Спочатку приїхали в «Домік» у Карлівці. До нас підходить Ігор і питає: «А поїдете в Красногорівку на тиждень?». А я сміюсь і кажу: «Чим дебільніше, тим краще!». Насправді я любив такі місця, де потрібно саме працювати. Я ж їхав за екстримом, хотів отримати досвід роботи у військово-польових умовах. Не тому, що мені бракувало адреналіну. Просто хотів навчитися працювати в будь-якій ситуації. 

Там, у Красногорівці, був наш найдовший робочий день за всі ротації. Ми почали десь о сьомій ранку. Прийшов боєць, який вирішив перед відпусткою зробити зуби. І це нормально, більшість людей отримали доступну стоматологічну допомогу виключно завдяки «Тризуб Денталу». У них або немає грошей на це, або найближчий лікар приймає в 150 кілометрах. Серйозно? Навіть у моєму маленькому містечку 5 чи 6 клінік.

Читайте також: Перетворив справу предків на бізнес. Як карпатські чаї Trava.UA здійснюють мрії дітей на сході України

Ми працюємо, і тут приїжджає Ігор: «Я за вами, поїхали в Карлівку». А у нас пацієнт! Довелося брати його з собою і обіцяти командиру, що наступного дня вояка буде на місці. Ми працювали десь до четвертої ранку. Йому ще дружина телефонувала вночі, а він їй пише: «Я у стоматолога». А вона як почала наярювати! «Який стоматолог, ти бачив котра година? Знову десь вештаєшся!». Довелося робити селфі на фоні годинника.

Одягнув клоунську перуку, аби військовий не боявся лікування

Там, в «Доміку» було якась особлива любов до дурогонства. А головна фішка – всілякі дивні шапки, цілий мішок з перуками та різними приколами. І з однією перукою є класна історія. Є у мене друг, Юрко Грек. І він дуже боявся лікуватися. Тобто він лазив там, на передовій, але сідати в стоматологічне крісло – боявся.

Якось він все ж наважився приїхати, і я працював у синьо-жовтій клоунській перуці та в масці з намальованим поросячим п’ятаком. А на Юрка начепив слинявчик, який привезла дитяча лікарка з Чернівців. На ньому різними мовами було написано «Тут сидить герой».

Того ж дня в «Доміку» був так званий «День радіо». Тобто приїхали журналісти з Франції, які напередодні виборів хотіли показати, до чого призводять загравання з Путіним. Я собі працюю, тут відчиняються двері, і я чую, як Ігор каже: «Тут з нашими бійцями працюють найкращі стоматологи». Заходить француз і бачить лікаря в клоунській перуці та якихось дурацьких шмотках.

Він потім запитав, для чого це все. Ну, а що я можу зробити, якщо людина боїться? Нехай краще зараз я матиму перед ним вигляд клоуна, аніж буду клоуном, який приїхав сюди просто відбути. Бо якби я приїхав поробити селфі та помалюватися – тоді я б справді був клоуном. Але навіщо це? Заради фоток у фейсбуці?

Грав на телефоні в «Артилерію», а потім почався справжній обстріл «Градом»

Під час чергової ротації я перебував у непростому психологічному стані. І поскаржився на це своїм друзям-військовим. Вони приїхали й забрали мене з бази на «нулі». Я пробув там три дні, потім знову на тиждень повернувся до роботи. А потім знову захотів на передову. Мені було там якось спокійніше. 

Якщо коротко, я просто плутався під ногами у військових. Ходив як медик, бо мав медичну освіту та прихопив аптечку. Не знаю, чи справді ми ходили на якісь виходи в розвідку, але інколи знімали розтяжки, а одного разу довелося навіть постріляти. Щоправда, ще було схоже на стрілянину по-сомалійські – автоматом над головою.

На одну з позицій ми приїхали з коптером, аби оглянути територію. Це було 5 листопада, йшли чутки, що 7-го числа у наш бік будуть стріляти. Власне, мені дали команду розкласти коптер на капоті, інші пішли в бункер, аби вирішити, де саме будемо літати. Я розклав коптер, сів до автівки, трохи позаліпав у телефоні. Грав в «Артилериста». Це щось на кшталт «Морського бою», але з артилерією. 

Хлопців довго не було, тому вирішив набрати маму. Вона думала, що я в Карлівці, лікую зуби. Ми говоримо, і тут стає чутно якісь дивні звуки. Мама питає, що відбувається, а я кажу, що це просто волонтер наводить порядки в кабінеті. І тут «лягає» щось дуже близенько від мене. 

Я забігаю в бункер, мені щось залітає в капішон, і знову «лягає» десь просто над нами. Виявилося, що замість 7 листопада окупанти вирішили попрацювати «Градом» на два дні раніше. Цілили по «Зеніту», а влучили по нашим позиціям. Я злякався, але зрозумів це вже пізніше, коли ми поїхали звідти.

Читайте також: «Проти попси та банальщини». Як український захисник створив видавництво «Zалізний Тато» та воює на двох фронтах

Після тієї ротації я зрозумів, що зробив дурню. Не лише тому, що мене могло вбити. Моя мама, скажімо так, дуже засмутилася б. І я б створив проблеми хлопцям-командирам. Бо що я там робив? Чому я там загинув? Як я опинився на передовій і в ролі кого? 

Пізніше, вже у 2019 році, під час розмови з морпіхами я почув історію про якогось божевільного стоматолога, який нібито поїхав додому, а потім втік з маршрутки й полями потрапив до «правосеків». Тобто вони розповідали наче й мою історію, але настільки викривлену та перекручену, що з правди там – стоматолог і був на фронті.

Країна тримається на психах, і я ними захоплююсь

Лікарі не їхали туди, аби понтуватися. На це просто бракувало часу. Там необхідно пахати. У тій самій Карлівці збиралися провідні медики з усієї країни. І всі спілкувалися на рівних. Просто кажеш: «Я в цьому тупенький, поясни». І тобі матюками на пальцях все пояснюють. Це постійна взаємодопомога та прокачка лікарів. Я когось чомусь навчив, а хтось навчив мене.

Та чим більше працює «Тризуб», тим більше може розслабитися військова державна стоматологія. Ми мали допомогти армії, коли вона лише формувалася. Але зараз навіть не 2016 рік. У бійців є все необхідне: броніки, зброя, їжа. Тоді, на самому початку, про стоматологію не йшлося, було не до цього. І ми взяли цю функцію на себе. Але зараз, будь ласка, беріть і починайте налагоджувати державну допомогу.

Зараз ми з дружиною їздимо рідше. Востаннє були десь рік тому. Я зрозумів, що потрібно від цього відпочити. У мене є конкретна проблема: після ротацій я не можу брати з пацієнтів гроші за свою роботу. Добре, що мені асистує дружина і займається фінансовими питаннями. А я художник – я творю.

Краще поїхати раз на рік, але зібрати гроші й придбати дійсно якісний матеріал та класні інструменти. Адже там все купується за власні кошти. Я знаю людей, які ввалюють в це останні кошти. І ось саме на таких психах тримається наша країна. Якби у нас були лише ті, кому пофіг, не було б нічого. Але там досі є люди, які вперше приїхали в 2015-2016 роках. Я ними захоплююсь.

У нас сімейна справа – мені асистує дружина

Спочатку я працював в одному кабінеті з мамою, але згодом поруч звільнилося приміщення. Я оформив собі ліцензію, зробив ремонт, і на початку 2021 року відкрив власний кабінет. Офіційно я працюю з 10:00 до 19:00, але раніше десятої вечора, як правило, додому не приходжу.

Зараз я подолав етап ненависті до своєї професії та кайфую від стоматології та своєї роботи. У нас сімейна справа – мені асистує дружина, і це справжня командна гра. А це найголовніше – робота в колективі, де не просто збірна зірок, і кожен класно біжить у свій бік. А зіркова команда, де всі думають однаково, спільно. І це дуже важливо.

Я ніколи не беру з пацієнтів зайвих грошей. Пояснюю все, що необхідно зробити, але змушувати не можу. Має бути баланс між лікарем та бізнесменом. Просто лікар – сидітимеш без грошей, бізнесмен – здиратимеш кошти ні за що. У мені зараз переважає лікар, але завдяки дружині вдається досягти балансу. 

Знайомі часто кажуть, що я надто серйозно ставлюсь до офіційної роботи. Я пропускаю всі гроші через касовий апарат, сплачую всі податки, співпрацюю з постачальниками, які все також роблять прозоро. Але мені це подобається. Так можна не боятися якихось перевірок і розуміти, що ти все робиш чесно.