Дикун чи супергерой: на кого тебе перетворив карантин?

У центрі WINWIN AI Center of Excellence розроблятимуть рішення для комплексної інтеграції штучного інтелекту в державу, оборону, бізнес, освіту та інші сфери життя.

Про це повідомили в Міністерстві цифрової трансформації.

Цілі проєкту

У центрі працюватимуть найкращі міжнародні та українські експерти, де вони досліджуватимуть світові практики в роботі з ШІ та розроблятимуть інноваційні рішення. У міністерстві вказали, що мета проєкту — до 2030 року ввійти до трійки країн світу за найвищим рівнем впровадження ШІ.

Головні напрямки роботи:

• розробити національну ШІ-стратегію та програму інвестування в дослідження та розробку ШІ-рішень;
• створити найкраще у світі правове середовище для розвитку ШІ;
• досягти зростання ШІ-стартапів мінімум на 50% щорічно;
• розвивати статус держави, де працює найбільша кількість ШІ-фахівців у Європі.

Цьогоріч у центрі планують розробити національну мовну модель LLM для державних рішень, запустити ШІ-інкубатор та створити мінімум три продукти. Також у центрі інтегруватимуть ШІ в «Дію» та «Мрію».

Читайте також: Український школяр винайшов технологію для вивчення жестової мови на основі ШІ

Керівництво центру

WINWIN AI Center of Excellence очолили Данило Цьвок та Дмитро Овчаренко. Данило має десятирічний досвід у сфері інновацій, працював над ШІ-рішеннями в корпоративному R&D та державних органах. Дмитро — технічний директор, який має 17 років досвіду в розробці IT-продуктів та впроваджені ШІ.

Центр створили в межах Стратегії цифрового розвитку інновацій України WINWIN 2030. Його створення ініціювало Міністерство цифрової трансформації. Концепцію розробили за підтримки Міністерства закордонних справ, Співдружності та розвитку Великої Британії (FCDO) і Deloitte UK.

Нагадаємо, що ГУР шукає зразки російської техніки для створення українського озброєння.

Фото обкладинки: Freepik

В Україні збільшуватимуть обсяги виробництва безпілотних наземних комплексів та створять роботизовані підрозділи у складі бригад ЗСУ. Ініціатива Міноборони дозволить масштабувати застосування таких систем на полі бою.

Про це повідомив міністр оборони України Рустем Умєров.

Впровадження проєкту

Ініціативу втілюють після випробувань, які проводили з літа 2024 року у співпраці з військовими. Для створення роботизованих підрозділів врахували досвід бригад, які вже застосовували наземні комплекси на полі бою.

«Продовжуємо перетворення Збройних сил України на сучасну армію, яка має технологічну перевагу над ворогом. Наша мета — створити військо, де інноваційні технології допомагають виконувати найнебезпечніші задачі, зберігаючи життя наших захисників»‚ — написав Рустем Умєров.

Наразі головними постачальниками безпілотних платформ є українські компанії.

Читайте також:

Використання наземних комплексів

Роботизовані платформи можуть виконувати низку завдань:

• реалізовувати наступальні та оборонні операції;
• здійснювати логістичне забезпечення підрозділів;
• проводити евакуацію поранених з поля бою;
• мінувати та розміновувати території тощо.

Нагадаємо, що українські фахівці створили для війська безпілотний комплекс «Змій логістичний».

Також ми писали, що в Україні запустили серійне виробництво роботизованої турелі «Буря» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Михайла Федорова

На початку повномасштабного вторгнення засновниця «Клубу Добродіїв» Марія Тодорчук мала маленьку дитину, діти засновниці фонду «Свої» Лесі Литвинової опинилися в окупації, а сестра чоловіка Ксенії Драганюк з ГО «Землячки» долучилася до війська. Та жінки знайшли в собі сили опікуватись не лише рідними людьми, а й тими, хто потребував їхньої допомоги.

Щодня вони закривають потреби армії, допомагають постраждалим від війни та підтримують тих, хто на межі. Їхня важлива робота часто залишається за лаштунками — директорка з управління репутацією та маркетингом Нової пошти Олена Плахова разом з представниками благодійних фондів і організацій в подкасті «Варті» обговорює, що насправді стоїть за незламністю українських жінок.

Марія Тодорчук

засновниця і керівниця фонду «Клуб Добродіїв», який допомагає дітям з 2011 року.

Плакала, а потім координувала команду

Коли я була студенткою, і ми почали їздити в дитячі будинки, я зрозуміла, що діти потребують не стільки розумного, скільки адекватного дорослого поруч, навіть якщо це просто людина, яка хоче тобі допомогти. 

Якщо говорити вже про зараз, я бачу в допомозі дітям свою місію зокрема й для країни. Тому що за 5-7 років підлітки будуть тими, хто рухатиме цю країну вперед, — вони працюватимуть у бізнесах, у державних органах, робитимуть соціальні проєкти. Відповідно, ми маємо збільшувати кількість адекватних дорослих у майбутньому.

Насправді ніхто не планував масштабування «Клубу Добродіїв» до тих розмірів, які є зараз, — це сталося абсолютно органічно. Мені почали писати в перші години повномасштабної війни різні люди з посланням: «Марічко, ми точно знаємо, що ти і “Клуб Добродіїв” будете щось класне робити, важливе. Будь ласка, скажи, що нам робити».

Я, звичайно, була в прострації, як і всі, але мене це спонукало рухатися вперед. І, чесно кажучи, як я вивезла перші місяці війни з маленькою, півторарічною дитиною, з собакою, чоловіком, який мобілізувався в ЗСУ… Просто згадую і не уявляю, як можна було це все сумістити.

Але я плакала, клала дитину, витирала сльози та входила в зум: спілкувалася з партнерами, координувала команду. Це було абсолютно несвідомо якось, але ми рухались уперед.

Завдяки нашій взаємодії, співпраці з Новою поштою та швидкій реакції ми змогли бути там, де потрібні дітям. А в контексті того, що допомогу доставляли в маленькі міста, й інколи там була лише одна мама з дитиною, яка реально не могла нікуди дістатися в районний центр, то це була чи не єдина допомога.

Зараз «Клуб Добродіїв» — це понад 50 людей професійної команди зміноторців, понад 200-300 волонтерів. Ми вже відкрили «Місце Сили та підтримки» в Києві. Ми маємо велику довіру від бізнесу, від благодійників. 

У мене є фантастичні історії, коли наші благоотримувачі (ті, хто отримував нашу допомогу) ставали волонтерами, наприклад. Або як діти донатять гривню, сім, десять. Це дуже круто!

Усі потребують ментальної підтримки

Ми уже багато в перший рік війни зробили саме в гуманітарній сфері й ухвалили рішення сфокусуватися саме на підлітках. Загалом за всі роки війни ми допомогли понад 200 тисячам дітей по всій Україні, на прифронтових територіях, ми були одними з перших у Херсоні, хто передавав допомогу.

Всі діти, які зараз перебувають в Україні, так чи інакше травмовані. Насправді я теж травмована, і я це дуже добре розумію.

Тому ми будемо більше фокусуватися саме на ментальній стабільності підлітків та дітей і робити так, щоб наше майбутнє було більш стійким і підготовленим до будь-яких викликів у сучасному світі — як вигрібати цю реальність, справлятися з собою, що відбувається з твоєю психікою, як ти можеш на це реагувати.

У нас є прості івенти: зустрічі з Псом Патроном, воркшопи або ще щось. А є, наприклад, терапевтичні групи на 2-3 місяці, де діти щотижня зустрічаються і пропрацьовують запити. 

І в цьому я також бачу велику місію, яку можна потім масштабувати на суспільство. Я собі слухаю і думаю, що мені треба ще одна Марія, щоб відкрила «Клуб Добродіїв», але вже для дорослих.

Леся Литвинова

доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду «Свої», мати пʼятьох дітей.

Фонд може діяти швидше, ніж держава

У 2014-му ми були не фондом «Свої», а просто Фролівською. Фролівська (вулиця на Подолі в Києві) — це була волонтерська історія, яка починалася куточками в наших квартирах: у кожного був маленький складик і купа підопічних. Фонд «Свої» виник саме через те, що була необхідність юридичної особи. 

Мені дуже подобається, що це не як у держави — ти можеш робити те, що потрібне зараз, а не проводити якісь довгі погодження й тендери. Тобто, умовно кажучи, у 2014 році першій партії треба були одяг, їжа та напрямок, куди рухатись далі. Наступній — вирішення медичних питань. Хвилі були різні.

У нас були і психологи, і хлопці й дівчата, які займалися працевлаштуванням, і медики. Ми зрозуміли, що медицина поки в найбільшій дупі, і допомогу з медициною ми продовжували. Вона якось так розвивалася, розвивалася… Звідти вийшов паліатив. 

Паліативна допомога (допомога, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів зі смертельними захворюваннями) — це те, чим мені найбільше подобається займатись. Це дивно, і мало хто розуміє, чому саме цим, але це дійсно ще велика дірка в нашій державі — вже не така, як була років 10 тому, але все ще величезна. 

У нас дуже багато відправок з Новою поштою в цьому напрямку — це функціональні ліжка, це ті ж самі концентратори. І якщо, наприклад, концентратор їде від відділення до відділення, то функціональні ліжка доводиться надсилати адресною доставкою, бо інакше взагалі ніяк. Є певна категорія людей, які не можуть самостійно доїхати до відділення — це теж адресна доставка. А ще є населені пункти, де немає Нової пошти як відділення, але, знову ж таки, доставкою це реально зробити.

Найживіша людина — та, яка має померти

Як це не дивно звучить, але найживіша людина — це людина, яка знає, що вона може або має померти. І якщо людині в цей момент допомогти не думати про базові речі — про те, що їй боляче, або про те, що вона задихається, — то в тебе лишається абсолютно така кристальована людина, яка все про себе знає і нарешті розуміє, чого вона хоче. 

Найскладніше бажання, яке ми втілили — дівчина вже не могла ходити та самостійно дихати, їй дуже боліло, але вона хотіла потрапити на концерт. У нас немає транспорту спеціально обладнаного чи реанімобіля, тому ми все організували без цього. 

На концерті вона була на функціональному ліжку з крапельницею, з киснем з собою і з якимось бухлішком. Вона танцювала всім тілом.

Не було на цьому концерті жодної людини, яка була такою щасливою, такою відданою музиці, повністю розчиненою в цьому всьому. Я такі речі дуже люблю.

Діти під окупацією — найстрашніше

У перший день повномасштабної війни в мене телефон розривався від дзвінків. Багато хто з наших підопічних намагався виїхати з Києва. Хтось залишався, але розумів, що будуть закриті аптеки, не будуть працювати магазини, і треба встигнути хоч щось у нас взяти, поки є можливість доїхати. Тому ми з чоловіком залишили п’ятьох дітей вдома у моїх батьків в Київській області й поїхали у фонд займатися паліативом і всім іншим.

І не змогли повернутися назад. На наступний ранок пішли у військкомат, бо діти під окупацією — це найстрашніше, що може статися з батьками. Але навіть з двору військкомату я писала у фейсбук, що фонд продовжує працювати, звертайтесь — контактні телефони змінилися, я не буду весь час відповідати. Коли я отримувала зброю, я тримала телефон біля вуха, тому що намагалася пояснити, як зафіксувати зламану шийку стегна, бо в підвал спустилася літня жінка, впала й зламала — «швидка» не їде, її неможливо витягти. 

Ми добре знаємо, що таке окупація. Чоловік у мене донецький — виїхав у 2014-му. Спочатку у нас із дітьми був гарний зв’язок, потім буквально за кілька днів він зник і з’являвся раз на кілька діб. Під час оцих коротких зв’язків ми намагалися впхати максимум у ці розмови — розповідали новини, казали: «Чекайте. Чекайте, все не так погано». А потім знайшлась можливість вийти через зруйнований міст у Демидові. Росіяни лякали — розважалися, стріляли над головами.

У той же день я сказала, що вони їдуть далі — сідають у потяг і їдуть на захід України, а ми залишаємось. Не допомогли ніякі пояснення, що ми вже прийняли присягу, що ми звідси зараз не підемо. Вони абсолютно мали рацію у своїх криках про те, що «ти маєш право не служити, в тебе діти, ти маєш їхати з нами».

Коли нас поранили в Бахмуті, я зі стабпункту зателефонувала. Чоловіка вивезли першим, а потім пощастило, що вдалося і мене звідти витягти. Я боялася, що вони злякаються. А вони не злякалися — вони видихнули, тому що позиція — це більш небезпечно, ніж у шпиталі.

Ксенія Драганюк

співзасновниця ГО «Землячки».

«Землячки» щорічно закривають понад 20 тисяч індивідуальних запитів

Назва ГО «Землячки» пішла від мого цивільного проєкту, де я розповідала про жінок у цивільних професіях, нетипових для соціуму. Ми не звикли бачити, щоб жінка була ковалькою або пілотесою літака, а я брала інтерв’ю про такі професії у жінок.

Читайте також: Люди не вірять, що вони справді там працюють: це жінки у «чоловічих» професіях

З початком повномасштабної війни я захотіла розповідати про жінок у війську, про внутрішню мотивацію кожної. З 2022 року до війська добровільно долучилися понад 30 тисяч жінок — вони не отримували військового фаху, не мріяли стати військовослужбовцями, а просто стали на захист України.

Другий фактор, який вплинув на створення «Землячок», — рідна сестра мого чоловіка Андрія 24 лютого пішла у військкомат і стала до лав ЗСУ. Настя — молодша за мене й працювала email-маркетологинею. Вона розповідала про ситуацію по забезпеченню жінок, і ми як родина не могли бути байдужі та почали її підтримувати. Потім — її посестер, і воно як сарафане радіо почало розлітатися.

Спочатку в нас було 10 запитів — ми шукали на них гроші. Ну, як шукали — скидувалися родиною. Потім, коли запитів стало 100, до нас почали долучатися партнери, компанії, найбайдужі люди почали донатити. 

Нині проєкт щорічно закриває понад 20 тисяч індивідуальних запитів. У нас десять людей у команді — та основа, яка тримає всю організацію. Кожна або кожен, хто є в команді, відповідає за три-чотири напрямки роботи. Це все наші друзі.

У 2022 році ми отримали відзнаку від Нової пошти за найбільшу кількість відправлень на підтримку жінкам-військовим на фронті, у 2024-му — в напрямку «Найбільша кількість відправлень на допомогу армії».

Щотижня ми надсилаємо десь 350 посилок. Нова пошта забезпечує безкоштовну логістику. 350 посилок — це великі кошти, і ми їх заощаджуємо. Ми зможемо за ці кошти потім придбати ще декілька шоломів або броніків, або пошити декілька форм.

Індивідуальна форма для жінок на фронті — не розкіш, а необхідність

Коли ми тільки починали, то відправляли бокси з жіночою гуманітаркою, бо цей запит дала сестра чоловіка. Бувають дійсно такі ситуації, коли дівчата не можуть виїжджати в магазин, або, наприклад, якщо вони дуже довго на бойовій точці перебувають, то в магазин їде хтось один з команди, і це делікатна ситуація. Я б не хотіла, щоб дівчата були в таких ситуаціях, тому ми почали складати ті бокси з прокладками, тампонами й іншим — підписували від руки, малювали обличчя дівчат. Бо коли ти отримуєш коробку, підписану від руки, ти розумієш, що про тебе хтось подбав.

Потім ми дізналися, що дівчатам на службі видавали чоловічу форму, але це ще пів питання. Друге — це розмір. Тобто, наприклад, якщо я ношу розмір S, то мені могли би видати розмір L.

Дівчина або жінка виконує свою бойову задачу, і вона не має думати про те, як їй підрізати ті штани, як їй вшити того кітеля або де знайти швачку, яка живе в тому селі, де пів села вже зруйновано. І ми почали досліджувати це питання.

Зрозуміли, що жіночої форми немає в Україні, але вона була за кордоном. Спочатку ми закупили всю форму, до якої могли дотягнутися — з Америки та з інших країн. Подивилися, як вона пошита, і створили лекала разом з фабрикою в Ужгороді. Директорка Мирослава погодилась безкоштовно допомогти.

Це все було під чітким наглядом захисниць, бо це для них, і нам треба було зробити ідеально. Дівчата були в захваті. Так ми почали відшивати форми. Один такий комплект коштує 8 тисяч гривень.

Якось ми поїхали з командою на Донеччину, щоб протестити це все на собі, одягнули речі, і мені дістався шолом L. Ми потрапили під мінометний обстріл, і тоді я зрозуміла, наскільки важливо, окрім форми, щоб бронік не тиснув, не важив 20 кг з рюкзаком, разом і з усією амуніцією. І щоб шолом не бовтався, бо він падав мені на очі, і я не бачила, куди біжу. 

Тепер форма, бронік, шолом і взуття — це такі чотири основні пункти, які ми закриваємо найчастіше, і це в наших інтересах, щоб у захисниць воно було якісне.

Бо я не хочу, щоб мої діти народилися у війні і бачили те, що зараз відбувається.

Я мушу собі обирати: або я йду на фронт, або маю бути максимально ефективна тут. Головне — не зупинятися.

Більше історій — в подкасті «Варті». Дивіться і слухайте на зручній для вас платформі: YouTube, Spotify, Apple Podcasts, Megogo.