Колишня львів’янка двічі на тиждень збирає кількадесят жителів Сєвєродонецька, щоби попрактикувати з ними українську. Львів – Сєвєродонецьк – українська! Як взагалі ця парадигма вкладається в стереотипні уявлення про наш Схід? Важко. Але тим не менш, у найбільшому місті підконтрольної урядові Луганщини вже один рік діє український розмовний клуб. Як на таку ініціативу відреагували місцеві та скільки україномовних у Сєвєродонецьку — читайте в нашому матеріалі.
Мар’яна Вольська
переїхала до Луганщини, щоб заснувати «Україномовний розмовний клуб» — відкритий простір, який знайомить місцевих з українською культурою. Раніше жила у Львові та працювала акторкою сучасного театру.
Не такий вже російськомовний той Схід
Раніше я жила у Львові та працювала методистом, а згодом — завідувачкою навчальної частини у професійно-технічному закладі приватної форми власності. Крім цього була акторкою Театру «Склад 2.0». На початку грудня 2019-го року з особистих причин переїхала на Луганщину.
Мені було цікаво вивчати кон’юнктуру міста і разом з тим його культурне життя. Часто відвідувала заходи організовані БФ «Восток-СОС», де і познайомилася з його працівниками. Дізнавшись більше про їхню сферу діяльності запропонувала організувати україномовний клуб.
Ідея про створення такого середовища прийшла з усвідомлення принципової монолітності російської мови. Чому принципової? Мабуть, тому, що люди, які мешкають в місті стверджують, що «тут так не розмовляють», говорячи про українську. Насправді ж, велика кількість людей з сіл розмовляють українською. Щоправда, почути її можна не так часто.
Приїжджаючи до міста у справах, вони розмовляють між собою українською, а з рештою людей — тільки російською. Якщо до цієї когорти додати переселенців, можна спрогнозувати зацікавленість у мовних практиках. Разом з тим, відсутнє середовище, де можна було б її реалізувати.
Я почала говорити про це, а Марія Гуляєва з БФ «Восток-СОС» запропонувала мені втілити цю ідею. Спершу сумнівалася, а потім все ж погодилася.
Свого часу в університеті вивчала політологію, релігієзнавство, культурологію. Саме цей “коктейль” допоміг мені розібратися у багатьох суспільно важливих питаннях і навчив мислити широко. Тому перші заняття будувалися на обговорені типових тем з вищезазначених предметів.
Історія України = історія Малоросії?
На першому занятті було чимало людей — близько двадцяти. Більшість розповідали, що чудово розуміють українську, але розмовляти важко й немає з ким.
На той час ми домовлялися про заняття один раз в тиждень. Згодом учасники запропонували збиратися хоча б два рази. Це питання узгодили з благодійним фондом і відтоді бачимося частіше.
Як і учасники, тематика занять через три місяці змінилася. З їхнього боку була висунута пропозиція розпочати спілкуватися на базі тем з історії України. Це був надзвичайно цікавий період у нашому клубі.
З’ясувалося, що у більшості є чітка фіксація на теорії Великої Росії з якої так-сяк виокремилася Малоросія. Було багато відкриттів, дискусій та суперечок. Моє завдання було скерувати людей в першу чергу шукати інформацію в українських джерелах і посилатися на факти, а не на думки телевізійних авторитетів.
Ми — не тільки про побалакати, але ще й про поїсти
За рік нашого існування багато всього змінилося. Наш клуб став чимось більшим. Раніше усі збиралися на тематичні заняття для спілкування. Сьогодні люди приходять, щоб поділитися з містянами своїм щирим бажанням дізнатися більше про українську культуру й традиції.
Як це працює? Спочатку в нас були заняття присвячені традиційним святам. Потім виникла ідея зробити захід на якому усі ці теоретичні цікавинки стануть частиною дійства/атракції.
Усе почалося з «Івана Купала-2019». Дуже хотілося познайомити людей зі знайомою мені традицією святкування. На той час організовувала його з Оленою Сердюк і Тетяною Марусіною — акторками місцевого театру «Арт енд Гарт». Захід був закритим і ми домовилися про дуже вузьке коло людей. Навіть з клубу не вдалося нікого запросити. Попри усі перешкоди на нього потрапило чимало людей, які невдовзі стали постійними учасниками клубу.
Згодом були «Андріївські вечорниці». Організовували спільно з працівниками БФ «Восток – СОС». На цьому етапі не усі були активними, тому більшість учасників клубу були гостями. З цього вечора ми зарекомендували себе у якості цікавого івенту. Відвідувачі говорили, що ніколи раніше не брали участі в схожих заходах. З дописів, коментарів і відгуків було зрозуміло, що захід вдався.
Товариство захотіло стати співорганізаторами різдвяних святкувань. Пригадую, хтось з них запитав чи на Різдво буде щось цікаве. Так народилася ідея відсвяткувати родинне свято з містянами. «Різдво разом» відбувалося 25-го грудня минулого року. Воно почалося з лекції, де ми пояснили у чому причина розбіжностей у датах проведення. Та найцікавішим у святкуванні стало не це.
Ми запропонували гостям принести до столу страви, якими вони б хотіли поділитися.
Був страх, що такий задум не реалізується. На запланований час прийшли не усі, хто цікавився. Складалося враження, що нічого з цього не вийде. Але на середині лекції про Різдво люди почали масово приходити. У нас назбирався чималий стіл за яким сиділи абсолютно незнайомі люди. Кожен приніс по страві, а то й дві. Атмосфера була неймовірною.
Далі за планом був вертеп. На жаль, у місті це не надто популярна традиція. Та на щастя, її сталими прихильниками є пластуни. От ми й запросили їх до себе. Крім цього учасники клубу в процесі планування івенту розповіли, що ніколи раніше не брали участі в такому театралізованому дійстві. Зійшлися на тому, що варто написати сценарій вертепу на сучасний лад і розпочати репетиції.
Виступ пластунів був феєричним. Багато людей не знали, що у нас взагалі є така організація. Мало того, вони принесли з собою Вифлеємський вогонь. Після такого заряду відбувся наш вертеп. Для його учасників це був чи не перший публічний виступ з часів школи. Але всі трималися купи. Ми навіть отримали чимало позитивних відгуків.
І «найсмачніше» — коляда разом. Усі, хто прийшов співали колядок, ділилися стравами, сміялися і дякували одне одному.
Квест по Шевченку
Ми не впали у зіркову хворобу і продовжили проводити заняття. Далі був Шевченко. Робити абищо — не хотілося. Але в останні тижні попереднього місяця народився сценарій літературного квесту. Ідея полягала в тому, щоб виокремити рядки з найвідоміших творів автора, де він описує не найкращі риси свого народу і просить нас не повторювати власні помилки.
Уривки з поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденим…» злилися в один сюжет. Глядач побачив трьох Шевченків. Їх грало три актора: художника, поета і мислителя. Всі вони показували певний період життя Тараса. Перший був юним, другий — у процесі заслання, третій — наприкінці свого життя.
Перформанс «Думи» був важкою сходинкою як для організаторів, так і для глядачів. Більшість звикла бачити Шевченка у формі «Садок вишневий коло хати…». Але певні моменти дійства супроводжувалися кадрами українсько-російської війни. Припускаю, що саме тому відеосюжет, який знімали місцеві журналісти так і не був опублікованим.
Карантин не закрив нам рота
Далі розпочався новий етап у житті клубу. Ми вирішили залучити нових людей і розпочали курс «Розмовляти українською — просто». Він складався з базових тем за аналогією до вивчення іноземної мови. Було чудово і цікаво, але почався карантин. Новим людям не зайшов формат онлайн-зустрічей, тому збиралися зі сталим складом.
Також до останнього не планували робити святкування «Івана Купала-2020» у зв’язку з карантином. Але перед нами стартував інший масовий івент, який пройшов доволі успішно. До того ж, у нашому місті немає тих, хто захворів. Тому вирішили, що на відкритому повітрі з дистанціюванням — заходу бути.
Серед організаторів була більшість учасників клубу, БФ «Восток-СОС» та клуб спортивного орієнтування Sever. Усе відбувалося у форматі фестивалю. На учасників чекали кілька локацій і цікаві завдання на вибір — спортивні чи обрядові.
У клубі кожен має власну думку, але не заперечує й інші
Україномовний розмовний клуб з часом перестав бути лише місцем практикування мовної навички. Це середовище, де кожен мимоволі запитує себе: «Хто я?», «Що я думаю про це?», «Хто такі українці?», «Чим насправді є мова?», «Що означає бути українцем?», «Як мої рішення/думки/вчинки впливають на інших?». І всі ці питання виникають у кожного — я не виключення.
Знайомлячись з новою інформацією та збільшуючи її навколо себе, вчимося бути щирими й бути собою. У клубі кожен має свою думку, але кожен знає про існування інших думок. І це зовсім не розділяє нас, а навпаки — робить близькими.
Надалі хочемо розвиватися і співпрацювати з іншими
Дуже хочеться співпрацювати з різними організаціями. У нас вже є досвід роботи з Міським палацом культури, Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром, клубом спортивного орієнтування Sever. Такі кооперації виливаються у щось значне для міста та громади.
Учасники клубу розуміють наскільки змінюється навколишній простір, коли громада стає активною через власний досвід. І це чудово! Ми й надалі будемо знайомити місто з усім українським та плануємо організовувати ще більше заходів.
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
