Сервіс доставки посвідчення водія став доступний для українців у Чехії, Німеччині та Італії

Перше слово найменшої доньки подружжя Распертових з Донеччини було не «мама», а «там бах». «Їй було дуже страшно. Всі ховалися в підвалі, а ми вдвох з нею залишалися на ліжку», — згадує Світлана, мама-вихователька будинку сімейного типу. Це був 2014 рік, після якого в родини почалися переїзди.

Нині Распертові опинилися на Заході України. На їхньому вихованні десятеро діток, а мешкають вони в домі найстаршого сина родини, який воює в ЗСУ. На Львівщині дітям було складно — вони вперше потрапили в повністю україномовне середовище. Як багатодітній родині вдалося адаптуватися, читайте в матеріалі ШоТам.

Світлана Распертова

Мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, переселенка

У нашій родині десятеро діток

У нас із моїм чоловіком Олексієм 10 прийомних діток. Вони називають нас батьками, а ми їх — своїми дітьми. Маємо статус дитячого будинку сімейного типу. Першого, 11-річного хлопчика Віталія, ми взяли в родину у 2011 році. Нині він уже дорослий, тому офіційно не вважається нашою дитиною, але ми постійно на звʼязку.

Хто б міг тоді подумати, що коли Віталію буде 23, він захищатиме нас на фронті, а ми житимемо в його будинку за сотні кілометрів від рідного дому.

Останнього хлопчика Дмитра ми взяли цього літа. Він був під опікою бабусі на Донеччині, але та померла. Останні пʼять років ми жили з девʼятьма дітками та не думали брати когось нового, але нам подзвонили з управління соцзахисту на Донеччині, і відмовити ми не змогли.

Старшій нашій дитині Денису зараз 16 років, а найменшій Софійці — 5. Ми виховуємо трьох хлопців і сімох дівчаток.

Перше слово — не «мама»

Перший досвід евакуації у нас був ще у 2014-му. На той момент ми з чоловіком мали в Макіївці пʼятеро діток, і більшість з них були дуже малесенькі. Досі памʼятаю, що перші слова найменшої дівчинки тоді були «Там бах». Їй було дуже страшно. Усі ховалися в підвалі, а ми вдвох із нею залишалися на ліжку. Думала: «Буде як буде».

Евакуйовували нас так званим зеленим коридором. На практиці ж нам сказали: «Їдете на всій швидкості». Бойовики нас випускали, але ніхто не давав гарантій, що ми доїдемо.

Коли зупинилися й поглянули на машину, вона вся була побита уламками.

Три роки ми жили на Одещині в різних населених пунктах, а потім у 2017 році повернулися в Донецьку область — у мене там жила мама. Вона хворіла, і я хотіла були поруч. Так ми перебрались у Білозерське, і це, як зʼясується згодом, знову не назавжди.

Обрали Україну

Росія знову забрала наш дім торік, у 2022-му. Куди тікати цього разу ми не знали, адже безпеки не було ніде. Тому я з дітьми виїхала до Німеччини, де ми перебували чотири місяці. Чоловік з нами не поїхав — не міг залишити сина в ЗСУ одного, без підтримки.

Ми жили в юнацькому гуртожитку. Не можемо сказати, що почувалися як удома. У місцеву школу діти не ходили — підʼєднувалися онлайн до української, а з інтернетом там була біда, бо він дорого коштував і був тільки в підвалі. Коли в одній кімнаті 30 дітей (з усього гуртожитку — прим. авт.) підключалися онлайн, то було важко.

Але не можемо скаржитися — нас добре прийняла нова країна. Памʼятаю, що нам зустрічалися волонтери-українці, які там мешкають по 20-30 років. Та й німці постійно допомагали гуманітаркою. Та розумієте, одній, без чоловіка та з 10 дітьми було тяжко. Дуже тягло назад. Усі навколо допомагали, але не було внутрішнього спокою, тому ми повернулися на Батьківщину.

Будинок відновили майже з нуля

У Німеччині ми познайомилися з родиною, яка на Львівщині теж має дитячий будинок сімейного типу, і спершу оселилися в них. Десь за місяць переїхали в будинок у селі Висоцько Золочівського району, який належить Віталію. Він ніколи тут не жив. Тут узагалі за 18 років протягом короткого періоду часу хтось мешкав, і то лиш в одній кімнаті.

Тож перша проблема, з якою ми зіштовхнулися на новому місці — некомфортне помешкання. Нам одразу впало в око, що тут у літній кухні повністю провалений дах.

Ми думали, що просто полагодимо, але коли зняли його, щоб замінити, то посипалися всі стіни — довелося розбирати.

У самому будинку все пофарбували, підмазали, побілили. Згодом, коли осінніми днями стало сиро, ми замінили вікна. Опалення тут було, а ось воду провели тільки торік.

Нині в нас дуже гарний просторий будинок. Тут чотири житлові кімнати — всі великі та непрохідні. У домі є необхідні зручності: ванна, туалет. Проблема тільки з кухнею — вона маленька й не розрахована на нашу родину, але це так, дрібнички. Вихід ми знайшли ­— великий стіл поставили в передпокої, і там дітки їдять. Загалом нам тут затишно.

Диктант з української на відмінно 

Адаптація діток на Заході не була легкою. Найбільша проблема стосувалася мови, бо ми всі говорили російською. У нас зараз діти — майже всі підлітки, і для них це було тяжко. Через мову їх не одразу сприйняли в нових школах, за першої помилки інші діти називали наших «москалями».

Ми багато говорили на цю тему. Я вислуховувала діток, підтримувала їх. Вдома ми також намагалися говорити українською. Я розуміла — цей перший непростий період переходу треба було пройти. «У житті не один раз нам буде тяжко. Але те, що нас не зламало, зробило нас сильнішими», — казала.

Ще коли ми тільки переїхали, один з наших хлопчиків — Іван — був у восьмому класі.

Памʼятаю, вчителька наприкінці вересня дала його класу диктант з української мови, і наш син (ще на той момент майже не спілкуючись державною) написав його найкраще. Вона була вражена: «Як це так?». І він тоді сказав їй: «Якщо я нею не розмовляю, це не значить, що я її не знаю».

Зараз усі дітки файно балакають. Вони ж щодня спілкуються з однокласниками, які розмовляють українською, тому навіть, мабуть, не помітили, як перейшли. Буває, звісно, у них (та й у нас із Олексієм), що не можуть швидко згадати якесь слово, але, думаю, це невелика проблема.

Тепер у церкву не лише на Великдень

Перший час дітям було складно соціалізуватися. Ми завжди жили в місті, а тут уперше переїхали в село. Звісно, діти сумували за школою, вчителями, друзями. Вони звикли до швидкого темпу життя: уроки — перший гурток — другий гурток — додому ввечері. Завжди було куди піти, чим зайнятися у вільний час.

У селі життя спокійніше, тому на початку дітям було складно це приймати. Але зараз у них починає формуватися нове коло спілкування, і це тішить. Вони, до речі, почали частіше ходити до церкви (а раніше ми бували там раз на рік — на Великдень). Тут, на Львівщині, дітей більше вчать, що треба вірити.

Звісно, зараз уже дітки знайшли собі заняття. Хтось ходить у музичну школу, хтось — на танці чи малювання. Дівчатка відвідували майстер-класи, де робили браслети. Наш Іван пробував себе у футболі, але йому не зайшло, хоча цьому виду спорту тут дійсно приділяють увагу.

На гуртки ми возимо діток у сусідні населені пункти на базі ОТГ, бо в нашому селі немає. Але тут є клуб, завідувачка якого намагається діток хоча б раз на тиждень зібрати, щоб провести якийсь концерт абощо.

Місцеві не стояли осторонь

Ми з чоловіком швидко здружилися з місцевими — тут багато гарних людей. Коли ми тільки приїхали торік, нам жителі села зносили багато харчів: хто картоплю, хто сир. Молоко, сметану носили. Місцева влада знайшла для нас холодильник і пральну машинку. Словом, по-приятельськи, по-доброму нас тут зустріли.

А ще ми товаришуємо з іншими переселенцями: з Луганська, Харкова. Тут таких (разом з нами) три родини. Спілкуємося, підтримуємо одне одного. Коли погода дозволяла, виходили разом на природу, влітку разом смажили шашлик. Марійка з Ігорем, з якими ми познайомились у Німеччині, живуть за 18 кілометрів від нас, і з ними теж підтримуємо звʼязок.

Звісно, хочемо додому, на Схід. Але розуміємо, що повертатися нам нікуди. За ці роки в нас був різний досвід евакуації, і завжди звикнутися мені допомагала внутрішня сила. Головне — не боятися. Зміни — це завжди складно, але вони потрібні. Якщо вам треба допомога — попросіть. Скрізь є люди, і якщо ставитися до всіх навколо з повагою, то так само буде й до вас. Усе можна перебороти.

Укрпошта передала 1 млн гривень для відбудови музею Сковороди у Богодухівському районі Харківщини, який ворог зруйнував ракетою навесні 2022 року.

Про це повідомили у пресслужбі Укрпошти.

«1 мільйон на збереження культурної пам’ятки! Саме стільки в національній валюті ми з вами зібрали з продажу поштових марок та передали на відновлення Національного літературно-меморіального музею Сковороди, що на Харківщині. У нього влучила російська ракета в ніч на 7 травня 2022 року», — йдеться у повідомленні.

Поштовий блок презентували 23 вересня 2023 року на місці знищеного музею у Сковородинівці та у США, у Нью-Йорку.

Читайте також: Під обстрілами рятували коней, а тепер займаються реабілітацією: як відновлюється кінно-спортивна школа на Харківщині

Нагадаємо, Укрпошта на гроші від продажу марки «Руський корабль йди» облаштувала шкільне укриття і відкрила комп’ютерний клас.

Раніше ми повідомляли, що в Україні презентували благодійні марки, намальовані бійцями ТрО.

Фото: Укрпошта.

Міністерство оборони України перед новорічними святами поділилось адвент-календарем для росіян.

Зазначається, що упродовж 24 днів грудня – до Різдва – показуватимуть сюрпризи, які чекають на російських загарбників. Оскільки три перші дні грудня минули, то нам уже «відкрили» три комірчинки.

1 грудня Міністерство оборони України висловило подяку колегам з Міністерства оборони США за незмінну підтримку. Особливо вдячні за надання реактивних систем залпового вогню M142 Himars.

«Ця зброя стала справжньою легендою на полі бою. Вона щодня надсилає вогняні подарунки окупантам та знищує російську техніку на мільйони доларів», – йдеться в повідомленні.

Читайте також: Озброюємо, навчаємо та одягаємо. Як фонд Markus Foundation забезпечує необхідним тисячі бійців 47-го штурмового полку

Advent Calendar: Ukrainian Ministry of Defense edition.

Today, we want to say thank you to our colleagues at @DeptOfDefense for their unwavering support, especially for providing us with M142 HIMARS.

This weapon became a true legend on the battlefield. It sends flaming gifts… pic.twitter.com/Xh47QKCB4Z

— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 1, 2023

2 грудня висловили вдячність польським партнерам і Міноборони Польщі. Подякували як за постійну підтримку, так і за надання самохідної гаубиці AHS Krab.

«Краб» стала однією з перших 155-міліметрових артилерійських систем на озброєнні української армії. Ця гаубиця також стала кошмаром для окупантів у вправних руках артилеристів», – розповіли у Міноборони.

Ukrainian Advent Calendar: Day 2

Today, we want to express our gratitude to Polish partners at @MON_GOV_PL for their constant support and, in particular, for providing us with AHS Krab self-propelled howitzer.

Krab became one of the first 155mm artilleries in service with… pic.twitter.com/xU70Hm5ApP

— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 2, 2023

А вже 3 грудня висловили подяку британському Міністерству оборони. У нашому відомстві підкреслюють, що Велика Британія була першою державою Європи, яка надіслала зброю ЗСУ, щоб ми могли відбиватися від російської агресії. Цій же країні подякували за один з найкращих сучасних танків – Challenger 2.

«Challenger 2 став ефективною зброєю в професійних руках українських воїнів. Вражаюче поєднання британських технологій та українського таланту допомагає звільняти нашу землю від окупантів», – наголошують у Міноборони.

3rd Day of Ukrainian Advent Calendar

Today, we want to thank our British partners @DefenceHQ. The UK was the first European country to send weapons to the Ukrainian army to repel russian aggression. And we are also grateful for one of the best modern tanks Challenger 2.

The… pic.twitter.com/GYaD1XTA4z

— Defense of Ukraine (@DefenceU) December 3, 2023

Упродовж наступних днів у Міноборони продовжать «відчиняти комірки» адвент-календаря.

Нагадаємо, у Міноборони та ЗСУ запровадили ще чотири стандарти НАТО.

Також ми розповідали, що Міноборони випробовує українські дрони від шістьох виробників.

Фото: twitter.com/DefenceU.