«Не хочемо сидіти на гуманітарній голці». Як Нововоронцовська громада на Херсонщині на тлі бойових дій, розрухи та замінованих полів шукає шляхи розвитку

Його кабінет завішений прапорами країн та організацій, які допомагають громаді. Біля столу – шеврони підрозділів, яких щиро називає друзями. Все це відвертає погляд від невідремонтованої після вибухів стелі. «Не на часі», – з посмішкою говорить начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації Андрій Селецький. – «Лише за сьогодні я мав запити, як фінансово допомогти онкохворому, де взяти шифер, хто зустріне волонтерів для обміру свердловин та інші. Й це все треба на зараз, нічого не терпить до завтра».

Тільки у Нововоскресенську, найвіддаленішому селі громади, зруйновано 11 житлових будинків і близько 100 пошкоджено. Абсолютно знищено школу та будинок культури, є руйнації старостату, а також складів та інших споруд. Головною проблемою всієї Нововоронцовської громади залишається безпека, адже до окупованої території через Дніпро всього 10-15 км. Звідси випливає наступний виклик: що робити громаді і як розвиватись, аби люди не ходили збирати метал?

Про волонтерство з ризиком для життя під час окупації, які фонди допомагають відбудовуватися тепер, та чому іноді простіше купити нову хату, ніж відновлювати стару – читайте у матеріалі ШоТам.

Ми жили не в «сірій» зоні, а буквально на лінії фронту

Наша громада має три унікальні ситуації на Херсонщині. По-перше, це єдина громада в області, яка не була повністю окупованою. Наш адміністративний центр – Нововоронцовка – не був під орками. По-друге, саме в нашій громаді розташоване село, яке першим звільнили в області. Це Осокорівка, воно пробуло в окупації всього місяць і було звільнено вже у квітні 2022 року. І по-третє, окупанти лишались на відстані 1-1,5 кілометра та мали достатньо сил і засобів для постійного обстрілу наших територій. 

Найбільше постраждала саме Осокорівка, адже по околиці села проходила лінія укріплень ЗСУ і відповідно окупанти обстрілювали цю територію щоденно й цілодобово. Нині 95% села пошкоджено або знищено повністю.

На початку жовтня, коли вже пішов контрнаступ, були руйнації у селах в окупації – Любимівка, Хрещенівка, Миролюбівка. Це очевидно, адже це бойові дії. Зруйновані школи, лікарні, адміністративні будівлі й багато житла людей.

Окупанти лишались на відстані 1-1,5 кілометра та постійного обстрілювали території. Фото: ШоТам.

Понад пів року був волонтером у Червоному Хресті

З 27 лютого по 28 жовтня я був волонтером Червоного Хреста – займався евакуацією населення з окупованих територій та завозив туди гуманітарну допомогу. Майже весь час (крім тижня, коли вивозив сімʼю) був в області й допомагав місцевим жителям, які були постійно під обстрілами, та людям на окупованій частині.

На початковому етапі окупації звʼязок був більш-менш стабільний. Мій номер телефону розходився вірусно, бо я був по суті єдиним з волонтерів, який міг доїхати аж до Берислава. Коли приїжджав евакуювати людей, то приходили й робили замовлення на ліки чи продукти, чи іншу допомогу. 

У моїй можливості волонтерства на окупованих територіях слід подякувати Аллі Торчанській, старості села Дудчани. Вона залишилась з людьми і змогла бути на цій тонкій грані – допомагати людям, але не бути колаборантом. Алла допомогла організувати зустріч з командуванням росіян, де у мене перевірили документи й дозволили заїжджати на окуповану територію для допомоги цивільному населенню. 

Окупанти ставились по-різному. Дехто відносився навіть з повагою: коли бачили символіку Червоного Хреста, то часом навіть не перевіряли. Інші ставилися з агресією: роздягали до гола, вивертали всю машину і робили інші дії, про які я ще не готовий розповідати. Для третіх я був наче «ларьок на колесах». Доходило до жалюгідного абсурду, коли росіяни просили привезти поїсти, цигарки чи базові речі. 

Мене двічі ледь не розстріляли та двічі ледь не загинув під обстрілами  

Вперше мені погрожували розстрілом кадировці на блокпосту Кавун на початку квітня за те, що я не розповів правду про наші війська у Нововоронцовці. Але совість не дозволяла виказувати позиції. Мене врятували жінки, яких я евакуйовував – вони стали горою і казали, що якщо його розстріляють, то нехай і їх. Для кадирівців це був шок і вони відпустили: «Чтоб мы тебя больше не видели, а то убьем». 

Через місяць я поїхав ще раз, адже мене попросили жителів тих сіл про допомогу в медицині та продуктами. Обстріли були щоденні, тож я подумав, що тих кадировців вже повбивало і на блокпості змінились люди. Приїжджаю, а там всі ті самі. Розумію, що я вже приїхав. Намагався пояснити, що я з Червоного Хреста, але все даремно: «Нам по*уй». Поклали на землю, вистрілили над головою і тримали заряджену зброю біля голови. Історія довга: допитували, били, знущались і надії на порятунок не було жодної. Ну рипнусь я і куди побіжу? Навколо поля. Я пояснював, що не маю ані зброї, ані телефонів, машина повна гуманітарки. Навіщо це все знущання? Хочете вбити – вбийте. «Успеем». Аж раптом почався наш мінометний обстріл. Кадировці повтікали, а я лежу біля машини, прилітають міни у 10-15 метрах і думаю, що не варто чекати – швидко на колеса й уїхав.

Ще були два випадки, коли я ледь не загинув. Перший раз я хотів обʼїхать цей блокпост Кавун і потрапив прямо у бій: горять БТРи, валяються тіла і я їду з гуманітаркою. Та знов якось так пощастило, що я їхав дорогою, де вже палав ряд техніки, то обстрілювали іншу частину дороги. Інший раз я потрапив під обстріл граду, коли їхав забирати людей в Осокорівку – теж якимсь дивом зберігся. 

Окупанти не раз погрожували Андрію розстрілом. Фото: ШоТам.

Як прифронтовій громаді жити, не ходячи з простягнутою рукою? Відповідь шукаємо

На сьогодні в громаді залишається близько 5500 осіб – це третина від довоєнної кількості. Ми живемо у режимі тотальної економії та постійного пошуку донорів.

Найбільший виклик – це безпека. Бо і наразі ми залишаємось прифронтовою громадою – до окупованої території через Дніпро всього 10-15 км. Тож обстріли зі ствольної артилерії продовжуються. 

Також це мінна безпека. Аграрні господарства не працюють, бо поля досі не обстеженні та не розміновані. Деякі фермери вивезли свою техніку, деякі чекають розмінування. Працювали вже дві групи військових саперів: обійшли кілька населених пунктів, дороги, лісосмуги. Але військові є військові – отримали іншу задачу й уїхали. Запит на розмінування сільськогосподарських угідь – величезний, і ми працюємо з ОВА у цьому напрямі. 

Звідси випливає наступний виклик – робота. На жаль, у нас є такі люди, які готові ризикувати своїми частинами тіла чи навіть життям заради кількох кілограмів металу. Чому люди ходять по лісосмугах і збирають гільзи? Або інтерес подивитись, що залишили по собі орки, або потреба заробити гроші. 

Як розвиватись у форматі бойових дій, смертей, розрухи та агро орієнтованої економіки сіл? Як тільки сільське господарство стало неможливим, земельний податок – нуль, ПДФО – нуль, а отже дохід бюджету немає. 

Сидіти на гуманітарній голці та годувати людей проднаборами? Це точно не те, що стимулюватиме розвиток. Намагатись крокувати вперед і пропонувати будувати тут заводи-цехи? Але знову ж таки – ми прифронтова громада. Ок, у нас є степова частина – це умовний тил і там можна щось будувати, але там немає достатньо електроенергії та інших комунікацій. 

Поки пріоритет – залишитись живими. До лінії фронту всього 14 км, а до Енергодару – 49 км. Плани приземлені: відбудувати людям житло, перекрити дахи, аби не капало. Звісно, бажаємо розвиватись так, аби стало краще, ніж було раніше. Хочеться зробити нашу громаду соціально комфортною та інвестиційно привабливою. Але це можливо лише при наявності безпеки. 

Хто стукає, тому відкриють: хто і чим допомагає громаді

У роботі з міжнародними благодійними організаціями найголовніше і найперше – це питання довіри. Мене як волонтера у минулому знають багато організацій і довіряють персонально. Тому простіше і швидше передають допомогу. 

У нас повністю закриті продовольчі потреби завдяки підтримці World Central Kitchen, які забезпечують населення проднаборами. Міжнародний медичний корпус передає тримісячні гігієнічні набори з усім найнеобхіднішим. Хоча і тут знаходяться люди, які жаліються, що їм дали мало туалетного паперу. Старлінками та засобами звʼязку нас забезпечив Фонд Сергія Притули. 

Гуманітарна місія «Проліска» надає будівельні набори для ремонтів. Інший фонд «Небо України» перекриває людям дахи. Нідерландська компанія ZOA повністю відновлює будинки і навіть одного разу купили хату – за підрахунками це вийшло дешевше, ніж відбудувати стару.

Деякі будинки неможливо відновити – простіше купити нові. Фото: ШоТам.

Нині ми співпрацюємо з нідерландським містом Ас, які взялись відновлювати одну зі шкіл. Готуємось на стажування у німецьке село Лауенбрюк, які допомагатимуть у відновленні мостів. Це буде першим селом-побратимом в Україні. 

Реєструємо людей на фінансову допомогу від UNICEF – це 6600 гривень на людину. Також минулого року допомагали людям з опалювальним матеріалом – вугіллям, брикетами тощо. 

Наразі гостро стоїть питання відбудови. Вже перші 4 сімʼї отримали державну компенсацію від єВідновлення у розмірі 200 тисяч гривень і почали закуповувати будматеріали. Херсонська обласна військова адміністрація допомагає і нещодавно завезли нам шифер для перекриття дахів. Волонтери з різних міст допомагають інструментами. 

І це лише частина всіх донорів – на всіх не вистачить цілої статті. Ми вдячні за усю допомогу, яку отримують наші жителі. 

Шукати підтримку потрібно всюди й напрацьовувати добре імʼя та довіру. Бути максимально близькими до людей. Розуміти, що це твоя робота – не просто отримувати зарплату, а робити ліпше, ніж було. Для тих громад, що починають цей шлях як і ми, я раджу знайти успішний приклад чи то в Україні, чи за кордоном і слідувати йому, поки не станете кращими. 

Якщо опускаються руки на «економічному фронті», подивіться відео з реального фронту 

Родина, друзі та наша армія – це те, що допомагає триматись. Дивлячись на українських солдатів, які бережуть наш сон, ризикуючи власним життям, ми маємо зробити все, аби їхні зусилля не були марними. Наш обовʼязок – бути відповідальними за частину роботи для тих, хто зі зброєю у руках нас захищає. Аби коли воїни повернулись сюди у відпустку чи після демобілізації, чи (не дай Боже!) поранені, щоб вони відчули, що воювали не даремно. 

Наразі ми робимо кілька напрямків, які можуть покращити економічне становище громади. Перший – це відновлення криниць. Після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, вода з наших свердловин почала зникати. Однак наші діди-прадіди жили багато і успішно без водосховища більше років, ніж наші батьки і ми з ГЕС. Тому ми піднімаємо історичні дані та відроджуємо криниці. Це все коштує грошей, а памʼятаєте, що бюджету – нуль. Однак вже зараз працюємо над двома обʼєктами завдяки донорам зі штату Юта, США. Ще як мінімум 8 нам потрібні. 

Інший напрямок – комунальні теплиці. Херсонщина годувала всю країну своїми овочами, то чому ж не продовжити це робити? Багато фермерів припинили діяльність, тож ми хочемо власним прикладом показати, що працювати можливо. І це мотивуватиме інших жителів села робити те саме. За підтримки програми «Добре» від USAID, що виділяє кошти на економічне відновлення, ми хочемо зробити комунальні теплиці як стимул до бізнесу. 

Ще ми працюємо над тим, аби перевести опалення на власне паливо. Завдяки американським донорам ми виконали два завдання одним ходом: благоустрій території та потреби в опалювальному матеріалі. Ми запросили щепорізи – це пристрої, що перетворюють гілки та кущі на таку щепу, якою можна опалювати. Наразі ми хочемо дрібнити гілля на меншу францію, щоб перевести опалення адмінбудівель з твердопаливних котлів на піролізні. Так ми будемо використовувати власні матеріали, а не купувати вугілля.

Всім цим займається наше комунальне підприємство. Нині воно постачає воду, а ми додамо до нього ще благоустрій, централізований сміттєвивіз та теплиці, коли їх отримаємо.

Я вважаю, що саме так має працювати нинішня влада: не чекати, коли хтось щось прийде, скаже чи зробить. А треба рити під собою землю, бо зараз є такий обсяг можливостей, якого ніколи не було раніше у степових маленьких сільських громадах.