Для Збройних сил виробляють нові санітарні автомобілі

На трасі Київ — Одеса, неподалік села Віта-Поштова у Київській області, нарешті завершать будівництво транспортної розв’язки, яку покинули на початку повномасштабного вторгнення.

Про це повідомив генеральний директор компанії «Автомагістраль-Південь» Микола Тимофєєв.

Історія будівництва

Будівництво розв’язки стартувало у 2021 році, підрядником обрали азербайджанську компанію Evrascon. Проте через російське вторгнення роботи призупинили. Попри це, донорське фінансування від міжнародних партнерів не зупинялося, а потреба в розв’язці залишалася актуальною.

Читати також: У Києві відреставрують Поліцейську дільницю, збудовану на початку ХХ століття (ФОТО)

«Покинутий майданчик перекриває одну зі смуг руху, що значно ускладнює рух транспорту. Інтенсивність трафіку висока, а місце залишається аварійно небезпечним — майже щотижня тут трапляються ДТП, нерідко з людськими жертвами», — зазначив Тимофєєв.

Нагадаємо, що українська пекарня створить інклюзивний простір на ДВРЗ (ФОТО ПРОЄКТУ).

Фото обкладинки: виставлене на фейсбук-сторінці Миколи Тимофєєва.

Проєкт реставрації розробило українське архітектурно-конструкторське бюро «Віхарєв». Фахівці відновлять автентичні елементи будівлі та адаптують її до сучасних стандартів.

Про це повідомили в Київській міській державній адміністрації після прийняття проєкту.

«Це унікальна будівля, яка не лише відображає архітектурний стиль початку ХХ століття, а й має значну культурну та історичну цінність. Ми прагнемо, щоб кожен історичний об’єкт столиці отримав належну увагу та став прикладом гармонійного поєднання традицій і сучасних рішень», — зауважила директорка Департаменту охорони культурної спадщини Марина Соловйової.

Читайте також: Японія передала Києву комп’ютери для реабілітації ветеранів та людей з порушеннями зору

Як зазначають у КМДА, незабаром ця будівля може отримати статус пам’ятки архітектури. Завдяки цьому дім можна буде краще зберігати та популяризувати як частину культурної спадщини столиці.

Дім збудували у 1902 році, і він знаходиться на вулиці Січових Стрільців, 91.

Нагадаємо, що у Києві відреставрують «Будинок з комахами», збудований у 1893 році (ФОТО).

Також ми писали, що столичному театру на Подолі присвоїли ім’я його засновника: що про нього відомо.

Фото: бюро «Віхарєв»

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.

Інші матеріали спецпроєкту

Ще сім років тому Юлія Малекс працювала юристкою у Львові та жила з чоловіком Русланом в орендованій квартирі. А тепер вона щодня обіймає кіз та овечок, снідає під столітнім горіхом і шкодує, що не переїхала на хутір раніше. 

Про своє життя на «хуторі щасливих людей» жінка розповідає підписникам у власному блозі. А ще завдяки блогу продає масло гхі, яке готує сама.

Як кози та овечки допомогли їй створити власну справу в будинку на хуторі мрії, Юлія Малекс розповіла для ШоТам. 

Знайшли будинок мрії на ОLX

Нам з чоловіком було дуже добре жити у Львові — ми обоє працювали, зручно було добиратися на роботу, часто бачилися з друзями та ходили в кіно чи на каву. Але ми завжди хотіли власний будинок на природі в якомусь дуже красивому місці, де можна було б тримати господарку.

До переїзду на хутір Юля часто гуляла з подругами по Львову. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Коли ми нарешті наважилися придбати власне житло, то якийсь час відкладали кошти, а потім почали шукати будиночок на платформі ОLX. Мені було зручно це робити саме так, бо можна налаштувати потрібні фільтри. 

Ми хотіли знайти варіант неподалік Львова, адже мали добиратися на роботу, тому встановили собі 50 кілометрів максимальної відстані від міста. Також вказали для себе комфортну суму, яку готові були заплатити за будинок. 

Юля та її чоловік Руслан у перші місяці після переїзду на хутір. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Нам було важливо, щоб поблизу не було сусідів, школи чи зупинки — це мав бути будинок на віддаленому хуторі.

Пригадую, що восени ми почали домовлятися з власниками про оглядини будиночків. Звісно, таких пропозицій було небагато — ми переглянули десь п’ять варіантів, поки знайшли те, що шукали. У січні вже дали завдаток господарям і почали для себе новий рік з нового дому. 

Багато років мріяла розводити овець

На хутір ми з чоловіком переїхали навесні, перед самим Великоднем. Тоді ще забули купити хліб, але люди з села принесли нам пасочки та ковбасу. Так ми зустріли перші свята в новому домі. 

Це місце відразу нас підкорило — тут дуже багато землі та простору, неймовірна краса, а ще нас влаштувала ціна та відсутність сусідів через паркан.

Після переїзду Юлія мріяла розводити овець. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Попередні власники будинку залишили нам кілька курей, котів і пса. Життя за містом не було для мене новинкою — своє дитинство я проводила в бабусі в селі, де тримали корів, кіз і свиней. Але мені дуже подобалися вівці, і я завжди інтуїтивно хотіла розводити саме їх.

Свою першу козу на хуторі отримала в подарунок, та ще й з бонусом

За якийсь час після переїзду я познайомилася з власницею козячої ферми Уляною, як запросила мене в гості, аби навчити варити сир. У неї я побачила, як треба поводитися з козами, як їх правильно доїти та годувати. А ще Уляна радила розводити саме їх, бо овечок складно приручити та доїти. Тоді ж вона подарувала мені першу козу — Мавку.

Несподівано для себе Юлія Малекс стала розводити кіз. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

У мене була стара стайня, яку я мала облаштувати для Мавки, та й загалом морально довго налаштовувалась, що вона в мене житиме. А якось Уляна зателефонувала й сказала, що в моєї кози є донька. Так у мене з’явилися дві перші кози — Мавка та Росинка, яку так назвали підписники. 

На той час я вже створила власний блог в інстаграмі, щоб руйнувати стереотипи про життя в селі. Я хотіла показати своїм читачам, що можна працювати, ким хочеш, і бути самодостатнім, незалежно від того, де живеш. Що село — це не тільки про важку фізичну роботу та втому, але й про можливість займатися улюбленою справою.

А згодом на хуторі оселилися цап Юліан, баран Джонсонюк і ще з десяток кіз та овечок. Мені важлива не кількість, а якість — щоб вони були доглянуті, провакциновані, мали вільний випас, і я могла їх полікувати за потреби. 

Усі вони для мене дорогі і є частими персонажами мого блогу — особливо розчулює, коли підходять і лягають мені на коліна.

Було дуже складно самій, коли чоловік пішов служити

На початку повномасштабної війни мій чоловік Руслан пішов служити, тому два роки я жила і тримала все господарство сама.

Найтяжче було взимку, адже треба було опалювати дім дровами, а ще в кіз та овечок починалися окоти, і вони потребували особливого догляду. 

Взимку Юля доглядала за хутором та улюбленцями сама. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Дорогу часто засипало снігом, а до нас доїжджали її чистити в останню чергу. Я мала багато обов’язків і тварин, про яких треба дбати, тому моя турбота про них допомагала проживати те, що відбувається в країні.

Попри все, я ніколи не хотіла продати хутір і тварин — це як продати мрію. Тоді й вирішила для себе, що маю підтримувати чоловіка та сама давати з усім раду.

Хутір зберіг історію колишніх власників

У цього хутора дуже цікава родинна історія. Колись його власником був столяр, якого знали всі місцеві, адже він сам збудував хату, всі стайні, майстрував двері та вікна. Руслан каже, що всі господарські споруди, які він розбирав (бо вони вже старі), збудовані дуже якісно з гарних матеріалів. 

Після смерті столяра хутір як дачу купив чоловік з Донеччини. Він намалював на воротах тризуб і зробив напис «Слава Україні», аби позбутися стереотипів про людей зі Сходу.

Коли ми лише сюди переїхали, то все довкола хати було заросле хащами. Ми ще не знали, що будемо тут будувати, але хотіли почистити подвір’я та привести його в порядок. 

Руслан Малекс збудував казковий курник, який Юля називала «інстакурником». Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

А згодом чоловік збудував зі старих матеріалів курник і пофарбував двері в червоний колір. Нам це так сподобалося, що ми вирішити робити червоними двері на всіх господарських будівлях на нашому хуторі. Тепер у нас є сінник, дровітня та стайня в нашому стилі з червоними дверима, як у казці. 

На ОLX купую і національний стрій, і сіно

Одна моя бабуся родом з Львівщини, інша — з Рівненщини. Мені не залишилося від них у спадок вишитих сорочок чи якихось інших реліквій, тому я вирішила сама придбати собі щось традиційне.

На ОLX я натрапила на майже довершений поліський стрій: червону вовняну спідницю, сорочку та крайку. 

Юля в традиційному поліському строї. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Вони були в чудовому стані, тому я замовила їх через ОLX Доставку. Згодом купила собі ще плахту. Це речі з історією — вони не для повсякденного вжитку, але для фотосесій я дбайливо ними користуюся.

У нас буля хутора велика територія, але кози та вівці — на вільному випасі, тому з’їдають багато трави довкола. А ще в нас немає вільної ділянки, де можна косити сіно, тому його я також шукала на ОLX, коли готувалася до зими. 

Юлія показує запаси сіна на зиму, яке придбала на ОLX. Фото: ШоТам

Я змогла знайти два господарства, які мають власні сінокоси. Вони привезли мені все сіно, поскладали його, де потрібно, і тепер воно буде їжею для моїх улюбленців.

За рік змогла створити власний бізнес на хуторі

Три роки тому я почала готувати на хуторі масло гхі. В дитинстві ми називали це топленим маслом, хоча сучасне гхі інакше — під час приготування виділяється цукор, білок та інші речовини, тому залишається лише чисте вершкове масло. 

Воно має високу температуру димлення, тому якщо готувати на ньому, то зберігається смак їжі, а не масла. А ще воно смачне та корисне. 

На якість і властивості масла гхі впливає сировина — я готую коров’яче й овече масло. Вівці в мене на вільному випасі, в мене до них гарне, екологічне ставлення, тому думаю, що навіть цю позитивну енергетику масло поглинає в себе. 

Кожна вівця на хуторі має своє ім’я та щоденну порцію обіймів від Юлі. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Для коров’ячого масла я спершу брала молоко в сусіда, а коли стало більше клієнтів, то почала звертатися до місцевих. Це теж для мене важливо, бо так я підтримую локальних фермерів, у яких купую молоко для переробки за ринковою ціною. А ще бачу умови утримання корів, тому впевнена в якості молока.

Паковання продукту від Юлії Малекс. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Спершу я продавала по кілька баночок на тиждень, але коли зрозуміла, що маю стабільну якісну сировину та постійних клієнтів, то вирішила, що зможу зробити це прибутковою справою на хуторі. Далі зареєструвалася як ФОП і почала платити податки. 

Згодом довелося взяти помічницю, яка відписує людям в інстаграмі на окремій сторінці. Адже замовлень дуже багато, і через це люди довго чекають, тому хочу знайти ще помічницю, яка допомагатиме мені на кухні. 

Тільки на хуторі почуваюся на своєму місці

Нас із чоловіком часто запитують, чи не шкодуємо ми, що переїхали зі Львова на хутір. У мене завжди одна відповідь — ми шкодуємо лише про те, що не зробили цього раніше.

Нам тут дуже органічно та комфортно. Я дуже люблю ходити в театр у місті, зустрічатися з подругами, але чудово вписалася в життя на хуторі. 

Юлія Малекс зі своїми улюбленицями. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі

Коли ми переїжджали на хутір, я думала, що моє життя сповільниться, але за сім років цього так і не трапилося. Якщо перебуваєш на своєму місці, то життя дає дуже багато можливостей.

Тут я знайшла справу, яка приносить мені задоволення, і почала заробляти. Звісно, я почала набагато більше фізично працювати, ніж у місті, але тут я належу сама собі. Тепер я маю свій вільний графік, більше часу для власних потреб і відчуваю свободу, якої не знала в місті.