Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
Ще сім років тому Юлія Малекс працювала юристкою у Львові та жила з чоловіком Русланом в орендованій квартирі. А тепер вона щодня обіймає кіз та овечок, снідає під столітнім горіхом і шкодує, що не переїхала на хутір раніше.
Про своє життя на «хуторі щасливих людей» жінка розповідає підписникам у власному блозі. А ще завдяки блогу продає масло гхі, яке готує сама.
Як кози та овечки допомогли їй створити власну справу в будинку на хуторі мрії, Юлія Малекс розповіла для ШоТам.
Знайшли будинок мрії на ОLX
Нам з чоловіком було дуже добре жити у Львові — ми обоє працювали, зручно було добиратися на роботу, часто бачилися з друзями та ходили в кіно чи на каву. Але ми завжди хотіли власний будинок на природі в якомусь дуже красивому місці, де можна було б тримати господарку.
До переїзду на хутір Юля часто гуляла з подругами по Львову. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Коли ми нарешті наважилися придбати власне житло, то якийсь час відкладали кошти, а потім почали шукати будиночок на платформі ОLX. Мені було зручно це робити саме так, бо можна налаштувати потрібні фільтри.
Ми хотіли знайти варіант неподалік Львова, адже мали добиратися на роботу, тому встановили собі 50 кілометрів максимальної відстані від міста. Також вказали для себе комфортну суму, яку готові були заплатити за будинок.
Юля та її чоловік Руслан у перші місяці після переїзду на хутір. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Нам було важливо, щоб поблизу не було сусідів, школи чи зупинки — це мав бути будинок на віддаленому хуторі.
Пригадую, що восени ми почали домовлятися з власниками про оглядини будиночків. Звісно, таких пропозицій було небагато — ми переглянули десь п’ять варіантів, поки знайшли те, що шукали. У січні вже дали завдаток господарям і почали для себе новий рік з нового дому.
Багато років мріяла розводити овець
На хутір ми з чоловіком переїхали навесні, перед самим Великоднем. Тоді ще забули купити хліб, але люди з села принесли нам пасочки та ковбасу. Так ми зустріли перші свята в новому домі.
Це місце відразу нас підкорило — тут дуже багато землі та простору, неймовірна краса, а ще нас влаштувала ціна та відсутність сусідів через паркан.
Після переїзду Юлія мріяла розводити овець. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Попередні власники будинку залишили нам кілька курей, котів і пса. Життя за містом не було для мене новинкою — своє дитинство я проводила в бабусі в селі, де тримали корів, кіз і свиней. Але мені дуже подобалися вівці, і я завжди інтуїтивно хотіла розводити саме їх.
Свою першу козу на хуторі отримала в подарунок, та ще й з бонусом
За якийсь час після переїзду я познайомилася з власницею козячої ферми Уляною, як запросила мене в гості, аби навчити варити сир. У неї я побачила, як треба поводитися з козами, як їх правильно доїти та годувати. А ще Уляна радила розводити саме їх, бо овечок складно приручити та доїти. Тоді ж вона подарувала мені першу козу — Мавку.
Несподівано для себе Юлія Малекс стала розводити кіз.Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
У мене була стара стайня, яку я мала облаштувати для Мавки, та й загалом морально довго налаштовувалась, що вона в мене житиме. А якось Уляна зателефонувала й сказала, що в моєї кози є донька. Так у мене з’явилися дві перші кози — Мавка та Росинка, яку так назвали підписники.
На той час я вже створила власний блог в інстаграмі, щоб руйнувати стереотипи про життя в селі. Я хотіла показати своїм читачам, що можна працювати, ким хочеш, і бути самодостатнім, незалежно від того, де живеш. Що село — це не тільки про важку фізичну роботу та втому, але й про можливість займатися улюбленою справою.
А згодом на хуторі оселилися цап Юліан, баран Джонсонюк і ще з десяток кіз та овечок. Мені важлива не кількість, а якість — щоб вони були доглянуті, провакциновані, мали вільний випас, і я могла їх полікувати за потреби.
Усі вони для мене дорогі і є частими персонажами мого блогу — особливо розчулює, коли підходять і лягають мені на коліна.
Було дуже складно самій, коли чоловік пішов служити
На початку повномасштабної війни мій чоловік Руслан пішов служити, тому два роки я жила і тримала все господарство сама.
Найтяжче було взимку, адже треба було опалювати дім дровами, а ще в кіз та овечок починалися окоти, і вони потребували особливого догляду.
Взимку Юля доглядала за хутором та улюбленцями сама.Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Дорогу часто засипало снігом, а до нас доїжджали її чистити в останню чергу. Я мала багато обов’язків і тварин, про яких треба дбати, тому моя турбота про них допомагала проживати те, що відбувається в країні.
Попри все, я ніколи не хотіла продати хутір і тварин — це як продати мрію. Тоді й вирішила для себе, що маю підтримувати чоловіка та сама давати з усім раду.
Хутір зберіг історію колишніх власників
У цього хутора дуже цікава родинна історія. Колись його власником був столяр, якого знали всі місцеві, адже він сам збудував хату, всі стайні, майстрував двері та вікна. Руслан каже, що всі господарські споруди, які він розбирав (бо вони вже старі), збудовані дуже якісно з гарних матеріалів.
Після смерті столяра хутір як дачу купив чоловік з Донеччини. Він намалював на воротах тризуб і зробив напис «Слава Україні», аби позбутися стереотипів про людей зі Сходу.
Коли ми лише сюди переїхали, то все довкола хати було заросле хащами. Ми ще не знали, що будемо тут будувати, але хотіли почистити подвір’я та привести його в порядок.
Руслан Малекс збудував казковий курник, який Юля називала «інстакурником». Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
А згодом чоловік збудував зі старих матеріалів курник і пофарбував двері в червоний колір. Нам це так сподобалося, що ми вирішити робити червоними двері на всіх господарських будівлях на нашому хуторі. Тепер у нас є сінник, дровітня та стайня в нашому стилі з червоними дверима, як у казці.
На ОLX купую і національний стрій, і сіно
Одна моя бабуся родом з Львівщини, інша — з Рівненщини. Мені не залишилося від них у спадок вишитих сорочок чи якихось інших реліквій, тому я вирішила сама придбати собі щось традиційне.
На ОLX я натрапила на майже довершений поліський стрій: червону вовняну спідницю, сорочку та крайку.
Юля в традиційному поліському строї.Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Вони були в чудовому стані, тому я замовила їх через ОLX Доставку. Згодом купила собі ще плахту. Це речі з історією — вони не для повсякденного вжитку, але для фотосесій я дбайливо ними користуюся.
У нас буля хутора велика територія, але кози та вівці — на вільному випасі, тому з’їдають багато трави довкола. А ще в нас немає вільної ділянки, де можна косити сіно, тому його я також шукала на ОLX, коли готувалася до зими.
Юлія показує запаси сіна на зиму, яке придбала на ОLX. Фото: ШоТам
Я змогла знайти два господарства, які мають власні сінокоси. Вони привезли мені все сіно, поскладали його, де потрібно, і тепер воно буде їжею для моїх улюбленців.
За рік змогла створити власний бізнес на хуторі
Три роки тому я почала готувати на хуторі масло гхі. В дитинстві ми називали це топленим маслом, хоча сучасне гхі інакше — під час приготування виділяється цукор, білок та інші речовини, тому залишається лише чисте вершкове масло.
Воно має високу температуру димлення, тому якщо готувати на ньому, то зберігається смак їжі, а не масла. А ще воно смачне та корисне.
На якість і властивості масла гхі впливає сировина — я готую коров’яче й овече масло. Вівці в мене на вільному випасі, в мене до них гарне, екологічне ставлення, тому думаю, що навіть цю позитивну енергетику масло поглинає в себе.
Кожна вівця на хуторі має своє ім’я та щоденну порцію обіймів від Юлі. Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Для коров’ячого масла я спершу брала молоко в сусіда, а коли стало більше клієнтів, то почала звертатися до місцевих. Це теж для мене важливо, бо так я підтримую локальних фермерів, у яких купую молоко для переробки за ринковою ціною. А ще бачу умови утримання корів, тому впевнена в якості молока.
Паковання продукту від Юлії Малекс.Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Спершу я продавала по кілька баночок на тиждень, але коли зрозуміла, що маю стабільну якісну сировину та постійних клієнтів, то вирішила, що зможу зробити це прибутковою справою на хуторі. Далі зареєструвалася як ФОП і почала платити податки.
Згодом довелося взяти помічницю, яка відписує людям в інстаграмі на окремій сторінці. Адже замовлень дуже багато, і через це люди довго чекають, тому хочу знайти ще помічницю, яка допомагатиме мені на кухні.
Тільки на хуторі почуваюся на своєму місці
Нас із чоловіком часто запитують, чи не шкодуємо ми, що переїхали зі Львова на хутір. У мене завжди одна відповідь — ми шкодуємо лише про те, що не зробили цього раніше.
Нам тут дуже органічно та комфортно. Я дуже люблю ходити в театр у місті, зустрічатися з подругами, але чудово вписалася в життя на хуторі.
Юлія Малекс зі своїми улюбленицями.Фото зі сторінки Юлі в інстаграмі
Коли ми переїжджали на хутір, я думала, що моє життя сповільниться, але за сім років цього так і не трапилося. Якщо перебуваєш на своєму місці, то життя дає дуже багато можливостей.
Тут я знайшла справу, яка приносить мені задоволення, і почала заробляти. Звісно, я почала набагато більше фізично працювати, ніж у місті, але тут я належу сама собі. Тепер я маю свій вільний графік, більше часу для власних потреб і відчуваю свободу, якої не знала в місті.
У місті Ковель на вулиці Варшавській, 50-Б, запрацював перший ресторан McDonald’s. Заклад збудували на міжнародному автошляху М07, що робить його місцезнаходження зручним для містян та водіїв.
Ресторан має площу 469 м² і може одночасно прийняти 254 гостів — 128 місць у залі та 126 на терасі. Замовлення можна зробити на касі, через термінали самообслуговування або скористатися послугою «МакДрайв». Для водіїв зробили дві лінії для обслуговування і додаткові паркомісця.
Проєкт «Подяка» від благодійного фонду мілітарного спрямування Lotus Fund створили, щоб згуртувати українців напередодні свят. Спільно з українськими бізнесами команда фонду надішле 1000 подарункових пакунків на передову.
Про це повідомляють представники проєкту.
Учасники ініціативи
До неї вже приєдналась мережа АЗК «WOG», кондитерські «Житомирські ласощі» та «Rikond», видавництво «Фоліо», мережа кав’ярень «Світ кави», виробник продукції для особистої гігієни «Smile» та інші підприємці.
Учні та вчителі з 15 навчальних закладів Житомирщини, Харківщини, Львівщини, Вінниччини, Тернопільщини та інших областей уже підтримали проєкт і почали виготовляти понад 2000 окопних свічок у пакунки військовим у рамках «Подяки».
Також до подарункових наборів входять грілки для тіла, смаколики, знижки на пальне, сертифікати на книги, гайди від доказових психологів, ліки, вологі рушники, окопні свічки та багато іншого — як символ вдячності за відвагу та стійкість українських воїнів.
Щоб стати амбасадором проєкту, треба заповнити форму.
Додатково до подарунків Lotus Fund відкриває великий командний збір для підсилення українського війська, долучитись до якого може кожен. Загальна сума — понад 5 мільйонів гривень на потреби Сил спеціальних операцій, Третьої окремої штурмової бригади, 241 бригади ТрО та інших підрозділів. Учасники цього збору зможуть написати листа військовим, який буде надісланий разом із подарунками.
Команда Lotus Fund запрошує бізнеси, організації, спільноти, культурні й освітні ініціативи та загалом усіх українців підтримати проєкт «Подяка».
Щоб допомогти проєкту фінансово та відкрити особисту банку, треба заповнити форму.
Довідка
БФ Lotus Fund — найбільший студентський фонд мілітарного спрямування, що об’єднує активну українську молодь з усього світу навколо волонтерства. Спільнота включає стартаперів, благодійників, активістів та засновників соціальних проєктів. З початку 2023 року фонд організовує збори коштів і забезпечує військових та медиків дронами, тепловізорами, засобами живлення, тактичним спорядженням та іншими необхідними ресурсами для захисту свободи України.
Нагадаємо, що український стартап створює кабінет для психологів, щоб оцінювати ментальний стан військових.
В окремій кімнаті у львівському інтернаті особлива атмосфера — у різнокольорових чашках заварений чай, а діти з пачками попкорну дивляться на ноутбуці кіно. Таку зустріч організувала Аліна Шаповал, адже вона — наставниця для дітей, позбавлених батьківського піклування.
Програма наставництва — це соціальна послуга, яка допомагає дітям з таких закладів підготуватися до самостійного життя. Наставник чи наставниця підписують контракт щонайменше на рік, але загалом можуть лишатися в цій ролі до досягнення дітьми повноліття.
Що саме роблять наставники та чому Аліна вважає це кориснішим, ніж подарунки на свята, розповідає ШоТам.
Аліна Шаповал
наставниця дітей, позбавлених батьківського піклування
Почула про наставництво і зрозуміла, що це моє
Я сама з Прилук Чернігівської області, після коледжу переїхала до Львова на навчання. Родина не дуже підтримувала моє рішення, та й я не мала змоги часто їздити додому, тому починала все на новому місці практично з нуля.
Львів я обрала, бо це місто близьке мені за ментальністю — у мене вдома переважно говорили російською, а мені це не подобалося. Саме тому я вчилася на культурології та, аби брати участь у громадському житті, стала волонтеркою.
Про можливість наставництва почула в організації, де тоді волонтерила — «Фундація регіональних ініціатив». Так стала наставницею у 2021 році, коли мені було 24.
У мене завжди була думка, що я хочу одну дитину народити й одну всиновити. І, мабуть, наставництво для мене, як певна підготовка. Я долучилась до наставництва через ГО «Турбота в дії», пройшла співбесіду, зібрала медичні довідки — від нарколога, психіатра, довідку про несудимість, а тоді настав час отримати дозвіл від соціальної служби. Далі — триденне навчання.
Я часто їздила в дитбудинок на свято Миколая — традиційно з іграшками та солодкими пакунками. Але засумнівалася, чи цукерки — це єдиний спосіб їх підтримати?
Нам розповідали про психологію, фізіологію дітей, і як те, що вони виховуються в дитбудинках, впливає на психіку.Дівчина, яка вже волонтерила в дитбудинку, ділилася історіями, і це допомогло підготуватися. Для мене було відкриттям, бо моя роль — не тільки в соціалізації чи іграх з дитиною, а набагато глибша.
Щоб обрати собі наставну чи наставного, я перечитувала дитячі анкети, орієнтувалася на вік і захоплення, але більше опиралася на власні відчуття. Коли обрала собі 16-річну наставну, прийшла зі своєю менторкою на знайомство з нею в дитбудинок.
Ми поспілкувалися, зрозуміли, що все окей, і далі я підписала підписала договір між мною, громадською організацією та дитбудинком — і дитина, і наставник можуть відмовитися від наставництва, якщо після зустрічі в них є сумніви.
Чому наставництво краще за цукерки
Різдвяні свята — це період, коли люди охоче відвідують дитячі будинки, привозять подарунки та солодощі. Але я відстоюю думку, що це не найкраща практика.
Вона розвиває комплекс споживацтва — діти звикають, що їм усе дадуть, бо коли в них є будь-які іграшки чи техніка, вони це не цінують. Це дуже помітно, коли вихованці потім ідуть у своє самостійне життя й не знають, як розпоряджатися бюджетом. Діти починають сприймати людей навколо як тих, хто їм щось повинен. Їм складно вибудовувати стосунки.
Коли волонтери приходять до дітей, вони дуже швидко звикають, охоче обіймаються, розповідають історії. А потім люди їдуть, і дитина знову відчуває себе покинутою.
До того ж, солодощі закінчаться, а користі не лишиться. Наставництво — набагато краща альтернатива, адже означає постійну роботу з дитиною: є час на вибудовування довіри, на зближення, обговорення планів на освіту тощо.
Аліна намагається влаштувати для дітей свято навіть при перегляді фільмів. Фото надала героїня
Програма передбачає, що наставник приходитиме до дитини раз на тиждень — бажано обрати один день, адже дітям важлива стабільність. Я раджу не обіцяти чогось, якщо не можеш цього виконати — краще заздалегідь попередити, що не прийдеш, і запропонувати альтернативу, як-от зідзвонитися онлайн.
Це непростий досвід і дуже відповідальний —побудувати з дитиною довіру складно. Наставників просять не приходити постійно з подарунками, щоб дитина хотіла саме зустрічі, спілкування, а не матеріальних речей — це теж допомагає будувати здоровіші стосунки.
Хочу, щоб дитина стала собі опорою
Два роки я була наставницею для підлітки з дитбудинку — час припав і на повномасштабне вторгнення, тож було нелегко. Але я таки приходила до неї, спілкувалася телефоном, шукала підхід. Коли їй виповнилося 18 років, вона випустилася з дитбудинку й довго не спілкувалася зі мною. Я кликала її зустрітися, та вона не приходила.
Мене це засмучувало, але я прийняла цю ситуацію і сказала, що на зв’язку, коли треба. І пишу періодично.
Зрозуміла, що деколи треба прийняти позицію такого собі спостерігача — не втручатися в чужий досвід чи нав’язувати думку, а підтримувати людину.
Лише за останні кілька місяців ми стали ближчими — вона звертається до мене, щоб поділитися своїми емоціями, і для мене це дуже цінно.
Аліна — наставниця для дітей з дитбудинку вже три роки. Фото надала героїня
Я досі називаю дівчину своєю наставною та не зникаю з її життя, хоч зараз маю нову наставну — 11-річну дівчинку, яку зустріла в перші дні повномасштабного вторгнення.
Пам’ятаю, тоді прийшла до своєї старшої наставної, і вони якраз сиділи в укритті — почалася тривога. Дитбудинок збиралися евакуювати за кордон, тож я принесла смаколиків у дорогу. Тоді й побачила цю дівчинку — і вона мені так сподобалася! Така відкрита, харизматична. Мені хотілося зробити для неї щось хороше, тож за пів року я стала її наставницею.
Тепер навідуюся до дитбудинку з попкорном, щоб дивитися фільми, як у кінотеатрі, чи приношу настільні ігри. У моєї молодшої наставної є ще менші брати та сестри, тож проводжу час разом з усіма. Але не лише за іграми — для мене цінно ще й пояснювати дітям, чому не варто слухати російську музику, а натомість важливо знати нашу історію. Я вірю в те, що покоління виросте свідомим тільки якщо з ним говорити.
З дітьми Аліна грає в настільні ігри та багато розмовляє. Фото надала героїня
Якщо хтось розглядає для себе можливість стати наставником, то раджу відкинути думку, що для цього треба стати ідеальною людиною. Так, це відповідальність, але люди часто думають, що їм треба розібратися в психології, ще щось вивчити.
Дитині потрібна людина, вона хоче мати друга.
Також не треба ідеалізувати дітей та робити їх кращими. Не варто сприймати все на свій рахунок, ображатися — лише бути терплячим.
Зараз я зрозуміла, що суть наставництва для мене — щоб дитина повністю прийняла, полюбила себе та стала собі опорою. Це те, над чим я працюю.
Як стати наставником чи наставницею для дитини з інтернату
Звернутися до центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді там, де ви живете, або ж до організацій, які працюють з наставництвом — наприклад, до Асоціації Наставництва для дітей та молоді.
З вами проведуть співбесіду, після цього можна збирати документи: медичні довідки, довідку про відсутність судимості тощо.
Треба буде пройти спеціальне навчання, щоб дізнатися особливості вікової психології та як комунікувати з дітьми.
Обрати собі наставного чи наставну, переглянувши анкети дітей. Познайомитися з обраною дитиною та переконатися, що й дитина не проти вас як наставника.
Тільки після цього з вами укладають договір на надання послуг наставництва. І так ви можете починати своє волонтерство!
Коментарі