«Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь

Був патріотом, а став націоналістом – так описує свою ідеологію морпіх із Полтави Гліб Стрижко. Повномасштабне вторгнення він зустрів в окопах, після чого ще понад 40 днів захищав Маріуполь від російських окупантів. 

Останнє бойове завдання обернулося для нього пораненням. Памʼятає, як з третього поверху будівлі бачив російський танк, а потім підлога посипалася. Із лікарні хлопець потрапив у полон, де провів майже 18 днів без знеболювальних та повноцінної медичної допомоги. Сьогодні Гліб вже одужує і мріє й надалі бути корисним своїй країні: на фронті або в тилу.

Патріотом відчував себе ще зі школи

Мій патріотизм почав народжуватися ще під час навчання у полтавській школі. У 9 класі я доволі часто ходив на заняття у вишиванках, які створювала моя бабуся. Наступного року, у 2013-му, я знайшов своїх однодумців у всеукраїнській громадській організації «Молодіжний націоналістичний конгрес» і долучився до їхніх лав. Там серед дітей виховували патріотизм, який переріс у націоналізм. Для себе я викарбував одну просту тезу: патріот – це людина, яка каже, що любить свою державу, а націоналіст – це патріот, який ще щось робить.

Я брав доволі активну участь у Революції Гідності в Києві та Полтаві. На початку війни до війська вступили мій старший брат і вітчим. Мені було 17, тому я не зміг бути з ними пліч-о-пліч. Натомість взявся активно волонтерити: допомагав рідним і знайомим, які служили в лавах ЗСУ та інших підрозділах.

Далі моя «українськість» переростала у навчання на історичному факультеті в Дніпрі. На мою думку, саме історики стають найбільш ідеологічно підкованими громадянами. У частини моїх одногрупників було дуже шикарне розуміння процесів, які відбуваються в країні. Історичний факультет давав чудові можливості для аналізу інформації.

Познайомив молодь із людьми, про яких писали в книгах

Я проводив активну діяльність в органах студентського самоврядування. Мені дозволили створити комітет патріотичного виховання. Памʼятаю, знайшов у Дніпропетровській області ветеранів ОУН і УПА і привіз їх до Дніпра для спілкування зі студентами. Я був у захваті від того, що слухав наживо історію людей, про яких читав у книгах. 

Згодом ця діяльність продовжилася вже на рівні університету, а потім – на міському рівні. У мене зʼявилася ідея створити ціннісне середовище, щоб піднімати питання українськості. Хотів, аби молодь розуміла, що читати українське, дивитися фільми в українському дубляжі – це круто. 

З однодумцями я створив молодіжний центр «Кузня української інтелігенції». Ми відкрили його в гуртожитку. Було важливо показати, що це місце, яке асоціюється з тусовками та відпочинком, може ще давати можливості для саморозвитку. Згодом Міністерство молоді і спорту відзначило наш центр як «найкращу молодіжну практику в Україні».

Навчали історії через «живі екскурсії»

Коли я ще навчався в університеті, мене запросили стати співробітником «Інституту історії Дніпра». Це дало мені можливість впроваджувати просвітницьку діяльність вже на рівні всього міста. На перейменованих вулицях ми проводили просвітницькі акції, де розповідали про те, на честь кого така назва. Робили багато інформаційних буклетів, проводили публічні лекції про історію Дніпра.

Потім з’явилася концепція створювати «живі екскурсії». Група людей приходила до якоїсь точки, і їй екскурсовод не просто розповідав, що от тоді-то трапилось таке-то. Гід переодягався в образ історичного героя і немов говорив про себе. Це мало доволі значний успіх.

Після завершення навчання в університеті, пройшовши відбір, я став ментором в «Українській академії лідерства». Для мене це була ще одна можливість долучитися до формування нового покоління українців, які готові брати відповідальність за свої дії.

Мріяв стати морпіхом – і все вдалося

Після «Української академії лідерства» я для себе остаточно зрозумів, чого хочу від життя. Власне, я виокремив, що моєю найвищою цінністю є Україна як держава, і вирішив долучитися до структури, яка її захищає. Нею, звісно, були Збройні сили України. Я дуже мріяв потрапити до Морської піхоти – найбільш елітного і потужного підрозділу у світовій практиці. Тому почав готувати себе фізично та психологічно, кілька разів прочитав посібник морського піхотинця.

Мені сказали: «Якщо ти хочеш у такий серйозний підрозділ, то маєш пройти фізичний тест». Я впорався, і мене відправили на медкомісію. Зауважень до мого здоровʼя у лікарів не було. Загалом усі ці процедури зайняли приблизно місяць. Трохи було бюрократичних нюансів, але моя мотивація виявилася сильнішою. Контракт із ЗСУ я підписав 2 лютого 2021 року. Долучився до лав 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти.

Я не сімейна людина, тому мав можливість повністю віддавати себе службі. Ми з батальйоном постійно їздили на різні навчання, зокрема й міжнародні, як от Sea Breeze та «Об’єднані зусилля». Я був у захваті від співпраці з американськими колегами, про яких у в дитинстві дивився фільми. Брав участь у військовому параді, вчився стрибкам із парашутом. Було багато цікавих і корисних речей, які згодом допомогли у службі.

Про нову фазу війни дізнався в окопах

Всередині мене було розуміння, що рано чи пізно війна матиме новий витік. Якщо проаналізувати 300 років історії українсько-російських відносин, то Росія розуміє лише мову сили. Це не та країна, де люди дотримуються міжнародних угод чи для яких важливі домовленості. І все ж я не думав, що широкомасштабна війна припаде на мій перший контракт із ЗСУ.

Приблизно за 12 годин до вторгнення нам надійшов наказ вимкнути мобільні телефони, тому що була ймовірність відстеження наших позицій окупантами. Наступної ночі почалася активна робота артилерії, мінометів, реактивних систем залпового вогню. Ми були вражені, адже ще кілька днів тому були лише перестрілки зі стрілецької зброї. Ранок я зустрів в окопах трохи північніше Маріуполя. Від побратима ми дізналися, що почалося широкомасштабне вторгнення. Мені знадобилося 3-4 дні, щоб остаточно прийняти той факт, що війна вийшла за межі Донбасу і перекинулася на мирні міста.

Жодної думки про залишення поля бою не було ні в мене, ні в жодного з моїх побратимів. Окрім присяги на вірність українському народу, яку складає кожен військовослужбовець, у нас ще є клятва морського піхотинця, яка для нас є святою і непорушною. Це щось вище, ніж слова. Я розумів, що це війна, і є висока ймовірність, що я можу отримати поранення чи загинути, але така в нас робота. Це єдина можливість захищати те, що я люблю.

Сили противника переважали, але ми не здавали позиції

Я не знав, що сили противника у місті Маріуполь переважають. У нас був бойовий наказ, який ми мали виконувати, незалежно від того, скільки сил по той бік фронту. Прибувши у Маріуполь, ми зайняли позиції на металургійному комбінаті імені Ілліча. Завдання: не допустити прориву противника в місто. Згодом нам сказали, що у зв’язку з тактичною ситуацією зараз Маріуполь перебуває в оточенні, тож ми займаємо кругову оборону. Морпіхи прийняли наказ і продовжили виконувати свою роботу у місті Маріуполь.

Коли я вперше вийшов на звʼязок із братом, той мені сказав, що на нашому напрямку (Маріуполь) противник сфокусував велике військове угруповання. Але в той самий час завдяки нам в інших містах є можливість проводити мобілізаційні роботи, наповнювати штати бригад тощо. Це мене дуже надихнуло. Ми розуміли відповідальність, яка на нас була покладена.

Читайте також: ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію

Мене вражало, настільки потужним буває озброєння. Я засинав під звуки літаків і бомб. А ще мене захоплювала сміливість моїх побратимів, яким було по 18-19 років. Я розумів, що цим хлопцям довіряю своє життя і так само готовий витягати їх, звідки не було б потрібно. Однак неприємно мене дивували місцеві чоловікиу місті Маріуполь, які ховалися в бомбосховищах поруч із нашими позиціями, а не захищали своє рідне місто.

Потрапив у російський госпіталь, де відчував ненависть

Одним із моїх завдань було спостереження за переміщенням ворога й інформування про це свого підрозділу. В один із днів я стояв на третьому поверсі будівлі, коли побачив, що на це приміщення цілиться танк. Потім відбувся постріл. У мене під ногами все почало руйнуватися. Танк влучив в одну з опорних стін, і та частина приміщення, де я стояв, почала обсипатися. Я злетів з третього поверху на перший, мене привалило. Не розумів, чи живий я взагалі, доки по радіостанціях не почув, що мене викликає командир.

Прибігли хлопці, витягли мене. Бойовий медик роти надав першу домедичну допомогу. Я постійно ворушив ногами, щоб розуміти, чи все гаразд. Уночі мене транспортували в госпіталь, і там я вперше за 9 годин відкрив очі, бо в них потрапив пил. Я заплакав. Тримав за руку медсестру і сказав: «Дякую за те, що я можу вас бачити».

Через два дні прийшли медики й сказали, що ми перебуваємо у великому оточенні й що для збереження життя нас передадуть російській стороні. Так 12 квітня я став військовополоненим. У російському госпіталі ставлення санітарок і медсестер було різне. У когось, умовно, професійне, а хтось реагував максимально негативно. Наприклад, коли я попросив, щоб мене погодували, тому що я тоді не міг особливо рухатися через зламану щелепу, мені сказали: «Сам жри!».

Після тижня в Новоазовську мене відвезли в Донецьк. Звідти повезли в Таганрог, там посадили на літак і повезли в Крим. 28 квітня був проведений обмін полоненими, у межах якого ми з іншими бійцями через пункт пропуску Чонгар поїхали в Україну – у Запорізьку область.

Лікарі дивуються моїй витримці

В українській лікарні мене як маленьку дитину посадили на пелюшку, і навколо почали бігати стоматолог, хірург, травматолог, окуліст, медсестри. Усі щось дивилися. Кожному треба було зрозуміти, які маніпуляції можна зі мною робити. Травматолог був вражений тим, що після майже 18 днів без знеболювальних та особливої меддопомоги я доволі непогано зберігся. Медики запитували, як я все це витерпів.

У мене були зламані таз, ніс, щелепа, була контузія, постраждали очі. Після трьох операцій на тілі залишилися великі шрами на тазових кістках та два шрами з правої сторони. Далі все буде залежати від ефективної реабілітації. Я впевнений, що через кілька місяців уже трохи ходитиму на своїх двох, не кульгаючи. Далі з моїми очима будуть працювати лікарі-офтальмологи, а ніс вправлятимуть, бо він неправильно зрісся.

До мене в Запоріжжя приїжджали рідні. Коли мама мене побачила, то заплакала і вийшла. Брат сів на сусіднє ліжко в лікарні, дивився на мене, а я на нього. І він каже: «Стільки тобі хотів всього сказати, і не знаю, з чого почати, бо слів немає». У мене було так само. І ми мовчки пів години дивилися один на одного.

Головна мрія – і далі бути корисним Україні

Я вже дуже хочу повертатися в стрій. Зараз моїм пріоритетом є максимально ефективне одужання та реабілітація. А далі багато буде залежати від рішення лікарської комісії, яка скаже, чи зможу я продовжувати службу. Якщо ні, то хочу працювати в тій структурі, яка буде приносити максимальну користь для держави.

Важливо, щоб з інформаційного поля не зникало питання про повернення додому військовослужбовців маріупольського гарнізону, морських піхотинців, прикордонників, працівників Нацполіції та Нацгвардії. У російському полоні зараз чимало людей, які захищали Маріуполь.

Коли я сидів зі своїми побратимами на комбінаті Ілліча, один із них сказав: «Я ніколи не виїжджав за межі Харківської області, але дуже хотів би побачити Київ». Я йому пообіцяв, що покажу йому столицю, проведу класними місцями. Мені б дуже хотілося дотриматися свого слова, а для цього його треба повернути з полону. Дуже важливо, щоб українці підтримували ті родини, в яких рідні все ще захоплені ворогом.