Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Куди їхати у подорож за смачним українським вином? Топ порад від сомельє

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Чи є в Україні якісне вино? Відповідь – так, так і ще раз так. Виноробство на наших землях з’явилось більше 2000 тисяч років тому і сьогодні ми справді можемо пишатись українським червоним. В Україні є багато сімейних виноробень, де цінують традиції і створюють унікальні рецепти напою. І коштує це вино не все гроші світу.

Сомельє Катерина Задворна розповіла нам про те, як правильно обирати вино та про українські виноробні, які можуть скласти конкуренцію Франції та Італії.

Катерина Задворна

Катерина Задворна

Українська сомельє. Веде свій блог, де регулярно знайомить читачів зі світом вина і ділиться витонченими рецептами.

Про українське вино

Якщо ви ще на початку шляху знайомства з вином, то варто починати з Нового світу – вина зрозуміліші на смак початківцю через свою інтенсивнішу потужність – Аргентина, США, Чілі, Австралія. Для початку просто смакуйте і намагайтесь відчути тони різних фруктів, фіксуйте те, що сподобалось, а що ні, думайте, чому саме.

Щоб правильно підібрати вино, потрібно вміти читати етикетку, розбиратись в термінах, а для кожного регіону вони різні, тому без теорії – ніяк. Важливо звертати увагу на сорт винограду, з якого зроблене вино. Завжди переглядайте відсотковий склад, який вказується на контретикетці. Також зважайте і на рік випуску. Білі вина краще брати свіженькими, а от червоні найчастіше потребують витримки. Ну і звісно, зважте на виробника. Для мене будь-яке вино – це дітище того, хто його створив. Хтось вкладає душу і весь свій досвід, а хтось не звертає уваги на якість, роблячи ставку на масовість виробництва. Обидва шляхи мають місце у світі вина.

Читайте також: Де купити єдине в Україні органічне вино? Секрети технології від бесарабського винороба

В Україні дуже оптимістична ситуація з вином, нові виноробні з’являються як гриби у лісі і це дуже круто! А от для того, щоб скласти конкуренцію треба час. У нас немає старих лоз, тобто сировини для вироблення Великих вин. Тож поки ростуть лози, винороби як раз мають час набити руку і отримати досвід. А якщо ви хочете відчути на собі справжній винний туризм, то краще їхати у місця виготовлення вина, бажано маленькі виноробні, щоб поспілкуватись із власниками.

Гаражисти мають свій кодекс

Світ вина дуже різноманітний – є і великі виробництва, і невеликі виноробні. Домашні вина, які виробляються невеликими партіями, з любов’ю та запалом до процесу, наперекір традиціям мас-маркету, називаються “гаражними”. Гаражисти навіть мають свій кодекс, за яким:

  • вино робиться “як для себе”, а не заради успішності продажів. В цьому криється головний феномен гаражного вина, адже за смаком можна розрізнити продукт мас-маркету і вино від божевільного винороба, закоханого у власне ремесло;
  • еталон: як можна менше найманої праці, бажано, щоб до лоз доторкались тільки руки господаря та його наближених. Від цього випливає і максимальний метраж ділянки – 2-4 га вважається вже достатньо великою;
  • процес виробництва вина проходить повільно, без поспіху. Кажуть, що саме тому вони виходять такими гастрономічними та насиченими.

Читайте також: Каберне Совіньйон за 90 гривень. Власник винарні про те, як роблять справжнє вино

В Україні є багато гаражистів, вина яких є набагато дешевшими, ніж світові. Але потрібно куштувати і визначатись самостійно зі смаком, адже українські вина ще не набули світової популярності, а, значить, і критики.

  1. Виноробня Богдана Павлія (Львів). У 2011 році винороб заклав перший пробний виноградник 0,5 га в околицях Львова, основою якого є наступні сорти: Шардоне, Совіньйон блан, Сильванер, Рислінг, Йоханітер, Мускаріс, Ркацителі рожевий, Дунай Цвайгельт;
  2. Виноробня Most Wine (Львівська область). Родзинкою в лінійці вин є спеціальні вина, зокрема, вермути, які виготовляються за класичною рецептурою, проте мають свій колорит, який передають їм трави, зібрані на Прикарпатті;
  3. Виноробня Валерія Петрова (Одеська область). Власник сповідує органічне виноробство, не використовує хімію, а користується тільки органічними засобами захисту;
  4. Виноробня Ігоря Зенталя (Київська область). На своєму маленькому винограднику, трьох “гаражних” дачних сотках під Києвом, Ігор Зенталь вирощує 12 технічних сортів винограду.

Топ-5 українських виноробень від сомельє

Якщо ви плануєте подорожувати Україною, то пропонуємо для вас 5 виноробень, куди обов’язково варто завітати. 

“Колоніст” – вино від нащадка колоністів

Де: Одеська область, Болградський район, село Криничне

Колоніст” – одне з небагатьох господарств, яке бере активну участь у відродженні якісного українського виноробства та випускає такі вина, за які точно не соромно. Ця сімейна виноробня була заснована у 2005 році на півдні Одеської області. У Придунайській Бессарабії ще з давніх-давен селилися фракійці та греки, які виготовляли вино. Засновником “Колоніста” є Іван Плачков, який є нащадком болгарських колоністів, які заселили цю територію ще на початку 19 століття. І навіть на логотипі виноробні зображений прадід Івана.

Тут вирощують такі сорти винограду, як Каберне-Совіньйон, Мерло, Шардоне, Рислінг та інші. Використовуючи тільки власний виноград, “Колоніст” виготовляє сухі, напівсухі і солодкі вина преміум-класу. Тільки із сортів українського винограду створюється два види вина: Сухолиманський білий і Одеський чорний.

У виноробні завжди раді гостям і часто влаштовують винні свята. Співробітники виноробні із задоволенням проводять екскурсії по виноградниках, виноробним цехам і винних підвалах, як для групи туристів, так й індивідуально. Крім екскурсій, на гостей чекають дегустація вин “Колоніст” і знайомство з кулінарними традиціями Бессарабії. Ціни за пляшку вина, в середньому, 200 гривень.

Winery Trubetskoy – єдине історичне шато України

Де: Херсонська область, Бериславський район, село Веселе

Виноробне господарство князя П.М. Трубецького” – це єдине історичне шато (заміський маєток, оточений виноградниками) України. Вже понад 120 років тут виробляють якісні українські вина з винограду, вирощеного на власних виноградниках і зібраного руками.

Ще в кінці 19 століття князь Трубецький вирішив розвинути виноробну справу за рекомендацією Голіцина – головного винороба Криму. Князь побудував винзавод і зайнявся виробництвом білих і червоних вин. Він досяг таких успіхів, що на всесвітній Паризькій виставці кращі сорти завоювали гран-прі. З 2003-го по 2011 рік виноробню повністю реконструювали, обладнавши її за європейськими зразками для виробництва сухих вин на основі класичних французьких технологій. Також тут висадили нові виноградники загальною площею 200 га.

Читайте також: Черкаський абсент та тернопільський віскі. П’ять крафтових алкогольних напоїв від українських виробників

У виноробні Трубецького вас чекає поєднання екотуризму, гастротуризму та історичної екскурсії. Тут покажуть виноградники, розкажуть про всі тонкощі вирощування і збору винограду, познайомлять з процесом виробництва і запропонують продегустувати вино. Крім того, на території виноробні є готель та ресторан.

Виноробня “Чизай”

Де: Закарпатська область, місто Берегове, урочище Чизай

Закарпатський край славиться своїми виноробними традиціями, а сприятливий клімат в поєднанні з тамтешньою природою створюють необхідні умови для виробництва напою. Тут, у місті Берегове, розташований виноробний комплекс “Чизай”. На його території є власні виноградники і два заводи, де виробляється вино. Об’єм виробництва сягає 1,6 мільйона пляшок на рік. Для витримки вина використовують 120 дубових бочок із французького та угорського дуба.

“Шато Чизай” пропонує різноманітні програми для відпочинку: винні тури, екскурсія на виробництво, дегустація вина, екскурсія в долину Чизай. Справжня гордість підприємства — це музей виноробства.

Виноробня “Biologist” – крафтове вино з Київщини

Де: с. Лісники, Київська область

“Кохання до вина, постійний пошук нових ідей і 15 років досвіду привели нас до виробництва максимально органічного та натурального вина!” – так кажуть про себе у крафтовій виноробні Biologist. Розташована виноробня поблизу Києва. Власні виноградники мають на Одещині, у Болградському та Овідіопольському районі, а також безпосередньо біля виноробні, у селищі Лісники.

Працюють з міжнародними та власними українськими сортами: Піно Нуар, Мерло, Одеський Чорний, Шардоне, Ркацителі, Аліготе (із Шардоне та Ркацителі виробляють оранж, або так звані “помаранчеві” вина).

Виноробня має власне шато, тому тут завжди раді туристам. Тут можна подивитись на виноградники, познайомитись з виробництвом вина і замовити дегустаційні сети.

Винзавод SHABO

Де: село Шабо, Одеська область

Напевне, ви чули про вино цього виробника. Винзавод Шабо знаходиться на території одного з найдавніших виноробних регіонів Європи. Компанія була заснована у 2003 році, але початок культурного виноробства у цих краях було закладено ще у XVIII столітті. Сьогодні SHABO – це сучасне підприємство, на якому виробляють вино, дотримуючись сучасних технологій.

Унікальність винзаводу ще й в тому, що тут працює перший в Україні “Центр культури вина SHABO”. Гостей запрошують на екскурсії, під час яких ознайомлять з історією вина, покажуть усі підрозділи підприємства, проведуть у старовинні винні підвали. Тут можна побачити єдиний в Україні пам’ятник Виноградній лозі, мультимедійну скульптуру “Фонтан Діоніса” та інші цікаві об’єкти. І, звичайно, тут можна залишитись на смачну дегустацію. Винзавод пропонує різні види екскурсій, ціна на які варіюється від 200 до 1000 гривень.

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Тернопільщині проводять відеоконкурс рухової активності

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На Тернопільщині розпочався обласний відеоконкурс «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» під час карантину.

Про це повідомили у пресслужбі обласного управління молоді, спорту та іміджевих проєктів.

Конкурс триватиме з 18 жовтня до 15 листопада. Відеоролики, надіслані на конкурс, мають відображати рухову активність на свіжому повітрі або в приміщенні. Допускається один відеоролик від одного автора.

Читайте також«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Надсилати відео потрібно на електронну адресу: tr_sport@ukr.net або через месенджер на Фейсбук-сторінку Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Відеороботи авторів будуть опубліковані у соціальній мережі фейсбук на сторінці Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Переможцю та призерам обласного відеоконкурсу «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» будуть вручені медалі, відзнаки та сувенірна атрибутика з логотипом Центру, автори та учасники десяти найпопулярніших відео будуть нагороджені відзнаками та сувенірною атрибутикою з логотипом Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Нагадаємо, у громаді на Полтавщині відкрили критий спортивний майданчик за 15 млн грн.

Головне фото: gazette.com.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Херсонщині відбулися навчання протитанкових резервів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На одному з полігонів Херсонщини, що розташовується неподалік адміністративної межі з тимчасово окупованих Кримом, відбулися навчання українських артилерійських протитанкових резервів із реагування на прорив живої сили і броньованої техніки умовного противника.

Про це повідомили у пресслужбу Командування об’єднаних сил Збройних сил України на фейсбук-сторінці.

Під час навчань українські військові демонстрували практичні навички розгортання розрахунків і стрільбу по цілях, а також швидку зміну позицій.

“За легендою, в ході оборони підрозділом морської піхоти своїх позицій, умовний противник, дочекавшись підкріплення бронетехніки, перейшов в атаку. Для стримування наступу морським піхотинцям було придано у розпорядження протитанковий підрозділ”, – ідеться в повідомленні.

Читайте також: «Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Бійці підрозділу здійснили вихід на рубіж відкриття вогню, облаштували позиції, зробили артилерійську розвідку та навели знаряддя по цілях, на які вказали корегувальники.

“Під час тренувань, протитанкісти показали, що у разі різкої зміни ситуації вони будуть готові якісно виконати поставлене завдання”, – зазначив командувач об’єднаних сил Збройних сил України генерал-лейтенант Сергій Наєв.

Він наголосив, під час маневрів враховували не лише злагодженість дій підрозділів, а й послідовність виконання нормативів.

“Подібні заходи відбуваються щотижня, відповідно до плану бойової підготовки підрозділу. Їхня головна мета – підтримання на високому рівні знань, навичок і бойового духу особового складу артилерійських розрахунків”, – резюмував командувач.

Нагадаємо, українська армія провела навчання екіпажів ракетних комплексів.

Також підрозділи ППО України відбили ракетні удари противника.

Як ми повідомляли раніше, винищувачі України відпрацювали пуски керованих ракет Р-73.

Головне фото: most.ks.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Легендарні решетилівські килими на Полтавщині виготовляє кілька династій майстрів. Ірина Мосієнко не належить до жодної з них, утім зайнявшись килимарством, ненароком виявила, що має вроджений хист до цього ремесла. Та ще й знайшла на горищі в селі справжній скарб ­­­– домоткані полотна бабусі та створені дідом прядку й веретено. Спочатку поціновувачами килимів майстрині були її друзі. Але згодом надихатися творчістю Ірини почали ткалі з різних країн. Зараз для майстрині ця справа – хобі. Але вона вірить, що колись відкриє двері власної майстерні.

Ірина Мосієнко
Ірина Мосієнко

Майстриня килимів родом із Решетилівки (Полтавщина) – центру килимарства в Україні

У моїй уяві ткалі були чарівницями

Я родом із Решетилівки – центру килимарства в Україні. Ще з першого класу в школі розповідали, що саме наш регіон славиться найкращими килимами. Нас водили у Всеукраїнський центр вишивки та килимарства на екскурсію, проводили навіть маленькі майстер-класи. Але я ніколи не думала про це, як про роботу чи серйозне заняття. От є вчителі, лікарі, юристи… А де беруться ткалі, де вони навчаються, я взагалі не знала. Уявляла собі їх як окрему касту: таких собі чарівниць, які днями працюють у своїх майстернях. Коли вже подорослішала, зустрічала багато людей, які про килими взагалі нічого не знали, не кажучи вже про технологію виготовлення. Для мене ж це було чимось звичним.

Загалом я була посидючою дитиною, змалечку навчилася грати на фортепіано. Мені подобалося щось робити руками. Пам’ятаю, ще дитиною мене мама навчила в’язати спицями та гачком, тому на уроках трудового навчанні я легко з цим впоралася. Ткати я не вміла, але бачила, як це роблять місцеві. А ще бувала на виставках килимів і дивувалася, як руками можна робити таку красу. Колись на одному з фестивалів я побачила відому майстриню Ольгу Пілюгіну, яка серед іншого займається і килимарством. Підійшла до неї та запитала, чи можна якось прийти на годинку до її майстерні й подивитися, як вона працює. Я не очікувала, що вона погодиться. Ольга дала мені свої контакти, я прийшла до неї й навіть отримала невеличкий майстер-клас. Уявіть, просто з вулиці людина підійшла, напросилася, і вона з доброї душі дозволила долучитися до її робочого процесу.

Решетилівські килими як окремий вид мистецтва

Наше містечко Решетилівка споконвіку залишається справжньою скарбницею українського народного мистецтва. Створені тут килими відомі на всю Україну ще з кінця 19 століття. За традицією, в Решетилівці килими ткали переважно на вертикальних станках. Вони були такі барвисті, квіткові. Майстри малювали ескізи, підбирали відтінки, самостійно фарбували нитки, використовували різні техніки ткання. Важко описати, чим саме вони були унікальні. Але такі килими я зустрічала лише в Решетилівці, я їх легко впізнаю. Це як петриківський розпис – так, як у Петриківці, не малюють ніде.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Кілька століть тому на Полтавщині килими одночасно виготовляли тисячі майстрів. У радянський час досить успішно працювала фабрика імені Клари Цеткін. Але після проголошення Незалежності України він розвалився і багато років стояв порожнім. Сьогодні тут залишилися лише декілька поодиноких майстринь, які ще з тих часів працюють і самостійно продовжують традиції. Наскільки я знаю, на себе працює тільки Ольга Пілюгіна. Також є майстерня, де тчуть килими на замовлення.

У нашому місті є художнє училище, де все ще викладають ткацтво і не дають зникнути технологіям автентичного килимарства. Але, зрозуміло, що студентів там небагато. Лише кілька років тому в Решетилівці відкрили Центр килимарства, де намагаються відбудувати фабрику імені Цеткін. Зараз там голі стіни, на підлозі – сіно, і лише нещодавно змінили вікна та покрівлю. Поки що фінансування, на жаль, припинили, але центр юридично працює. У них є невелика зала, де зберігаються килими, вишиванки та решетилівські ремесла. Місцеві сподіваються, що цей цех вдасться відновити й там зможуть працювати багато майстринь. Але поки ситуація не тішить.

Ткацький простір створила просто в квартирі

Я 20 років займалася музикою, тому вважала логічним здобувати вищу освіту саме в цій сфері. Так вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова в Києві на вчителя музики й історії мистецтв. І вже під час навчання зрозуміла, що навряд чи буду викладати. І тут зорі зійшлися: столична майстерня ткацтва OLK manufactory набирала людей без досвіду. Там казали: «Ми всього навчимо, потрібне лише ваше бажання». А бажання в мене дійсно було. Студентство я вдало поєднала з робою, адже в майстерні був вільний графік. Це просто доля мені усміхнулася, що вдалося туди потрапити. Власне, там я і навчилась ткати та набралася досвіду.

Потім майстерня тимчасово зачинилася. Це сталося кілька років тому. Було боляче усвідомлювати, що я більше не зможу ткати, адже я справді покохала цю справу. Я була в такому підвішеному стані. Не знала, що робити: чекати, коли майстерня знову відкриється, чи йти кудись далі. Потрібно було шукати іншу роботу, аби якось виживати. Тому влаштувалася менеджеркою до інтернет-магазину книгарні. Але так кортіло знову почати творити!

Облаштований ткацький куточок майстрині

Тому просто в квартирі облаштувала невеликий ткацький куточок. На пальцях показувала друзям, які займаються столярством, що мені потрібна ось така рамка, таких розмірів, щоб ось так прокручувалася. І вони мені допомогли – зробити дерев’яний верстат. І тепер у вільний час я продовжую ткати, адже мені цього бракує. Що вигадую, те й створюю. Якоїсь миті в мене вже було забагато килимів, купа ниток і вже нікуди було все складати. Тому я придбала стелажі. А потім знайшла собі ще кілька менших станків. Ось так і працюю.

Фабричні килими не похизуються такою енергетикою

Я кайфую від того, що роблю. Люди, які займаються в’язанням або вишивкою, мене зрозуміють. Потрібно мати певний тип характеру чи темпераменту, щоб довго виконувати одну й ту саму роботу. Коли я тчу, можу забути про їжу і сон, а встати лише після того, як почне бурчати живіт чи на годиннику проб’є дванадцяту ночі. Це своєрідна медитація, я в це повністю занурююся. Іноді в процесі ловлю себе на думці, що я така щаслива. Просто сиджу, вмикаю музику, роблю чай чи каву – і тчу. Минає година, а мені так добре і спокійно. Ця справа мене заспокоює і врівноважує. До того ж можу про щось своє подумати, розкласти в голові все по поличках.  

Звичайно, кожен може просто придбати дешевий фабричний килимок і повісити його на стіну. У цьому немає нічого поганого, він буде гарний і яскравий. Але це як картина, яку теж можна надрукувати на принтері. У моєї мами на стіні висить картина, не знаю, де вона її купила. Але це полотно не має ні для кого особливої цінності. Натомість можна придбати картину художника, який проявив свою творчість, витратив час. Звичайно, вона буде коштувати набагато дорожче. Але й цінність матиме значно вищу.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Так само і килими – це передана любов від людини до людини. Мої килими завжди виткані в гарному настрої. Якщо я знервована – точно не сяду за роботу. А коли я щаслива, про щось мрію, тоді починаю ткати й вже уявляю, як цей килим висітиме в когось дома і буде когось тішити. Людина прокидатиметься зранку і буде ним милуватися. Я вірю, що такі речі зберігають енергетику. Мені хочеться, аби мої вироби приносили якщо не вдачу, то хоча б якусь теплу енергетику. Фабричні речі таким не можуть похвалитися.

Мої килими поєднують екологію, красу та ручну роботу 

Виготовлення одного килима площею в квадратний метр займає десь 2-3 тижні. Та перед цим ще необхідно натягнути нитки – це декілька годин. І коли вже знімаю готовий килим, на оброблення країв, обшиття, обрізання хвостиків потрібно ще пів дня або й день. Важко лише в сенсі витрати часу, фізично ж це просто – не мішки тягати. Якщо людина хоче вишити собі гарну сорочку, вона теж має витратити на це декілька місяців. Але після цього отримає річ, яка буде їй дуже цінною, і згодом її захочеться передати комусь у спадок.

У килимах переважно зображаю автентичні геометричні орнаменти: трикутники, квадрати, прямокутники. Мені подобається мінімалізм у кольорах, пастельні відтінки, прості лінії. Використовую винятково натуральні матеріали. Купую бавовняну основу і шерсть. Мені зручніше ткати шерстю, до того ж вона екологічніша. Але там не надто багато відтінків. Я все відкладаю момент, коли самостійно навчуся фарбувати нитки. Це не такий вже й складний процес, але потрібно мати спеціальну велику каструлю, фарбники, треба це десь сушити. Поки що у квартирі я не наважуюся це робити. Але осягнути мистецтво фарбування – це плани на майбутнє, які я колись здійсню.

Килими, створені майстринею Іриною Мосієнко

Знайшла на горищі справжній скарб

У дорослому віці я почала більше цікавитися українською старовиною, тим, що створювали наші пращури. Якось розпитувала про все у своєї бабусі. І вона мені сказала, що в неї десь є рушники, які вона ткала разом із сестрами. А створювали вони це на веретені, які зробив мій прадід. Я запитала: «А де ці пралі?». І бабця відповіла, що валяються десь на горищі. Кажу: «Як валяються? Давай знімемо і подивимося». І, дійсно, знайшли веретено, пралі та домоткані полотна. Не скажу, що моя родина займалася мистецтвом. Їм просто треба було щось носити та чимось вкриватися. От вони це й робили власноруч, як і в будь-якому селі. Рідні дивуються, нащо мені цей мотлох. Вони це так не цінують. Знаю, що часто скуповують такі речі за безцінь. Люди в селі не розуміють, наскільки велику цінність мають такі речі.

Читайте також: Бренд одягу Shkoura. Про верстат 18 століття, вивалювання у гірській річці та відмову від електрики

Для мене це все – скарби. Я вже всіх попередила, що знахідки нікому не віддаються, бо це мій спадок. Ще знайшла велику дерев’яну скриню ручної роботи, якій вже понад сто років. У ті часи її використовували замість шафи. Людям потрібно було десь складати свої речі. Якби я її не знайшла, бабуся могла просто порубати ту скриню та спалити. Я все порозшукувала, познімала з горища. І тепер воно стоїть і чекає свого часу. Колись я точно створю власний маленький музей. 

Мої килими припали до душі британській майстрині

Першими поціновувачами моїх килимів були найближчі друзі. Я викладала роботи у соціальних мережах. Згодом там стало так багато фото, що я подумала, можливо, не всім підписникам це цікаво. Особистий профіль в Instagram поступово перетворювався на ткацький. Тому я створила окремий, аби не спамити всіх своїми нитками. На мене підписуються люди з різних країн, і серед них чимало ткаль. Є митці з Данії, Норвегії, США. Я заходжу на їхні сторінки, роздивляюся. Вони роблять такі різні речі, але всіх нас об’єднує ткацтво. Особливо цікаві та своєрідні візерунки у митців із Перу. Моя сторінка створює певну ткацьку тусовку. Бачу, що люди зберігають мої дописи, аби потім передивитися. Приємно, що я когось надихаю своєю творчістю.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

У Лондоні є майстриня Крістабель Бальфур, на яку я рівняюся. У неї своя велика майстерня, часто її роботи друкуються в британських дизайнерських журналах. Цього літа вона підписалася на мою сторінку, написала, як їй подобаються мої роботи. Я була просто в дикому захваті. Деякі мої роботи вона навіть постила собі в stories, що було для мене великою подією. Не знаю, як вона мене знайшла. Я «лайкала» її публікації, але в неї дуже багато підписників, навряд чи серед них можна було мене помітити. Можливо, звернула увагу за гештегами.

Мрію про власну ткацьку майстерню

Вартість килиму залежить від розміру та малюнку. Якщо взяти 50 на 50 сантиметрів, то це приблизно 250-300 доларів. Було б добре продавати їх десь у Європі, але я поки що до цього не дійшла. Для мене це більше хобі. Частенько я можу і просто подарувати комусь килим, якщо знаю, що близька людина його дуже хоче. Декілька разів я також проводила платні майстер-класи. Приємно, що комусь цікаво переймати мій досвід. Для людей це може бути такий самий вид творчості як в’язання. Наприклад, на маленькому станочку можна зіткати собі підставку під горнятко.

У майбутньому я хочу мати свою невеличку студію, де змогла б розмістити всі свої речі. Тоді зможу придбати великий станок, де ткатиму килими вже 2 на 3 метри, як були у столичній майстерні, де я працювала. На цьому ж місці можна буде проводити регулярні майстер-класи. Тому що зараз, коли до мене звертаються, доводиться шукати місце для навчання. Одного разу в мене був майстер-клас онлайн – досить незвичний досвід. А колись і просто сідали в кав’ярні, брали невеличкі рамки, нитки та працювали. Майстерня буде ще й своєрідним музеєм моїх робіт, де можна буде влаштовувати виставки. Такий собі маленький простір саме для ткацтва. Ось такий «план-мрія».

Підтримай ШоТам

Читати далі