Суспільство
Гончарня, інклюзивний парк та зелений туризм. Це «Етносело», що працює за 50 кілометрів від фронту
«Хата гончара» – сімейний бізнес Ольги та Олега Павліків, що з 2015 року працює у культурно-туристичному комплексі «Етносело». Тут влаштовують майстер-класи з гончарства, приймають гостей та проводять екскурсії.
Ольга стала координаторкою комплексу, і надала прихисток 600 людям, які рятувалися від війни з території Запорізької області. У «Етноселі» допомагають й людям з інвалідністю – працевлаштовують та розвивають парк, де молодь переробляє сміття. На території є спеціальна гойдалка для людей на візках.
Коли Олег Павлік повернувся з війни з пораненням, родина вирішила створити реабілітаційний центр та побудувати апі-будинки для військових та ветеранів. Про місце, яке допомагає та навчає народознавства, жінка розповіла ШоТам.
Ольга Павлік
співзасновниця «Хати гончара» у Запорізькій області.
Глина допомагає дорослим повернутися у дитинство
За фахом я вчителька, а мій чоловік Олег – керівник гуртка гончарства. Ми завжди хотіли робити щось більше. Тому в нас виникла ідея занурювати дітей цивілізації в автентичне життя.
Якось ми познайомилися з місцевою громадською активісткою Інесою Носенко, яка привела нас у сферу сільського зеленого туризму. Згодом я почала працювати координаторкою в комплексі «Етносело», а на його території розробили власний проєкт – «Хата гончара».
Наш родинний бізнес знаходиться в Запорізькій області. До нас приїжджали родини з дітками чи великі автобусні тури. Мій чоловік майстер гончарства, тому проводив для них заняття та навчав працювати з гончарним колом. Я ж з донькою влаштовую для туристів майстер-класи з дрібної пластики – вони створюють сувеніри, свищики та медальйони, аби кожна дитина могла поїхати від нас з якимось подарунком для себе.
Олег Павлік проводить арт-терапевтичне заняття для людей з інвалідністю. Фото: ШоТам.
Раділи, що працювали без вихідних
Наш бізнес добре розвивався до пандемії ковіду, раніше ми приймали по три-чотири туристичні автобуси щодня. Дітей було дуже багато, ми з чоловіком працювали без вихідних, але дуже цьому раділи. З початком пандемії нам заборонили приймати великі туристичні групи, тому клієнтів значно поменшало, і до нас приїжджали переважно лише сім’ї.
Коли діти приходять до нас, то аніматор питає про козацьку добу, історію Запорізького краю і деякі питання для них досить складні, їх варто пояснити. Тому ми маємо не лише розважальну місію, але й пізнавальну. Особливо цікаво для дітей підійматися в будинок на дереві та виконувати там завдання. А ще в нас є настільні ігри великих масштабів та відкритий спортивний майданчик, який створили за грантові кошти від «Запоріжсталі».
Ми знаходимося біля ставка, і це улюблене місце дітей з усього села. Сюди часто приходили корови на водопій, а жінки їх тут доїли та брали з собою дітлахів. На території ми збудували сцену для культурних заходів. Там для гостей організовували концерти, зокрема, джазовий та виступ симфонічного оркестру. Також на території є дерев’яні будівлі та гойдалки. І хоча ми є культуро-туристичним комплексом «Етносело», але нас часто називають саме екоселом, бо ми намагаємось не шкодити природі, а навпаки – прикрашати.
На території є дерев’яні будівлі та гойдалки. Фото: ШоТам.
Вранці 24 лютого чоловік просто встав і пішов на фронт
Ще на початку лютого 2022 року чоловіка викликали у військкомат, але він не хотів розповідати вдома для чого саме. А коли 24 лютого ми почули гул літаків та гучні вибухи, то він просто встав, зібрав речі та пішов. На питання «Куди?» відповів, що так треба. У той день вдома було дуже гучно. Хоча в нашому будинку дуже товсті стіни і ніколи не чути стороннього шуму з вулиці, але хату трясло. Ми поїхали на квартиру до батьків у Запоріжжя, бо думали, що наше село окупують росіяни. Вдома оббили вікна дошками і відкрили їх лише коли лінія фронту відсунулася далі.
Чоловіка зараз відпустили зі служби через поранення та кілька контузій, тому він надолужує роботу в «Хаті гончара» як тільки може.
Прихистили в шелтері близько 600 людей, які втікали від війни
У садибі приймаємо гостей з 2015 року. За весь цей період в нас було понад 2000 туристів – людей з Запоріжжя та області, які хотіли відпочити душею і тілом від міської метушні. Спершу для відвідувачів ми збудували гостьовий будинок, а вони вже радили, що ще можна облаштувати на території, зокрема, мангальну зону та підвал для зберігання продуктів. А ще на території є красивий сад, в якому наші гості можуть погуляти та скуштувати смачні фрукти.
У комплексі «Етносело» є місця для відпочинку і сад. Фото: ШоТам.
Я дуже хвилювалась, щоб нас не окупували, адже ми за 50 кілометрів до фронту.
Ми продовжували працювати та надавали житло тим людям, які втікали з прифронтових та окупованих територій. У нашому комплексі є шість будівель, в одній з них ми облаштували шелтер. Зазвичай люди зупинялися у нас на другому поверсі, відпочивали, а далі шукали місце постійного проживання. Ми намагалися забезпечити всіх, хто до нас приїжджав, місцем для ночівлі та харчуванням. У підвалі облаштували укриття, де зберігали продукти. Так за час повномасштабної війни у нас мешкали близько 600 людей.
Розвиваємо проєкти для людей з інвалідністю
На початку повномасштабної війни ми виграли грант для підтримки людей з інвалідністю та розробили бренд «Фіточай». Це грантовий проєкт – тут люди з інвалідністю збирають лікарські трави, сушать їх, пакують та продають як чай зі запорізьких степів. Зараз ми вже маємо невеличку плантацію та теплицю з лікарськими рослинами.
Родзинкою нашого комплексу є апсайклінговий парк, де ми переробляємо сміття та виготовляємо з вживаних речей нові. Найчастіше працюємо з пляшками від напоїв та пластиковими наборами, зменшуємо їх, аби було зручніше транспортувати до пунктів збору. Це теж соціальний проєкт, над яким працюють люди з інвалідністю.
Наш парк ми позиціонуємо як інклюзивний. До нас часто приїжджають діти на візках.
Ми вирішили створити гойдалку, на яку дитина може заїхати на візку і погойдатися. Ми знали, що такі гойдалки існують за кордоном, але у нас таких не робили. Тому звернулися у Запоріжжі до фахівців, показали креслення і вони побудували.
Гойдалку для людей з інвалідністю створювали на замовлення. Фото: ШоТам.
Попри війну мріємо про нові проєкти
Ми розуміємо, що знаходимось близько до фронту, але все одно розвиваємось та вигадуємо нові проєкти. Зокрема, запрошуємо пари, які можуть у нас на території влаштувати для себе весільну фотосесію. А ще є велика альтанка на приблизно п’ятдесят людей, в якій можна проводити семінари, хакатони чи якісь інші заходи, а потім відпочити. Зараз територія комплексу велика і за нею потрібен постійний догляд, тому ми забезпечуємо роботою жителів нашого села.
Коли чоловік повернувся з пораненням додому, ми зрозуміли, наскільки для військових важлива реабілітація. Я навіть пішла навчатися в медичний коледж, щоб здобути фахові знання. А на сімейній нараді ми вирішили створити реабілітаційний центр.
Він потрібен, аби підтримувати побратимів чоловіка та дружин, що опинились в такій самій ситуації як і я: коли їхні чоловіки приїхали з фронту після поранення з тривожністю. Ми відпрацьовуємо навички роботи з такими людьми, запрошуємо їх у гості, проводимо екскурсії та показуємо наш сад з лікарськими рослинами. Мій чоловік зараз захопився бджільництвом, тому ми плануємо зробити будинок для апітерапії, який допомагатиме військовим після поранення та ветеранам покращувати свій емоційний стан.
Мріємо допомагати більшій кількості людей, тому розбудовуємо наш комплекс. Часто гості підказують, що нам потрібно зробити та покращити, а ми намагаємося дослухатися до порад.
Зараз будуємо майстерню, де можна буде приймати більше людей та займатися на майстер-класах. У будинках ми розпалюємо піч, намагаємося повернути людей до наших коренів та показувати, як колись жили наші пращури без тих речей, які роблять нас залежними. Відвідувачі завжди кажуть, що в нас легше дихати, і що ми даруємо їм крила.
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
Ірландський актор Джек Глісон зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя. Глісон зробив це на відкритті документального проєкту в Лондоні під назвою «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей».
Про це повідомили в UNITED24.
Проєкт розкриває історії дітей і підлітків, що пережили російські обстріли, окупацію чи були вимушені покинути власні домівки. Ініціаторкою стала Христина Храновська. Вона займається соціальними та культурними проєктами для дітей упродовж 15 років.
Джек Глісон зачитав уривок щоденника маріупольця Єгоpa Кравцова, який разом із мамою та сестрою пережив окупацію рідного міста.
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Зірка «Гри престолів», ірландський актор Джек Глісон, зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя на відкритті документального проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» у Лондоні. Виставка розповідає історії дітей, які стали свідками війни в Україні: пережили обстріли, окупацію чи змушені були покинути свої домівки. Ініціаторка проєкту ― Христина Храновська. _________ Game of Thrones star and Irish actor, Jack Gleeson, read out the diary of Yehor Kravtsov from Mariupol at the opening of the documentary project War Diaries: Unheard Voices of Ukrainian Children in London. The exhibition tells the stories of children and teenagers who witnessed the war in Ukraine, were forced to leave their homes, survived occupation, or endured shelling. The project's initiator and founder is Khrystyna Khranovska.
Опубліковано United24 Пʼятниця, 14 березня 2025 р.
«Щодня очі українських дітей бачать та проживають жахи війни, щось записують, щось проявляють на малюнках, а щось просто тримають в собі. На виставці представлені 14 історій, які дають можливість відвідувачам ознайомитися з досвідом війни в Україні очима дітей, без метафор»‚ — написали організатори проєкту.
Нагадаємо, що Starbucks випустив дизайнерські чашки від художника українського походження (ФОТО).
Фото обкладинки: Діана Андруник
