Суспільство
«Головне – бути уважним. Їдеш і дивишся, аби нічого не було в землі». Як на Херсонщині фермери знову обробляють поля
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Майже рік тому Херсон та правобережну частину області ЗСУ звільнили від російської окупації. Перше, з чим зіткнулись фермери, комбайнери і трактористи – це заміновані території. За даними Херсонської ОДА, після деокупації перевірено менш ніж 20% потенційно замінованих земель. Крім цього, понад 1000 одиниць сільськогосподарської техніки вкрали та знищили росіяни.
Про допомогу благодійників та як це – щодня виходити в поле, де можна підірватись на міні, читайте у ШоТам.
Антон Теник
керівник фермерського господарства «Богуслав-земля» у селі Солдатське, Херсонської області.
Сіємо зернові одразу за саперами
Фермерство – це наша сімейна справа, я у цій сфері вже близько 5 років, а мій батько – понад 20.
Коли ми стали до роботи після деокупації, то зіткнулись з першою проблемою – розмінування полів. У землі було дуже багато було залишків снарядів, протитанкових та протипіхотних мін. Десь розміновували сапери – ДСНС та ЗСУ, а десь ми проходили з ручними міношукачами. Збирали гільзи та мінометні снаряди. Коли бачили щось невідоме чи велике, тоді кликали професіоналів.
Фермери знаходять дуже багато залишків снарядів. Фото: ШоТам.
Як тільки завершували розмінування, приступали до обробки землі. І тут наступний виклик: у нас не було добрив, насіння, дизельного пального. Найпершими допомагали друзі – колеги по фермерству, які дали нам посівний матеріал.
Долучились благодійні фонди і допомогли нам з технікою. Адже на момент окупації у нашій майстерні знаходилась зернова сівалка Horsch Pronto, трактори John Deere та інші. Та від обстрілів згоріло все, що тут було. Ми подали заявку до БФ «Жнива перемоги», що маємо потребу у зборі ранніх зернових. Так нам надали трактор для обробітку землі та зернозбиральний комбайн.
Ще одна проблема, про яку менше говорять, – це забурʼяненість. Під час окупації поля не оброблялись, а на додачу останні три місяці була посуха. Тому цьогорічний врожай на приблизно 30% менший за довоєнний.
Попри всі складнощі ми посіяли 800 га соняшнику, 400 га ячменю і 150 га гороху.
Урожай цього не дуже радує, як і ціни. Але будемо сподіватись, що по завершенню війни все налагодиться.
Зараз обробляємо землі, дискуємо і сіємо в суху пшеницю та ячмінь – дощів немає, але сіяти треба. У каналах немає води, тому і зрошення немає. А у нашому регіоні без води врожаю гарного не буде. І цю проблему ми вирішити самостійно ніяк не можемо, тож чекаємо на допомогу держави: коли зроблять канал, прокладуть трубу під трасою і відновлять зрошення.
Робочих рук вистачає, хоч і багато людей виїхало. Водночас не всі господарства працюють, а люди все ж таки повернулись додому. Роботи мало – і всі прийшли до нас. Намагаємось всім дати роботу та підлаштовуємось під реалії часу. Вночі на поля не виходимо, а землі, що ближче до лінії фронту, все ще не обробляємо. Та рук не опускаємо. Комусь то треба сіяти хліб?
Олександр Дзерді
комбайнер у селі Солдатське, Херсонської області.
Нам на полі не до емоцій – сімʼю годувати треба
Уже років 10 працюю на комбайні і буду працювати далі. Життя не зупинилось. Треба працювати, заробляти гроші і забезпечувати сімʼю. Часом бувало страшно наїхати на якусь міну чи снаряд, та головне – не брати дурні думки до голови, і все буде добре. Комусь же треба обробляти землю і збирати врожай, тому і працюємо.
Олександр працює на комбайні вже 10 років. Фото: ШоТам
Сімʼю вже привіз додому. Бо на початку вторгнення, десь за місяць, я забрав дружину і дітей і вивіз у своє рідне село на Миколаївщину. Їхав через руські блокпости та все пройшло тихо. Там побули якийсь час, а як тільки звільнили Солдатське, то наступного ж дня я став шукати шлях і повернувся. Спочатку сам приїхав, вже пішов на роботу і став робить. А потім, коли дороги всі розмінували, то забрав сімʼю.
Всі поля вважали небезпечними. Та ми йшли одразу після саперів і часом ще щось знаходили. Щось виносили на край поля, а потім викликали ДСНС і вони дивились. Щось взривали, щось забирали з собою.
Головне – бути уважним. Їдеш і дивишся, аби нічого не було в землі. Та були випадки, коли машини та навіть трактори наїжджали на протитанкові міни і підірвались. У нас так один тракторист підірвався – Іван Куліков. Весною виїжджав у поле, підготовлював ґрунт до посівної.
Два дні виїжджав нормально, а не третій – підірвався. Хоча каже, що йшов слід у слід по тракторній колії. Іван живий-здоровий. Напевно, тому що наїхав на міну лівим колесом, а якби правим, то, мабуть, був би калікою. А так з другого дня вже знов їздив на роботу. Каже, що ребра ще місяць ребра поболіли і перестали.
Так і працюємо. Від такого ніхто не застрахований. Поки є робота, треба робить. Тим паче, що нам дали нову техніку. Я от зараз працюю на комбайні John Deere. На такій машині робиш і не втомлюєшся! Тут все осучаснене, багато електроніки – і праця тоді в радість.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На столі в бібліотеці села Дружня Анна Михайлівна зберігала папку з документами наших військових. Коли росіяни зайшли в село й оселилися у відділі літератури для дошкільнят, бібліотекарка дуже хвилювалася.
«Я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Після деокупації вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла! Хоч староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів», — пригадує Анна Михайлівна.
Тепер бібліотеку в Дружні відновили завдяки волонтерам, а бібліотекарка розповіла ШоТам, як живе після відбудови і як привчає дітей до читання.
Анна Михайлівна Мушинська
завідувачка сільської бібліотеки села Дружня Бородянського району.
Думаю, бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз
Бібліотека в селі Дружня працює з 1935 року — спочатку була хата-читальня, а тоді вже бібліотека. Вона не завжди була тут — за роки моєї роботи це вже третє приміщення. А працюю я тут близько 40 років, вже й не порахую добре.
Я з дитинства дуже полюбляла читати книжки й бігала до бібліотеки, тож мріяла вступити на філологічний факультет. Так трапилося, що я не пройшла по конкурсу, але жага до книжок залишилась у мене й досі. Я собі думаю, що бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз.
Читайте також: Врятували понад 1000 книжок у мішках для зерна. Ця бібліотека на Сумщині пережила окупацію і знову працює
Тож уже 40 років працюю бібліотекаркою в селі Дружня. Хочеться передати читачам друковане слово, щоб вони не забували. А взагалі, коли бачу хоч маленьку крупиночку своєї праці — це для мене найвищі ордени.
Спокійно працювали й читали з дітьми, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Наприкінці лютого 2022 окупанти зайшли до нас у село — воно невеличке, близько 2 000 людей живе.
Росіяни дуже далекі від реальності та сердиті
Росіян тут було дуже багато. У нас кругом стояли танки, направлені на житлові будинки. У садочку поруч є сховище, тож понад 200 людей там ховалися: і дітки маленькі були, і людей похилого віку багато, і люди з інвалідністю, яких з Бородянки привезли. Хліба ми не бачили понад 3 тижні. Тяжко було.
Окупанти хазяйнували в селі, забирали їжу з погребів, патрулювали вулиці, лякали людей. Ми боялися не те, що на вулицю вийти, а навіть у власні двори. БТРи стояли в кінці нашої вулиці, й окупанти хазяїв з хат виганяли на горище, щоб там жили, а самі будинки займали, і люди не могли навіть по воду спуститися.
Росіяни були далекі від реальності, наче сто років тому були тут. Сердиті такі, злі. От заходить один у двір, а там гарно, нормальний будинок, і каже: «Кто вам разрєшал так красіво жить?».
Колись на нашому полі трактористи орали та знайшли каску й патрончики, де було написано, що загинув воїн, який звільняв село під час Другої світової війни. Його прізвище було Бондаревський, то ми назвали на його честь одну з вулиць. То росіяни питали: «Как уліца називаєтса?». Коли чули, що Бондаревського, то між собою перемовлялися: «О, я тєбе гаваріл, ета Бендеровская».
А ще шукали військових, священника та «прєдсєдателя». Але ніхто нікого не здав, не вказав на них. Староста наш Анатолій Федоренко теж не виїжджав, допомагав людям як міг, ходив вулицями.
Та окупанти були жорстокими. Учительку Олю Савівну вбили: вона йшла від сестри, то її в спину розстріляли. Ще двох чоловіків убили під лісом. Нам не дозволяли навіть похорон влаштувати. Не могли й труну зробити — в тачку людину брали та бігли до кладовища, щоб хоч якось поховати.
Коли окупанти поїхали, в селі стояла страшна тиша
Пробули тут 33 дні, а вже як виходили, то спалили магазин і крайні будинки — дуже злі були. Ввечері в кінці березня вони просто поїхали — така тиша стояла в селі! Було страшно вийти на вулицю. То вже наступного дня ми один по одному виходили в тій страшній тиші. Вірите, навіть горобці не цвірінькали.
Наш будинок уцілів, і сусідські теж. У селі згоріли повністю до 10 будинків. Постраждали сусідні Загальці, Майданівка, Озерщина, Андріївка пошкоджена, Бородянка погоріла. Звісно, перш за все намагалися школи, лікарні, садочки відновити.
У нас у селі староста шукав контакти, щоб нам допомогли з відбудовою, тож благодійники привозили будматеріали: шифер, брезент.
Як уже росіяни вийшли з села, ми з дітьми прибігли до бібліотеки. Тут були вибиті двері, решітки вирвані, дірки в підлозі. Росіяни жили у всіх трьох кімнатах бібліотеки, зокрема, для дошкільнят і першокласників. Там найбільше запаскуджено було: розкидані матраци, недопалки валялися. Всюди розкидані їхні речі, продукти. Дуже погано пахло в кімнатах.
Чесно, я хвилювалася, бо в мене на столі була папка з документами наших хлопців, які з 2014 року воювали. Ми з ними зустрічалися й говорили, у мене були їхні прізвища й телефони, тож я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла!
Але ж староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів. Якраз біля столу, де зараз комп’ютер, була величезна дірка.
Коли військові вже все перевірили, то Анатолій Миколайович прислав людей, і почали ремонтувати двері. Поступово приходили до тями, приводили бібліотеку до порядку.
Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою
Далі приїхали волонтери і питали: «Чи треба вам якась допомога?». Ми все розповіли, і один з них — Сергій Шварц — привіз своїх друзів на ремонт. Вони купували фарби, шпалери, підлогу зробили, поремонтували електрику. Зробили косметичний ремонт, комп’ютер привезли й килимки.
А вже як поремонтували, то стали мені подарунки приносити — книжки, а також ігри для дітей і пазли. Самі збирали, і їхні друзі допомагали теж. Ми їм дуже вдячні. Багато казок та пізнавальної літератури тепер маємо.
Наші книжки теж зберегли всі — ми їх перетирали, пересушували. Лише кількох не дорахувалися. Хто зна, може, то росіяни й забрали. У нас була гарна серія казок із семи книжок, то лишилося лише дві. Вони були українською мовою — не знаю, чи буряти, які до нас зайшли, добре знали українську, але обкладинки такі яскраві, гарні, то може, як сувенір і позабирали.
Зараз у нас 145 читачів. Приміщення бібліотеки фактично не змінилося, але тепер тут гарний ремонт. Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою — вони молоді, тож краще знають, як цікавіше діткам простір облаштувати.
Проводимо різні заходи — наприклад, діти приходять з батьками й читають разом. Влаштовуємо конкурси, даруємо призи за вивчені вірші. Влітку багато часу проводили на вулиці, «Лавочку-читалочку» влаштували: розстеляли килимок і читали та малювали.
Дуже хочеться зберегти бібліотеку
Під час тривоги діти не можуть проходити в бібліотеку, тому я йду до них — беру із собою книжки й читаю їм у сховищі. Садочок у нас близько, тому туди часто ходжу. Діти найбільше люблять казки, але читаємо й різні пізнавальні видання, в ігри граємо. Буває, розглядаємо глобус, щоб дітки знали, де розташована наша Україна.
У нас на другому поверсі жінки роблять кікімори для військових, сітки маскувальні, то разом з ними ми передавали малюнки від наших діток. Зараз діти стали розкутіші, а так то навіть бігати боялися.
А ще хочемо відволікти людей трошки — особливо дітей та підлітків — відволікти від цієї страшної інформації, від війни. Дуже хочеться зберегти бібліотеку, зберегти наше літературне надбання. Я розумію, що пріоритет у відновленні надають не нам. Культура взагалі не дуже була у фаворі, коштів виділяли завжди мало. Але я радію, що є люди, які розуміють цінність бібліотеки. Саме вони прийшли й допомогли, і допомагають досі.
У селі навіть клубу немає, але є бібліотека. Я стараюся, щоб вона завжди залишалася місцем, куди можна прийти, щоб люди не забували, щоб читали навіть в епоху інтернету та мобілок.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На автомобільній дорозі Т-03-10 «Стара Вижівка – Буцин» на Волині дорожники завершили ремонт мосту через річку Вижівка.
Про новину повідомили в Агентстві відновлення.
Зазначається, що це найдовша споруда на дорогах області, яку цьогоріч полагодили. Ремонт розпочали у серпні, будівельники працювали без вихідних.
Також це перший ремонт мосту, якому вже 45 років. За цей час він суттєво зруйнувався та став небезпечний для автотранспорту. А саме цією автодорогою пролягає найкоротший маршрут зі Старої Вижівки до Ковеля та Луцька.
Читайте також: 20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
Що зробили?
Будівельники:
- відремонтували опори,
- влаштували монолітні залізобетонні накладні плити та гідроізоляцію,
- відновили конструкції,
- влаштували водовідведення й тротуари, пішохідні доріжки,
- відновили дорожнє покриття,
- нанесли розмітку та зробили огородження.
Тепер маршрут до районного та обласного центрів став безпечнішим.
Нагадаємо, на Житомирщини відкрили міст через річку Ірша, зруйнований окупантами торік.
Також на Чернігівщині відремонтували міст через річку Сейм.
Окрім того, на Херсонщині відновили два мости, які зруйнувалися через війну.
Фото: t.me/UkravtodorNews.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Бійці Сил спецоперацій виявили та навели вогонь HIMARS на російську командно-штабну машину. Це сталося на півдні України.
Про це повідомили у Командуванні ССО ЗС України.
Зазначається, що військові 73-го морського центру ССО під час розвідувальних дій на південному напрямку виявили командно-штабну машину противника. Росіяни використовували її для управління своїми підрозділами.
Аеророзвідники скоригували вогонь української артилерії на ворожу машину. Російську командно-штабну машину знищила американська реактивна система залпового вогню HIMARS.
«Унаслідок влучного удару ворожа КШМ не підлягає відновленню, тобто знищена вщент», — зазначають бійці ССО.
Читайте також: Бочки з томатною пастою були пробиті снарядами й уламками. На Херсонщині відновив роботу консервний завод, який майже знищили росіяни
Про ССО України
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:
- підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
- знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сіверськодонецьк;
- виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
- підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
- підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
- захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.
Нагадаємо, бійці ССО знищили ворожу САУ 2С3 «Акація» на південному напрямку.
Фото: facebook.com/usofcom.
