Суспільство
«Головне – бути уважним. Їдеш і дивишся, аби нічого не було в землі». Як на Херсонщині фермери знову обробляють поля
Майже рік тому Херсон та правобережну частину області ЗСУ звільнили від російської окупації. Перше, з чим зіткнулись фермери, комбайнери і трактористи – це заміновані території. За даними Херсонської ОДА, після деокупації перевірено менш ніж 20% потенційно замінованих земель. Крім цього, понад 1000 одиниць сільськогосподарської техніки вкрали та знищили росіяни.
Про допомогу благодійників та як це – щодня виходити в поле, де можна підірватись на міні, читайте у ШоТам.
Антон Теник
керівник фермерського господарства «Богуслав-земля» у селі Солдатське, Херсонської області.
Сіємо зернові одразу за саперами
Фермерство – це наша сімейна справа, я у цій сфері вже близько 5 років, а мій батько – понад 20.
Коли ми стали до роботи після деокупації, то зіткнулись з першою проблемою – розмінування полів. У землі було дуже багато було залишків снарядів, протитанкових та протипіхотних мін. Десь розміновували сапери – ДСНС та ЗСУ, а десь ми проходили з ручними міношукачами. Збирали гільзи та мінометні снаряди. Коли бачили щось невідоме чи велике, тоді кликали професіоналів.
Фермери знаходять дуже багато залишків снарядів. Фото: ШоТам.
Як тільки завершували розмінування, приступали до обробки землі. І тут наступний виклик: у нас не було добрив, насіння, дизельного пального. Найпершими допомагали друзі – колеги по фермерству, які дали нам посівний матеріал.
Долучились благодійні фонди і допомогли нам з технікою. Адже на момент окупації у нашій майстерні знаходилась зернова сівалка Horsch Pronto, трактори John Deere та інші. Та від обстрілів згоріло все, що тут було. Ми подали заявку до БФ «Жнива перемоги», що маємо потребу у зборі ранніх зернових. Так нам надали трактор для обробітку землі та зернозбиральний комбайн.
Ще одна проблема, про яку менше говорять, – це забурʼяненість. Під час окупації поля не оброблялись, а на додачу останні три місяці була посуха. Тому цьогорічний врожай на приблизно 30% менший за довоєнний.
Попри всі складнощі ми посіяли 800 га соняшнику, 400 га ячменю і 150 га гороху.
Урожай цього не дуже радує, як і ціни. Але будемо сподіватись, що по завершенню війни все налагодиться.
Зараз обробляємо землі, дискуємо і сіємо в суху пшеницю та ячмінь – дощів немає, але сіяти треба. У каналах немає води, тому і зрошення немає. А у нашому регіоні без води врожаю гарного не буде. І цю проблему ми вирішити самостійно ніяк не можемо, тож чекаємо на допомогу держави: коли зроблять канал, прокладуть трубу під трасою і відновлять зрошення.
Робочих рук вистачає, хоч і багато людей виїхало. Водночас не всі господарства працюють, а люди все ж таки повернулись додому. Роботи мало – і всі прийшли до нас. Намагаємось всім дати роботу та підлаштовуємось під реалії часу. Вночі на поля не виходимо, а землі, що ближче до лінії фронту, все ще не обробляємо. Та рук не опускаємо. Комусь то треба сіяти хліб?
Олександр Дзерді
комбайнер у селі Солдатське, Херсонської області.
Нам на полі не до емоцій – сімʼю годувати треба
Уже років 10 працюю на комбайні і буду працювати далі. Життя не зупинилось. Треба працювати, заробляти гроші і забезпечувати сімʼю. Часом бувало страшно наїхати на якусь міну чи снаряд, та головне – не брати дурні думки до голови, і все буде добре. Комусь же треба обробляти землю і збирати врожай, тому і працюємо.
Олександр працює на комбайні вже 10 років. Фото: ШоТам
Сімʼю вже привіз додому. Бо на початку вторгнення, десь за місяць, я забрав дружину і дітей і вивіз у своє рідне село на Миколаївщину. Їхав через руські блокпости та все пройшло тихо. Там побули якийсь час, а як тільки звільнили Солдатське, то наступного ж дня я став шукати шлях і повернувся. Спочатку сам приїхав, вже пішов на роботу і став робить. А потім, коли дороги всі розмінували, то забрав сімʼю.
Всі поля вважали небезпечними. Та ми йшли одразу після саперів і часом ще щось знаходили. Щось виносили на край поля, а потім викликали ДСНС і вони дивились. Щось взривали, щось забирали з собою.
Головне – бути уважним. Їдеш і дивишся, аби нічого не було в землі. Та були випадки, коли машини та навіть трактори наїжджали на протитанкові міни і підірвались. У нас так один тракторист підірвався – Іван Куліков. Весною виїжджав у поле, підготовлював ґрунт до посівної.
Два дні виїжджав нормально, а не третій – підірвався. Хоча каже, що йшов слід у слід по тракторній колії. Іван живий-здоровий. Напевно, тому що наїхав на міну лівим колесом, а якби правим, то, мабуть, був би калікою. А так з другого дня вже знов їздив на роботу. Каже, що ребра ще місяць ребра поболіли і перестали.
Так і працюємо. Від такого ніхто не застрахований. Поки є робота, треба робить. Тим паче, що нам дали нову техніку. Я от зараз працюю на комбайні John Deere. На такій машині робиш і не втомлюєшся! Тут все осучаснене, багато електроніки – і праця тоді в радість.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Суспільство
Що передбачають роботи?
- розчистити територію від повалених дерев і кущів;
- очистити канали від осадів і шламу (малорозчинних речовин);
- привести русло до належного технічного стану.
Терміни та бюджет
Коментарі
Суспільство
Що на вас чекає?
Маршрут екскурсії:
- Станція метро «Позняки»;
- Парк «Позняки»;
- Фонтан «Груша»;
- Проспект Петра Григоренка;
- Вулиця Драгоманова;
- Озеро Позняки;
- Проспект Бажана.
Де і коли?
- Місце зустрічі:
Навпроти виходу зі станції метро «Позняки», вихід №4 до парку «Позняки». - Дата і час:
19 жовтня, субота, о 11:00. - Участь:
Безплатна. Обов’язкова реєстрація за посиланням.
Коментарі
Суспільство
Який вишкіл проходили жінки та дівчата, коли долучалися до підпільного руху?
Повстанка Параскевія Гоянюк із села Спас на Покутті так розповідала для «Локальної історії» про своє приєднання до ОУН: «В організації я з 1941 року. Спочатку ми були по три чоловіка — звено. Раз на тиждень зустрічалися, вивчали «Декалог», «Молитву українського націоналіста», читали брошури УПА. Я, як була в селі, мала три вишколи: мала вишкіл ідеологічний, був вишкіл збройний (на збройному вишколі були самі дівчата, але приходили два хлопці та по зброї нас інструктували) і був санітарний вишкіл».
Як саме зв'язківиці Української повстанської армії передавали таємну інформацію повстанцям?
В УПА жінки найчастіше виконували роль зв’язківиць і розвідниць. Записки з таємною інформацією — штафетки (грипси) — носили особисто до пункту призначення, а в разі небезпеки мали їх ліквідувати. Зв’язкова ОУН Анна Стецівка на псевдо Голубка розповіла «Локальній історії» про свою роботу: «Штафетку давали мені, а я несла на зв’язок — обмотувала в глину й несла в кулаці. Якби в разі чогось — треба випустити, але пам'ятати, де».
Яку назву мала головна медично-санітарна структура в підпільному русі, де санітарки надавали допомогу пораненим воякам?
Також важливою місією для жінок у повстанському русі було лікувати поранених бійців. Найбільшою медичною службою був Український червоний хрест УПА. Ця служба мала піклуватися про здоров’я членів підпілля і бійців, проводити огляд вояків, заготовляти ліки, організовувати лікарні й амбулаторії, проводити санітарні курси, готувати інструкції. Вона складалася з двох частин: військової та теренової — військова діяла в бойових групах і відділах УПА, а теренова відповідала за роботу підпільних шпиталів як для поранених повстанців, так і для цивільного населення. Цю службу очолювала й організовувала найвідоміша зв'язкова Романа Шухевича Катерина Зарицька-Сорока на псевдо Монета.
Ще одна відома зв'язківиця Романа Шухевича переховувала його в конспіративних квартирах разом з власною маленькою донькою Дзвінкою. Вона прожила найдовше серед усіх жінок-підпільниць і померла у віці 101 року у Львові. Про кого йдеться?
Ольга Ільків разом з маленькою донькою переховувала Романа Шухевича на конспіративній квартирі в селі Княгиничі на Франківщині. Жінку засудили до 25 років заслання, відібрали маленьких дітей і дали їм інші прізвища, проте вона змогла їх відшукати після звільнення з таборів. Ольга дочекалася незалежності України та померла у 2021 році — на 101 році життя.
Ірина Сеник також була зв’язковою Романа Шухевича. Вона понад 30 років відсиділа в радянських в'язницях, а згодом стала поетесою та дисиденткою. Яке почесне визнання отримала ця жінка за участь у національному русі?
Ірину Сеник засудили на 10 років таборів, а згодом відправили на довічне заслання за зв'язки з УПА. У в'язниці жінка потай писала вірші на клаптиках паперу. Згодом вона стала членкинею Української Гельсінської групи та була ув'язнена як дисидентка. Після звільнення жила на Львівщині, де й померла у 2009 році. За десять років до її смерті американська жіноча громада внесла її в перелік «100 героїнь світу».
Учасниця повстанського руху Людмила Фоя була затримана 24 січня 1944 року за антирадянську діяльність спецслужбами. Та у НКВС вирішили, що дівчина буде кориснішою як агентка у боротьбі з ОУН, тому вона вийшла на волю як агентка «Апрєльская». Що з нею сталося потім?
Людмила Фоя відразу зізналася повстанцям про те, що НКВС її завербував і повідомила про деталі свого завдання — налагодити співпрацю між справжнім підпіллям на Волині із рухом на Київщині, який створили радянські спецслужби. Дівчина працювала під псевдо «Перелесник», повідомляючи чекістам інформацію, яка була вигідна українським повстанцям.
У 2016 році вийшов фільм «Жива» про незламну учасницю повстанської армії на основі реальних подій. Хто з жінок УПА був прототипом головної героїні?
Фільм «Жива» режисера Тараса Химича розповідає реальну історію учасниці повстанського руху Ганни Попович на псевдо «Ружа», яка пережила тортури на радянських допитах, вижила після поранення в бункері, мала ампутацію руки в полоні, проте померла у віці 90 років у селі на Львівщині.
«Треба нам самим творити свою історію. Кожна людина має своє місце. Вже досить нагинулося наших», — ці слова сказала остання зв'язкова Шухевича, яку ув'язнили на найбільший термін — 25 років суворого режиму в радянських таборах. Хто це?
Останньою зв’язковою Шухевича була Дарія Гусяк. Жінка водила його до лікарів в останні роки перед загибеллю та не видала точного місця переховування під час допитів.
Поділіться своїми результатами:
Коментарі